В пана Нэстэрука кілька улеюв. Іх колеры такі жэ як улеюв в іншых господарув. Оно одіон нешчаслівы чы лэпш сказаті ліхі. З вырезаным в дрові ліціом дівітся на кожного гостя з погрозою: далеј нэ ліêж – сіој міод тôлько мôј. Заходімо на подвôрок. На шчасте в самого господара е охвота коб пустіті в хату навэт нэзнакомого а і похвалітіся выробамі.

– Вам трэба вэлікі чы малы слоік продаты?

З початку подумалі купіті по одном мэншым для кажного з нас, але хто знае колі знов попадэм в такое месьце? Трыдсэть злотых за такіе дары прыроды то всё ж такі дарэмшчына. Рэшылі взяті два бôльшы.

– Давайтэ зробімо знімку на ґанкові як сідітэ – Юрка Раецкі (фотограф, автор  „Пудляськіх кліматув”) вжэ рыхтовав об’ектыв.

Тутэйшы жытіêлі ждут гості. На мэжы Біловіêжскојі пушчы, в Лозіці зімою нэ встрэчается за мнôго прыезных так што господар нэ міêв нічого протів. Двіê хаты далеј жывэ пані Тэкля з сыном Романом. То якраз вона пудказала што сусіêд продае для „варшавякув” самы здоровы міоды. Водят воны одну з пэршых агротурыстык в околіці. – Колісь то быв выняток але тэпэр кругом новы робят, – кажэ пані Тэкля. – І правду скажу, што шчэ ніхто нэ жалівся. Мојі гості все як збіраліся назад, дома казалі, што знов прыедут. І прыјіжжают. Одны з Кракова всэ в мэнэ на вакацјах. Сюю фотку мэні пэрэслалі на памэтку, о тута-о, – тут пані Тэкля всказала рукој знімку з собою і молодую сімјою з дітятом. – Якая доброта, вкуснота – все кажут. Бо ж то натуральнэ всіо едло, колісьне.

– Ну, нас колісьні рэчы інтэрэсуют најбôльш – старые ручнікі, макаткі, сорочкі, рукодело, але і тое што зварэно, прыготовлено на обіêд тожэ – Юрка взял на вілочку кусок мелёнэґо котлета. – Ммммм. Якое то мясо?

– Козльятіна. Вэльмі вкуснэ, правда? До того бабку маетэ, шкваркі, цібулю і шчэ капусту. Всіо бэрêтэ.

Як для всякојі господыні так і для пані Тэклі тяжко најті лепшы комплемэнт як јіêсті так охвотно i так хапаті, што вушы трэсутся.

Такіх як я і Юрка волоцюгув нэ вэльмі мнôго. Заміêст сідіêті в хаті, втікаті в горы на Крупувкі, або гуляті по сопоцькум „Монцякові». Нам в головах всэ загородя пудляськіх сіол. І нэ важно, што Юрка на штодэнь жывэ в Білостоку, а я в Варшаві. По дорозі на новы шляг часто говорымо між собою коб занадто нэ тягнулось. Пэрэважно тожэ про Пудляшэ.

– Мне здавалося шчэ тых пара ліêт тому што всіо ідэ ку куньціові, – кажэ Юрка. – Лавочок штораз мэнш, культуры меснојі штораз мэнш, пісэнь, люді тожэ. Всіо в хутком часі пропадэ. Але глянь, што зробілося. Людэ началі боронітіся пэрэд тôм і діся одчыняют агротурыстыкі, фэстівалі, вытягают з сундукув хто што мае і кожны хвалітся як рôдным, месным, пудляшскім.

Зразу прыпомніêлісь мніê мојі пэршы појіêздкі і заўвагі шчэ пэрэд 2012/2013 рôком. Збôльшого так выпав нам тој пэрэломны момэнт. Спішывся знакомітіся з Пудляшом, бо одчував што зара нічого нэ будэ, всіê цікавы і важны людэ повмірают, а на тое міêсце выростэ ліêс.

Час втікае і пры всіêх проблемах рэгіёона трэба звэрнуті увагу, што навэт і говоркі нэ зыйшлі так зусіêм як нэдавно здавалося. Пудляшук – Білорус чы Подляшук – (вжэ) Поляк од пэвного часу почті на кажнум шагові напомінае собіê про сэбэ. Мімо очывідных зміêн всэ е з кім поговорыті, дэ пуйті, што поспіваті коб оддохнуті пудляськім/білоруськум воздухом. Навэт в Білостоку. То шчэ нэ уровэнь Сьлёнска, але і нэ пропаст, якую пэвно добрэ помніт з початкув „Там по маёвуј” Дорофей Фёнік. Головнэ што дэсь знікае стыд – најбôльша пэрэшкода на дорозі до розвітка пудляськой культуры. Всэ е людэ як пані Тэкля Патэюк, Стэфан Нэстэрук чы іншы. Одны зусіêм анонімны, другі помаленьку знакомы свіêту.

Колі подуматі довш над прычынамі такого розвітку можна заўважыті, што як всэ доброю допомогую е грошы. Пры нэдохватку вэлікого пэрэмыслу, колісьнёго рольнічого жытя і бôльшой кôлькості старых над молодымі наступіла рэгабілітація мінулых профэсій. Бабы і діêды нэ дурны і шукают іншых дорог, коб заробіті і пэрэдовсіêм заняты вольны час. Навэт прыхваткамі. Одён робіт вырэзкі над окнамі, другі пропонуе для варшавякув поêздіті на куцыкові, а старшы кобіêты вжэ е познаты в ціêлой дэржаві за справою вкуснојі кухні. Воны былі всэ, але в добі інтэрнэта могут постаті такіе зôркі і сымболі рэгіёна як ніколі раней.

Добрым прыміêром выкорыстаня грошы з Эўропейской Уніі хај будэ сіоло Топорê, што в гміні Клішчэлі. Співаку і одному з лідэрув гурта „Вôрлянê” Віталёві Соха вдалося вэрнуті жыте старэнному обраду „Пэрэпэліці”. Нажаль я нэ вспіêв взяті удіêл в пэршой, котора одбылася в 2017 році, але змог вжэ побачыті iйê в сюм рокові. На самум веліком, можэ трохі бугроватом полі вёскі собраліся жытіêлі нэ оно месны але тожэ з Суховольцюв, Білостока і гурты з Бiлорусі. Пры труду направду нэвэлікой кôлькості люді всіê моглі статі учаснікамі: послухаті, поспіваті чы жаті жыто на колісьні спосôб. Одны гострылі сэрпы, другі косілі, а трэті вэзалі вжэ прыготовлены снопкі. І хоч сіого ліпця того што собрано нэ можна назваті хорошым пліоном бо рôк нэ вэльмі уроджайны, то глідіêті самы традіційны тэхнікі было так цікаво і прыемно як ніколі. На самум діêлі справа в сымболіові, нэ в кôлькості.

І в тôму якраз знаходітся основна заслуга організаторув: контакт з коліснім нэ тôлько што нэ вмірае і нэ звјазуется бôльш з бідою, але напротів. Грошы на такіе ініцыятывы йдут од гміны, од повіêту і з Эвропы. Прыедэ тэлевізія, радзіво і ўчаснікі. Раптом в шарум будённум днёві кругом повно забавы, сміêху і колёровуј одяжкі. В такой дэнь ніхто нэ хворэе і нэ сумны.

Очывідно, што такіе ігры і рэконструкцыі давного Пудляша нэ могут статі штодэнностю і нэ могут тожэ зрôмнаті ёго гора якім бывалі вуйны, голод, ліхая судьбa і тяжка робота. Такая картіна была б просто неправдою – про тое і нэ трэба говорыті. Однак колі вжэ можна поглянуті хоч на хвіліну назад – тогды чом нэ? Кірункі вжэ вызначоны і вôн хучэй за всіо нэ змінітся. Тым важнейшы і тым дорожэйшы такіе справы. Молодёж свое помніт. Колі тэпэр нэ відно, тогды за якісь час будэ. Колі нэ сэрэд всіêх, тогды хоч в часті з йіх. Навэт віртуальна спульнота Пудляшукув як „Говорымо По Своёму” мае вжэ бôльш чым 10 000 фанув. Одному мало, другому мнôго, але зусіêм нэ зауважыті того вжэ нэможліво.

Матвей Стырчуля