Слова пра ўспаміны Мікалая Несцярэўскага

Мікалай Несцярэўскі – вядомы беларускі мастак, кераміст, жывапісец, скульптар, сябра Беларускага саюза мастакоў. Нарадзіўся ён 31 сакавіка 1931 года ў вёсцы Бацюты на Беласточчыне. Любоў да сваёй малой радзімы Мікалай Несцярэўскі пранёс праз усё жыццё і прысвяціў сваёй роднай вёсцы паэму „Бацюты”, якая была апублікавана ў „Czasopise” у 2015 годзе.

Мікалай Несцярэўскі з дзятлаўскімі сябрамі Фёдарам Красюком (злева) і Валерыем Петрыкевічам (справа) на ўласнай выставе твораў у Дзятлаве, 2016 г. (Фота Сяргея Чыгрына)

Мастак нарадзіўся ў сям’і беларускіх сялян праваслаўнага веравызнання. Бацька – Лаўрэн Маркавіч Несцярэўскі – быў хлебаробам, маці – Настасся Лявонцьеўна – хатняй гаспадыняй. У сям’і было трое дзяцей: Мікалай, Вольга і Галіна. На момант нараджэння малога Міколкі, сям’я жыла заможна: Несцярэўскія мелі 25 гектараў зямлі (18 – ворнай, астатнія – паплавы і сенакосы), былі коні, каровы, свінні, куры, гусі.

У 1938 годзе памёр яго бацька. Усе клопаты па хатняй гаспадарцы ляглі на плечы сямігадовага Міколкі і маці. Хлопчык рана навучыўся касіць траву, араць зямлю, сеяць жыта, збіраць ураджай. У верасні 1939 года, калі пачалася Другая сусветная вайна, немцы акупавалі Польшчу, потым на Беласточчыну прыйшлі войскі Чырвонай Арміі, а ў чэрвені 1941 года – зноў нямецка-фашысцкія акупанты. Пасля заканчэння вайны сям’ю Несцярэўскіх, як і тысячы беларусаў па нацыянальнасці, прымусова вывезлі ў Беларусь у мястэчка Дзятлава на арадзеншчыну.

Мікалай Несцярэўскі каля бюста маці (Фота Сяргея Чыгрына)

У 1947 годзе Мікалай Несцярэўскі пачаў працаваць вучнем, потым цесляром у арцелі „Чырвоны Кастрычнік” і адначасова вучыўся ў Дзятлаўскай вячэрняй школе рабочай моладзі. У 1953 – 1955 гадах працаваў майстрам сталярнага цэха Дзятлаўскага раённага прамкамбіната. У гэты час юнак актыўна ўдзельнічаў у мастацкай самадзейнасці – іграў у духавым аркестры, спяваў у хоры, танцаваў, рабіў першыя крокі ў выяўленчым мастацтве. З 1955 года ён – інструктар Дзятлаўскага раённага дома культуры.

У 1959 – 1962 гадах Несцярэўскі працаваў мастаком-афарміцелем у Дзятлаўскім раённым прамкамбінаце, потым настаўнікам працы, малявання і чарчэння ў Дзятлаўскай сярэдняй школе. І вядома ж, вучыўся, атрымаў вышэйшую адукацыю.

Цяпер Мікалай Несцярэўскі жыве ў Мінску. Але з вялікай радасцю наведвае родныя Бацюты і Дзятлава. Нядаўна Мікалай Лаўрэнцьевіч прыслаў мне свае ўспаміны пра Бацюты і Дзятлава. Успаміны ён назваў „З Бацютаў у Дзятлава”. Вядома ж, гэты твор не пратэндуе на нейкі літаратурны шэдэўр. Ды й з паэтычнага боку ён кволы, бо парушаецца і рытм яго, і рыфма ў асноўным дзеяслоўная, і шмат іншых паэтычных недарэчнасцяў. Але твор цікавы тым, што ён напісаны ад шчырага сэрца, ён адлюстроўвае тое, што перажыў чалавек, што бачыў, чым займаўся ў няпросты пасляваенны час, адлюстроўвае савецкую эпоху. „З Бацютаў у Дзятлава” – гэта маленькая споведзь вялікага мастака, шчырага беларуса, лёс якога быў няпростым, але цікавым. У гэтым упэўняцца і чытачы, калі прачытаюць успаміны Мікалая Несцярэўскага.

 

Сяргей Чыгрын

З Бацютаў у Дзятлава
Успаміны

1.

Ёсць вёска Бацюты на Беласточчыне,
Недалёка за вёскай рэчка Нарва цякла і цячэ.
Там мае родныя людзі жывуць, праваслаўнымі лічаць сябе.
У Бацютах я нарадзіўся, Мікалаем ахрысцілі мяне ў Тапільскай царкве.
Не па сваёй добрай волі ў Дзятлаве жыць апынуўся я,
З Польшчы ў Беларусь пасля вайны беларускі народ перасяліўся.
А польскі народ, хто хацеў, назаўсёды ў Польшчу падаўся,
А я часова жыць у Дзятлаве са сваякамі застаўся.

 

2.

Горад Дзятлава, ты мой дарагі,
Я цябе люблю і сардэчна кахаю,
Шчырым сэрцам заўсёды з табою,
Дзе б не быў, а цябе ўспамінаю.
Тут жыў я з роднай матуляй,
Пачынаў працаваць цесляром у арцелі.
Праца цяжкай была ў той арцелі,
Ды за працу нам грошай мала плацілі.
Ды сіл мелі многа мы, гарэлкі не пілі,
Бо былі мы зусім маладымі.
Нас не грэла лямпачка Ільіча,
Больш таго, яна нам не свяціла.
„Чырвоны Кастрычнік” – так арцель называлі,
Выконваць розныя планы нас прымушалі.
Мы сацыялізм-камунізм будавалі,
Ды не збудавалі, бо мы дрэнна жылі – выжывалі.
На нас з партрэтаў глядзелі вочы,
Пільна за намі ў арцелі сачылі:
З аднаго партрэта Сталіна чорныя вочы,
А з другога – прыжмураныя вочы Леніна Ільіча.
Дошкі хваёвыя нам абмяралі і выдавалі,
Каб з тых дошак розную мэблю рабіць казалі,
Мы дошкі піламі ўздоўж пілавалі,
Далатамі дзяўблі і гэблікамі стругалі…
Патрэбны людзям былі вокны і дзверы,
Іншым – зэдлікі, а каму і шыфаньеры.
Для школы рабілі мы дошкі і парты,
А для немаўлятак – арэлі і ложкі…
Горад Дзятлава, каханы ты мой, дарагі,
Помню, ты быў зруйнаваны і занядбалы.
Гэта было адразу пасля той вайны…
Я быў малады, пятнаццаць гадоў мне было тады.
Цяжка людзям жылося пасля той вайны,
Праўду кажу – людзі бедна жылі,
Не было ў людзей грошай, не было і яды,
А было гэта ў 1946 годзе пасля вайны.
Тры разы на год людзі святы адзначалі:
7 лістапада і два ў траўні месяцы.
На старой плошчы многа народу збіралі,
Ды чырвоныя сцягі ім усім выдавалі.
Насупраць трыбуны дзятлаўчане стаялі,
А мы на медных трубах маршы ігралі.
А чыноўнікі на трыбуне вышэй за ўсіх стаялі,
І людзям з трыбуны многа ўсяго абяцалі.
А людзі шырока раты свае адкрывалі
І разам ура на ўсю плошчу крычалі.
Рукі людзі ўгару высока ўздымалі
І ўсе, як адзін, аднагалосна за ўсё галасавалі…
Многа часу прайшло з той пары,
Няма больш магутнага СССРа.
Маем больш мы свабоды, ды ўсё на паперы,
А людзі звяртаюцца больш да Божае веры…

 

3.

Старажытны герб горада Дзятлава
На новай-старой плошчы цяпер стаіць,
Скажы, Божа, людзям, якія жывуць і будуць жыць,
Што будаваць трэба новае, а старое ж зберагаць і любіць.
Калі да былой матулінай хаты ў Дзятлава прыязджаю,
Іду на плошчу, дзе трыбуна старая стаяла, усё ўспамінаю.
У марах і ў сне, бывае, анёлам над плошчай ўзлятаю,
Ды былых дзятлаўчан і сяброў сваіх успамінаю…
Час прайшоў, стаў я вельмі старым,
Нават цяжка ў гэтым прызнацца.
Так было і так будзе заўжды мне здаецца…
Горад Дзятлава становіцца ўсё маладым.
Я вучыўся, ніколі не быў гультаём,
Вельмі многа ў жыцці працаваў.
І людзям сваім, чым мог дапамагаў,
І не піў, не курыў і ніколі не краў…

Мне цяпер не патрэбны дыпломы і медалі,
Іх сёння можна за грошы купіць і прадаць.
За грошы заўжды ўсё куплялі і прадавалі,
За грошы можна і родну краіну прадаць…
Памятаю, як з татам у полі каля Бацютаў збіраў камяні,
Бацька казаў: „Будаваць будзем хату на роднай зямлі,
А для гэтага патрэбны нам гэтыя камяні…”.
Нечакана тата памёр, мохам-травою параслі камяні…
Сёння імкнуся штосьці збудаваць ці зляпіць,
Ды час не стрымаць, неяк хутка ён сёння ляціць.
Да зямлі мяне цісне, цяжка стала рукамі рабіць.
Быццам торба з камянямі, што з татам збіраў, за плячыма вісіць.
Бывала ў юнацтве мне сна не хапала ўначы,
А цяпер я спаць не магу, не закрываюцца вочы,
Думкі розныя лезуць у маю галаву і спаць не даюць,
І доўгімі мне ўсё здаюцца бяссонныя ночы…
Летам на дачы жыву, там працы рознай хапае,
Рыдлёўкай капаю зямлю, адпачываць часу не маю,
Бо без працы жыць не магу, бо яна жыццё прадаўжае,
І мяне ад розных аптэчных лекаў яна зберагае.
У хаце усё, што мне трэба, я маю,
Многа што ўмею, шмат чаго знаю,
Гонар і слава ёсць, і грошы часамі маю,
Вось толькі здароўе дзе браць – гэтага я не знаю.
А яшчэ хвалюе да болю і сніцца,
Што сваіх сяброў не магу ўжо я далічыцца:
Дзе іх магілы і дзе хто ляжыць…
Сэрца старое маё шчыміць і баліць…

 

4.

Горад Дзятлава, ты стаў мне цяпер дарагім,
Шчырым сэрцам цябе я кахаю.
І паціху табе ўсё на памяць сваё аддаю,
Аддаю усю творчасць сваю, аддаю, што маю.
І толькі адно я шкадую на свеце:
Маці сваю, дарагую матулю сваю,
Што з дарог мяне дома заўсёды чакала…
Мама-мамачка, я адзін у журбе,
Пачакай, і я з Богам прылячу да цябе…

Мікалай Несцярэўскі,
г. Мінск

Малавядомыя заходнебеларускія паэты

piatrus_hranit

Пятрусь Граніт

З літаратурнай спадчыны

У заходнебеларускага паэта Івана Івашэвіча з вёскі Зачэпічы Дзятлаўскага раёна было два псеўданімы: Пятрусь Граніт і Мацей Гвозд. Часцей за ўсё ён карыстаўся псеўданімам Пятрусь Граніт. Пад гэтым псеўданімам і апублікаваў Іван Івашэвіч свае першыя вершы ў „Беларускай газеце” 10 лістапада 1933 года. Гэта верш „Прывітанне”, у якім аўтар шчыра вітаў газету і верш „Мужыцкая восень”. Ён гучаў так:

З палёў даўно сабралі
Збажыну мужыкі,
І па вясковых далях
Цяпер грымяць такі.
З братвы мужыцкай, шэрай
Бязмежна кожны рад,
Што хлеба сціплай мерай
Мо хопіць да Каляд.
Праходзяць дні без мовы,
І толькі вецер дзьме,
Сустрэчны гімн суровай
Складаючы зіме.
Далёка ў небным полі
Крык жураўлёў замоўк,
А над мужыцкай доляй
Завые сёння воўк.

У гэтым самым нумары „Беларускай газеты” у рубрыцы „Гутарым” напісана, што ў рэдакцыі газеты сабралася „ладная куча Вашых вершаў”. Рэдакцыя раіць паэту з Дзятлаўшчыны сур’ёзна працаваць над свамі вершамі, бо „верш – гэта стройная сугучнасць вобразаў і музыкальнасці, гэта
адзінства вобразаў і формы”.

vokladka_knihi

Вокладка кнігі

Гэй, каваль, распальвай горын!
Будзем строіць новы плуг.
З лемяшом сталёвым, новым,
Пасля пойдзем араць луг.
І работа загудзела,
Чуцён стукат малатка.
Іскра з шумам адляцела –
Будзе плуг для мужыка.
Гне жалеза на кавадлі,
Валіць молатам каваль.
Пот цячэ, а ён заядла
Робіць із жалеза сталь…
Плуг гатоў, бяры яго ты,
Ары дзікі наш дзірван;
І паддай другім ахвоты
Успульхняці свой загон.

Газета „Наша воля” у красавіку 1936 побач з такімі вядомымі ў Заходняй Беларусі паэтамі, як Максім Танк, Міхась Машара, Міхась Васілёк, Анатоль Іверс публікуе і васьмірадкоўе Петруся Граніта пра тагачаснае невясёлае жыццё:

Свет трасецца навакола,
Крызіс косці прабірае.
Нам жывецца невясёла –
Кожны гэта добра знае.
Але прыйдуць дні другія,
Прыйдуць з полымем гарачы, –
І стары падмінаваны
Затрасецца свет іначай.

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Куток, прысвечаны паэту Граніту ў Жукоўшчынскай сельскай бібліятэцы Дзятлаўскага раёна

Зарою ўсход залоціцца,
Лье чырвань на зямлю;
Пад п’яную разводзіцу
Жыцця дзень новы родзіцца,
І я жыццё люблю!
Іграюць песні звонкія
Калосячы раллю,
На сонца струны тонкія,
Што звіслі над старонкаю,
Я песні разалью!

Дзесяткі вершаў Петруся Граніта траплялі ў розныя беларускія выданні, а таксама і на старонкі дзятлаўскай раённай газеты „Перамога”. Праўда, у 1939 годзе паэт падрыхтаваў свой першы паэтычны зборнік „Над хвалямі Нёмана”, але выйсці ён не паспеў – перашкодзіла вайна. І толькі ў 1978 годзе ў Мінску выйшла з друку невялічка кніжачка яго дзіцячых вершаў „Сцяжынка”, якую на грамадскіх пачатках адрэдагаваў Алег Лойка. Наклад кніжкі быў даволі вялікі – 50 тысяч асобнікаў.

У зборнічак увайшлі 22 вершы паэта. Гэта вельмі шчырыя, светлыя, пяшчотныя радкі аб прыродзе, аб лясных жыхарах, пра птушак і вёску – пра ўсё тое, што бачыў паэт, з чым і з кім штодня сустракаўся. Гэтыя вершы варта зноў перавыдаць, бо яны вельмі павучальныя, вучаць любіць прыроду, добра займацца ў школе, паважаць старэйшых людзей. А яшчэ – яны імгненна запамінаюцца, некаторыя з іх напісаны з гумарам. Ну, напрыклад, верш „Свінка ў лазню хадзіла…”:

Свінка ў лазню хадзіла
І забылася мыла.
У лужы паляжала.
– Памылася, – сказала.
Як прыйшла яна дахаты,
Не пазналі парасяты.
Аж сама здзівілася:
– Я ж у лазні мылася!..

Іван Івашэвіч нарадзіўся 24 студзеня 1909 года ў вёсцы Зачэпічы на Дзятлаўшчыне. Бацьку забралі на вайну, дамоў ён вярнуўся толькі ў 1922 годзе. Але доўга не пажыў – памёр праз год ад ран. І хлопчык Ваня ў 12 гадоў ужо касіў, хадзіў за плугам.

У 1927 годзе Іван Івашэвіч стаў працаваць брукаром. І працаваў ім аж да верасня 1939 года. Тады ён і напісаў свой незвычайны для Заходняй Беларусі верш „Брукар”, у якім паказаў цяжкую працу брукара. Здаецца, у беларускай літаратуры больш не было паэта, які аж 12 гадоў клаў брук і яшчэ паспяваў пісаць добрыя вершы. Вось як гучаў яго верш „Брукар”:

Брукар молатам сталёвым
Звоніць, б’е па камянёх:
Хоча шлях пракласці новы,
Каб не раніць людзям ног.
Утрымае цяжкі молат
Мазалістая далонь.
Размахніся – як той волат,
Высякаючы агонь!
Толькі рэха раздаецца,
Іскры свецяць у вачах.
Камень сцелецца-кладзецца –
Пракладае новы шлях.
Новы шлях прамы і роўны,
Каб не раніць болей ног.
Па ім пойдзе люд працоўны
Да святла і перамог.

Ва ўмовах Заходняй Беларусі, Іван Івашэвіч даволі рана далучыўся да падпольнай дзейнасці, наведваў сходы і мітынгі Беларускай сялянска-работніцкай Грамады. Ён некалькі разоў арыштоўваўся ўладамі Польшчы, але працягваў змагацца за светлую долю свайго народа. А ў вершах апісваў нялёгкае жыццё беларусаў і заклікаў іх да лепшага жыцця.

У 1933 годзе Пятрусь Граніт прымаў удзел у Першым нелегальным з’ездзе заходнебеларускіх пісьменнікаў у Вільні. А пасля ўз’яднання Заходняй Беларусі з БССР, паэт працаваў сакратаром выканкама, потым – старшынёй сельсавета.

У 1940 годзе ў Лідзе паэту-брукару пашанцавала сустракацца з Янкам Купалам, які вылучаўся кандыдатам у дэпутаты Вярхоўнага Савета БССР. 23 чэрвеня 1964 года Уладзімір Калеснік запісаў з Гранітам гутарку пра тое, як адбывалася сустрэча з песняром беларускай зямлі. „Янка Купала,— успамінаў Граніт,— быў у Лідзе тры дні, жыў у гасцініцы, а абедаў у сталовай, так званай „Амерыканцы”. Мы з Валянцінам Таўлаем і Анатолем Іверсам пайшлі праведаць яго. Купала сустрэў нас ветліва і, пагутарыўшы, запрасіў разам паабедаць. Заказаў нам абед з чатырох блюд з чаркай і півам. Калі мы памкнуліся плаціць — перапыніў нас: „Хлопцы, хлопцы, у мяне, мабыць, больш грошай…”. А потым усім нам даў падарункі: мне дасталася кніжка „Выбраныя паэмы”, асобнае выданне „Над ракой Арэсай”. Янка Купала быў негаваркі. Прачытаеш, помню, яму свой верш, ён паслухае. Пытаеш: „Ну як?”, а ён далікатна гаворыць: „Верш як верш, трэба паправіць”. „А як яго паправіць?” — пытаю. „Хто яго ведае. Спярша трэба некалькі разоў прачытаць, тады можна раіць. Прыязджай, кажа, у Мінск, там параімся і наконт зборніка”, — казаў паэт. Янка Купала стары ўжо быў у тыя гады, але паказаўся вельмі свойскім чалавекам, як родны. Так што розніца ў гадах не так і адчувалася. Гаварыў з намі сардэчна, шчыра. Падумаць толькі, гэта ж Народны паэт, а гаворыць, як бы быў сам вясковым простым чалавекам” (Уладзімір Калеснік. Лёсам пазнанае. Мн., 1982. С.252-253).

У гады Другой сусветнай вайны Іван Івашэвіч быў сувязным партызанскай брыгады «Барацьба» на Гарадзеншчыне, выступаў у партызанскім друку з вершамі. І толькі пасля вайны, Іван Івашэвіч завочна скончыў Навагрудскае педвучылішча. У 1945—1971 гадах працаваў настаўнікам і загадчыкам пачатковай школы ў Зачэпічах. І заўсёды пісаў вершы:

Хоць жаль бярэ – прыпомні ўсё –
Душу, як сталь, гартуе.
Хоць здзек зразорыў мне жыццё, –
Свой край люблю я!..

Паэтычныя радкі паэта друкаваліся ў раённым і абласным друку. Нізкі вершаў былі апублікаваны таксама ў зборніках „Сцягі і паходні” (Мн., 1965) і „Ростані волі” (Мн., 1990).

Памёр Пятрусь Граніт 14 студзеня 1980 года. Пахаваны ён на могілках у роднай вёсцы Зачэпічы. На старым надмагільным помніку яшчэ можна прачытаць напісаны па-руску тэкст, што там пахаваны Іван Пятровіч Івашэвіч.

harasim_pramien

Гарасім Прамень


Прамень

У Жукоўшчынскай сельскай бібліятэцы Дзятлаўскага раёна ёсць цікавы літаратурны пакой „Знакамітыя людзі зямлі Жукоўшчынскай”. Ён прысвечаны паэтам-землякам: Петрусю Граніту, Ігнату Дварчаніну, Васілю Струменю і Гарасіму Праменю. Сярод матэрыялаў пра Гарасіма Праменя (Івана Пышко), знайшоў успамін жыхара вёскі Зачэпічы, былога падпольшчыка-камсамольца ў Заходняй Беларусі Фёдара Калодкі. Былы падпольшчык Калодка пакінуў згадку пра забастоўку ў Бярозаўцы Лідскага павета, удзел у якой прымаў і Іван Пышко (паэт Прамень). Фёдар Калодка прыгадваў, як у сакавіку 1936 года пачалася забастоўка на шклозаводзе „Нёман” у Бярозаўцы. Вясковыя хлопцы і дзяўчаты збіралі прадукты харчавання для бастуючых і на падводах адпраўлялі сем’ям бастуючых. Аднойчы на адным з вазоў ехаў у Бярозаўку з вёскі Зачэпічы і Іван Пышко. Калі прыехалі ў мястэчка, пачаўся мітынг, на якім з прадмовай выступіў зачэпіцкі актывіст. Ён запэўніў бастуючых шкларобаў у тым, што сяляне будуць і далей салідарнымі з рабочымі завода ў іх змаганні. У канцы прамовы выступоўца прачытаў верш „Сцяг”, які выклікаў такое ўражанне, што рабочыя наладзілі цэлую авацыю. А забастовачны камітэт вельмі сардэчна падзякаваў Івану Пышко за сялянскую дапамогу.

Не ведаю чаму, але ніхто з даследчыкаў паэзіі Заходняй Беларусі ніколі не надрукаваў вершаў Гарасіма Праменя. Не трапілі вершы і ў зборнікі „Сцягі і паходні” (Мн., 1965) і „Ростані волі” (Мн., 1990), якія складаў Уладзімір Калеснік. Згадвалі яго прозвішча толькі ў агульных аглядах. І то Уладзімір Калеснік замест Гарасім Прамень, пісаў Герасім Прамень. Усё ж, псеўданім у паэта Івана Пышко быў Гарасім Прамень. Падпісваўся пад сваімі творамі ён і так: Прамень Г., Pramien Harasim. Звестак пра жыццёвы шлях Івана Пышко даволі мала. Нарадзіўся ён у 1908 годзе ў вёсцы Зачэпічы на Дзятлаўшчыне. Падчас Польшчы юнаком далучыўся да барацьбы супраць пілсудчыкаў. Уступіў у рады Камуністычнай партыі Заходняй Беларусі (КПЗБ). Быў сакратаром Зачэпіцкай ячэйкі КПЗБ.

Друкавацца Іван Пышко пачаў у 1933 годзе. Яго першы верш з’явіўся ў газеце „Родны край” (1933, № 13). Ён быў прысвечаны вясковаму кавалю і яго цяжкай працы. Але аднойчы каваль вырабіць сякеру, каб ачысціць для беларусаў цемру і здабыць шчасце. Верш так і называўся „Каваль”:

Звон і стукат раздаецца,
Лятуць іскры, валіць дым,
Як пад песню размахнецца
Каваль молатам сваім.
Гэй, каваль! – хлапец вясёлы,
Што куеш ты: плуг ці колы?
Ці мо робіш серп зубчаты,
Што заказвалі дзяўчаты?..
–Не, сялянін мой пахілы,
Памыліўся, браце мілы…
Ці ж не бачыш па размеру –
Гэта ж я раблю сякеру!
Як зраблю яе стальную,
Ў рукі моцныя вазьму я
І пайду у цемры-гушчы
Шлях там новы высякаць –
Беларускаму народу
Шчасце й долю здабываць!

У „Родным краі” (1933, № 14) ад рэдакцыі быў апублікаваны адказ на вершы Гарасіма Праменя: „Сябра Г.Прамень! Усе Вашы я вершы атрыманы намі. З часам мы (паэты) выдамо зборнік, то змесцім там больш Вашых твораў. Пакрысе будзем друкаваць лепшыя. Пішыце. Жадаем поспеху…”. Пра які зборнік ішла размова – невядома. Але ж у гэтым самым нумары газета „Родны край” апублікавала і новы верш Праменя аб прыродзе:

Ноч настала. Ў небасхіле
Месяц ясны устае.
І на лес імглой закрыты
Сінясветы свае лье.
Ціха дрэмлюць недзе хвоі,
Ўсё спавіта лёгкім сном.
Месяц лісце дрэў прыстроіў
Блескам сумным – серабром.
І здаецца – безустанку
Я сядзеў бы й назіраў,
Як у небе паміж зорак
Маляр ночы фарбы клаў.
Але заўтра дзень настане,
Поўны працы і клапот, –
Сонца яснае зноў гляне,
Зноў пальюцца песня й пот.

А ў 1936 годзе газета „Наша воля” (№ 6) публікуе невялікі верш Праменя пра сына, які вярнуўся з турмы:

Вёска, родныя палеткі,
Твой загнаны сын прышоў
З-за густой жалезнай сеткі
Дыхаць свежасцю палёў.
Смутак пройдзе, летуценні
Сэрца к жыццю ўваскрасяць.
І мінулыя цярпенні
Будзем ў радасць замяняць.

З’яўляліся паэтычныя радкі Гарасіма Праменя і на старонках папулярнага часопіса „Шлях моладзі”. Вобразным і жывым атрымаўся ў паэта верш „Дажджом”, які быў апублікаваны ў „Шляху моладзі” (1937, № 6):

Вось хмара нечаканая,
Як сівы мех наехала,
Каўшом зярняты сеяла –
Піла зямелька каплямі.
З стрэх малаком цадзілася –
Вада плыла рыштокамі,
У суме закруцілася
І пацякла з падскокамі.
Праплыўшы аглянулася, –
Адменена ўсё сталася,
Ў дарогу–даль папхнулася,
І сонца паказалася.
А перлы-срэбра пацеркі
Калоціць вецер з лісцейка.
І ліжа сонца з жаднасцю
Зямелькі плечы мытыя.

Пражыў Іван Пышко 56 гадоў. Ён быў жанаты, меў траіх сыноў. Але і сыны таксама даўно памерлі. Пры жыцці ён працягваў пісаць вершы, друкаваць іх у раённым друку. Паэт меў неадольную цягу да паэзіі, ён радаваўся жыццю, ганарыўся тымі, хто займаўся літаратурай і шчыра вітаў сяброў па пяру:

Дабра усім жадаю,
Сынам сваіх палёў.
І горача вітаю
Паэтаў-змагароў…

mahila_pramienia

Магіла Гарасіма Праменя ў вёсцы Зачэпічы Дзятлаўскага раёна

Дарэчы, на могілках вёскі Зачэпічы знаходзяцца дзве магілы заходнебеларускіх паэтаў Петруся Граніта і Гарасіма Праменя. Калі магілу Петруся Граніта сяды-тады даглядаюць унукі, якія жывуць на Дзятлаўшчыне, то за магілай Гарасіма Праменя глядзець даўно няма каму.

Няпярэдадні Радаўніцы 2016 года грамадскі актывіст з Дзятлава, сын заснавальніка Дзятлаўскага краязнаўчага музея Міхася Петрыкевіча Валерый Петрыкевіч разам з сябрамі Таварыства беларускай мовы з Дзятлава, Наваельні, Слоніма, а таксама з вучнямі Жукоўшчынскай базавай школы Дзятлаўскага раёна, супрацоўніцамі Жукоўшчынскай сельскай бібліятэкі і Дзятлаўскага гісторыка-краязнаўчага музея, арганізавалі паездку ў вёску Зачэпічы. На могілках ледзьве адшукалі магілы паэтаў Граніта і Праменя. Калі магіла Граніта знаходзілася ў больш-менш прыстойным выглядзе, то магіла Праменя (Івана Пышко), яго жонкі Кацярыны і сына, выглядалі даволі сумна і, бачна было, што іх ніхто не добраўпарадкаваў шмат гадоў.

Некалькі гадзін працавалі грамадскія актывісты. Яны ачысцілі магілы ад розных карэнняў, дзірвану, каменняў, травы, аднавілі тэкст на помніках, пафарбавалі агароджу. Дарэчы, помнік на магіле Гарасіма Праменя быў пастаўлены дзесьці ў 1965 годзе. Яго вырабіў нейкі мясцовы майстра і сам рукой на помніку напісаў тэкст з памылкамі. Магчыма пісаў так, як гутарылі мясцовыя людзі: „Пышко Иван Иванович, прожыл 56 лет, умер 7 июня 1964 г. Память от жены й детей”.

Падчас працы да грамадскіх актывістаў падыходзілі мясцовыя людзі і шчыра дзякавалі за добрую справу. Была і Алена Фёдараўна Цішук, хата якой знаходзіцца побач з могілкамі. З вакна кухні яе хаты відаць магілы вяскоўцаў. Жанчына падзякавала ўсім і сказала, што жонка паэта Праменя Кацярына была яе хроснай маці. Сам паэт ёй часта казаў: „Не шкадуй грошай: купі хрэсніцы хустачку, купі сарочку. І яна купляла, слухала мужа”.

Сяргей Чыгрын
Фота з архіва аўтара

Tamara Bołdak-Janowska. Biaru ciabie, Wiktar

felietonisci-05To, co napisał Wiktar, świadczy o tym, że naszym życiem jeszcze wczoraj rządziły te wiekowe słowiańskie rytuały, dziś uchodzące za przeżytek. Jedzenie mięsa tylko w święta świadczyło o traktowaniu świni jako zwierzęcia ofiarnego, którego niejadalne czy drobniejsze kawałki miały strzec domu i gospodarzy, a okazała „reszta” mięsa miała nakarmić do syta ich rodziny tylko dwa razy do roku, na Kolady i Pasku. To było już tylko echo pradawnego rytuału z jego elementem, zwanym ubojem rytualnym, ale wiązało się też z życiem w nędzy. Utraciliśmy to raz na zawsze, ten rytm bardzo biednych wiejskich ludzi, to echo, lecz nie staliśmy się szczęśliwsi. Na wioscy zaŭsza jakajaś nasza chata była, mienszaja ci bolszaja, i było u jej ciapło, i żyli u jej usiakija damaŭniki, domowe duchy. A w miastach obecnie duża część z nas żyje o krok od bezdomności i bezrobocia. Zaradni też nie są szczęśliwsi, ponieważ nasza strata jest ogromna. Tracimy tysiącletnią i starszą tożsamość. I żyjemy w nieszczęściu nieustającej nostalgii.
Upewniłam się, dzwoniąc do Wiktora, czy mogę użyć jego nazwiska w szkicu. Tak, mogę. I cieszy się, że jego list i wiersz może mi się przydać, choć heta nieaciosany tekst, bo jon ni wuczany. Usio raŭno, wuczany ci nie, biaru, bo czahoś ważnaho minie nawuczyŭ.
Przypomniałam sobie, czytając wiersz, w którym mowa o kutniaj kiszcy, że mamy kutnija zuby, czyli trzonowce. Pytano: A ty majasz jaszcze kutnija zuby? Mówiono: Kutnich zuboŭ uże ni maju. Tolki samyja pieradnija astalisa. Niezbyt zdawaliśmy sobie sprawę, że te kutnija zuby są o wiele ważniejsze ad pieradnich, bo to na nich trzyma się sztuczna szczęka, którą każdy w końcu będzie miał, albo i nie – wielu z nas nie stać na dentystę. Aby tolki piedradnija astalisa – mówiły kobiety. No właśnie. Kobiety nie dbały o kutnija zuby. Nasza stara czy starzejąca się kobieta zawsze uśmiechała się szczerbato. Przez chwilę zatrzymuję się na myśli, że te twarze są mi bardzo miłe, że je kocham.
Wiktar pisza, szto ni znaje literaturnaj biełaruskaj mowy. A ja znaju? Ja znaju prastuju mowu. Ja wyszła z domu, kali mnie było siem let, da polskaj szkoły ŭ Wiarabjach, i damoŭ nikoli ni wiarnułasa. Szkoła była daleko ad Narejkaŭ i maja maci addała mnie swajamu bratu u Zubkach, kab mieła blisko da szkoły. Tam było ciesno i ja spała na stale. Tam byli dwa pakoi, adzin malusiańki. Ja spała u wielkam pakoi na wielkam stale.
U minie tam byli dwie dwajuradnyja siostry i jany mnoju dobro zanimalisa. Jany byli wuczycielkami, po liceum pedagogicznym, ali nie pracawali jak wuczycielki. Ni znaju, czamu. Ni tak daŭno pamierli. U aboich patom na staraść była chwaroba Alzheimera. Ich maci, żonka majaho dziadźki Antona, Wolha, mieła hetu chwarobu. Jana dziadziczna.
Mai hetyja dwajuradnyja siostry pawychodzili zamuż, jak im było pa 17 let. Tak chacieła ich maci, Wolha. Maja maci krytykawała ciotku Wolhu za heta. Za rano! I na szto! Majuć czas. I adna, i druhaja, i tak sidzieła u Zubkach, bo mużyki byli u wojsku. Adzin pałkoŭnik, druhi kapitan. Adzin patom cełyje hody sidzieǔ u turmie za nielehalny handel na hranicy z Niemcami, a druhoho pasyłali tudy-siudy. Patom hetyje mai dwajuradnyje siostry wyjechali, adna u Warszawu, druhaja u Biełastok. A patom wiarnulisa u wiosku (biez mużykoŭ), kab pamierci na Alzheimera. Adna u Zubki, a druhaja dzieś pad Haradok.
Widzisz, Wiktor. Mój język jest też, jak i Twój, nieociosany. Heta nasza prastaja mowa. Heta majo, jak i twajo. Ja cieszę się, że czytasz moje szkice, że cieszysz się z mojej pamięci, która każe mi notować nasze byłe słowa, jakby to był niebywały skarb. Teraz jest to skarb, który przemija bezpowrotnie.
Do tego dochodzi mój wymysł, słowo – radzimka. Piszu na radzimcy, bo jaje lublu, bo wuczyłasa tolki u polskich szkołach, bo na radzimcy słowy biahuć i cieszacca, i dumajuć. Inny alfabet, właściwa łacinka, wstrzymuje mi słowa z języka prostego, zmusza do pilnowania się, aby „nie napisać źle”. To nie dla mnie. Jednak na tym moim pomyśle z radzimką możemy jechać tylko my z Polski. Na Białorusi taka radzimka nie wchodzi w grę. Tam potrzeba genialnego pomysłu na przetrwanie języka, i to na miarę Chrystusa. Nie żartuję, przywołując to święte Imię.
Chrystus w genialny sposób zmienił religię. Do takiego wniosku doszłam po obejrzeniu kilku telewizyjnych audycji na temat ortodoksji w judaizmie. Ta ortodoksja wymusza na rodzinach postępowanie według drobiazgowo opracowanego systemu, aby przygotować się do szabasu i przeżyć go. Tyle pracy! Kobieta dzień i noc zajęta koszerowaniem mieszkania czy domu. Symboliczne pozbywanie się „śmieci”, to znaczy nadmiaru rzeczy, w tym cennych, a ściślej mówiąc symboliczne „sprzedawanie” ich osobie innego wyznania, aby potem je „odkupić” od tej osoby, znowu symbolicznie. I tak co tydzień. Chrystus opracował genialny program uwolnienia się od terroru bezczynności w szabas, od terroru tych drobiazgowych przygotowań, na zasadzie „Bóg tak sobie życzy i on to widzi”, to jest dopuścił czynienie dobra w szabas, na przykład zajęcie się chorymi, i zaproponował człowieka wolnego, to znaczy uwolnionego od odgórnego rozkazu czynienia tak i tak, a dokonał tego na rzecz indywidualnego sumienia, indywidualnej wrażliwości i odpowiedzialności za los bliźniego, bliskich i za swój, skierowany ku byciu lepszym człowiekiem. To okazało się zbyt radykalną zmianą w religii. Trwanie przy starej religii stanowiło o tożsamości wyznawców. Nie zechcieli stawać się nowymi ludźmi z nową religią, ponieważ narodowość i religia stanowiły jedność, z nikim nie dzieloną, aż po czasy obecne. Ja to rozumiem, ten opór, ale genialność Chrystusowej zmiany poraziła mnie i poraża. Nie doceniamy jej. Nie doceniamy tej genialności. Jest to genialność zmiany. Jesteśmy ludźmi tej zmiany?
Obecnie musimy mieć na uwadze, że stale żyjemy w warunkach zmiany, ale nie tej genialnej, tylko innej, niedobrej, odczłowieczającej, asymilującej, infantylizującej.
Bez genialnego ludzkiego, wrażliwego i stanowczego pomysłu na przetrwanie z uwzględnieniem niedobrej stałej zmiany w kulturze, polityce, to jest w warunkach globalizacji, i do tego w warunkach rozproszenia, nie poradzimy sobie z utrzymaniem naszej mentalności, kultury, języka, a jeśli chodzi o język, to choćby naszej dwujęzyczności, choćby tyle. Potrzeba nam jakiejś obszerniejszej radzimki, która zatrzymałaby nas dla nas – naszą oryginalność. Nasza oryginalność jest dobra. O niej pisałam wiele razy, wskazując, czym jest.
Jednoczącej radzimki nam potrzeba, takiej, żeby utrzymywała nas jak najdłużej w stanie podwójności kulturowo-językowej. Taka rolę spełnia nasze kochane pismo „Czasopis”.
Tak. Nowy genialny pomysł na przetrwanie jest koniecznością, ale cieszmy się z tego, co jeszcze mamy. Cieszmy się z pamięci, z dzielnych przodków, dzielnych kobiet, z naszego pisma. Poniżej genialności żadna recepta nie jest nas godna, bo żadna mniejsza nie uratuje nas przed wtopieniem się w ludzi nijakich, mdłych, bez poczucia humoru, przystosowanych, niewidocznych. „takich, jak się należy”. Bez kultury i bez pamięci. Z językiem ubogim i mało rozumnym. Taki podczłowiek jest obecnie hodowany przez systemy polityczne.
Wiktor napisał wiersz, który bawi przez powagę. Śmieszy i smuci.
Wiersz spowodował, że znowu mam w głowie pełno naszych słów.
Pamiętacie, że nasze karowy kaliś byli putanyje? Putajacie swai karowy? My uże piarastali putać. Puto. Kto jeszcze pamięta to nasze wiejskie słowo?
W pewnym momencie krowy zaczęto przywiązywać łańcuchami do palików. Trebo było ich piarawiazywać. Idzi, piarawiaży karowu, a to ŭsiu trawu uże wyhryzła. A wy jaszcze putajacie swai karowy? Tak uże nichto ni robić.
Przedtem był pastuch i wiejskie stado krów. Wiktor mówił w czasie naszej telefonicznej rozmowy, że przez jakiś czas był pastuchem i wypasał krowie stada z Zubek pod Narejkami. Nie wiedziałam.
Stada potem stopniały, zniknęły, bo ludzie wyjechali do miast. To pamiętam. Potem przyszła moda na łańcuch, palikowanie i przewiązywanie. Potem nie było już krów. Jak myśmy nazywali palik?
Idziemy z Tolem przez nasz nowy park, Centralny. – Puto – mówię.
– Co, puto? Co to jest? – pyta Antoni.
– Puto. Pęto.
Tolo: – U nas na Pomorzu nikt nie pętał krów. Palikowaliśmy. Trzeba było potem przepalikować.
W tym szkicu zrzuciłam puto z języka i przemieszałam język polski z prostym. Ujdzie? ■

Leon Monke, Tundra

3.

To wszystko stwierdziliśmy wieczorem, gdy robiliśmy podsumowanie spostrzeżeń naszych za ten dzień.
– Lonku! – zwróciła się do mnie wówczas żona – busoli nie mamy. Na mapie polegać nie możemy. Zegar, jak sam twierdzisz, idzie nie wiadomo po jakiemu. Powiadasz, że śpieszy dwie godziny, ale skąd masz pewność, że teraz już nie jest inaczej, że dziś, jutro, pojutrze nie będzie jeszcze bardziej śpieszył? Póki czas, póki jeszcze nie za późno, póki możemy jeszcze znaleźć drogę, wracajmy do Murmańska. Zginiemy tutaj, w tej bezludnej pustyni!
– I cóż w Murmańsku będziesz robiła? – odrzekłem z goryczą.

– Wróćmy do Leningradu. Ten, który dopomógł nam zdobyć pieniądze, dopomoże nam i uciec w jakikolwiek sposób. On może pomóc! – zapewniała z żarem i przekonaniem.
– Może tobie, jako kobiecie w ciąży, i zechce pomóc – odrzekłem na to po namyśle. – Zatrzymywać ciebie tutaj nie śmiem wobec tego. Lecz ja do niego już więcej zwracać się o pomoc nie będę. Zostanę tu i pójdę dalej. Mogę tylko odporawić ciebie z powrotem do jezior pod Murmańskiem, skąd wyruszyliśmy dzisiaj. Stamtąd i sama już drogę znaleźć potrafisz. Zwracam ci tylko uwagę, iż zanim siądziesz na pociąg, możesz zginąć jeszcze po tej stronie fiordu, jak omal nie zginęliśmy pod samym Murmańskiem. Zguba i śmierć czyhają na ciebie czy pozostaniesz ze mną, czy też będziesz wracała sama – skończyłem.
– Jeśli zginąć, to razem – odrzekła żona z desperacją w głosie i już więcej do tego tematu nie wracała przez cały okres naszego pobytu w tundrze.
W ciągu tego dnia, pomimo gumowych fartuchów, tak przemokliśmy, iż po raz pierwszy za czas tułaczki w tundrze zdecydowaliśmy się na rozpalenie ogniska, żeby się choć trochę wysuszyć przed udaniem się na spoczynek.

Dnia następnego, nie patrząc na mapę, a orientując się wyłącznie według słońca i zegarka, korygując go na dwie godziny wstecz, posuwaliśmy się bez szczególnych przygód w kierunku północno-zachodnim. Pogoda nie dopisywała. Wieczorem rozpaliliśmy ognisko i suszyliśmy ubranie.

Dnia 6 tego miesiąca, kiedy zbliżaliśmy się ku wielkiej rzecze, żona wpadła po pas w błoto. Z wielkim trudem udało się jej wydostać z bezdennego grzęzawiska, łapiąc się rękami za pobliskie kępy. Wiele trudności sprawiła nam też przeprawa przez rzekę. Była to górska rzeka, w miejscach spokojnych szeroka i głęboka, na kamienistych zaś porohach szalejąca w pędzie. O przepłynięciu w miejscach spokojnych i szerokich nie mogło być mowy ze względu na temperaturę wody, która wydawała się wprost lodowata.
Przeszliśmy więc ją w bród powyżej jednego z porohów, chociaż nadzwyczaj silny prąd przy nader śliskim dnie groził w każdej chwili porwaniem nas z sobą. 40 minut trwała ta lodowata kąpiel po pas i wyżej. Pomimo naszych uzasadnionych obaw, że się rozchorujemy, nie złapaliśmy nawet kataru.

Va banque

10 września, w szesnastym dniu naszego pobytu w tundrze, a ósmym po powtórnym opuszczeniu Murmańska, gdy wyczerpanie fizyczne, wywołane przemarszem oraz nędznym odżywianiem się, osiągnęło, zdawało się, punkt kulminacyjny – w południe zbliżyliśmy się ku drugiej, jeszcze bardziej obfitującej w wody i porohy, rzece. Po obu jej brzegach ciągnęła się niezbyt duża, lecz rozciągnięta na szerokiej przestrzeni wieś. Była to pierwsza napotkana przez nas po oddaleniu się od Murmańska osada ludzka. W odległości 20 kilometrów stąd w linii powietrznej, którą to odległość można przebyć w ciągu jednego dnia dość forsownego marszu, leżała granica. Po dokonaniu tego odkrycia nabraliśmy werwy i otuchy.
Sąsiedztwo jednak osady ludzkiej stanowiło dla nas wielkie niebezpieczeństwo. We wsi tej, jak o tym dowiedzieliśmy się jeszcze w Murmańsku, znajduje się posterunek OGPU. Wobec tego, chcąc przeprawić się przez rzekę, a nie wpaść w pułapkę, musieliśmy zachować jak największą ostrożność.
„Kurier Wileński” nr 124, 7.05.1938 r., s. 6

Ze względu na to drugą część dnia poświęciliśmy na rekonesans i obchodzenie tej tak wyciągniętej po obu brzegach rzeki osady. Dokonaliśmy tego pełzając po urwiskach nad osadą.
Osada składała się z dwóch części. Pierwsza położona w dole rzeki na prawym brzegu, gdzie oprócz zwykłych chat chłopskich były widoczne i solidniejsze budynki, zapewne „sielsowiet” i posterunek GPU, druga – rzucona w odległości paru kilometrów od pierwszej w górę rzeki na lewym brzegu, gdzie oprócz chat stały jakieś trzy tajemnicze, białe namioty.
Co się znajduje pod tymi namiotami? Czy jest to czasowy letni posterunek GPU, czy też schronisko badaczy-geologów? Pytanie to niepokoiło nas niezmiernie. Od tego bowiem zależał w znacznym stopniu nasz los. Lecz z góry tego zbadać nie było żadnej możliwości. Ruszyliśmy więc dalej.

Niezbyt daleko od wsi, w górze rzeki, usłyszeliśmy niezwykle silny szum wody. Woda dudniła. Zeszliśmy ku rzece. Wtłoczona pomiędzy skały rzeka toczyła się białymi, wrzącymi wodospadami, burzyła się, pieniła, podskakiwała do góry na stromych, skalistych porohach. W dół i w górę od tego miejsca rozciągały się spokojne rzeczne głębiny. Tak jak i w rzece poprzedniej temperatura wody była bardzo niska i o przepłynięciu jej w szerokich a spokojnych miejscach nie można było marzyć.
Jedynym możliwym miejscem przeprawy przez rzekę były, jak nam się zdawało, te właśnie porohy, gdzie huk wodospadów zagłuszał nawet głos ludzki. Musieliśmy krzyczeć, by się porozumieć, stojąc obok siebie. Rzeka mknęła szybciej niż huragan. Ruszyliśmy.

Gdy doszedłem w ten sposób prawie do połowy rzeki, obejrzałem się. Żona opierając się oburącz o kij, zwróciła się nagle plecami do prądu. W tej że chwili pęd wody uderzył w nią, jak wiatr w żagiel, podniósł ją i poniósł po kamieniach ku głównemu wodospadowi, do którego odległość zmniejszała się błyskawicznie. Z zapartym z przerażenia oddechem stałem bez ruchu. Już dzieliło ją zaledwie kilka kroków od skraju wodospadu. Ściemniało mi w oczach. Jakiś krzyk przywrócił mi wzrok. Nad samym prawie wodospadem stała żona po piersi w wodzie, uchwyciwszy się oburącz o wystający głaz. Widząc jej otwarte usta, raczej domyśliłem się, niż słyszałem jej rozpaczliwe krzyki o pomoc. Czym prędzej rzuciłem się ku niej, ryzykując lada chwila, że zostanę również porwany przez prąd. Lecz zanim zdołałem dotrzeć, żona już o własnych siłach pokonała niebezpieczeństwo, stojąc bokiem ku prądowi i znajdując oparcie dla nóg. Na szczęście kija z rąk nie puściła.
Wypadek ten był zbyt poważną dla nas przestrogą, byśmy mogli kontynuować rozpoczętą w ten sposób przeprawę. Mogłem łatwo nawet nie zauważyć jej śmierci w nurtach wodospadu, nie mówiąc już o możliwości pomocy, chociaż byłem odległy od niej zaledwie o kilka kroków.
W milczeniu wracaliśmy na brzeg. Żona co chwila odwracała wzrok ku górze, gdyż prąd wody wywoływał
u niej zawroty głowy.
Gdyśmy już byli na brzegu, spojrzałem na zegarek: pół godziny trwała nasza niefortunna przeprawa.
Żona wydostała się na brzeg przemoknięta do nitki.

Na brzegu odbyliśmy naradę. Żona zaproponowała, byśmy szli w górę rzeki do miejsca płytkszego, gdzie przeprawa byłaby łatwiejsza. Przypuszczalnie mogło nam to zająć około trzech dni, nie włączając czasu na osiągnięcie granicy i odnalezienie wioski fińskiej. Prowiantu zaś mieliśmy tylko na ten jeden dzień. Na dzień następny pozostawało tylko po kawałeczku cukru i masła. Sucharów już nie było. Siły zaś żony do głodówki i nadzwyczajnych wysiłków fizycznych wyczerpały się znacznie. Moje fizyczne samopoczucie również pozostawiało wiele do życzenia. W tych warunkach propozycja była nie do przyjęcia, ponieważ wykluczała możność skorzystania z pomocy ludzkiej w razie całkowitego wyczerpania jej sił. Czułem, że to wyczerpanie już się zbliża. Stan żony w ostatnich dniach niepokoił mnie coraz bardziej. Widziałem z jakim nadzwyczajnym wysiłkiem wstawała z rana, by rozpocząć nowy dzień tułaczki. Był to wszak szesnasty dzień włóczęgi, połączonej w ostatnich dniach z nader mizernym odżywianiem się. W perspektywie zaś, od dnia jutrzejszego, czekał nas wikt św. Antoniego, grzyby i jagody – i znów nadludzkie wysiłki w ciągu wielu dni. Iść w górę rzeki w tych warunkach równało się samobójstwu, tym bardziej dla niej, kobiety w szóstym miesiącu ciąży.
„Kurier Wileński” nr 125, 8.05.1938 r., s. 8
Cdn ■

Tamara Bołdak-Janowska – Na praszczki

felietonisci-05Zacznę od nostalgicznej wędrówki na praszczki. Pamiętacie nasze określenie: na praszczki? Iści na praszczki. Paszoǔ na praszczki i zabłudziǔ. Paszli na praszczki, a apynulisa u czużom aǔsie i leć wylaźli z jaho.

Oznaczało to: na skróty.

Można było iści na praszczki czeraz bałoto, ale na bałoci byli reczki. Te rzeczki, liczne, kręte, przecinały łąki i wędrowały do Świsłoczy. Były bardzo głębokie, muliste i pełne pijawek.

Przypomniało mi się to nasze chodzenie na praszczki, bo w związku z tym mieliśmy wiele mocno wydeptanych żółtych ścieżek przez pola, wzgórza, doliny, zagajniki i lasy, a tego już nie ma i nie będzie. Ścieżki te były twarde i jedwabiście gładkie. Żółta ścieżka na praszczki z Gobiat do Mostowlan zdawała się nagim ciałem ziemi. Ja teraz przytulam się do niej i całuję z daleka. Całuję pamiętaną. Siłą wyobraźni staję na niej i idę. Po obu stronach żółtej ścieżki rosło wysokie zboże. Na brzegach zbóż rosły ultramarynowe wałoszki i buraczkowy kukal. Teraz tutaj jest ugór i żółtej ścieżki nie ma. I nigdy w tym miejscu nikt takiej już nie wydepcze – za mało ludzi, nie chodzą pieszo.

Żyliśmy w zgodzie z ziemią i byliśmy czuli na jej piękno, choć ciężko harowaliśmy. Ponoć zaharowani nie widzą piękna ziemi. Nieprawda. Stanowiliśmy element ziemi, a ona dla nas była żywą istotą. Ja takim „elementem” zostanę na zawsze. Jeśli ktoś w podobny sposób pamięta tę czy inną naszą ścieżkę, z tych nadświsłoczańskich, ten wie, że po każdej szliśmy ostatni raz, będąc małym narodem tu i teraz. Mały naród zniknął stąd i zniknęła ścieżka. Po niej szliśmy na mahiłki. I tam zaraśli i zarastajem. Żywiem jaszcze tut i tam? Żywiem, ali jak czużyje. Ceły czas jak czużyje. Nas bez przerwy choczuć papraǔlać. Ali wy nam ni hawarycie, jak majam żyć. U nas bolsz tałantaǔ, czym u druhich, i nas trebo na rukach nasić. Ni nosiać. Zusim ni baczać. Trochi baczać. Pierastali chadzić basikom – heta nowaść. Kachaju tych, katoryje nas baczać, kali my uże u botach i taksoǔkach. Usie samachody my nazywali taksoǔkami.

Wędrując kilometrami po ścieżkach, wykonywaliśmy niesłychaną pracę nad sobą, rozmyślaliśmy. Niektórzy mówili do siebie. Właściwie wszyscy mówiliśmy do siebie. Potem zaczęliśmy opowiadać nasze życie w książkach. Stała się rzecz niesłychana, a to za sprawą Sokrata Janowicza, który nieustannie prosił o opowiadanie przez nas naszego życia, żeby już nie po ścieżkach i nie do siebie: powstała równoległa do ściśle polskiej nasza literatura, w dwóch językach. Rola Sokrata jest u nie do przecenienia. Co ważne: my nie krzyczymy na polskość, tylko przedstawiamy siebie – opisujemy to wszystko, co gadaliśmy w samotności do siebie na naszych ścieżkach na praszczki. Jest dobrze, że jesteśmy tak oficjalnie, bez knucia we własnym gronie przeciw większości. Na polskość zwykle krzyczą neofici (to im się nie podoba, i tamto, i wszystko). Nie czujemy się mniejszością, ale nią jesteśmy w wyniku złej granicy – przecięto nas. Nikt nie dał Polsce tyle literatury, co my. Od wieków tak było. Czujemy się drugim narodem z Rzeczpospolitej Obojga Narodów. Siedzi w nas mocno poczucie równoprawności, kultury, wypowiedzi, losu. Źle?

Prócz związku z ziemią, niemal miłosnego, mamy jeszcze trzy cechy: profesorskość, czyli skłonność do refleksji, i to wysokiej próby, nawet u ludzi prostych, dowcip i pacyfizm, określony przez Janusza Korbela jako „specyficzny”, polegający na tym, że uwagę poświęcamy ofiarom, a nie bohaterom. Rzeczywiście nie zwracamy uwagi na bohaterów, ponieważ dobrze widzimy, jak się ich robi, na przykład z Rajsa „Burego” czy Bandery. My wiecznie widzimy niewinną krew na rękach bohaterów. Nasze wojenne cywilne ofiary pamiętamy przez całe życie. Pamiętam – siedemnastoletniego brata mojej matki na jej oczach rozstrzelali wojenni „bohaterowie”. Za co? Za nic. Za to, że jeszcze żył. Na szto heta tabie? Czaho biażysz bicca? Czaho biażysz tudy, dzie bjucca? Razumny znajszoǔsa!– wołały nasze matki. Jeśli syny biehli bicca i na ich była kroǔ, to potem umierała matczyna miłość do nich. Naszą cechą jest chłód kobiecego serca w stosunku do dzieci, które nie stały się pracowite i pokojowe, i nie chcą naszej pamięci o ofiarach. Zbyt często matka była chłodna dla mnie. Zawodziłam ją. Słyszę ją: Dzicia heta ni takoje znoǔ szczaście. Dzicia mieło poǔnuju wolu. I zawodziło. Podobny chłód żeńskiego serca cechuje nas w stosunku do mężczyzny, który zawiódł w życiowych sprawach.

Mam wrażenie, że idąc ulicą, ocieram się o morderców, którzy przetrwali jako bohaterowie tej czy tamtej wojny. Zbyt dalekie stwierdzenie? Nie. Jeszcze żyją, drepczą. Ocieram się o wnuków, gloryfikujących dziadków bandziorów. Widzę to naszym czuciem. Nie wyzbędę się go i nie chcę się wyzbyć. Jesteśmy tacy – widzimy czuciem. Dlatego wciąż mamy szeptuchy i szeptunów. Obywamy się bez ćpania. Jesteśmy surrealistyczni, a to oznacza rozmach wyobraźni. Nasza wyobraźnia nieustannie podsuwa nam obrazy z dni jutrzejszych, a w nich więcej złego niż dobrego.

Wielkie dzięki Januszowi Korbelowi za genialną recenzję naszego pacyfizmu. Janusz czuje nas słuchem absolutnym, wraz z wadami oczywiście. No tak, pacyfizm taki, ale przez ten pacyfizm narażamy się, bo jak to można gardzić bohaterami, a w kółko opowiadać o ofiarach? Za dużo ich mieliśmy. Tysiące spalonych wiosek. Kuropaty. Nie możemy inaczej – mamy dość.

Idę moją wyimaginowaną ścieżką, to jest odtworzoną z pamięci, i myślę o naszym charakterze. Na praszczki idę, wydobywając główne cechy a pomijając wady, ponieważ zalety są większe, choć dotyczą mniejszej naszej liczby. Jesteśmy niekochani ze względu na zalety. Dziś inne cechy są pożądane, hierojam sława, bombardowanie „wrogów” i nieliczenie trupów, bo i po co, to jacyś tam nieważni ludzie, cynizm, mordobicie, trebo pajści u najomniki i rezać worahoǔ. A my ni choczam. My zusim druhije. Usie pajszli u jakijaś najomniki. Hetyje haworać tolki toje, szto z wierchu prydzie i z telebaczannia, tyja nawuczylisa nienawidziłeś kacapaǔ (sibie) i żywuć u nienawiści, i u nienawiści hadujuć dziaciej i unukaǔ (da sibie). A my ni choczam. I takich nas sztoraz mieńsz. Ali usio jaszcze żywiem i niczoho ni baimsa. A jak ni baimsa, ta nas baczać i dobro czujuć. I kamu my patrebnyje takije? Lepiaj maǔczać. Tomasz Sulima ni chocza maǔczać. Sakrat ni chacieǔ maǔczac. I ja ni chaczu.

Do kogo mówię? W tej chwili do ścieżki, którą znowu całuję.

Myśleć na praszczki znaczy: posiadać zdolność do syntetycznego myślenia. Mamy to. To dobra cecha, już unikalna. Unikalność dziś nie jest w cenie, jest podejrzana. W naszym „Cz” robimy to – realizujemy unikalność myślącą. Pani Dyrektor Biełsatu nazywa to „omszałością”. Co z tą kobietą się stało? Lubiłam ją, a tu taka wyższość. Zdolność do syntezy traktowana jest mylnie, jako generalizacja.

Niektórzy czytają nasze książki z uprzedzeniem, czyli można powiedzieć, że na krywyje praszczki, albo nie czytają z powodu uprzedzenia, bo co tam Białorusini albo mieszańcy mogą napisać. Mam alergię na megalomanię narodową. I mam alergię na spotkania z autorami, którzy omal nie pękną, tak są zarozumiali. Nudni, mętni, politycznie poprawni. Zamiast wybuchu intelektu, barwności, dowcipu, mamy puszenie się w „znaności”. Gdzie się podziali pisarze? Przestałam chodzić na spotkania z autorami. Unikam miejsc, które mnie męczą. Nie tylko ja tak czuję. Julio Cortazar najtrafniej to ujął:

„Pisarze? Ależ są to nudni panowie w ciemnych garniturach”. Myśl Cortazara nabiera mocy, ponieważ nudni panowie w ciemnych garniturach utworzyli siatki, kółka, koła, jeden duży fotel, aby się rozsiąść wszędzie (mówi o tym Dubravka Ugresić). Jeśli tylko zapragnę chwili istotnej rozmowy z modnym pisarzem, ten się odwróci dupą, coś burknąwszy. To ja mam czytać jego utwory? Poczucie godności nie pozwala mi na to. W utworach też będę miała solidną dawkę nudziarstwa. Nudny pan to nudny pan. Rozmowy z nim nie ma, a pisze tak, jaki jest. I oto doszłam do głównego aforyzmu tego szkicu: jak ktoś odwraca się do mnie dupą, to nie może pisać dobrze. Żartuję wyniośle? Nie wolno mi? Wszak wyniosłość jest w cenie w świecie, gdzie ludzie ludzi zmuszają do bycia na cynicznymi. Jednak odzywa się we mnie godność, a nie cynizm. Poczucie godności jest w nas bardzo silne i zazwyczaj nie myli nas.

Pisarska znaność nie robi na mnie wrażenia, bo chodzi mi, podobnie jak Julio Cortazarowi, o utalentowanie tekstu i jego dojrzałość, chociaż dojrzewanie. Jestem na mojej samotnej ścieżce w tej robocie? Z żyjącym Sokratem było raźniej. Nie lubię pisarzy dyżurnych. U nas wygląda to tak: mainstream to dyżurni pisarze. Wypowiadają się wszędzie i o wszystkim, ale to tylko gadanina. Nic z tego nie bywa istotne.

Czytam we wstępniaku Redaktora Cz. kuriozalną rzecz: Stasiuk na Trialogu nazwał Sokrata grafomanem, to jest „piszącym na pograniczu grafomanii”, co na jedno wychodzi. Jasne. My jesteśmy tak głupi, że cenimy sobie Sokrata grafomana? Litości.

Książka, którą miał rzeczony autor przeczytać i upewnić się, że to pogranicze grafomanii, to „Utwory wybrane” (2011). Nie przeczytał, skoro wygaduje banialuki.

A ja z jaho niczoho ni mahła wyciahnuć da maich fiłazaficznych tekstaǔ, a ja piszu tolki takije teksty, bo chtoś musić heta rabić u zdziacinniełym i dziacinniejuczym świeci. Wikicytataǔ paǔniochańko wycianutych z hetaho aǔtara, ali ja niczoho u hetych sławach ni baczu. Nu bo ci heta takoje wielkaje, wyciahnutaje z „Fado”.

Zofia Plewińska, Świat, którego nie ma (13)

Kazio także gdzieś wojował i zajął się bardzo organizowaniem harcerstwa. Po uwolnieniu Mińska z rąk bolszewickich ks. bp Łoziński wybrał się do Warszawy. Jechał wagonem – salonką, przyczepionym do towarowego pociągu. Ku mojej wielkiej radości, zabrał do sąsiedniego przedziału mnie i Zośkę Komorską. W tym przedziale, jechała też z nami Amerykanka, przyjaciółka pani Heleny Paderewskiej. Jeździła ona na nasze Kresy, by zorientować się w pomocy, jaką może dać Amerykański Czerwony Krzyż polskiemu wojsku i ludności. Jechałyśmy bardzo długo, parę dni, do Warszawy. Najdłużej pociąg stał w Lidzie, gdzie pierwszy raz po tylu latach objadałyśmy się wspaniałymi ciastkami! Moja kuzynka Zośka Komorska biegle mówiła po angielsku, była przy tym urocza, pełna wdzięku. Bardzo zaprzyjaźniła się z tą Amerykanką, która z nami jechała, oczarowała ją i Amerykanka obiecała, że w Warszawie przedstawi Zośkę p. Helenie Paderewskiej i znajdzie jej pracę. Ja też chciałam pracować w Warszawie, albo się dalej uczyć. Obie wróciłyśmy jeszcze do Mińska, ale już nie na długo.

Chcę jeszcze opisać parę faktów, które wstrząsnęły naszym życiem w Mińsku w czasie rządów bolszewickich. Brat najmłodszy mojej matki, inż. Józef Iwaszkiewicz, pracował w Mińsku w firmie melioracyjnej. Pewnego razu pojechał z hr. Grabowskim do jego dóbr, żeby wskazać miejsca, które by trzeba poddać melioracji. Gdy przejeżdżali przez gęsty las, napadali ich bolszewicy, chcieli zabić hrabiego. Była to późna jesień, zimno, wuj Józio miał na sobie burkę z kapturem. Jego pierwszego uderzyli z tyłu w głowę obuchem siekiery, myśląc że to hrabia, a prawdziwemu hr. Grabowskiemu wybili zęby i trochę poturbowali. Na szczęście przyszedł z pomocą leśniczy z gajowymi i banda bolszewików zbiegła. Bardzo ciężko rannego, nieprzytomnego wuja Józia zawieźli na stację kolejową, żeby jak najprędzej dotrzeć do szpitala w Mińsku. Do nas przyszła depesza, by spotkać rannego na stacji w Mińsku. Dworzec wyglądał okropnie, moc bolszewików, żołnierze leżący pokotem jedli „siemieczki” i czekali na różne połączenia kolejowe, jeździły tylko pociągi towarowe. Cała nasza rodzina czekała na dworcu do wieczora, nareszcie ujrzeliśmy biednego Józia na noszach. Marysia, żona Józia pierwsza podeszła i powiedziała: „Jeszcze żyje…”. Ojciec mój już wcześniej zamówił miejsce w szpitalu wojskowym, gdzie przewieziono wuja. Operował bardzo dobry lekarz wojskowy – Rosjanin. Czaszka była pęknięta i w jednym miejscu wciśnięta wgłąb. Porażenie jednej połowy ciała, nieprzytomny. Operowali w nocy, natychmiast. Marysia – żona została przy nim, a ja zajęłam się całkowicie małym, pięcioletnim Markiem. Dzięki Bogu operacja się udała i wuj Józio powoli wracał do zdrowia. Do końca życia, już po drugiej wojnie światowej, zawsze miał trochę mniej sprawną jedną rękę i nogę, a na głowie nosił małą okrągłą czapeczkę, dla ochrony.
Drugi wypadek, który bardzo przeżyliśmy, to była tragiczna śmierć Morysia Wańkowicza, wielkiego przyjaciela i kolegi szkolnego z jednej ławki Zdzisia. Bolszewicy napadli na patrol ułanów, który stał w jakiejś wiosce. Ułani nie przeczuwali zasadzki, jak się spostrzegli, było już za późno. Część uciekła, Morysia złapali i bestialsko zamęczyli. Pamiętam, jak do nas dotarła ta wiadomość 22-V, w same Zielone Świątki, rok chyba 1917? Morysia widziałam ostatni raz przed wojną na Bazarze Dobroczynności na Boże Narodzenie w Mińsku. Był wtedy w ślicznym mundurze „Instytutu Języków Wschodnich”, w którym studjował w Petersburgu. Niestety, wojna przerwała mu studia, a potem i młode życie!
Trzeci wypadek to śmierć obydwu braci Zosi Wańkowiczowej Melowej – Stacha i Kazia. W pociągu pancernym Śmiały” pod wsią Zalesie 10 czerwca 1919 r. poległ Kazimierz Małagowski, pod Pogorzelcami 25 czerwca 1919 r. poległ Stanisław Małagowski. Matka ich już dawno nie żyła, ale biedny ojciec i Zosia Wańkowiczowa – siostra przeżyli to zdarzenie szalenie ciężko i głęboko. Stach Małagowski miał narzeczoną i był ojcem chrzestnym Krysi, starszej córki Melów. Nad jej łóżeczkiem wisiała zawsze fotografia Stacha – ojca chrzestnego. W drugiej wojnie światowej Krysia znów oddała swoje młode życie za Ojczyznę, poległa w Powstaniu Warszawskim (Mel opisuje to w „Zielu na kraterze”). Prawie każde pokolenie polskie oddaje daninę krwi Ojczyźnie!

Wszystkie wojska były już pod koniec wojny zdemoralizowane rewolucją w Rosji, każdy żołnierz marzył o powrocie do domu. Mój brat Kazio z dwoma harcerzami rozbroili w Mińsku na stacji cały pociąg jadących do domu Niemców, którzy sami rzucali broń. Po drugim zajęciu Mińska przez bolszewików władze terenowe Mińszczyzny przeniosły się na południe, na Ukrainę. Rodzice zaczęli myśleć o wyjeździe na stałe do Warszawy. Zaprzyjaźniony z moim ojcem major wojsk polskich, Kasprzysiak, pacjent ojca, ułatwił nam przewóz najcenniejszych mebli i sztychów do Warszawy (Piłsudzki szedł wówczas na Kijów). Meble nasze ulokowane były w Warszawie u krewnych i znajomych w siedmiu miejscach! Wszyscy bardzo nam pomagali. Mamusia już nie wróciła do Mińska, była w Poznańskiem na leczeniu. Kazio zapisał się w Poznaniu na rolnictwo. Ja jeszcze byłam z ojcem w Mińsku i latem pojechałam do wujostwa Komorskich na wieś. Wuj Michał zarządzał jakimś folwarkiem koło Olechnowicz. Sytuacja z każdą godziną się pogarszała, którejś nocy zapukał ktoś gwałtownie w okno mego pokoiku. Okazało się, że to był posłaniec od ojca z Mińska, żebym natychmiast z nim wracała do domu, bo bolszewicy podchodzą pod Mińsk. Był to milicjant, pacjent ojca, przyjechał po mnie furką. Zebrałam się w pięć minut i po kilku godzinach jazdy byłam w domu. Ojciec bardzo się ucieszył, ale do ostatniej chwili miał pacjentów. Musiałam sama wybierać najpotrzebniejsze rzeczy i pakować do kufrów i tobołów. Służące chciały jechać do swych rodzin i mało pomagały. Tu znów pomógł pacjent Ojca, pułkownik żandamerii, który nam odstąpił pół przedziału I-szej klasy, wagon był przyczepiony do pociągu towarowego. Jazda była długa i męcząca. Zabrałam dziewięć kufrów i koszy, ale to była mała część z naszego dziewięciopokojowego mieszkania. Reszta została na pastwę losu. Przed samym naszym wyjazdem zjawiła się u nas moja przyjaciółka, Hela ze Świdów Koziełł-Poklewska. Mąż jej Wincenty był na froncie, a ona miała jechać z malutkim synkiem i ordynansem do Warszawy. Trochę wypoczęli, coś zjedli i pojechali. Potem wpadła jeszcze moja młodsza kuzynka Adelka Komorska z narzeczonym, porucznikiem Andrzejem Nostitz-Jackowskim. On ją zabierał jakimś wojskowym transportem. Ta para została jeszcze parę godzin po naszym wyjeździe. Prosiłam, żeby brali co chcą z naszego domu, ale też dużo zabrać nie mogli. Został więc długi, drewniany szlaban z futrami, całe urządzenie kuchni, biblioteka Ojca, piękne sztychy najsławniejszych Polaków z doby Oświecenia (wisiały w poczekalni) i fortepian, i moja biblioteczka. Zabrałam całą porcelanę, której część mam do dnia dzisiejszego. Gdy dotarliśmy z rzeczami na dworzec, paliła się już część zgromadzonych przez ludzi na rampie rzeczy. Ks.bp Łoziński był na dworcu i błogosławił odjeżdżających, sam tym razem postanowił zostać. Przepłacił to ciężkim więzieniem w Rosji, skąd był uwolniony z innymi zakładnikami, wymieniony na jakiegoś ważnego bolszewika, który był w polskich rękach.
Zanim zacznę opisywać tułaczkę, chcę jeszcze nadmienić o paru faktach, które bardzo wstrząsnęły naszym życiem. Mianowicie przed drugą ucieczką z Mińska bolszewicy wywieźli znów do Smoleńska sporo zakładników. Ojciec nasz na razie był w domu. Słychać było huk armat już od rana, gdy nastał wieczór, już było pewne, że wojska polskie są blisko. Raptem około godziny 12 w nocy posłyszeliśmy, że jakiś samochód zatrzymał się przed naszym domem. Mamusia powiedziała: „Janku, to po ciebie przyjechali”. Za chwilę dzwonek i weszło dwóch ludzi w czarnych, ceratowych kurtkach. Był to najwyższy komisarz bolszewicki – Mickiewicz-Kasukas (Litwin) i komisarz Sławiński z czarną brodą, utykający na nogę. Ten ostatni – pacjent ojca. Ku wielkie naszej radości powiedzieli, że ojca wprawdzie traktują jako zakładnika, ale zostawią go na miejscu, by hamował czyny polskiego wojska, by bronił ludność przed grabieżą i rozbijaniem sklepów. Wszyscy odetchnęliśmy, a oni odjechali. Ojciec zamknął drzwi wejściowe, a na zewnątrz napisał kartkę, żeby dzwonić z dołu z ulicy (mieszkaliśmy na pierwszym piętrze). Z wojskiem polskim zjawił się rano mój brat Kazio, który gdzieś walczył w partyzantce, ucieszył się, odczytując kartkę na drzwiach napisaną ręką ojca. Radość nasza nie miała granic! Kochany mój ojciec powiedział: „Teraz klęknijmy wszyscy na kolana i zmówmy „Pod Twoją Obronę”, dziękując za ocalenie”.

Po drugiej ucieczce bolszewików z Mińska, wyjechało bardzo dużo inteligencji polskiej do Królestwa. Niestety naszą rodzinę powaliła z nóg jakaś bardzo ciężka grypa „hiszpanka”. Leżał dosłownie cały dom: mama, Kazio, ja, służące, tylko papuś kochany nie zachorował, leczył nas i sprowadził siostrę-pielęgniarkę, która nas obsługiwała i karmiła. Po wyzdrowieniu byliśmy wszyscy tak słabi, że mowy nie było o wyjeździe i gdy wojska polskie się cofnęły, znów znaleźliśmy się pod rządem bolszewickim. Ostateczny wyjazd i śmierć domu, który zamieszkiwaliśmy od lat trzydziestu nastąpił 6 lipca 1920 r. Wyjechaliśmy – ja z ojcem – już na zawsze z Mińska, co już opisałam wcześniej. W Warszawie tułaliśmy się, mieszkając u krewnych i znajomych, każdy nocował gdzie indziej. Z kłopotu wybawili nas kochani Melowie Wańkowiczowie. Mieszkali oni w domu ojca Zosi Wańkowiczowej, przy ulicy Elektoralnej nr 49 na pierwszym piętrze. Ustąpili nam swoje mieszkanie, przenosząc się na parter do mieszkania ojca Zosi z malutką córeczką – Krysią. Ojciec zaczął pracować w Wojskowym Szpitalu im. J. Piłsudskiego na Mokotowie, w randze majora-ochotnika. Ja pracowałam w zarządzie „Koła Polek”, który mieścił się w Pałacu Staszica na Krakowskim Przedmieściu. Zaczęła się wojna bolszewicka, obaj moi bracia poszli na Lwów z 9 pułkiem Ułanów Małopolskich. Młodszy brat Kazio był ranny w oko, bardzo ciężko, pod Samborem. Kula karabinowa zapadła za gałkę oczną i utkwiła o cal od mózgu. Stan Kazia był bardzo ciężki. Całe szczęście, że Zdziś był w tym samym pułku p.o. lekarzem i zajął się bratem. Musieli nająć chłopską furę i zawieźć rannego do szpitala w Samborze, gdzie zaraz był operowany. Na szczęście udało się kulę usunąć i uratować życie choremu. Po pół roku, gdy rana się zupełnie wygoiła, założono Kaziowi szklane oko. Potem obaj bracia walczyli jeszcze z gen. Żeligowskim, przy uwolnieniu Wilna, w pułku konnej artylerji.

I przyszedł ów pamiętny dzień 15 sierpnia 1920 r. – dzień „Cudu nad Wisłą”! Wszyscy mężczyźni szli na front. W „Kole Polek” prowadziłam dział oświatowy, wysyłałam do różnych oddziałów wojskowych prasę, różne ulotki, pomoce piśmienne. Zosia Komorska pracowała w Amerykańskim Czerwonym Krzyżu jako sekretarka naczelnego pułkownika i miała tam moc roboty.

Gdy bolszewicy byli już blisko Warszawy, ja z Adelką Komorską pojechałyśmy karetką pogotowia na sam prawie front, do Rybienka nad Bugiem. Opatrywałyśmy różnych maruderów wojennych i uciekinierów cywilnych, miałyśmy bardzo dużo roboty. Przejeżdżali nieraz szosą dawni znajomi z Krakowa, pędząc stada krów, pięknych koni i wioząc na furach cały swój dobytek. Gdy było już bardzo gorąco i zdawało się, że bolszewicy przerwą pas obronny, przyjechała po nas Zośka Komorska amerykańską karetką pogotowia i zabrała nas do domu. W tych przełomowych dniach wojny widziałam po raz ostatni mojego stryjecznego brata Konrada Malkiewicza, który szedł na front z 41 pułkiem piechoty z Suwałk. Maszerowali ulicami Warszawy śpiewając „Rozkwitały pęki białych róż….” Zginął pod Ostrołęką, napadła go zgraja bolszewików i zakłuła bagnetami.

EPILOG

Mama nasza nie dokończyła swoich wspomnień. Zaczęła pisać je zbyt późno, bo w 81 roku życia, a z powodu choroby przerwała, by dopiero po dwóch latach do nich wrócić. Nigdy więc już pewnych rzeczy się nie dowiemy. Wspomnienia doprowadziła do roku 1920, gdy bolszewicy podchodzili pod Warszawę. Mama pracowała wówczas w zarządzie „Koła Polek”, a ojciec mamy, nasz dziadek Jan Malkiewicz w wojskowym szpitalu na Mokotowie w randze majora – ochotnika.

Po I wojnie mama, mając za sobą praktykę w szpitalu w Mińsku wstąpiła do nowopowstałej szkoły pielęgniarskiej w Warszawie. Była to pierwsza w Polsce szkoła pielęgniarska założona, oraz świetnie i fachowo prowadzona przez Amerykankę miss Bridge. Po ukończeniu szkoły i praktyce w Ośrodku Zdrowia w Amelinie Mama aż do zamążpójścia pracowała w szpitalu im. Dzieciątka Jezus w Warszawie. Później, już mieszkając w Kielcach wykładała na kursach pielęgniarskich, prowadzonych przez Czerwony Krzyż. Z praktyką właściwie nigdy nie zerwała, pielęgnując własne dzieci, ciągle na coś chorujące, robiąc zastrzyki sąsiadom i znajomym i służąc pomocą medyczną, szczególnie podczas wojennej tułaczki. Do zawodu mama wróciła już po II wojnie, we Wrocławiu, gdzie pracowała w Wojewódzkiej Przychodni Przeciwgruźliczej jako przełożona pielęgniarek w latach 1948 – 56, a po przeprowadzce do Krakowa w Studenckiej Przychodni Przeciwgruźliczej od 1956 do 1973, czyli do przejścia na emeryturę. mama ogromnie lubiła swoją pracę, miała bardzo dobry stosunek do chorych. Przejmowała się ich chorobami, pomagała rozwiązywać rozmaite problemy. Po latach pamiętała ich nazwiska, twarze, kłopoty rodzinne i choroby.

Moi rodzice poznali się jeszcze w czasie I wojny światowej, gdy ojciec był w Mińsku, służąc wówczas w korpusie Dowbora-Muśnickiego. Mama bardzo przeżywała wtedy śmierć swojego narzeczonego, Tadeusza Horodyńskiego, a ojciec był zajęty wojaczką. Spotkali się przypadkiem w pociągu, w zimie 1927 roku. Ojciec był już wdowcem z malutką córeczką Bożenką. Pierwsza żona – Anna z Kozłowskich – po kilku latach małżeństwa zmarła na gruźlicę, mając 25 lat, i osierociła półtoraroczną Bożenkę. Ojca potem usilnie swatano z rozmaitymi paniami, ale jakoś nie uległ namowom. Z mamą natomiast jakoś szybko się dogadali i ślub odbył się 18 sierpnia 1927 roku w kościele Trzech Krzyży w Warszawie. Dziadkowie Malkiewiczowie mieszkali wówczas w Grodzisku Mazowieckim pod Warszawą, a babunia Jadwiga Plewińska razem z Bożenką w Warszawie na Hożej.

Dziadkowie Malkiewiczowie pod koniec lat dwudziestych przenieśli się do Baranowicz (obecnie na Białorusi), pod Warszawą nie czuli się dobrze, tęskniąc do Kresów, gdzie mieszkało wielu krewnych i przyjaciół. Dopiero w czasie II wojny, gdy Niemcy zajęli Baranowicze, udało się dziadkom przyjechać do nas (mieszkaliśmy wtedy w Skórnicach, w majątku państwa Kotarskich w powiecie koneckim) i potem już razem tułaliśmy się po różnych miejscach, aż po wojnie osiedliśmy na Dolnym Śląsku. Tu w Szczawnie Zdroju w 1948 r. zmarł dziadzio Jan Malkiewicz, a w 1953 we Wrocławiu – babcia Maria z Iwaszkiewiczów Malkiewiczowa.

 

KONIEC

Leon Moenke, Stawka o życie (31)

– To nic. Do pracy przecież dzisiaj nie pójdziecie – pocieszał dwuznacznie gepista. Czuło się pewne skonfudowanie w głosie, lecz usiąść mimo to nie prosił.
– Co macie w tej teczce? – zwrócił się do mnie znienancka.
– Proszę… – i wydobyłem z niej mokre jeszcze kostiumy kąpielowe.
– Wasze dokumenty?
Podałem mu legitymacje, związkową i partyjną. Schwycił natychmiast za tę ostatnią.
– Numer „partbiletu”?
– Jeden, sześćset osiemnaście, dziewięćset dwadzieścia osiem.
Przyjrzał mi się uważniej.
– Wasz podpis?
Podpisałem się dwukrotnie – po białorusku i po rosyjsku, gdyż legitymację miałem z Mińska. Uśmiechnął się, lecz pomimo to w dalszym ciągu sprawdzał każdy najdrobniejszy szczegół, kolejne miejsca pracy itd., itp.
Odpowiadałem natychmiast.
– W jakim miesiącu przeszliście ostatnią „czystkę”?
I tu się zaciąłem.
– Poczekaj – zwróciłem się do żony – Zdaje mi się, że w listopadzie?
– Mam wrażenie, że tak – odpowiedziała.
– Otóż nieprawda! W grudniu – zawołał tryumfująco.
– Przepraszam, nie wiem jak w wojsku, lecz u nas dopiero w miesiąc po „czystce” komisja stemplowała i nalepiała znaczki…
– Tak – odrzekł i uśmiech błysnął mu w oczach. Teraz kolejno zaciął się on, nie znajdując już więcej pytań.
– Wasze dokumenty? – zwrócił się do żony.
Podała mu legitymację związkową i lektorską z uniwersytetu. Sprawdził je bardzo pobieżnie.
Znów zapanowało milczenie. Wszelkie pytania, zdawało się, zostały już całkiem wyczerpane. Lecz gepista wciąż węszył, wahał się najwyraźniej, nie mogąc powziąć decyzji. Patrzyłem mu prosto w usta. Spokój! Spokój! – przekonywałem sobie, śledząc pilnie wyraz jego twarzy.
– Wasze dowody osobiste? – rzekł wreszcie, patrząc przenikliwie na nas oboje.
– Zostały w internacie, w Leningradzie.
– Trudno… Bez dowodów osobistych nie mogę was zwolnić.

– Ależ, towarzyszu! Przecież znacie przepisy dla przyjezdnych. Musieliśmy zostawić w internacie!
Milczenie.
– Cóż może być ważniejszego od legitymacji partyjnej, towarzyszu! – wybuchnąłem, czując, że grunt mi się zapada pod nogami.
– Ja ją również tutaj noszę – odparł, z dumą wskazując na lewą kieszonkę na piersi i odsłaniając rąbek legitymacji. – Lecz w dowodzie osobistym są dane, których w „partbilecie” nie ma – dodał, jakby tłumacząc się przede mną.
– O jakie wam dane właściwie chodzi, towarzyszu? – spytałem spokojnie, ośmielony znowuż.
– Tego wam nie powiem, gdyż nic mi z waszych słów nie przyjdzie – odrzekł z wysoka, wchodząc znowuż w swą rolę gepisty. – Wyjaśnią to w Leningradzie!
Jak obuchem uderzyły we mnie ostatnie słowa, lecz nie straciłem jednak panowania nad sobą, resztkami sił ukrywając swą trwogę śmiertelną przed jego przenikliwym spojrzeniem.
– Co? W Leningradzie jeszcze? Ależ kiedy się to skończy?! Ja teraz już ledwie trzymam się na nogach od zmęczenia – znów zaczęła się skarżyć żona, uwypuklając przy tym swój stan odmienny.
Nie uszło to widocznie uwadze gepisty.
– E, nie… Wyśpicie się… Do pracy, jak inni, iść przecież nie potrzebujecie – zaczął ją pocieszać teraz z nutą szczerego współczucia.
Wtem spojrzenie moje padło na telefon.
– Towarzyszu! A może byście mogli dowiedzieć się telefonicznie o szczegółach was interesujących? Byłoby to znacznie prędzej. W internacie jest również telefon i dyżurny.
– A czy znacie numer telefonu? – skwapliwie podchwycił gepista.
„Kurier Wileński” nr 110, 23.04.1938 r., s. 3
– Nie pamiętam, lecz można będzie to ustalić. Halino, czy masz kwity z internatu? Dawaj je tu!
– Mam, mam – radośnie zawołała żona.
„Może i lepiej jest, że nie mamy dowodów osobistych przy sobie” – pomyślałem. „Może ujdzie w ten sposób uwadze, że dowód mój wygasł 1 czerwca”!
Żona sięgnęła do torebki. Wszyscy troje schyliliśmy się nad kwitem. Lecz jakież było rozczarowanie! Ostatnia cyfra numeru była obcięta.
– Dajcie, dajcie mi ten kwit – wołał mimo to gepista.
Był to dowód uiszczenia komornego do dnia dzisiejszego włącznie. Podaliśmy go.
– Zobacz, Halu, może masz jeszcze jakiś kwit z numerem telefonu?
– Pokażcie, pokażcie mi wszystko, co tam macie…
– Proszę bardzo – i, odwróciwszy torebkę ku niemu, zaczęła wyjmować, podawać i chować z powrotem najprzeróżniejsze papierki, które jej trafiały do rąk, lecz torebki ze swych rąk nie wypuszczała.
– Proszę… odcinki na obiad… Proszę: kwit na rzeczy z przechowalni internatu… itd., itp.
Oglądał je uważnie i z zaciekawieniem. W miarę jak mnożyły się dowody naszego pobytu w Leningradzie, twarz jego się rozjaśniała. Teraz dopiero zrozumiałem, o co mu właściwie chodzi…
„Sądzisz, że przyszliśmy z Finlandii – myślałem. Na mylnym tropie jesteś, bracie”…
Zauważyła to i żona, chętnie pokazując mu to, czego sobie właśnie życzył. W ten sposób pokazała mu prawie całą zawartość torebki za wyjątkiem legitymacji lektorki języków Akademii Sztabu Generalnego. Pamiętając bowiem o dekrecie z dn. 8 czerwca, baliśmy się podsycić jego podejrzliwość. Z zapartym oddechem spoglądałem na zręczną grę jej palców pod jego uważnym spojrzeniem. W krytycznych momentach przychodziłem jej z pomocą wykrzykami: „O, o! Ten kwit”… i zasłaniałem ręką przed oczami gepisty otwór torebki, wyrywając z niecierpliwością i gorliwością papierek z rąk żony.
Wreszcie znalazł się i drugi kwit z numerem telefonu, lecz nie internatu, a instytucji, którą obsługiwał.
– Dajcie mi ten kwit! – i podszedł do telefonu, pomimo zwróconej mu przez nas uwagi na niewłaściwy numer.
Rzecz oczywista, iż nikt mu o tej porze na jego dzwonki nie odpowiedział.
– Towarzyszu! – macie przecież spis abonentów – zwróciłem się doń wówczas.
– Nie, nie posiadam.
„Ależ to iście sowiecki bałagan – pomyślałem – by, posiadajac telefon, nie mieć w urzędzie spisu abonentów”.
– Może zadzwonicie w takim razie, towarzyszu, do biura informacji – dodałem głośno.
Zadzwonił. Lecz i biuro o tej porze było nieczynne.
– Może w centrali telefonicznej będą znali numer tego telefonu – udzielałem mu wskazówek w dalszym ciągu. Lecz wszystkie próby połączenia się z internatem zawiodły. Nie kryliśmy naszego smutku z tego powodu.
– Ubierajcie się – rzekł wreszcie, patrząc na nasze bose nogi. – Zaraz pójdziecie…
W tej beznadziejnej wprost sytuacji na widok brudnych, zabłoconych nóg przeszył mię pomysł:
– Poproszę o miskę z wodą dla umycia nóg – zwróciłem się doń najspokojniejszym w świecie tonem.
Gepista osłupiał.
– Przepraszam, lecz tego nie mamy. Gmach stacji dopiero rozpoczęto budować. Tam będzie wszystko – rzekł po chwili. Zaskoczony, zbity z tropu całkowicie, patrzył na mnie ze zdumieniem.
„Kurier Wileński” nr 111, 24.04.1938 r., s. 7

 

„Tak, tak, braciszku, masz rację – myślałem. Jaki aresztant, któremu grozi kara śmierci, będzie w podobnej sytuacji prosić o wodę do umycia nóg?”…
Kawał się udał.
Broniliśmy się rozpaczliwie, do ostatka, chwytając się każdej słomki, jak topielec.
Udając wstręt i obrzydzenie, naciągałem skarpetki na brudne nogi.
Po chwili, bez pożegnania się z nami i nic określonego nie rzekłszy, kazał nas gepista wyprowadzić.
Siedzieliśmy pod gołym niebem. To kropił, to znów ustawał drobny deszcz. Żołnierz schronił się pod dach pobliskiego zabudowania. Nam zaś wszystko było obojętne. Siedzieliśmy w milczeniu, bez ruchu. A dookoła nas budziło się życie. Ludzie przystępowali do codziennej pracy.
„Tu będzie nawet miska z wodą do umycia nóg dla naszych następców” – myślałem z ironią i z cichą zazdrością spoglądałem na tych, co się ruszali w tym szarym poranku po torach, na stacji. Byli wolni na razie.
– Lonku! Co będzie w Leningradzie? – wyszeptała żona.
– Nic. Najpierw będą torturowali nadzieją, a potem rozstrzelają.
– Co mówić?
– To samo co tu. Do zamiaru ucieczki nie przyznawać się za nic na świecie, bez względu na to czy będą wierzyli, czy też nie, bo rozstrzelają na pewno. A tak można jeszcze żywić nadzieję na ujście z życiem. Jeśli ci pokażą protokoły, w których się przyznaję, to wiedz, iż są sfałszowane. Żądaj wówczas konfrontacji ze mną. To samo będę czynił i ja.
I znowuż milczeliśmy, patrząc przed siebie. Kilkadziesiąt zaś metrów od nas biegła granica.
Jaką upragnioną a nieosiągalną stała się obecnie dla nas!
Po pewnym czasie do pilnującego nas żołnierza podszedł drugi, bez broni. Zamienili ze sobą parę słów.
– Chodźcie! – rzekł do nas przybyły.
Za chwilę staliśmy ponownie przed jakimś wagonem osobowym. Kluczem otworzył nam drzwi. Weszliśmy do wnętrza. Na ławkach leżało i siedziało co najmniej dwadzieścia osób szarej publiczności sowieckiej.
– A wyście jak tu trafili? – przywitano nas chórem.
– Zbłądziliśmy w lesie. Aresztowali – odrzekłem obojętnie.
– A – a – a! – ciągnął jakiś chłopak, patrząc na nas wyzywająco.
– Chyba, że w ten sposób – rzucił ktoś z boku.
Żona moja była jedyną kobietą w tym towarzystwie.
Usiedliśmy naprzeciw młodego robociarza.
– Czy długo będą nas trzymali w tym wagonie w Białoostrowie? – zwróciłem się doń.
– Nie, zaraz pojedziemy do Leningradu. Niech tylko lokomotywę doczepią…
– A jak wyście się tu dostali? – spytałem znowuż.
– Ot, wypiłem z powodu „wychodnego dnia” i przespałem swoją stację, a tu mnie i wzięto od razu. Z pociągu trzeba będzie iść prosto na fabrykę.
– Jakże to? Czy w Leningradzie od razu zwolnią?
– Już jesteśmy wolni. Trzymają tylko w tym wagonie, póki pociąg nie odjedzie.
Było to dla nas tak nieoczekiwane, iż nie uwierzyłem nie tylko robociarzowi, lecz i własnym uszom.
– Jesteśmy wolni?! Ale dlaczego pozostały u nich nasze dokumenty?
– Zaraz je nam zwrócą. O, już przyszli.
Do wagonu weszło dwóch żołnierzy.
– Sidorow Iwan! Kto tu Sidorow?
Sąsiedzi zaczęli szturchać jakiegoś brodacza pod boki.
– Hej, oprzytomnij nareszcie!
– A?!
– „Otczestwo”? – zapytał żołnierz.
– Awdotia.
W wagonie rozległ się ryk śmiechu.
„Kurier Wileński” nr 113, 26.04.1938 r., s. 5
Cdn

Язэп Вількоўшчык: „Я – Бацькаўшчыны сын…” Сяргей Чыгрын

w3

Язэп Вількоўшчык, 1922 г

На старонках беларускіх віленскіх выданняў 1920-х—1930-х гадоў шмат друкавалася аўтараў пад рознымі псеўданімамі і крыптанімамі, сапраўдныя прозвішчы якіх да сённяшніх дзён нерасшыфраваныя, нераскрытыя, застаюцца нам невядомымі. Гэта дзесяткі паэтаў, празаікаў, простых карэспандэнтаў з розных рэгіёнаў былой Заходняй Беларусі, якія дасылалі навіны са сваіх вёсак, мястэчак, гарадоў. Далёка не ўсіх аўтараў псеўданімы і крыптанімы раскрыў у сваім „Слоўніку беларускіх псеўданімаў і крыптанімаў (XVI-XX стст.)” (Мн., 1983) і Янка Саламевіч (1938-2012).

Але, як кажуць у народзе, нішто нікуды не знікае і не прападае. Не знікла ў невядомасць і творчасць заходнебеларускага паэта Язэпа Вількоўскага. Гэта яго дзесяткі лірычных вершаў і розных баек друкаваліся ў віленскіх календарах, калектыўных зборніках, у часопісах „Шлях моладзі”, „Нёман” і іншых. Пад сваімі творамі ён рэдка ставіў уласнае прозвішча Язэп Вількоўскі, часцей за ўсё ён падпісваўся Язэп Вількоўшчык, Я.Вількоўшчык, Vilkouscyk J, Vilkoscyk Jazep, J.V, Я.В. Нават Янка Саламевіч у сваім „Слоўніку беларускіх псеўданімаў і крыптанімаў (XVI-XX стст.)” прыгадвае Язэпа Вількоўскага і што ён друкаваў у часопісе „Шлях моладзі” ў 1933 годзе ў Noпад псеўданімамі Vilkouscyk J, Vilkoscyk Jazep. Дык хто ж такі Язэп Вількоўшчык?

Сустрэча з Вількоўскімі

Гісторык і журналіст Сяргей Ёрш мне некалькі разоў нагадваў, каб я шукаў сляды Вількоўшчыка на Слонімшчыне. „Магчыма ён родам з вёскі Варонічы Слонімскага павета. Пашукай на Слонімшчыне яго сляды, усіх Вількоўскіх апытай”, – раіў мне Сяргей Ёрш. І я паслухаў сябра. Наведаў вёску Варонічы, суседнія вёскі, але там Вількоўскіх няма і ніхто Язэпа Вількоўскага са старэйшых жыхароў не памятае. А вось у Слоніме на адну сям’ю Вількоўскіх патрапіць удалося. Ірына Аляксееўна Вількоўская нядаўна яшчэ працавала настаўніцай матэматыкі ў СШ No 4 г. Слоніма, цяпер на пенсіі. Гэту жанчыну я добра ведаў, таму пасля вясковых пошукаў звярнуўся да яе. На маё пытанне, ці мае якое дачыненне Язэп Вількоўскі да яе сям’і, жанчына ўпэўнена адказала, што гэта бацька яе мужа Андрэя Вількоўскага.

w5

Язэп Вількоўскі (злева крайні) з бацькам, маці, сястрой і пляменніцай у Слоніме, 1930 г.

Не адкладваючы надоўга такую прыемную навіну, я хутка завітаў у вялікі дом Вількоўскіх на вуліцы Загарадняй. Мы гутарылі некалькі гадзін. „Тое, што бацька пісаў байкі, я ведаў, але што ён актыўна друкаваўся ў даваенных віленскіх выданнях, я нічога не чуў. Ды і бацька мне пра гэта не казаў. Ён быў маўклівы. У вольны час нешта пісаў. А што пісаў – мы не цікавіліся. Ён вельмі шмат чытаў: беларускую, рускую, польскую літаратуру, меў вялікую бібліятэку класічнай літаратуры. Ён з мамай жыў побач з нашым домам. Там былі ўсе яго архівы і бібліятэка. А калі бацькі, а потым маці не стала – мы гэты дом прадалі. Сёе-тое забралі сабе, астатнія паперы, здымкі, кнігі не перавозілі, не забіралі – усё засталося там, і гэтым усім распарадзіліся новыя гаспадары купленага ў нас дома”, – адразу расчараваў мяне Андрэй Вількоўскі.

Да нашай размовы далучыліся і Ірына Вількоўская, а потым іх дачка Вольга. Жанчыны паказалі некалькі старых пажаўцелых ад часу дакументаў, сярод іх і „Выпіска з працоўнай кніжкі” Язэпа Вількоўскага, пачынаючы з 1944 года, а таксама фотаздымкі яго і некалькі карцін. „Свёкар быў вельмі адукаваным чалавекам, шчырым, паважаным, – пачала ўспамінаць Ірына Вількоўская. – Мой муж Андрэй – гэта яго адзіны сын. І бацькі для яго, для нас, нічога ніколі не шкадавалі, усё жыццё яму дапамагалі”. Дачка Андрэя і Ірыны Вількоўскіх Вольга з вялікай зацікаўленасцю слухала нашу размову і была моцна здзіўлена, што яе дзед Юзік (так яны яго клікалі) быў беларускім паэтам. „Мой дзядуля яшчэ добра маляваў карціны, перамалёўваў творы іншых мастакоў. Але з часам усё знікла: некалькі карцін яго ўкралі, іншыя ён падараваў сябрам і знаёмым. А яшчэ мне дзед казаў, што ён дзесьці закапаў клад. Але што там ён закапаў і дзе – я не ведаю, і мама з татам таксама не ведаюць”, – прызналася Вольга. Магчыма, той клад захоўвае пісьмы ад Янкі Купалы, Якуба Коласа, Гальяша Леўчыка, Наталлі Арсенневай, Янкі Багдановіча, Язэпа Найдзюка. А, магчыма, Язэп Вількоўскі закапаў і сапраўдны скарб манетаў. Справа ў тым, што ў 1935 годзе ён для Віленскага музея Беларускага інстытута гаспадаркі і культуры падараваў шмат манет, старых выданняў і фотаздымкаў. Нават атрымаў падзяку. Гэта падзяка была апублікавана ў „Беларускай крыніцы” 25 ліпеня 1935 года ў No 29: „ Падзяка. Грам-ну Яз.Вількоўскаму ў Слоніме за дараваныя для Музэю Беларускага Інстытуту Гаспадаркі і Культуры: 1. Калекцыю 24-ох медзяных і сярэбраных, старадаўных і навейшых манэт. 2. Калекцыю папяровых грошаў. 3. Экзэмпляр „Беларускага Слова” No 16 з дня 22 кастрычніка, 1920 г. Горадня. 4. Экзэмпляр час. „Młody Literat” і альбом – шчыра дзякуе Цэнтральны Ўрад БІГІК”. Так што невядома, што і дзе закапаў беларускі паэт і калекцыянер.

Падчас першай сустрэчы я паказаў Вількоўскім старыя часопісы „Шлях моладзі” за 1930-я гады з вершамі іх бацькі і дзядулі. Пад некаторымі вершамі стаяла дата і месца напісання: г. Слонім. Мы дамовіліся, што Вількоўскія перагледзяць усе свае хатнія архівы, нават завітаюць да тых людзей, каму прадалі бацькаву хату, а раптам штось там засталося з рукапісаў, з пісем, са старых віленскіх выданняў…

w4

Язэп Вількоўшчык. Мастак Г. Саўчук. 1940 год

Язэп Вількоўшчык (сапраўднае прозвішча Вількоўскі Іосіф Андрэевіч) нарадзіўся 19 лістапада 1898 года ў вёсцы Варонічы Слонімскага павета. У сям’і Вількоўскіх было яшчэ чатыры сястры і брат, але брат загінуў у Першую сусветную вайну. Маці нідзе не працавала, а даглядала дзяцей, а таксама дапамагала мужу, які трымаў сваю прыватную невялікую краму. Усім адукацыю Вількоўскія даць не маглі, таму найбольш хваляваліся за сына Язэпа, які хацеў вучыцца.
Калі пачалася Першая сусветная вайна, рускія казакі выгналі сям’ю Вількоўскіх, як і тысячы іншых беларусаў, у глыб Расіі. Вількоўскія трапілі ў Казанскую губерню. Там Язэп скончыў школу і паступіў у Казанскі медыцынскі інстытут.

Сродкаў на вучобу і пражыванне не хапала, таму беларускі юнак падпрацоўваў у розных канторах. То грузчыкам, то па-мастацку распісваў сувеніры, то пісаў плакаты і афармляў стэнды. Але ўсе роўна грошай не хапала, жыць і вучыцца было цяжка, а яшчэ сям’я Вількоўскіх вырашыла вярнуцца на Бацькаўшчыну. Таму Язэп пакідае медінстытут і разам з бацькамі напачатку 1920-х гадоў вяртаецца на Слонімшчыну.

Атрымаўшы пэўную адукацыю ў бежанстве, ён шмат чытае, спрабуе сам пісаць вершы і байкі на рускай мове. У 1927 годзе адзін з вершаў па-руску ён адсылае ў „Беларускую крыніцу”, дзе праз часопіс у рубрыцы „Наша пошта” атрымлівае адказ: „Працы Вашай, на жаль, не надрукуем, бо яна напісана па-расейску. Прабуйце пісаць па-беларуску. Пішыце, што ў Вас чуваць? Верш дужа слабы і да друку не падойдзе” („Biełaruskaja krynica”, 1927, No27).

Сядзець склаўшы рукі на Слонімшчыне юнак не хацеў, таму паехаў у Вільню, дзе скончыў бухгалтарскія курсы. Падчас вучобы на гэтых курсах ён пазнаёміўся ў Вільні з беларускімі выданнямі, з творчай беларускай інтэлігенцыяй. Магчыма, пасля курсаў ён пэўны час працаваў бухгалтарам у Вільні. Тады і пачынае спрабаваць пісаць, але ўжо на роднай мове. У пачатку 1930-х гадоў Язэп Вількоўскі вяртаецца на Слонімшчыну. Тут ён таксама знаёміцца з творчымі людзьмі: літаратарамі, мастакамі, музыкантамі, але палітыкай не займаецца. Як пісаў аўтару гэтых радкоў Сяргей Хмара, у 1937 годзе ў Дзятлаве была створана літаратурная суполка „Маладая Ўскалось”. Тады на першым з’ездзе прысутнічалі Аляксандр Бяленка, Алена Лябецкая, Алесь Крыга, Язэп Вількоўшчык і іншыя. Далей Сяргей Хмара паведамляе, што пасля вайны Язэп Вількоўшчык быў знішчаны супрацоўнікамі КДБ (Сяргей Хмара. Рабінавы хмель. Мн., 2009. С.190-191). Аказваецца, не. Язэпа Вількоўшчыка сталінскія рэпрэсіі мінулі. Як гэта яму арышту ўдалося пазбегнуць – застаецца загадкай.

w6

На вяселлі сына (крайні злева) Язэп Вількоўскі

Перад Другой сусветнай вайной сям’я Вількоўскіх пераехала ў Слонім. Дзе працаваў Язэп Вількоўскі і кім перад вайной і падчас акупацыі – невядома. Але ў кастрычніку 1944 года, згодна з „Выпіскамі з працоўнай кніжкі”, ён уладкаваўся на 9-ую дыстанцыю службовага пуці станцыі Слонім-Брэст-Літоўскі на пасаду бухгалтара канторы. Да гэтай пасады ён меў ужо працоўны стаж 14 гадоў і два месяцы. На чыгуначнай станцыі Слонім Язэп Вількоўскі адпрацаваў 7 гадоў і даслужыўся да намесніка начальніка па кадрах. А потым ён працаваў бухгалтарам на Слонімскім лесазаводзе, у Слонімскай арцелі „Вторпром”, потым зноў на чыгунцы, адкуль і пайшоў на пенсію.

На пенсіі, па словах Андрэя Вількоўскага, яго бацька займаўся гаспадаркай. А ў вольны час вельмі любіў гуляць у шахматы. Ён выпісваў шмат газет і часопісаў, адгадваў розныя шахматныя камбінацыі і дасылаў у рэдакцыі газет. „Гуляў ён у шахматы са сваім старэйшым сябрам Ігнатовічам. Гулялі яны доўга, але часцей за ўсё перамагаў бацька”, –успамінае Андрэй Вількоўскі.

Пражыў Язэп Вількоўшчык 86 гадоў, яго не стала 18 сакавіка 1984 года. Пахавалі паэта на слонімскіх гарадскіх могілках.

Творчасць Язэпа Вількоўшчыка

Свае паэтычныя творы Язэп Вількоўшчык пачаў друкаваць у заходнебеларускіх выданнях у пачатку 1930-х гадоў. Асабліва плённымі для яго былі 1932-1934 гады. Напрыклад, часопісы „Нёман” і „Шлях моладзі” не паспявалі ўсё дасланае ім друкаваць. Слонімскі аўтар нават выказваў у пісьмах сваю крыўду. Але рэдакцыя выданняў яго супакойвала, рабіла нават пэўныя заўвагі і шчыра адказвала яму праз „Паштовыя скрынкі”, якія друкаваліся на апошніх старонках выданняў. Вось некалькі адказаў на дасланыя творы Язэпам Вількоўшчыкам: „За пажаданні для часопісу і прысланыя вершы дзякуем. Прысылайце болей. Талент паэтычны маеце. Працуйце болей над тэхнікай” (Часопіс „Нёман”, 1932, No 3). „Пісьмы і матэрыялы атрымалі, шчыра дзякуем, падробнасці будуць у пісьме, якое ў хуткім часе вышлем” (Часопіс „Шлях моладзі”, 1933, No2). „Усё атрымалі, дзякуем. Як бачыце карыстаем. „Шлях моладзі” таксама высылаем паводле жадання. За параду шчырае дзякуй” (Часопіс „Шлях моладзі”, 1934, No 1). „За прывітанне (маецца на ўвазе 5-годдзе „Шляху моладзі. – С.Ч.) шчырая падзяка. Перапрашаем, што з прычыны нястачы месца ў гэтым нумары не змаглі мы нічога даць з Вашых твораў” (Часопіс „Шлях моладзі”, 1934, No 2).

Вершы Язэп Вількоўшчык пісаў на самыя розныя тэмы. Найперш яго хваляваў лёс роднай Бацькаўшчыны, якой ён спяваў „сумныя песні”, бо перажываў за матку-Айчыну, якую „сэрцам кахаў”, за лёс свайго народа. Разам з тым заходнебеларускі паэт адрасаваў свае паэтычныя радкі і тым, хто змагаўся за Радзіму і за гэта „пайшоў у турму”.

Пісаў паэт і пра простых людзей, якія жылі з ім побач, якія працавалі на роднай зямлі, а маладых паэтаў ён заклікаў у „край адраджэння, свабоды для ўсіх”.

w7

Заходнебеларускія выданні, дзе друкаваўся Язэп Вількоўшчык

Шмат вершаў у паэта напісалася пра жыццё і смерць. Паэт умеў разважаць, філасофстваць над лёсам свайго народа. Па вершах Язэпа Вількоўшчыка можна меркаваць, што гэты чалавек валодаў літаратурнымі здольнасцямі, самабытным паэтычным талентам, лёгка мог раскрыць характар сацыяльных змен і зрухаў.

Пісаў заходнебеларускі паэт і байкі. Мажліва, яны ў яго нават атрымліваліся лепш за лірычныя вершы. Клапатлівая даследчыца беларускіх баек Вольга Ярмак на сайце Электронная библиотека БГУ >(http://еlib.bsu.by) прааналізавала шэсць баек Язэпа Вількоўшчыка. Як вядома, традыцыйныя байкі пішуцца вольным ямбам, астрафічным вершам, нерэгулярнай рыфмоўкай. Дык з шасці знойдзеных баек на думку Вольгі Ярмак, дзве напісаны вольным ямбам – „Воўк у сяле” (Я1-5) і „Курыца і качаняты” (Я1-6). У многіх байках пісьменнік імкнуўся прытрымлівацца аднаго памеру: „Рэпа і рэдзька” – Х3, „Хцівасць” – Я4, „Воўк і авечкі” – Я6. Такое адступленне ад традыцыйнасці назіраецца і ў сучасных байках. Трэба заўважыць, трохстопным харэем напісаны байкі і Кандрата Крапівы („Дзед і баба”, „Памагаты”). Згаданыя вышэй байкі Язэпа Вількоўшчыка напісаны катрэнамі (акрамя байкі „Хцівасць”), у апошняй мараль складаецца з двух радкоў, што сведчыць пра максімальны лаканізм. Байкі ж „Цыган і воўк”, „Хцівасць” таксама лёгка можна разбіць на катрэны, бо чатырохрадковыя рыфмаваныя комплексы не вызначаюцца асаблівай звязанасцю паміж сабой. Большасць баек мае мужчынскія і жаночыя рыфмы (па месцы націску), за выключэннем баек „Хцівасць” і „Рэпа і рэдзька”, якія ўтрымліваюць толькі жаночыя.

Трэба адзначыць, што амаль кожная байка настоена на „зёлках” іншых твораў. За прыклад можна ўзяць байку „Цыган і воўк”, якая з’яўляецца кантамінацыяй вядомай беларускай народнай казкі „Лёгкі хлеб” і народнай прыказкі „Галоднаму хлеб толькі ўночы сніцца”. Язэп Вількоўшчык замяняе беларускага селяніна цыганом-злодзеем, які прапаноўвае ваўку вырошчваць хлеб і жыць як людзі. Цыган, пералічыўшы ўсе бар’еры, праз якія прыйдзецца прайсці, сам разумее нерэальнасць сваіх парад. Яны разыходзяцца, такім чынам яшчэ раз пацвердзіўшы мараль-прыказку. Гэтая байка магла стаць донарам пазнейшых баек-казак (напрыклад, „Жук і слімак” Максіма Танка). Язэп Вількоўшчык паказаў сябе таксама як перастваральнік баек іншых пісьменнікаў: яго твор „Воўк і авечкі” мае асновай байку Францішка Багушэвіча „Воўк і авечка”, а „Воўк у сяле” – байку Івана Крылова „Волк на псарне”. Але ў першай байцы пісьменнік поўнасцю змяняе сюжэт, пры гэтым пакінуўшы мараль амаль сугучную:

Прапала бы і два…
і ўсе б яны прапалі
Каб воўка пастухі
па скуры не пазналі.
(Я. Вількоўшчык)
Ды скінь скуру, дабрадзею,
Бо зубкі відаць.
А авечка, хоць дурная,
А Воўка ж пазнае.

(Ф. Багушэвіч)

У другой байцы пісьменнік бярэ сюжэт крылоўскай байкі, але дыялогі робіць больш аб’ёмнымі, глыбокімі і змястоўнымі, што набліжае да натуральнасці маўлення. Адчуваецца, што пісьменнік уклаў у твор часцінку самога сябе, свой жыццёвы вопыт, літаратурную дасведчанасць. Асаблівасць байкі „Рэпа і рэдзька” ў тым, што аўтар спалучае неспалучальнае: змяняе сэнс прымаўкі на супрацьлеглае значэнне: „Ложка толькі дзёгцю / Псуе бочку мёду”.

Мараль байкі „Хцівасць” перагукваецца з многімі творамі, дзе з пазіцыі жыццёвай мудрасці высмейваецца чалавечая сквапнасць, напрыклад з пушкінскай казкай пра залатую рыбку. Параўнаем:

Sto chcivy – choča mieci bolej,
To peuna usiakamu viadoma;
Jamu nikoli nie davoli,
Choč-by usiaho mieu dosyć doma.

Байка Язэпа Вількоўшчыка ставіла за мэту выхаванне грамадскай свядомасці згодна з прынцыпамі хрысціянскай маралі.
Акрамя вышэй названых баек, Язэпам Вількоўшчыкам было напісана і апублікавана яшчэ некалькі дзесяткаў гэтых алегарычных твораў павучальна-гумарыстычнага і сатырычнага характару. Жыцьцё людзей паэт адлюстроўваў у вобразах жывёлаў, раслінаў, рэчаў або зводзіў да ўмоўных адносінаў. Таму разважаць пра байкі Язэпа Вількоўшчыка можна доўга. Але гэта асобная тэма.
Усё, сказанае вышэй пра Язэпа Вількоўшчыка, наводзіць на думку: чаму пра яго ніколі не згадвалі ў сваіх кнігах даследчыкі літаратуры Заходняй Беларусі Уладзімір Калеснік, Арсень Ліс, Аляксей Пяткевіч, Мікола Мікуліч і іншыя даследчыкі?.. Чаму Уладзімір Калеснік не ўключыў у складзеныя ім кнігі „Сцягі і паходні” (Мн., 1965) і „Ростані волі” (Мн., 1990) ніводнага верша Язэпа Вількоўшчыка? А Мікола Мікуліч у сваёй кнізе „Паэзія Заходняй Беларусі (1921-1939)” (Мн., 2010. С.116) пра Язэпа Вількоўшчыка згадаў толькі ў адным сказе: „Асаблівасці лірыка-апавядальнай стылявой плыні былі дамінуючымі ў творах многіх іншых заходнебеларускіх аўтараў, таленавітых прадстаўнікоў масавай самадзейнай паэзіі, – Я.Вількоўшчыка, У.Казаровіча, Ф.Каравацкага, С.Новіка-Пеюна”.

Нядаўна патэлефанаваў я доктару філалагічных навук Арсеню Лісу і запытаўся: чаму ніхто ніколі, у тым ліку і Вы, не згадвалі пра Язэпа Вількоўшчыка? Паважаны літаратуразнавец шчыра адказаў: „Таму што мы мала пра яго што ведалі. Чыталі яго творы ў заходнебеларускіх выданнях, але дзе ён жыў, як склаўся ягоны лёс – ніхто з нас не чуў. Мы даследавалі творчасць больш вядомых літаратараў Заходняй Беларусі – Максіма Танка, Валянціна Таўлая, Алеся Салагуба, Леапольда Родзевіча, Міхася Васілька і іншых”.
Вядома, з Арсенем Лісам можна пагадзіцца. Тым больш, што ён вельмі ўзрадаваўся, калі я сказаў, што адшукаў у Слоніме сына Язэпа Вількоўшчыка Андрэя Вількоўскага. Дарэчы, калі я развітваўся з Андрэем Іосіфавічам, ён прынёс бутэльку самаробнага віна і сказаў: „Бацька мой вельмі ўмеў ставіць добрае віно. У яго былі старыя нямецкія і польскія прыгожыя бутэлькі, куды ён віно наліваў, а потым ім частаваў гасцей. Ён і мяне навучыў рабіць такое віно. Хачу вас пачаставаць”. Мы прыселі за стол, а спадар Андрэй напоўніў шклянкі чырвоным віном і мы памянулі яго бацьку – выдатнага беларускага паэта былой Заходняй Беларусі Язэпа Вількоўшчыка.