„Bawoły” w Puszczy Białowieskiej

1.

Bydło Hecka

W latach pięćdziesiątych ubiegłego wieku kilka razy usłyszałem od mieszkańców Białowieży, że pod koniec wojny i tuż po wojnie polowano w Puszczy Białowieskiej na… bawoły. Byłem wtedy dzieckiem, więc nie do końca wiedziałem, jakie zwierzęta żyją w okolicznych lasach, podejrzewałem, że bawoły na tym terenie raczej nie występują. Tłumaczyłem sobie, że pewnie chodzi o zdziczałe woły, które kiedyś uciekły chłopom do lasu. Słyszałem bowiem od babci, że jeszcze w czasach carskich, a nawet podczas I wojny światowej, do prac polowych i pociągowych używano w Białowieży właśnie wołów. Nie była to jednak dla mnie na tyle ważna sprawa, bym zadawał sobie trud jej rozwikłania. Szybko zapomniałem o białowieskich „bawołach”. Dopiero, gdy zetknąłem się z określeniem „bydło Hecka”, zaczęło mi w głowie świtać, o jakie bawoły chodziło.

To nic innego, jak rezultat prowadzonych przez braci Lutza i Heinza Hecków eksperymentów nad odtworzeniem wymarłego jeszcze w początku XVII wieku tura – zwierzęcia silnego i agresywnego, które dawniej często było mylone z żubrem. Swoje eksperymenty bracia rozpoczęli w okresie międzywojennym – jeden w Berlinie, drugi w Monachium. Wierzyli święcie, że w piersiach każdej krowy bije serce tura. Krzyżowali więc byki hiszpańskie z najbardziej prymitywnymi rasami bydła szkockiego, korsykańskiego i węgierskiego. Uzyskane osobniki w jakimś stopniu przypominały wymarły gatunek, ale nim nie były. Charakteryzowały się mocnym umięśnieniem, masywnym ciałem i takimi też rogami. Ich ciężar wynosił około 600 kg. Zwierzęta były odporne na chłód.

Wielu naukowców oczywiście podśmiewało się z doświadczeń Hecków. Jednak po dojściu nazistów do władzy (1933 r.) patronat nad tymi eksperymentami objął marszałek Hermann Göring, naczelny łowczy III Rzeszy. Prace nad odtworzeniem tura nabrały przyspieszenia, finansowane były ze specjalnego funduszu SS. Nazistowski aparat władzy dopatrywał się w „odtworzonym turze” symbolu germańskiej siły. Göring szykował się już do polowań na „tura”. Kilkakrotnie zapraszał Lutza Hecka na łowy do Puszczy Rominckiej.

W 1938 roku Lutz Heck, za zgodą Göringa, wypuścił kilkanaście „turów” na wolność właśnie w Puszczy Rominckiej.

Wziął się też za żubry, które wydały mu się nieco zdegenerowane. Postanowił dodać im nieco witalności poprzez krzyżowanie z bizonami. Nad żubrem zawisło poważne niebezpieczeństwo. Po pewnym czasie okazało się, że uzyskane w Schorfheide krzyżówki nie wyglądają ani jak żubry, ani jak bizony. Heck oddzielił więc samice krzyżówek i jeszcze raz krzyżował je z samcami żubrów. W końcu stado żubrów i krzyżówek urosło do 200 sztuk. Heck, choć nie było do tego żadnych powodów, triumfował, twierdził że „pragermańskie zwierzę” zostało odtworzone.

W styczniu 1942 roku Lutz i Heinz Heckowie przyjechali do Białowieży, gdzie zainteresowali się prowadzoną tutaj od 1936 roku przez prof. Tadeusza Vetulaniego regeneracją tarpana leśnego. W rezultacie tej wizyty, do Niemiec wywieziono w latach 1942-1944 aż 32 koniki, które trafiły do ogrodów zoologicznych w Berlinie, Monachium i Królewcu.

Do Puszczy Białowieskiej, uważanej przez nazistów za „najlepiej zachowany starogermański las” (sic!), przywieziono natomiast w 1942 roku pierwszą partię fałszywych turów. Później trafiały tutaj prawdopodobnie kolejne sztuki, zarówno samce jak i samice. Zwierzęta te trzymały się głównie północnej części Puszczy.

Mieszkańcy Puszczy Białowieskiej nie bardzo wiedzieli, co to są za zwierzęta. Ktoś rzucił nazwę „bawół”, inni ją podchwycili i tak już zostało. O „bydle Hecka” w owym czasie na tym terenie nikt nie wspominał. Nic też nie wiedziano o eksperymentach dokonywanych przez braci Hecków. Ci, którzy podczas okupacji pracowali w administracji leśnej, mówili tylko tyle, że zwierzęta te przysłał do Puszczy Göring.

„Bawoły” dobrze się czuły w puszczańskim środowisku. Miały pod dostatkiem soczystej trawy. Wychodziły często na łąki, które nie były koszone, gdyż większość okolicznych wsi została wcześniej przez Niemców spacyfikowanych. Dawały sobie znacznie lepiej radę, niż zwyczajne chłopskie krowy. Mogły bytować samodzielnie, bez opieki.

Tutejsi mieszkańcy zaczęli kłusować na „bawoły” już pod koniec okupacji niemieckiej. Zwierzęta nie były płochliwe, na widok człowieka nie uciekały, tak jak np. jelenie. Broń kłusownicy przechowywali w lesie owiniętą w jakąś szmatę w dziupli w drzewie. Mięso tego dziwnego zwierzęcia było podobno bardzo smaczne. Solono je i przechowywano w drewnianych beczułkach, nazywanych na tym terenie „raszkami”.

Znacznie przetrzebione „bydło Hecka” służba leśna spotykała w Puszczy Białowieskiej także zaraz po wyzwoleniu. Natomiast sztuki, które były trzymane w berlińskim ogrodzie zoologicznym, zostały wybite podczas szturmu miasta w 1945 roku. Zachowały się natomiast sztuki hodowane w Monachium, ale później zostały one rozesłane do innych krajów, trafiając m.in. do Holandii i Wielkiej Brytanii.

Pracując w Białowieskim Parku Narodowym, miałem możliwość przejrzenia niektórych dokumentów z pierwszych lat po wojnie, przechowywanych w zakładowym archiwum (obecnie znajdują się one w Archiwum Państwowym w Białymstoku). Nieoczekiwanie natrafiłem na korespondencję z 1946 roku, w której wspominano o fałszywych turach Hecka. Bardzo mnie ona zainteresowała.

To były dwa listy. Pierwszy, datowany 4 maja 1946 roku, został napisany w Krakowie przez prof. dra Władysława Szafera, delegata ministra oświaty do spraw ochrony, i był skierowany do dra inż. Jana Jerzego Karpińskiego, dyrektora Białowieskiego Parku Narodowego.

2.

Heinz (z lewej) i Lutz Heckowie (z prawej) ze swoim ojcem Ludwigiem

Profesor pisał: „W związku z uzyskanymi wiadomościami, że w obrębie Puszczy Białowieskiej mają znajdować się jeszcze 3 okazy turów, których regenerację podjęli Niemcy, będę wdzięczny Panu Doktorowi za udzielenie mi informacji jak się istotnie powyższa sprawa przedstawia. W wypadku stwierdzenia obecności turów wydaje mi się, że byłoby wskazanym ich zabezpieczenie, o co ewentualnie uprzejmie Pana Doktora proszę”.

Dyrektor Karpiński odpowiedział prof. Szaferowi po dziesięciu dniach wyjaśniania sprawy. Jego list, skierowany do Państwowej Rady Ochrony Przyrody w Krakowie, został napisany i wysłany 14 maja 1946 roku (znak: 272/2). Oto jego treść:

„W uprzejmej odpowiedzi na powyższe wyjaśniam, co następuje.

W końcu października 1944 r., gdy objąłem ponownie zarząd Białowieskim Parkiem Narodowym, doszło do mojej wiadomości, że na terenie Puszczy Białowieskiej przebywa jeszcze 8 z 12 wypuszczonych przez Niemców do Puszczy bawołów. Oczywiście, zrozumiałem, że chodzi tu nie o bawoły, lecz prawdopodobnie o regenerowane tury z puszczy Rominckiej (co później zostało potwierdzone oficjalnie). Zbierając dokładne dane, gdzie one przebywają, ustaliłem, że ostoją ich jest po stronie polskiej nadleśnictwo Browsk, o ile przechodzą granicę ze strony białoruskiej. Interweniowałem zaraz u b. Dyrektora D[yrekcji] L[asów] P[aństwowych] inż. Pruszkowskiego, by:

1) wydał natychmiast zlecenie pobudowania prowizorycznej zagrody w tym nadleśnictwie, do której możnaby zwabić zwierzęta;

2) by D.L.P. wyznaczyła specjalnego strażnika do stałego śledzenia za ruchem zwierząt, który by w razie zjawienia się ich po stronie polskiej, zajął się zwabieniem ich do przygotowanej zagrody. Znalazło to wyraz w punkcie 10-tym protokułu z dn. 4.XI.44 r. (…)

Na skutek późniejszych wypadków (nieporządki w nadleśnictwie Browsk, aresztowanie przydzielonego do zwierząt strażnika, wywędrowanie zwierząt na czas dłuższy za granicę) postanowienia powołanego protokułu nie mogą być realizowane. Dopiero w r.b. otrzymałem wiadomość, że w nadleśnictwie Browsk zwierzęta pojawiły się zza granicy, lecz tylko w ilości 2 sztuk. Zawiadomiłem natychmiast o tym Urząd Łowiectwa oraz D.L.P. (…), interweniując, by postarać się je schwytać. Nie można było i tego wykonać, gdyż zwierzęta zaraz wywędrowały z powrotem za granicę.

Wobec takiego stanu rzeczy należy przypuszczać, że nie uda się nic zrobić, by ocalałe jeszcze sztuki uchronić od zagłady, jaka prawdopodobnie spotkała już resztę osobników stada”.

I tak pewnie się stało, bo odtąd nikt już „bawołów” w Puszczy nie widział. Warto zwrócić uwagę, że dr Karpiński wspomina o przywiezieniu do Puszczy tylko 12 sztuk zwierząt. Z innych natomiast źródeł wynika, że było ich na tym terenie trochę więcej. Na przykład Mikołaj Romańczuk (zob. „Niva” nr 47/2015) twierdzi, że w pobliżu Masiewa żyło ich około 40 sztuk.

Oczywiście dzisiaj trudno będzie ustalić dokładną liczbę „bawołów” przywiezionych do Puszczy Białowieskiej. Z pewnością nie obejdzie się w tym przypadku bez penetracji archiwów niemieckich – być może trud ten ktoś kiedyś podejmie?

 

Piotr Bajko

Młyn nad Narewką

s1-str71

Dziadek Julian Grycuk (Ze zbiorów Autora)

Rozdział III

Polskość w białoruskim ogrodzie

 

I oto już ta powikłana opowieść szybkimi słowy zmierza do źródeł wspomnień własnych.

Pamięć to tajemnicza rzecz istnienia, bez której nie otwierają się żadne drogi życia. Własna pamięć jest najtrudniejsza do uchwycenia w rygory myśli – jest także spuścizną po pamięci świata.

Nim się urodziłem i zacząłem snuć pierwsze wątki wokół rozproszonych postrzegań, przyszedł na świat bój brat Jerzy, a ojciec zbudował w Wołkowysku własny dom. Został kolejarzem i przy węźle centralnego dworca założył swoje nowe gniazdo rodzinne.

Były pierwsze lata dwudzieste XX wieku i niepodległa znowu Polska rozsiadła się na dawnych ziemiach kresowych mocą historycznej pamięci i ryskiego Traktatu. Jak kokosza rodziła już pisklęta zdrowe, ale też dziwnie kalekie. Katolicyzm stał się religią państwową, ale moi prawosławni rodzice ochrzcili mnie w prawosławnej cerkwi. W mojej metryce urzędowej brzmi to w skrócie tak:

„Do kancelarii cerkwi Piotra i Pawła w Wołkowysku przybyli Aleksander Kabatc i jego żona Anna Kabatc z domu Grycuk z dzieckiem płci męskiej i oświadczyli, że 11 stycznia 1930 roku przyszedł na świat ich syn, któremu nadano imię Ewgenij…”.

Ojciec, choć wierzący, nie był człowiekiem religijnym. Postawił w swym młodym życiu w młodym państwie na zawodową karierę solidnego, konsekwentnego kolejarza i tej służbie oddał swe zdolności i siły. Nie demonstrował narodowego pochodzenia ani wyznaniowej przynależności, bo w jego sytuacji nie ułatwiało by to awansu społecznego, a chciał się znaleźć w swoim profesjonalnym środowisku przynajmniej wśród „srebrnej” hierarchicznie inteligencji. [Supplement 5: „Wołkowysk Centralny i Miasto”, druk w Czasopisie].

Mama natomiast, zajęta domem, utrzymała swoje przywiązanie do prawosławia jawnie i po sąsiedzku, zaprzyjaźniając się z rodzinami o pochodzeniu białoruskim [Pietruszko], mieszanym [Szypenbejlowie] na naszej Staszica ulicy lub rosyjskim [Zdanowiczowie] na sąsiedniej, Żeromskiego i chodząc często w ich towarzystwie do cerkwi w mieście.

s1-str72

Dom dziadka dziś (Ze zbiorów Autora)

Przez pewien czas rodzice w domu rozmawiali ze sobą po białorusku, przy czym mama, Anna, była zawsze Niurą, a ojciec, Aleksander, Saszą. Katolickie otoczenie i polityczna poprawność asymilacyjna wymagały jednak polskości, toteż zarówno brat, jak i ja od razu zostaliśmy poddani rygorom polonizacji i od dziecka mówiliśmy tylko po polsku, zachowując polskie imiona nawet w zdrobnieniu: Jurek i Gienek [Gieniuś dla najbliższych].

W losach szerzej rodzinnych owa państwowa polityka polonizacji przyłożyła swoją pieczęć wymagań w taki sposób, że wujek Władek, by zachować swoje zatrudnienie w policji, musiał zmienić swoje imię Włodzimierz na Władysław i nazwisko Martyniuk na Martyniak, a potem z ciocią Manią przejść na katolicyzm i wziąć ślub w narewkowskim kościele. Jako polski policjant musiał też wyrobić w sobie patriotyczny „czuj duch!”, więc kiedy po kilku latach odwiedziliśmy z mamą jego dom w Ostrołęce, gdzie mieliśmy już za towarzystwo bliskich nam pokoleniowo dzieciaków, Lusię i Lubka, otrzymaliśmy od wuja w prezencie – dla obrony ojczyzny – brat kapiszonowy pistolet, a ja blaszana szabelkę…

Naturalną drogą wprowadzającą dzieci i młodzież w świat polskości była oczywiście szkoła. Nauczanie i wychowanie w duchu narodowo-katolickim wspomagały towarzyszące jej odpowiednie organizacje i stowarzyszenia, zwłaszcza harcerstwo, co odgrywało atrakcyjną rolę podczas wakacji. Moich rodziców nie stać było na wysyłanie nas na pełnowartościowe kolonie i obozy, korzystaliśmy zatem z kolejowych półkolonii, gdzie zostałem zuchem.

Przez pewien czas nic nie budziło tu żadnych wątpliwości, przeciwnie, mieściło się w porządku wzrostu, tak wkraczało się przecież na stopnie wiedzy i kultury powszechnej, pozostającej istotą oświaty. Chłopcu w moim wieku wręcz to imponowało, świat się robił ciekawszy, wielorako dostępny, bardziej zrozumiały. Także doraźnie atrakcyjny, pociągający żywiołowością swojego ruchu, gdy z jednej strony defilowało wojsko z orkiestrą lub wyruszało na manewry z garnizonowych koszar [3-ci Pułk Strzelców Konnych], a z drugiej wielki węzeł kolejowy w służbie pędzących w daleki świat pociągów.

Ojciec był wyraźnie pod urokiem swoich kolejowych możliwości. Po służbie wojskowej w okrucieństwie wojny i czasu nieraz bezmyślnych rozkazów, tu, na kolei, czuł niemal twórczy porządek, zrozumiałą odpowiedzialność, która na zawsze oddaliła go od roli i dominacji sił przyrody. Prenumerował codzienną gazetę „Dzień dobry”, odbywał kursy dokształcające, udzielał się kulturalnie, grając w teatrze przy Domu Kolejarza. Palił papierosy z ustnikiem, regularnie uczęszczał do łaźni na terenie parowozowni. Oglądał się za dziewczynami, wkrótce kupił rower i zainstalował radio telefunken z wysoką anteną na podwórzu. To radio, potężna heterodyna, to dopiero była Polska, ba, to świat cały! Siadywałem przy nim z nosem przy skali i magicznym oku, czując się jak na latającym, bajkowym dywanie – jeszcze nim zacząłem czytać, a czytać zacząłem szybko i dużo…

Mama też była dumna z radia, z męża, z tego całego nowego gniazda z drewnianym, lecz oszalowanym własnym domem, z chlewikiem, kurnikiem, sławojką, z kartoflanym pólkiem na zapleczu, więc nie w pełni wyobcowana ze swej wiejskiej ojczyzny mogła się tu czuć dobrze, jak prawdziwie na swoim. A jednak lgnęła do tamtego rodzinnego obejścia pod puszczą, do ojca i matki przy pracy, by pomóc im czasem w robocie, na której się znała, zwłaszcza w sezonie zbiorów i pokosów, ale też by pochwalić się swoim potomstwem i by je z tym pierwszym gniazdem rodzinnym oswoić. Narewka nie była daleko, czterdzieści parę kilometrów drogą żelazną, niezbyt kosztowną, bo kolejarze mieli bilety bezpłatne i zniżkowe także dla swoich rodzin. Toteż święta mieliśmy zawsze podwójne, katolickie w Wołkowysku i prawosławne w Narewce, co dla dzieciarni, a spotykało się jej tam coraz więcej, było frajdą zaiste wspaniałą! Na Boże Narodzenie pojawiali się tu kolędnicy z prawdziwego zdarzenia. Stawali za oknem z wielką gwiazdą wirującą, oświetloną świeczkami, śpiewając i odgrywając całe jasełkowe przedstawienia. Stwarzali niesamowity nastrój, gdy wychynąwszy z mroku nocą gromadą przebierańców, zaglądali do okien, czasem zamarzniętych w obrazach tajemnych jak ikony, za którymi skupiali się oczarowani dorośli i dzieci.

Trwalsze i liczniejsze stawały się najazdy wakacyjne. Niewiele lat pozostawało do drugiej wojny, ale wszystkie one zapisywały się w pamięci nowego pokolenia z podobną siłą tych niemal egzotycznych przeżyć. Z wyjątkową emocją opowiada mi o tym kuzynka Lusia z Martyniaków Niewierko:

„Myślę, że warto wspomnieć, jaką ważną rolę dla nas, dzieci, spełniał dziadek, opowiadając nam bajki. Pamiętam, jak wszystkie dzieci, jakie w tym czasie były w gospodarstwie, siadały obok dziadka, a on z widoczną przyjemnością opowiadał nam tę, o która najczęściej dopominaliśmy się: „Pokaci goroszok”…

I uzupełnia innym ciekawym wrażeniem:

„Wydaje mi się, że zamiłowanie tej rodziny, co wyniosłam z własnych obserwacji, do rzeczy pięknych jest cechą całego narodu białoruskiego. Te ogródki kwiatowe u Twojej mamy i cioci Tani były pełne pięknych floksów, groszków, nasturcji, pachnącej maciejki, georginii…W domu zadziwiały rękodzieła, jak makaty na ścianach czy portiery u drzwi, co pewnie pamiętasz… Bluzki i sukienki były ozdobione haftem krzyżykowym. Panie zawsze się pięknie ubierały, modnie, zresztą i nas, dzieci, modnie ubierały”.

Ale dla mnie w tym czasie i w tych głęboko rodzinnych okolicznościach ważny był problem języka. Wszyscy tam ze sobą mówili po białorusku. I miejscowi, tutejsi, ale też wszystkie cioci i wujkowie zjeżdżający tu w odwiedziny. Nawet ciocia Mania z Ostrołęki, mama cytowanej kuzynki Lusi, katoliczka z musu, powracała tu do swojego języka i do cerkwi. Przywożone dzieci mówiły po polsku i do nich tak czasem mówiono, choć po krótkim czasie rozumiały już wytwarzany na ich potrzebę swoisty volapu`k. Nosiłem się z tym problemem w dwojaki sposób. Najpierw mądrząc się, że wszak z powiatowego miasta pochodzę i mogę traktować wieś z góry, potem spostrzegając, że ta wieś w domu dziadka jest jednak inna niż wokół, owszem, pozbawiona prądu wieczorami posługuje się naftową lampą, ale przecież z wielu innych powodów jest atrakcyjna, ma swoje łąki, lasy i rzekę, tedy musiałem jej przyznać niejako prawo do autonomii w mojej buńczucznej, szczenięcej polskości. Kiedy zobaczyłem, jak dom wujka Filipa, cioci Naści i moich kuzynek Wali i Haliny wzbogaca się o eleganckie, gięte krzesła, identyczne jak nasze w Wołkowysku, kiedy spostrzegłem, jak tańczą młodzi wujowie i ciocie przy muzyce z płyt na gramofonie z tubą i korbką, a po drugiej stronie rzeki, w sąsiedztwie domu dziadka Konstantego na Biehlukach, maszerują młodzi, wakacyjni obozowicze, kierowani rozkazem w nieznanym mi języku: „ein, zwei, szalej, arbach!”, zrozumiałem, że świat jest większy niż ten mój szkolny i że ja wiem o nim za mało.

Nie nauczył się mówić po białorusku, ale wsłuchiwałem się w tę mowę z coraz większym zainteresowaniem i potrzebą jej rozumienia w tysiącach słów, wyrażeń i znaczeń. Gubiłem się w ich treści, sensie ludowości, gdy pasałem krowy z zaprzyjaźnionym pastuchem lub gdy wracałem na oklep z nocnego wypasu koni. Jakbym utkwił w przekonaniu, że są ci ludzie dziwną i, co gorsza, bierną częścią mojej polskości. I wtedy powracały mi w pamięci różne porzekadła językowe moich rodziców, choć może bez ich gorzkiego przesłania. Jedno zbawia grą słów: „Kab ja kali, kamu, czaho jakoje. Kali ja nikoli, nikomu, niczoho, nijakoho, to naszto mnie toje!” Dźmuki, charakteryzowała mama rodaków i cytowała: „Pasiejau dzied hreczku, baba każe mak. Niachaj tak, niachaj siak, niachaj budzie z hreczki mak!”.

Nie wiedziałem jeszcze, jak piękne na tej ubogiej mierzwie wyrastają dzieła i ogrody. Zdarza się tak w historii, choć trzeba umieć je wypatrzeć. Wypatrzyłem moją polskość w tym białoruskim ogrodzie. Ale czy to wystarczy, żeby ją zrozumieć? W gnieździe dziadków Juliana i Konstantego ta prawda nie wystarczyła.

 

Eugeniusz Kabatc

Аляксандр Талерчык – пра кнігу Барыса Данілюка

vokladka_knihi

Вокладка кнігі

Мой зямляк і старэйшы сябра Барыс Данілюк (1923-2011) пры жыцці вельмі цікавіўся гісторыяй Слонімшчыны. Пасля Другой сусветнай вайны ён жыў у ЗША, быў актыўным грамадскім і рэлігійным дзеячам на эміграцыі. Мы шмат гадоў перапісваліся, сябравалі. Я часта яму дасылаў розныя выданні і паштоўкі, прысвечаныя слонімскай зямлі і яе людзям. А калі выйшла з друку кніга Аляксандра Талерчыка „Парэчча” (Гродна, 2002), спадар Данілюк вельмі прасіў знайсці гэту кнігу і выслаць для яго. Я хутка выканаў просьбу старэйшага земляка – выслаў яму ў ЗША „Парэчча”. Чаму ён так хацеў мець гэта выданне? Ды таму, што яго бацька Хведар Данілюк (1887-1960) у верасні 1921 года прыняў пасвячэнне ў ярэі ад Беластоцкага праваслаўнага святара Уладзіміра ў Гродзенскім катэдральным саборы. І сваю святарскую дзейнасць Хведар Данілюк пачаў у прыходзе вёскі Новадзявяткавічы. А потым служыў у прыходах Слонімскага і Навагрудскага паветах, у тым ліку і ў вёсцы Парэчча на Слонімшчыне. У Парэччы Данілюк не толькі служыў у мясцовай царкве, але і там з усёй сям’ёй пэўны час жыў. Пра гэта яго сын Барыс Данілюк добра памятаў. Таму кніга пра амаль роднае Парэчча, вельмі цікавіла малодшага Данілюка. Вядома ж, кнігу спадар Барыс Данілюк атрымаў і вельмі мне дзякаваў, а таксама яе аўтару Аляксандру Талерчыку. Ён некалькі разоў яе ўважліва прачытаў, а потым свае думкі і меркаванні выказаў у сваіх успамінах „Азіраючыся расой выетымі вачыма”, якія пабачылі свет ужо пасля смерці аўтара асобнай кнігай у мінскім выдавецтве „Лімарыус” у 2012 годзе.

А цяпер ужо кнігу Барыса Данілюка вельмі хацеў набыць Аляксандр Талерчык і прачытаць яе, асабліва даведацца пра тыя мясціны, якія датычаць даваеннага Парэчча – пра родную вёскі Аляксандра Талерчыка. Я купіў для яго гэту кнігу успамінаў Барыса Данілюка і падараваў яму ў Гародні. Прачытаўшы ўспаміны Данілюка, Аляксандр Талерчык напісаў мне ліст, дзе выказаў усе свае ўласныя думкі наконт успамінаў, асабліва якія датычаць Парэчча. Я іх нідзе не публікаваў і не згадваў пра гэта пісьмо. Але, калі не стала яшчэ аднаго знакамітага майго земляка і сябра Аляксандра Талерчыка (1932-2016), я ўспомніў пра яго пісьмо. І вырашыў апублікаваць асобныя моманты з ліста, найперш тыя, дзе распавядаецца пра Парэчча і людзей, якіх згадваў Барыс Данілюк. Пісьмо Аляксандра Талерчыка да мяне было напісана 2 кастрычніка 2012 года. І яно з’яўляецца сваеасаблівай міні-рэцэнзіяй на кнігу успамінаў Данілюка „Азіраючыся расой выетымі вачыма”. Аляксандр Талерчык пісаў: „…Дасылаю табе дзве кніжкі: „Забыты вернісаж” Наталлі Маліноўскай і „Очерки истории православной церкви на Гродненщине” Валерыя Чарапіцы. Думаю, што гэтыя кніжкі табе будуць патрэбныя. Выказваю табе вялікую падзяку за ўспаміны Барыса Данілюка, якія адкрылі мне многія таямніцы, якіх я не ведаў… Праўда, у яго ўспамінах добра дасталося і мне з-за няправільныя звесткі. Праўда, і ён не менш за мяне грашыць у гэтай справе. Напрыклад аб тым, што Антон Сокал-Кутылоўскі ніколі не быў святаром у Казлоўшчыне, а быў благачынным у Дзятлаве. Я аб тым, што Сокал-Кутылоўскі быў святаром у Казлоўшчыне, узяў у Сяргея Хмары. Гэты факт пацвярджае і В.Чарапіца на с. 113, дзе ён піша: „Священников на приходе (Казлоўшчынскім – А.Т.) с 1919 г. до 1926 г. сменилось пять, а дело постройки храма стояло на мёртвой точке. И только весной 1926 года, после назначения в Казловщину настоятелем священника Антония Сокол-Кутыловского, всё в приходе изменилось… через 11 месяцев здесь вырос величественный храм…”.

Другое маё сцверджанне, што Ядвіга Шапавал была настаўніцай у Парэччы аж да пачатку вайны, Барыс Данілюк аспрэчвае тым, што ў пачатку 1936 ці 1937 года Я. Шапавал была пераведзена ў Вераб’евіцкую школу, але яна хутка зноў вярнулася ў Парэчча і я сам памятаю яе, калі 1 верасня 1939 года я пайшоў вучыцца ў першы клас польскай Парэцкай школы. Гэта пацвердзіў і мой аднакласнік па Слонімскай школе № 1 Анатоль Жывулька, які цяпер жыве ў Маскве. Ён на год раней за мяне вучыўся ў Парэцкай школе і гуляў з дзецьмі Я. Шапавал (яе называлі Шапаваліхай, яна была крыху гарбатая).

Трэцяе памылковае сцвярджэнне Б. Данілюка, што пры Парэцкай школе быў закладзены В. Кісялём гадавальнік сажанцаў на плошчы 300 кв. сажаняў, які пераводзіць Данілюк у сучасныя меры, як плошча 1,356 кв.м. Ён тут вельмі памыляецца, бо 300 кв.саж. (сажань = 2,13 м.), гэта будзе 639 кв.м, альбо 0,0639 га. Гэта даволі вялікая пляцоўка, дзе, сапраўды, можа месціцца многа дрэў і кустоў (с.132). Няправільна называе Раісай дачку парэцкага фельчара Талерчыка Аляксандра Пятровіча, з якой ён быў кумам у Тодара Селівончыка. На самай справе яе звалі Ніна. Пасля вайны гэтая прыгожая дзяўчына выйшла замуж за Харытончыка з суседняй вёскі Васілевічы. Бацька яе быў фельчарам. Яго прызвалі ў самаахову і забілі ў Гавенавічах. Пахавалі на заходняй частцы Ружанскіх могілках у Слоніме. На пахаванні 22-х самаахоўцаў я прысутнічаў…

Наогул, трэба сказаць, што Барыс Данілюк зрабіў вялікую і добрую справу, апісаўшы жыццё, як жыхароў вёскі Парэчча, так і дзейнасць і жыццё беларусаў у Слонімскім павеце ў міжваенны і ваенны час. Я не сустракаў такога поўнага і падрабязнага апісання гэтага жыцця. Я апісваў жыццё Парэчча са слоў маёй маці і дзядзькі Якімовіча Аляксея, якому было больш за 90 гадоў, але ён меў цудоўную памяць. Усе жыхары Парэчча вельмі цёпла ўспаміналі святара Хведара Данілюка. Гэта пры ім былі казанні ў царкве, хай сабе і на беларускай трасянцы. Гэта пры ім, можа пры актыўным удзеле псаломшчыкаў, якіх змянілася ў той час да 4 чалавек, але развучвалі з царкоўнымі псалмамі беларускія песні. Гэта яны цеплілі ў сэрцах сялян народныя традыцыі. Бо пасля высылкі Хведара Данілюка з Парэчча, туды быў прызначаны Барыс Буракоў, які належаў да руху „праваслаўных палякаў” і пачаў уводзіць у праваслаўнай царкве польскія элементы. Мая мама расказвала пра гэта, людзі вельмі прыглядаліся да Буракова, як ён хрысціцца па-праваслаўнаму ці па-каталіцку. Потым у мае студэнцкія гады я сустрэўся з гэтым праваслаўным святаром у Баранавічах на хрысцінах дачкі майго студэнцкага сябра. Аб тым, што Барыс Буракоў належаў да руху „праваслаўных палякаў”, згадвае і Валерый Чарапіца на с.192.

Мне не зусім падабаецца пазіцыя Барыса Данілюка, як святара, які павінен быць больш чалавекалюбівым і талерантным. Ён нават, здаецца, неабгрунтавана крыўдзіць памяць свайго бацькі, якая засталася аб ім у парэцкіх вяскоўцаў. Ён не па-святарску адносіцца да В. Кісяля і С. Хмары, з якімі ў яго склаліся не сяброўскія адносіны пры жыцці… Але Бог яму суддзя.

Тым не менш, я яшчэ раз хачу сказаць, што Барыс Данілюк зрабіў вялікую справу, што так падрабязна апісаў міжваеннае жыццё на Слонімшчыне. Бо яно раней неяк цьмяна і аднабакова апісвалася…”.

Сяргей Чыгрын

Konstanty Kalinowski (Kastuś Kalinoŭski) w świadomości Białorusinów w Polsce

7. Studenci białoruscy oraz młodzież w ramach rajdów turystycznych „Baćkauszczyna”, „Sciana” odwiedzali Mostowlany jako miejsce urodzenia K. Kalinowskiego. Także w trakcie warsztatów dla uczniów „Sustreczy”, organizowanych przez Hannę Kondratiuk z redakcji „Nivy”, w 1996 r. odbył się objazd szlakiem K. Kalinowskiego do Jałówki i Mostowlan. W 2009 r. Hanna Kondratiuk jeszcze raz wyprawiła się do Jałówki i Mostowlan w poszukiwaniu śladów Konstantego Kalinowskiego. Wrażenia z wyprawy opisała w obszernym reportażu na łamach „Nivy” (Г. Кандрацюк, У Мастаўлянах усе нараджаліся маленькімі….). Była to pierwsza publikacja po długiej przerwie, poświęcona śladom K. Kalinowskiego na Białostocczyźnie. Autorka w pierwszym odcinku stwierdzała nikłe zainteresowanie K. Kalinowskim w jego małej ojczyźnie: „Цікавасць да гэтай асобы тут, на яго радзіме, роўная нулю”. Inspiracją do wyprawy śladami K. Kalinowskiego był „гродзенскі краязнаўчы сшытак з архіўнымі матэрыяламі пра Кастуся Каліноўскага. На наступны дзень я села ў аўтобус і паехала ў Ялоўку. Паводле звестак там пахавана Вераніка Каліноўская з дому Рыбінская. Маці будучага рэвалюцыянера памерла ў час родаў, калі ў сям’і мела з’явіцца дванаццатае па ліку дзіця. Хатняя гісторыя, тая сапраўдная, па дакументах, пасадзіла мяне ў крэсла. Яна здалася мне намнога больш трагічнай і складанай, чым усе літаратурныя і мастацкя біяграфіі Кастуся Каліноўскага. (…) На здаровы розум, мой пошук магілы маці, сясцёр і братоў рэвалюцыянера не павінен быць складаным. Паколькі Вікенція-Канстанціна хрысцілі 6 лютага 1838 года ў рыма-каталіцкім парафіяльным касцёле ў Ялоўцы, магілы маці і прынамсі часткі сям’і павінны знаходзіцца там жа. (…) Жанчына, якая на ровары заехала на старанна дагледжаны ксяндзоўскі панадворак: магілы Каліноўскіх прапанавала шукаць на праваслаўным могільніку? – Tam Kalinouskich jаk psów! – кінула яна і параіла пачакаць ксяндза. Мая субяседніца многія гады працавала настаўніцай у Мастаўлянах і Зубрах. У Мастаўлянах была школа імя Кастуся Каліноўскага, – цягнула я. – Coś takiego faktycznie było, – пачула я ў адказ”. W Jałówce znajduje się tablica z historycznymi wydarzeniami tego dawnego miasta, ale fakt chrztu w nim K. Kalinowskiego został pominięty, chociaż wspomniano na niej powstańców styczniowych: „Ля бюста-помніка каралю Жыгімонту Аўгусту ІІ укапаная табліца са знакавымі, на думку тутэйшых гісторыкаў, датамі для Ялоўкі. Мяне прыемна здзівіла згадка пра паўстанцаў 1863-64 гадоў. Гэта быў першы і апошні след у справе Кастуся Каліноўскага. Я ўжо раней зразумела, што не магу разлічваць на факты. Дарэчы, усе даследчыкі згодны ў адной справе: Вікенцій Канстанцін Каліноўскі, нават пасля смерці астаўся ў канспірацыі. У занатоўцы, паміж векапомнымі падзеямі Ялоўкі, чытаем: – 1863 год, на Зялёныя Святкі ў Ялоўцы з’явіліся партызаны Студзеньскага паўстання з Валерым Урублеўскім на чале, тут быў зачытаны Маніфест Нацыянальнага ўраду; у партызанскія рады былі прыняты 100 добраахвотнікаў. (1863 r. na Zielone Świątki przybyli do Jałówki partyzanci Powstania Styczniowego na czele z Walerym Wróblewskim, gdzie odczytany został Manifest Rządu Narodowego; do powstania przystąpiło 100 ochotników). Хрышчэння Кастуся Каліноўскага, ці не самага вядомага ўраджэнца Ялоўскай парафіі, мясцовыя гісторыкі не адзначылі. (…) На пытанне пра Кастуся Каліноўскага местачкоўцы адразу адаслалі мяне да ксяндза: „On jeden może coś wiedzieć!”

Беларусы Беласточчыны наогул нічога не ведаюць пра ролю беларусаў у паўстанні. Нават магілы паўстанцаў, якія знаходзяцца ў нашых вёсках і лясах (іх найбольш у Кнышынскай і Белавежскай пушчах), не выклікаюць большай цікавасці.Чаму так адбываецца? Найперш таму, што ўсю гісторыю ведаем з польскіх падручнікаў, дзе няма спасылкі на беларускія пытанні.

Mieszkańcy Mostowlan – jak wynika z reportażu Hanny Kondratiuk – niewiele wiedzą o K. Kalinowskim: „Памяць аб прамысловай ініцыятыве Каліноўскіх у сённяшніх Мастаўлянах не захавалася. Не было ў нас ніякай фабрыкі, – рашуча заявілі жанчыны, якія выседжвалі на лавачцы ля Зарэцкіх. Сярод іх была і настаўніца мясцовай школы імя Кастуся Каліноўскага. Пра іх славутага земляка ведалі тут, што нарадзіўся, змагаўся і загінуў на шыбеніцы. Жанчыны не маглі паверыць, што палатно і абрусы выраблялі з ільну, якім былі абсеяны ўсе іхныя навакольныя палі. Сёння там непраходныя аблагі, парослыя буйнымі, здзічэлымі лугамі і кустоўем. Падобна выглядала тут справа з гістарычнай памяццю. Першы раз у Мастаўляны завітала я ў 1985 годзе. З перспектывы часу відаць як погляды пра Каліноўскага змяняліся тут разам з палітычнай рэчаіснасцю. Як добра памятаю, у вяскоўцаў ніколі не было адназначнага грунтоўнага пункту гледжання на тэму Вікенція Канстанціна Каліноўскага. Каліноўскі не цікавіў мясцовых сялян так як хацелі б яго фанаты і даследчыкі. Мастаўлянцаў, як класічных беларусаў, больш цікавіла тое, хто і чаго завітаў у іх вёску. Яны, пакуль нешта сказалі, прынюхваліся да намераў, сачылі за жэстамі, правяралі. Пасля, каб задаволіць гасцей, гаварылі нешта кшталту: Каліноўскі змагаўся з панамі і яго за гэта павесілі”.

Hanna Kondratiuk w artykule przedstawiła dystans, jaki mają mieszkańcy Mostowlan do postaci K. Kalinowskiego: „У пачатку вёскі мае „добрыя знаёмыя”, якіх я бачыла толькі раз у жыцці, пачалі вучыць розуму: – Ці вам ужо ў той „Ніве” не хапае нармальных людзей? Навошта вам „насвятляць” гэтага мяцежніка? – Вы супраць, каб гаварыць пра вашага ўраджэнца? – Які ён наш! (…) – У вас жа была школа названая яго імем… – Вы лепш яго не „насвятляйце”! – асцерагалі мяне па-бацькоўску дзядзькі. – Чаму? Бо гэта сабачая антыбеларуская тэма! Лепш памаўчаць. І прыгадалі пра сустрэчу з мінчукамі, якія прыперліся, як і я, тасама „насвятляць” Каліноўскага: адзін з іх меў спытаць мастаўлянцаў ці ведаюць, што ў іх нарадзіўся вялікі чалавек?! Тут ведалі, як адказаць, па сёння паўтараюць і смяюцца ў вёсцы. Бо сказалі… што ў іх усе нараджаліся маленькімі”. Wprawdzie w Mostowlanach nie wszyscy jednoznacznie są krytyczni wobec K. Kalinowskiego. Jak napisała Hanna Kondratiuk „Спадар Міхал (Арцёмчык) прывык да наведвальнікаў з Беларусі і Польшчы. – Калі хочаце ставіць тут помнік ці камень, – кажа мне, – то сабе стаўце, я не супраць”.

Niejako konkluzja refleksji Hanny Kondratiuk na temat Konstantego Kalinowskiego została sformułowana w „Zorce” na początku 2013 r. z okazji 150. rocznicy powstania styczniowego: „Каго любіш? – Люблю Беларусь! – То ўзаемна! Гэта не верш, а пароль паўстанцаў 1863 года, паплечнікаў Кастуся Каліноўскага. Беларусы Беласточчыны наогул нічога не ведаюць пра ролю беларусаў у паўстанні. Нават магілы паўстанцаў, якія знаходзяцца ў нашых вёсках і лясах (іх найбольш у Кнышынскай і Белавежскай пушчах), не выклікаюць большай цікавасці. Чаму так адбываецца? Найперш таму, што ўсю гісторыю ведаем з польскіх падручнікаў, дзе няма спасылкі на беларускія пытанні. Навучэнцы беларускай мовы ведаюць крыху больш. Кастусь Каліноўскі бачыцца тут найперш як рэдактар першай беларускай газеты „Мужыцкая праўда”. Якраз пачалося ў Польшчы шумнае святкаванне 150-й гадавіны ад ўспыху паўстання 1863 года (тэрмін „Студзеньскае паўстанне” вядомы ў Польшчы). Мы заахвочваем вас прачытаць пра падзею, бачаную вачыма беларусаў. Тут трэба згадаць знакамітую аповесць Сакрата Яновіча „Сярэбраны яздок”. Яго паўстанцы гэта звычайныя хлопцы з нашых мястэчак: Крынак, Ялоўкі, Саколкі. Варта таксама пачытаць „Мужыцкую праўду”, якая даступная ў інтэрнэце. Праўда, гэтую прапанову накіроўваем адно да старэйшай моладзі, паколькі сваёй вастрынёй яна прыцьміць усякія баевікі і жахалкі. Трэба тут таксама памятаць, што газета заклікае на вайну, таму на яе экстрэмальны характар трэба глядзець з дыстанцыяй і зразуменнем гісторыі. „Мужыцкая праўда” пісалася на нашай зямлі, а сам Кастусь Каліноўскі нарадзіўся 2 лютага ў Мастаўлянах, што на Гарадоччыне”.

Przy okazji 150. rocznicy powstania styczniowego. Siarhiej Czyhryn wspomniał o sporze dotyczącym narodowego aspektu działalności K. Kalinowskiego oraz o wydanej ostatnio w Mińsku książce o nim: „Яшчэ ў пачатку 1990-х гадоў паміж беларускімі гісторыкам Міхасём Бічом і літаратуразнаўцам Уладзімірам Казберуком узнікла спрэчка ў пытаннях грамадска-палітычных поглядаў Кастуся Каліноўскага. Уладзімір Казбярук лічыў дзейнасць Кастуся Каліноўскага выключна польскай. Міхась Біч не пагаджаўся з такімі аргументамі і казаў, што погляды Уладзіміра Казберука супадаюць з ацэнкай дзейнасці Кастуся Каліноўскага савецкай гістарыяграфіяй 1930-х гадоў. Але навуковыя даследчыкі пагадзіліся ў адным моманце, што падзеі звязаныя з паўстаннем 1863-1864 гадоў можна лічыць пачаткам беларускай нацыянальнай ідэі ці, прынамсі, пачаткам пачатку. Пра гэта і пра іншыя факты і падзеі, звязаныя з Кастусём Каліноўскім і яго эпохай у дакументах і культурнай традыцыі можна даведацца з мінскага выдання. Зборнік складаецца з матэрыялаў VІІ Міжнароднай навуковай канферэнцыі Беларускага гістарычнага таварыства, якая адбылася ў Мінску. Аўтары кнігі „Кастусь Каліноўскі і яго эпоха ў дакументах і культурнай традыцыі” цікава і грунтоўна разглядаюць аспекты разгортвання антырасійскага паўстання на беларускіх землях, жыццёвы шлях яго кіраўніка, а таксама духоўную спадчыну Кастуся Каліноўскага і ягонае месца ў беларускай культурнай традыцыі. Як лічаць гісторыкі Аляксандр Краўцэвіч і Алесь Смалянчук, прыйшоў час правесці свайго роду рэвізію нашых ведаў пра Кастуся Каліноўскага, прасачыць эвалюцыю ягонага вобразу ў нацыянальным дыскурсе і культурнай традыцыі (у першую чаргу у культурнай памяці, якая пашыраецца з дапамогай мас-медыяў і замацоўваецца ў помніках, назвах вуліц, школ, гістарыяграфіі, падручніках і літаратуры), ацаніць комплекс крыніц даследавання, вызначыць далей яго накірункі. Сапраўды, рэвізія даследчыкаў Кастуся Каліноўскага і яго эпохі ўдалася” (С. Чыгрын, Пра Кастуся Каліноўскага і яго эпоху. Да 150-годдзя Студзеньскага Паўстання, „Ніва”, nr 3, z dn. 20.01.2013 r., s. 5.).

Jako podsumowanie rozważań na temat obecności Konstantego Kalinowskiego w świadomości Białorusinów w Polsce (na Białostocczyźnie) może służyć opublikowana w „Nivie” wypowiedź z okazji 150. rocznicy powstania styczniowego: „Збройны чын 1863 года разглядаецца пераважна праз міфалагічную прызму савецкай па часе і расійскай па сутнасці гістарыяграфіі. Паўстанне мела найперш характар нацыянальна-вызвольнага руху, змагання з расійскім імперыялізмам, а не палі­тычным рэжымам цара Аляксандра ІІ. Змаганне супраць царызму ў 1863 годзе не было змаганнем супраць манархічнага спосабу кіравання дзяржавай. У колах інсургентаў, асабліва ў стане „белых”, было дастаткова людзей, якія марылі пра адраджэнне Вялікага Княства Літоўскага ці Рэчы Паспалітай як канстытуцыйнай манархіі. Паўстанне мела перш за ўсё нацыянальна-вызвольны, а пасьля ўжо эканамічна-сацыяльны характар. Кожнаму вызвольнаму руху на тэрыторыі былой Рэчы Паспалітай расійскай і савецкай гістарыяграфіяй прышчэпліваўся ярлык „польскі мяцеж”. Украінцы, ці беларусы пры гэтым „не заўважаліся”. Такія „навуковыя” працы пісаліся згодна дзяржаўнай дактрыны Масквы, паводле якой беларусы і ўкраінцы мусілі як нацыі „слиться” з вялікім расійскім народам. Ліцвінскі (беларускі) элемент мацнеў з кожным чынам (1794, 1830, 1863 гг.). Ускосным сведчаннем таму і польская гістарыяграфія. Навуковых прац, прысвечаных паўстанню 1863 г. у ёй меней, чым манаграфій на тэму паўстання 1794 г. Пераважная частка баявых дзеянняў была на тэрыторыі сучаснай Беларусі, а таксама на яе этнічных тэрыторыях. У сваёй „Мужыцкай праўдзе” Каліноўскі яскрава выступае супраць панскага прыгнёту і палітычнай залежнасці ад Польшчы. Паўстанне не мела такога антыправаслаўнага характару, як сцвярджаюць многія. Перш за ўсё „антыправаслаўе паўстанцаў” звязваюць з асобай Кастуся Каліноўскага. Ён сапраўды выказваўся супраць маскоўскага праваслаўя і быў зацятым апалягетам адраджэння ўніяцтва. Каб зразумець гэта, трэба зазірнуць у кантэкст гістарычнай эпохі. (…) Калі скасавалі ўнію, у храмах былі забаронены казанні па-беларуску, знішчаліся шматлікія культурныя каштоўнасці, палілася літургічная і тэалагічная літаратура. Расійскія праваслаўныя цэрквы сталі асяродкамі палітычнай прапаганды імперскай палітыкі Масквы. Праваслаўных жа ўдзельнікаў паўстання, асабліва на Магілёўшчыне, было даволі шмат. Прыкладам, з ліку 56 студэнтаў і навучэнцаў, якіх выключылі з Горы-Горацкіх земляробчага інстытута і землямернай вучэльні за ўдзел у паўстанні, 27 чалавек былі праваслаўнага вызнання. Вызвольнае паўстанне Каліноўскі і паплечнікі бачылі як адзіны шлях да незалежнасці. Абодва лагеры – „белых” і „чырвоных” былі патрыятычнымі, мелі розніцу ў светаглядзе, але прагнулі такой вольнасці, „якой не было нашым дзядам ды бацькам”. Патрэба сённяшняга асэнсавання паўстання 1863 года – глянуць на яго „беларускімі вачамі”, але праз светагляд чалавека таго часу”, як сцвярджаюць” („А будзе ў нас вольнасць, якой не было…”, „Ніва”, nr 4, z dn. 27.01.2013 r., s. 10).

(Канец)

Лена Глагоўская

Tundra

10. Z czym wrócę? Co czynić? Jeżeli wrócę, to będzie bezowocnie stracony jeden dzień, być może decydujący dla Haliny. Lecz skąd mogę mieć pewność, że w końcu fiordu znajdę ludzi? Myśli plątały się w głowie, wytwarzając chaos. „Jeżeli ginąć, to razem” – przypomniały mi się jej słowa. Wracałem. Przed zapadnięciem ciemności powinienem wrócić do niej. Przyśpieszyłem kroku.

Wzdłuż brzegu raz po raz pojawiały się wydeptane drożyny, lecz ludzi nie napotykałem. Czasem drożyny te doprowadzały do szałasów. Zachodziłem do wnętrza. Lecz nic nowego w nich nie znajdywałem. Takie same urządzenia wewnętrzne, te same gazety, przeważnie z datą czerwcową. Pudełka od zapałek i papierosów fińskich, puszki od konserw i bańki od nafty. Oto wszystko. U wejścia znajdywałem drzewo opałowe. Wziąłem to pod uwagę. A więc można będzie rozpalić ognisko, ogrzać się i dać sygnał alarmowy.

W jednym z szałasów znalazłem nawet instalację i żarówkę elektryczną pod stołem. Zapewne gospodarz przywoził ze sobą akumulator.

Kurier Wileński” nr 157, 10.06.1938 r., s. 6

W jednym miejscu zrobiłem odkrycie o charakterze całkiem odmiennym: po raz pierwszy za czas naszej tułaczki przez tundrę napotkałem kwiaty – liliowe dzwoneczki. Chciwie rzuciłem się na kwiaty. Niechże z kwiatami chociaż wrócę do niej! Ułożywszy bukiet, ruszyłem dalej. Z artykułów spożywczych nigdzie nic, pomimo bardzo starannych poszukiwań. Ze wszystkiego wynikało, że brzeg ten jest nawiedzany tylko przez ludzi i całkiem bezpłodny. Wtem, z góry, dostrzegłem na zatoce statek, podążający ze wschodu na zachód. Rzuciłem się mu na spotkanie. Na brzegu morza wdarłem się na szczyt wzgórza. Stojąc na nim, zacząłem krzyczeć, machać rękami, czapką, chustką.

Bukiet zawadzał. Cisnąłem go precz. Statek się zbliżał, trzymając się równolegle brzegu, kierując się ku zachodowi. Nagle zmienił kierunek, zbliżając się do brzegu. Zauważono mnie! Jesteśmy uratowani! Promieniałem z radości i szczęścia. Moje wołania z krzyków rozpaczy przeistoczyły się w krzyki triumfu. Zacząłem wymachiwać czapką i chustką jeszcze silniej. Lecz będąc już blisko brzegu, statek skierował znów na zachód. Próżna radość, triumf i szczęście. Nie zauważono mnie. Błyskawicznie zebrałem rozrzucone po ziemi kwiaty, wsunąłem do kieszeni i z rozpaczą rzuciłem się w pogoń za statkiem, skacząc, padając na ziemię, podnosząc się, machając rękami.

Lecz rychło przekonałem się, że trud mój daremny, odległość między nami zwiększała się. Wciąż jednak nie przestawałem krzyczeć, wymachując rękami, dopóki statek za zakrętem przybrzeżnym nie zginął mi z oczu. Byłem zdruzgotany i zgnębiony. Jedno nie ulegało wątpliwości, że zarówno na wschodzie w końcu zatoki, jak i gdzieś na zachodzie powinny być jakieś zamieszkałe punkty, między którymi utrzymuje komunikację ten statek. A może to tylko statek rybacki, który przybywa tutaj tylko na połów ryb? Wszystko jest możliwe. Spojrzałem na zegarek, była siódma. Całą godzinę straciłem na przyzywanie statku. Do zmroku pozostawały tylko dwie godziny. Zacząłem biec, by przed zmrokiem zdążyć do żony. Rozpacz dodawała mi sił. Tego dnia nic prawie nie jadłem. Dwa razy trochę się orzeźwiłem kilkunastu jagodami. Nigdy w życiu nie dążyłem ku niej z taką siłą, jak tego dnia.

Każdy nerw, każdy mięsień dążył ku niej. Jedna tylko myśl niepodzielnie panowała nade mną, przenikała całą moją istotę: „Prędzej, jak można prędzej ku niej”! Biegłem, skacząc po głazach i kamieniach. Dziwię się, skąd wtedy miałem tyle siły i energii. By skrócić sobie drogę, parłem górą, spoglądając na brzeg, czy nie widać naszej buchty. Lecz ciągle jej nie było. Już ciemniało. Rozpacz mną ogarnęła. Zacząłem krzyczeć i wołać: „Hala! Hala!” Zdawało mi się, iż miejsce naszego popasu jest blisko, że ona oczekuje mnie w pobliżu szałasu, że usłyszy. Wołałem znowu, lecz odpowiedzi nie było. Przyglądając się miejscowości uważniej, zacząłem wątpić, czy jestem w pobliżu upragnionej buchty. Poszedłem na wschód. Biegnąć już nie mogłem, sił brakło i zresztą ciemności nie pozwalały na to. Rzeczka – potok przegrodziła mi drogę.
– Czy jest to ten strumień, który wyprowadził nas wczoraj w nocy ku morzu? Bądź co bądź zdecydowałem się przedostać na drugą stronę.

Kurier Wileński” nr 158, 11.06.1938 r., s. 6

Jeżeli to jest ten, który wyprowadził nas ku morzu, więc doszedłszy do końca zatoki „rybackiej” będę przynajmniej wiedział, że idąc górami, minąłem Halę i będę wiedział gdzie mam jej szukać. U samego ujścia sterczały spod wody skały i kamienie. Prąd wody był silny. Zdecydowałem się w tym miejscu przedostać się na przeciwległy brzeg. Zbyt już byłem zmęczony, by się rozebrać i przejść w bród. Zacząłem więc skakać z kamienia na kamień. Na razie przeprawa odbywała się szczęśliwie. Lecz na środku rzeczki noga mi się pośliznęła i wpadłem do wody po szyję. Czapka zleciała mi z głowy i popłynęła. Ociekający wodą wylazłem na brzeg. Tego tylko brakowało. Silny północno-wschodni wiatr zamrażał mnie, gdym jeszcze był suchy. Pierwszą myślą było rozebrać się i wykręcić wodę z ubrania. Lecz nowy silny poryw nord-ostu kazał mi zaniechać tej myśli. Nic więc innego mi nie pozostawało, jak być w ruchu, by nie zamarznąć. Szedłem dalej na wschód. Idąc w ciemnościach, posuwałem się prawie po omacku. Myśl o żonie nie porzucała mnie ani na chwilę.
– Tylko prędzej wracaj z ludźmi – raz za razem dźwięczało w mych uszach. – Czy nie zwariowałem, ciągnąc kobietę w ciąży za sobą do tundry, do tej dzikiej, na setki kilometrów bezludnej pustyni? – zadawałem sobie niezliczone razy to pytanie. Rozpacz moja była bez granic i miary. Z siłą nie do pokonania
ciągnęło mnie w dół do przepaści, nad którą się przedzierałem. Lecz znowuż myśl o niej powstrzymywała mnie od tego.
– A jeśli ona żyje?! Czy nie będzie to najpodlejszą, najnikczemniejszą zdradą jej, leżącej bez sił na brzegu w oczekiwaniu pomocy?! Czy nie będzie to najhaniebniejszą małodusznością? Czy nie będzie to jej zgubą, jeśli jeszcze żyje? Znajdź ją przedtem żywą lub martwą, a potem rób z sobą co zechcesz!

„Cały do dna trzeba wypić kielich życia swój
Czy też z wodą życiodajną czy trucizną”,
i z tymi słowy Janki Kupały odszedłem od przepaści. Miejsce, jak na złość, było odsłonięte przed zimnym, przeszywającym do szpiku kości nord-ostem. Nie pozostawało nic innego, jak ukryć się za skałą nad samym urwiskiem. Ziemia była wilgotna i zimna. Lecz znalazłem wyjście. Na szyi miałem jedyną suchą część garderoby – szal. Zrzuciwszy mokre buty i skarpetki, okręciłem nim nogi. Sprawiło mi to znaczną ulgę. Lecz drżałem od zimna jak poprzednio. Szczególnie dotkliwie odczuwałem brak czapki. Nie widząc innego ratunku, zdjąłem swój mokry płaszcz i przykryłem nim głowę. To mi pomogło. Oddechem swym ogrzałem siebie. Ciężkie, gniotące myśli nie dawały spokoju i teraz.
– Co będzie, jeśli w końcu zatoki, na wschodzie, nie znajdę ludzi? Czy nie pójść i nie poddać się „tym”? Nie, za nic! Lepiej śmierć tu, na wolności! Potworne zmęczenie wzięło jednak górę nad wszystkim. Zbudziłem się wskutek dokuczliwego zimna. Rozpoczynał się szary świt. Wstałem szczękając zębami z chłodu. Bez wiary, bez żadnej nadziei poszedłem przed siebie. Szedłem z opuszczoną głową, jedynie z obowiązku coś robić, coś czynić. W pewnej chwili spojrzałem na morze i zamarłem, nie wierząc swym oczom. W zatoce stał szkuner. W najwyższym podnieceniu rzuciłem się ku niemu.
– Men! Men! Lente! Lente! Ludzie! Ludzie! – krzyczałem
nieustannie.

Kurier Wileński” nr 159, 12.06.1938 r., s. 8

Lecz na szkunerze nikt nie dawał znaku życia. Czyżby tutaj nikogo nie było! – pomyślałem z przerażeniem, oglądając się dokoła. Za drzewami ujrzałem dwie chaty. Z płomienną nadzieją podbiegłem do pierwszej: pusta! Z rozpaczą rzuciłem się ku drugiej. Tu byli – ludzie!

U fińskich rybaków

Zacząłem walić pięścią w drzwi. Otworzono. Wszedłem do izby pełnej ludzi, którzy leżeli na łóżkach i podłodze
– Do you speak english? Sprechen Sie deutsch? Goworitie po ruski? Milczenie było mi odpowiedzią. Wszyscy patrzyli na mnie ze zdumieniem. – Do you speak..? – zacząłem znowu.
– Yes I do… – przerwał mi jeden z obecnych, podnosząc się z łóżka.
– I am a political emigrant from Russia – kontynuowałem. – Uciekłem z żoną. Ona jest bez sił, niedaleko stąd… Szukając ludzi, zgubiłem ją… Obawiam się o nią… Od wczoraj nic nie jadła… Proszę was, pomóżcie ją odnaleźć! – skończyłem swoją krótką historię. Lecz on nie zrozumiał mnie. Znalazł zaledwie parę słów angielskich. Na szczęście jeden wśród obecnych trochę rozumiał po rosyjsku. Zostałem w końcu zrozumiany. – Gdzie jest ona? – zapytano. – Przypuszczam, że na wschód od tego miejsca. Mój rozmówca wyraził powątpiewanie. Wyjąłem mapę i pokazałem im miejsce, w którym dotarliśmy do morza i trasę mojej wczorajszej podróży. – Ona znajduje się na zachód stąd – zawyrokowano.
– Tea or coffee? – spytano mnie krótko.
– Coffe – odrzekłem. Rzekł coś po fińsku. Rozpalono ogień w piecu. Następnie, zbliżywszy się ku mnie i zauważywszy, iż mam ubranie doszczętnie przemoczone, kazał mi się rozebrać. Szybko rozebrałem się do naga. Wówczas jak z rogu obfitości, posypały się ku mnie bielizna, wełniane skarpetki, ubranie i duże buty fińskie z zakrzywionymi nosami. Rzeczy zaś moje natychmiast powędrowały nad płytę. Słów mi było brak dla wyrażenia im swej wdzięczności. Na kawę niedługo trzeba było czekać. Na stole jednocześnie ukazał się chleb, cukier, ryba. Rzuciłem się chciwie na jedzenie. Widząc mój apetyt, znawca nielicznych słów angielskich
zbliżył się ku mnie i rzekł:
– Nie jedz tak dużo od razu. Zachorujesz. Potem powtórzysz…
Z wdzięcznością spojrzałem na niego.
– Macie rację – odparłem.
Rybak uśmiechnął się dobrodusznie. Inni już byli gotowi do drogi.
– Idą szukać waszej żony – rzekł „Anglik”.
– Pójdę z nimi – odrzekłem.

Ubrano mnie natychmiast w watowaną kurtkę, a ponadto dano do nałożenia na wierzch kurtkę skórzaną bez rękawów, czapkę i jeszcze jedną drugą parę skarpetek wełnianych. Byłem rozczulony wprost tą troskliwością matczyną, z jaką ubierali mnie ci po raz pierwszy spotkani ludzie. Jeden zaś z nich ładował tymczasem do plecaka artykuły spożywcze. Ruszyliśmy. Rybak, który ładował prowianty, umiał trochę po rosyjsku. Pomagając sobie mimiką, zaczął mi wyrażać swoje współczucie, a wrogi stosunek do Sowietów.
– Siostra moja jest aresztowana i siedzi już półtora roku w Usłonie. Nas Finów tam gnębią i prześladują, ja tam również byłem. Lecz my jeszcze się porachujemy – zakończył, spoglądając z nienawiścią na wschód. W czasie tej rozmowy przyniesiono wiosła i zaczęto spychać łódź na wodę.

Kurier Wileński” nr 161, 14.06.1938 r., s. 5

Leon Moenke

Сdn

Konstanty Kalinowski (Kastuś Kalinoŭski) w świadomości Białorusinów w Polsce

kalinouГэты даклад д-р Лена Глагоўская прэзентавала 26 красавіка 2013 г. ў Гарадку падчас міжнароднай навуковай канферэнцыі „Паўстанне 1863 г. ў гродзенскай губерні”.

1. Postać Konstantego Kalinowskiego, urodzonego w 1838 r. w Mostowlanach, wpisała się w białoruską świadomość narodową jeszcze w latach I wojny światowej, gdy działacze młodego ruchu białoruskiego poszukiwali bohaterów narodowych, by dążenia niepodległościowe osadzić w tradycji historycznej Wielkiego Księstwa Litewskiego i jego spuścizny. Kastuś Kalinouski, przywódca powstania styczniowego na Litwie i Białorusi, stał się jednym z nich, głównie za sprawą nielegalnego pisma w języku białoruskim (pisanego „łacinką”) – „Mużyckaja Prauda”. Pisał o nim historyk, badacz powstania styczniowego Usiewaład Ihnatouski w pracy „Historyja Biełarusi XIX i paczatku XX stahoddzia” (Miensk 1929). W 1933 r. w Wilnie z okazji 70. rocznicy powstania styczniowego i 15. rocznicy Białoruskiej Republiki Ludowej ks. Adam Stankiewicz wydał książkę pt. „Kastuś Kalinoŭski, „Mužyckaja Praŭda” i ideja niezależnaści Biełarusi”. Michaś Maszara i Maksim Tank napisali poematy poświęcone Konstantemu Kalinowskiemu, a Piotr Sierhijewicz namalował portret i obrazy „Kastuś Kalinoŭski siarod paŭstancaŭ” i „Kastuś Kalinouski i Walery Wróbleŭski na ahladzie addzielau”. Po II wojnie światowej postać K. Kalinowskiego znalazła się w podręcznikach do nauki języka białoruskiego w Polsce, pisano o nim w tygodniku Białorusinów w Polsce „Niva”, w „Biełaruskich kalandarach”, był bohaterem utworów literackich, takich jak: „Siarebrany jazdok” („Srebrny jeździec”) Sokrata Janowicza, „Aposzni” („Ostatni”) Mikołaja Hajduka oraz wierszy Alesia Barskiego i Wiktora Szweda. Jego imieniem nazwano ulicę w Białymstoku, Szkołę Podstawową w Mostowlanach i Dom Kultury w Gródku.

Pamięć o Konstantym Kalinowskim wśród Białorusinów w Polsce w okresie międzywojennym i powojennym wiązała się głównie z pierwszą gazetą białoruską, pisaną „łacinką” „Mużyckaja Prauda” i z powstaniem styczniowym. W 1919 r. w wydawanym w Wilnie za zgodą „wajennaj cenzury” i subsydiowanym przez władze polskie czasopiśmie „Biełaruskaje Žyćcio” (pod redakcją Franciszka Olechnowicza) ukazały się artykuły ks. Władysława Tołłoczki „Z minułych polska-biełaruskich adnosin” i „Chto byŭ Konstant Kalinoŭski?”. Autor w pierwszym z nich przywołuje postać Konstantego Kalinowskiego, który był „Hłaŭnym wajakam u hety čas (1863 r. – przyp. H. G.) za demakratyčnaje adradžeńnie Biełarusi”: „Uściaž čutno ŭ hety čas jaho dužy hołas, klikajučy šlachockuju moładź, kab pracawać pamiž narodam i dla narodu biełaruskaha. Pa jaho inicyjatywie i pad jaho kiraŭnictwam pierakładalisia tady rewalucyjnyja pieśni na biełaruskuju mowu, adčynialisia pačatkowyja škoły, u jakich wučyli pa biełarusku, arhanizawałasia moładź u hramadu, kab apracoŭwać dla naroda zrazumiełyja biełaruskija knižki. 3 maja 1863 h. Rząd Narodowy wydaŭ manifest da Biełaruskaha Naroda (pa biełarusku). (…) Zasnawałasia tady ŭ Biełymstoku tajemnaja biełaruskaja drukarnia, dzie drukawalisia biełaruskija adozwy i časopiś „Mužyckaja Praŭda”. (…) Padpiswaŭ jaje sam Kalinoŭski, karystajučysia pseŭdanimam „Jaśka, haspadar z pad Wilni”. Zarhanizawanaja polskaja moładź sama pa ŭsim kraju razwaziła hetuju hazetu i adozwy. Kalinoŭski apranuŭsia ŭ biełaruskuju świtku, kab i z uniešniaha pahladu być jaknajbližej biełaruskaha naroda. Haračuju jon napisaŭ adozwu da biełaruskaha naroda, u jakoj razwitajecca z im i z Baćkaŭščynaj pierad swajoj śmierciu z ruki kata na šubienicy. „Biełarusy, braty maje rodnyja”, piša Kalinoŭski ŭ swajoj apošniaj adozwie, a dalej zwaračywajecca z hetakimi sławami: „…wajuj, Narodzie, za swaje čeławiečaje i narodnaje prawa, za swaju wieru, za swaju ziamlu rodnuju”. A jak Kalinoŭski lubiŭ Biełaruś, chaj świedčać hetyja jaho słowy: „Biełaruskaja ziamielka, hałubka maja, hdziež padziełosia ščaście i dola Twaja?…” Ks. Władysław Tołłoczko, przywołując przykład m.in. Konstantego Kalinowskiego, chciał, by duch jego świecił tym, „chto choča realizawać supolnaje žyćcio biełarusaŭ z palakami zhodna z kličam: wolnyja z wolnymi, roŭnyja z roŭnymi!”

W następnym numerze w osobnym artykule przybliżył postać Konstantego Kalinowskiego, „jaki wielmi lubiŭ biełaruski narod”, korzystając z pamiętnika Jakuba Gieysztora. Zwrócił u nim uwagę na szlak życiowy bohatera, poczynając od przyjścia na świat: „radziŭsia 21 studnia 1838 h. ŭ falwarku Mostoŭlany Jałoŭkoŭskaj parachwii, Wałkawyskaha pawietu, u Horadzienščynie, značycca ŭ zapraŭdnaj Biełarusi”. Pisząc o „Mużyckiej Praudzie”, stwierdzał: „Dziŭnaja reč, što ŭ 1863 hodzie biełaruskaja mowa była dla palakaŭ i dobraja, i „wyrobiona”, kab joju možna było karystacca tady, jak išło pra narodnuju sprawu”.

W okresie międzywojennym, zwłaszcza na Grodzieńszczyźnie, żyła pamięć o powstaniu styczniowym i o jego przywódcy Konstantym Kalinowskim. W okolicy Świsłoczy krążyły legendy o bohaterskim „Kastusiu”, które zainspirowały do zbierania materiałów o nim Wiktora Kordowicza. Po II wojnie światowej ukończył monograficzną pracę „Konstanty Kalinowski” (Warszawa 1955). Dla Białorusinów w II Rzeczypospolitej, podobnie jak i w Białoruskiej Socjalistycznej Republice Radzieckiej, stawał się bohaterem narodowym. W Polsce, zwłaszcza dla Białorusinów-katolików, wiązał się z początkami białoruskiego odrodzenia narodowego w II połowie XIX w.

8 maja 1930 r. Zarząd Główny Towarzystwa Szkoły Białoruskiej (TSzB) z siedzibą w Wilnie zwrócił się do Teodora Seweryna z Mostowlan z propozycją powołania tam szkoły białoruskiej i koła TSzB iminia Konstantego Kalinowskiego: „Грамадзяніну Тодару Сэвэрыну вёска Мастаўляны Ваўкавыскага пав. Галоўная Управа Т-ва БШ просіць Вас і ў Вашай асобе ўсё сьвядома грамадзянства вёскі Мастаўляны – Бацькаўшчыну Вялікага Беларускага Народніка Рэвалюцыянера Кастуся Каліноўскага, які за „Мужыцкую праўду” аддаў жыцьцё сваё на Маскоўскай шыбеніцы, – падумаць над тым, каб адчыніць у Мастаўлянах беларускую школу і гурток ТБШ імені Кастуся Каліноўскага. Як гэта сталася, што дасюль Мастаўляны ня маюць ні такога гуртка, ні такой школы. Навокал Мастаўлянаў ёсьць шмат гурткоў ТБШ, нр. Сьвіслацкі, Дабравольскі, Раманаўскі, Вяліка-Грынкоўскі, Ельцаўскі і др. – усюды ідзе беларуская культурна-асьветная праца. Сьпяць адны Мастаўляны, тыя Мастаўляны, імя якіх залатымі літарамі ўпісана ў гісторыю Беларускага Нацыянальнага Адраджэньня і вызваленьня. Сьпяшайцеся грамадзяне. Пішэце ў Галоўную Управу і мы дамо ўсе парады. У Сьвіслачы можыце зьвярнуцца да Пётры Габца, вул. Акапова № 34, у Добрай Волі да Аляксандра Васілёнка, у Раманаўцах да Язэпа Жыўлюка, у Вялікіх Грынках – да Мікалая Шмыгі”. Pismo podpisali przewodniczący TSzB Feliks Steckiewicz i sekretarz Ryhor Szyrma. Wynika z niego, że w latach 30. w Mostowlanach nie było zainteresowania ani Konstantym Kalinowskim, ani białoruską działalnością oświatową i narodową.

W Wilnie w okresie międzywojennym skupiała się inteligencja białoruska. Tam istniały instytucje białoruskie, wydawano pisma białoruskie. W mieście tym przy placu na Łukiszkach powieszono Konstantego Kalinowskiego, więc postać ta nie była obojętna zwłaszcza Białorusinom-katolikom. W 1933 r. Białoruska Chrześcijańska Demokracja i TSzB połączyły dwie ważne rocznice: 15. rocznicę Białoruskiej Republiki Ludowej i 70. rocznicę powstania styczniowego. 25 marca w Sali Litewskiej „Apollo” ks. Adam Stankiewicz wygłosił wykład „Konstanty Kalinowski, „Mużyckaja Prauda” i idea niepodległości Białorusi”. Spotkało się to ze sprzeciwem znacznej części białoruskiej społeczności wileńskiej, co znalazło odbicie w białoruskiej prasie: „…У той-жа вечар (w sobotę 25 marca – przyp. H. G.) адбылася акадэмія зладжаная беларускай хадэцыяй супольна з ТБШ у літоўскай салі „Апольлё”. Хадэкі чамусьці злучылі абход 15-лецьця абвяшчэньня незалежнасьці Беларусі з нібы-то 70-лецьцем існаваньня беларускае прэсы, прыпісваючы павадыру польскага паўстаньня 1863 году Кастусю Каліноўскаму выдаваньне першае беларускае газэты „Мужыцкая Праўда”. Запраўды-ж ніякае газэты Каліноўскі не выдаваў, а друкаваў толькі праклямацыі пад супольным загалоўкам „Мужыцкая Праўда”, заклікаючы ў іх беларусаў, каб слухаліся польскага паўстанчага ўраду і ішлі біць расейцаў. Каму патрэбна была гэтая містыфікацыя, – ня ведаем; але, дзякуючы злучэньню абходу незалежнасьці з абходам у чэсьць Каліноўскага, хадэцкая ўрачыстасьць ператварылася ў польска-беларускае яднаньне на грунце асобы супольнага героя Каліноўскага. Прадстаўнік польскага грамадзянства гр. Выслоух у сваей прамове заклікаў сабраных на ўрачыстасьці, каб ішлі па сьлядох Каліноўскага да будаваньня польска-беларускае фэдэрацыі. Referat ks. Adama Stankiewicza został opublikowany przez Białoruski Komitet Narodowy w postaci osobnej broszury. Zaczyna się ona „Listem spod szubienicy” Konstantego Kalinowskiego:
„Бывай здаровы, мужыцкі народзе,
Жыві ў шчасьці, жыві ў свабодзе,
І часам спамяні пра Яську твайго,
Што загінуў за праўду для дабра твайго!
А калі слова пяройдзе ў дзела,
Тады за праўду станавіся сьмела,
Бо адно праўдай, у грамадзе згодна,
Дажджэш, Народзе, старасьці свабодна…
А калі мяне ўспомніш, шчыра памаліся,
То я з таго сьвету табе адазвуся”.

Ks. Adam Stankiewicz, przywołując te słowa, wskazał na ideowy związek między datą 25 marca 1918 r. i pracą Konstantego Kalinowskiego w latach 1862-1863: „Словамі, якія зьмешчаны на пачатку гэтай працы, слаўны народны барацьбіт наш Кастусь Каліноўскі разьвітваўся зь беларускім народам у адным з прадсьмертных сваіх лістоў, пісаных у астрозе незадоўга перад сваёй сьмерцяй. У пісьме гэтым, як бачым, Каліноўскі жадае, каб беларускі народ, за які хутка меў ён злажыць жыцьцё сваё, помніў аб ім, за што з свайго боку прыракае такжа аб гэтым народзе помніць і нават адгукнуцца з таго сьвету. Прадсьмертную волю вялікага барацьбіта нашага, сьвяткуючы ўрачыста гэты юбілей, спаўняем як належыцца. Сяньня сьвяткуем 15-я ўгодкі абвешчаньня незалежнасьці Беларусі, а разам з гэтым і 70-я ўгодкі першай беларускай часопісі „Мужыцкая праўда”, рэдактарам і выдаўцом якой быў Кастусь Каліноўскі. Лучачы гэтыя два юбілеі ў адзін і разам іх сяньня сьвяткуючы, ні аднаго зь іх не памяншаем, а, наадварот, павялічваем, бо допаўняем. Тое ўсё, чаго сваей працай агулам, а перадусім „Мужыцкай праўдай”, а такжа і сьмерцяй сваей даканаў К. Каліноўскі для беларускага народу семдзесят гадоў таму, змагаючыся за волю і долю гэтага народу, – акт абвешчання незалежнасьці Беларусі 25 сакавіка 1918 г. падабраў, згарнуў у цэласьць, прыкрасіў, дапоўніў і выразіў як яўную – ужо сучасную – волю беларускага народу да вольнага і самастойнага жыцьця. Словам, зярнё, якое на беларускай грамадзка-палітычнай ніве пасеяў Каліноўскі, акт 25 сакавіка 1918 г. зжаў, карыстаючыся пладом гэнага зярняці для сяўбы далейшай. Як бачым, сапраўды між пятнаццатымі ўгодкамі абвешчаньня Беларусі незалежнай і між 70-мі ўгодкамі „Мужыцкай праўды” існуе ідэёвая лучнасьць”.

Ks. Adam Stankiewicz pisał o zainteresowaniu postacią Konstantego Kalinowskiego w nauce polskiej, rosyjskiej i białoruskiej: „Вось жа ў гісторыі польскай і расейскай Каліноўскі прадстаўлены звычайна або як „самолюбивый безумный мятежник”, або як „polski bohater narodowy o krańcowych nieco poglądach”. (…) Прыйшоў урэшце такжа час, калі, як бы спаўняючы прадсьмертную волю Каліноўскага, успомніла аб ім і беларуская навука. Беларускія вучоныя, як праф. Ігнатоўскі, зь няпамяці, з шматлетніх плесьняў на сьвятло дзённае пачалі выдабываць слаўную асобу нашага народнага героя Каліноўскага. Дзякуючы беларускай навуцы, асоба яго стала папулярызавацца, весткі аб ім сталі пранікаць у народныя гушчы, асабліва ж у душы беларускай моладзі. У Менску ў беларускай сцэнічнай літаратуры паявілася нават драма „Кастусь Каліноўскі”, якая нескалькі гадоў таму была ўлюбёнай п’есай Менскага беларускага тэатру. Словам, памяць аб слаўным Каліноўскім сапраўды аджыла ў нас. Зацікаўленьне ім паўстала значнае, асабліва ў гэтых гадох, калі выпалі 70-я ўгодкі „Мужыцкай праўды” і калі ў будучым годзе прыпадаюць такжа 70-я ўгодкі казьні ягонай. Сяньня ў беларусаў аб Каліноўскім, калі яшчэ не стварылася цалком, дык творыцца – нават у навуцы – легэнда як аб барацьбіце за незалежнасьць Беларусі, і прытым у сучасным разуменьні. (…) сапраўднае месца Каліноўскага ў навуцы належна не абазначана дагэтуль ня толькі ў палякаў і расейцаў, што ёсьць цалком натуральным, але такжа і ў нас, беларусаў. Даканаць гэтага павінна навука беларуская. Так, Каліноўскі – гэта сапраўдны беларускі самастойнік, але свайго часу, і маладой беларускай навуцы належа спакойна і вытрывала разьясьніць сутнасьць гэтай яго самастойніцкай ідэі, яе граніцы, тэрыторыю, на якой ідэалы свае жадаў зьдзейсьніць, і, урэшце, варункі, у якіх ён жыў і працаваў, бо за семдзесят гадоў, якія аддзяляюць нас ад таго часу, калі жыў Каліноўскі, у жыцьці нашага народу, а такжа і ў нашым паняцьці, шмат зьмянілася. Вось жа, маючы гэта ўсё на памяці, насколькі пазваляюць мне цесныя рамкі гэтага рэфэрату і ўрачыстасьць сяньняшняга дня, складаю я аб Каліноўскім і яго працы свае ўвагі. І калі б гэта праца мая ў беларускай – ды і не беларускай – навуцы выклікала большае зацікаўленьне гэнай слаўнай асобай, паглыбляючы аб ёй веду, і калі б узбудзіла ўдзячнасьць для яе ў нашым народзе, я ўважаў бы, што дапяў сваей мэты”.

Ks. Adam Stankiewicz zebrał dostępne wówczas dokumenty, wspomnienia i opracowania. Na podstawie metryki chrztu ustalił, że miał on podwójne imię: Wincenty Konstanty: „Дарэчы будзе тут адзначыць, што Каліноўскі, як гэта відаць з мэтрыкі, зваўся двайным імем: Вінцэнты Канстанты, і што сам ён сябе зваў і падпісваў як Вінцэнты, а ў гісторыі бадай выключна ведамы як Канстанты”.

Zwracał uwagę na znaczenie pisemek „Mużyckaja Prauda” dla Białorusinów: „Значэньне „Мужыцкай праўды” для беларусаў сапраўды вялікае. Гэта першая газэтка, якая была пісана па-беларуску і якая будзіла народ наш да вольнасьці сацыяльнай і нацыянальнай”.

Ks. Adam Stankiewicz określił narodowość Konstantego Kalinowskiego jako białoruską: „Кастусь Каліноўскі, як гэта відаць зь яго друкаў, быў, безумоўна, згодна з духам свайго часу, сьведамым беларусам і вёў барацьбу за самастойнасьць беларускага народу, але ў рамках польскай фэдэрацыі, якую ён разумеў як вольны саюз вольных народаў. Аднак сярод многіх польскіх дасьледчыкаў мінуўшчыны нашага краю і сярод польскага грамадзянства ўцёрлася пракананьне, што К. Каліноўскі беларусам ня быў, ня меў ніякіх палітычных плянаў агульнапольскіх, і ня бачыў ніякай розьніцы між палякамі з Польшчы і беларусамі ў гістарычнай Літве”. Udowadniał, że nie jest Polakiem we współczesnym znaczeniu tego słowa: „Каліноўскі (…) нідзе сваей польскасьці не высоўвае, а, наадварот, высоўвае асобнасьць нашага краю ад Польшчы, калі кажа, што польскае паўстаньне ня брала пад увагу інтарэсаў Літвы (знача, такжа і Беларусі), што Літва цьверазейшая ад Польшчы і што дзеля гэтага край наш не хацеў ісьці на паўстаньне, што ўрад расейскі ня мае спачуцьця ў сэрцах літоўцаў (знача, і беларусаў), і агулам Каліноўскі яўна процістаўляе Польшчы край наш, не як польскую правінцыю якую, але як цалком асобны край з асобнымі ад палякаў народамі, які, аднак, з Польшчай гісторыя сапраўды лучыла, асабліва яшчэ ў той час, многімі вузламі. (…) Словам, ніякіх падстаў няма лічыць К. Каліноўскага палякам, а ўсё прамаўляе за тым, што ён беларус, бо ён сапраўды такім быў”.

Ks. Adam Stankiewicz nazwał go bojownikiem o samodzielność polityczną Białorusi i Litwy. Udowadniał to stanowisko, przytaczając wspomnienia Jakuba Gieysztora, w których autor określa Konstantego Kalinowskiego jako separatystę. Przytoczył też „Сведения о польском мятеже 1863 г. в Северо-Западной России, Вильна 1867, с. 185) Wasyla Ratcza: „Каліноўскі з настроем герцэнаўскай школы, на чале самалюбных асобаў з чырвоных літвінаў, стойка праводзіў ідэю самастойнасьці Літвы”.

Nawiązując do aktu o niepodległości Białorusi z 25 marca 1918 r., ks. Adam Stankiewicz uznał go za dziedzictwo Konstantego Kalinowskiego: „У акце 25 сакавіка 1918 г. аказаўся нам узноў Каліноўскі, ягоныя ідэалы ўваскрэсьлі ўва ўсей сваей красе. Уваскрэсьлі яны з большай ужо сілай, у шырэйшых ужо рамках”. Nawoływał jednocześnie do pracy na rzecz narodu: „Адно толькі больш любові і веры да народу і ахвярнай працы над ім, з народам для народу, як рабіў Каліноўскі, а тады – закончу яго ж словамі – здабудзем такую вольнасьць у нашай бацькаўшчыне, якой ані нашы бацькі, ані нашы дзяды ня бачылі”.

Broszura ks. Adama Stankiewicza została opatrzona bogatą bibliografią. Po jej wydaniu pojawiły się ze strony tzw. krajowców krytyczne uwagi w kwestii narodowości K. Kalinowskiego, doceniano jednak wykorzystanie wszystkich dostępnych materiałów: „Referat pod powyższym tytułem, który ks. Adam Stankiewicz wygłosił w roku bieżącym na obchodzie 15-lecia ogłoszenia niepodległości Białorusi, ukazał się obecnie w druku. Daje to możność zapoznania się dokładniejszego z wywodami prelegenta, względnie autora pomienionego szkicu historycznego. Przede wszystkiem należy podkreślić, że ks. Stankiewicz wyzyskał sumiennie wszystkie dostępne źródła do swej pracy. Czy zaś jego kategoryczna konkluzja, że słynny powstaniec, zwany „dyktatorem Litwy”, był świadomym Białorusinem, a wydawana przezeń „Mużyckaja Prauda” może być uważana za pierwsze pismo białoruskie – jest słuszna, to inna rzecz. Na ten temat możnaby się spierać. Że Konstanty Kalinowski był szczerym ludowcem, że mając do czynienia z ludnością białoruską pisał i agitował w języku białoruskim, że wreszcie był zdecydowanym przeciwnikiem polityki centralistycznej Warszawy – to nie ulega wątpliwości, ale to jeszcze nie dosyć, by go uważać za szermierza ideałów narodowych białoruskich. Postać Kalinowskiego nie jest dotychczas należycie oświetlona przez historyków. Wątpić można, aby to nawet kiedykolwiek nastąpiło wskutek braku dostatecznych źródeł. Zwykły to los działaczy konspiracyjnych. Relacje pamiętnikarskie (do których należy zaliczyć również „Historię powstania” A. Gillera) z natury rzeczy muszą być traktowane z wielkim krytycyzmem i wymagają sprawdzenia i uzupełnienia przez inne materiały (listy, dokumenty i t.p.), a tych właśnie brak. Wskutek tego w charakterystykach Kalinowskiego będą zawsze panowały dowolność i subiektywizm. Uważam zresztą, że zastanawianie się nad narodowością Kalinowskiego jest poniekąd kwestją akademicką. Ponieważ w owym czasie ruch narodowy białoruski jeszcze nie istniał, nie mogło więc być mowy o świadomych Białorusinach, z pochodzenia zaś i kultury Kalinowski należał do środowiska szlachecko-polskiego. Wystarczy stwierdzić, że Konstanty Kalinowski był konsekwentnym rewolucjonistą – ludowcem, wyznawcą ideałów demokratycznych i federacyjnych, obrońcą tradycyj W. Ks. Litewskiego, może być uważany przeto raczej za przedstawiciela typowego ideologii krajowej, niż za bohatera narodowego białoruskiego. Również mam pewne wątpliwości, czy „Mużyckaju Praudu” można uważać za pierwsze czasopismo białoruskie. Wprawdzie ulotki pod tym tytułem były numerowane (Nr.Nr. 1-7), z treści jednak były to tylko odezwy agitacyjne i nie miały zupełnie charakteru periodyków. Ale jest to kwestja natury czysto formalnej i mająca znaczenie jedynie dla bibliografów. Powyższe zastrzeżenia nie pomniejszają w niczym wartości pracy ks. A. Stankiewicza. Bądź co bądź jest to pierwszy obszerniejszy życiorys najwybitniejszego powstańca z r. 1863, w którym zostały uwzględnione wszystkie dotychczasowe o nim dane biograficzne. Cenną zwłaszcza jest zamieszczona bibljografja, zawierająca wszystkie materiały drukowane i rękopiśmienne, dotyczące pośrednio lub bezpośrednio osoby Konstantego Kalinowskiego i jego działalności rewolucyjnej”.

Po 1933 r. nastąpiło wyraźne zainteresowanie Konstantym Kalinowskim wśród inteligencji białoruskiej w Polsce. W 1934 r., z okazji 70. rocznicy śmierci Konstantego Kalinowskiego, ks. Adam Stankiewicz pisał: „У мінулым 1934 г. прайшло 70 гадоў ад сьмерці слаўнага барацьбіта за вызваленьне зямель быўшага Вял. Кн. Літоўскага з пад маскоўскага панаваньня, Кастуся Каліноўскага, з імем якога зьвязаны першы ў беларускай мове рэвалюцыйна-вызвольны часапіс „Mužyckaja Prauda”.

Postać ta stała się też przedmiotem zainteresowania białoruskich twórców – poetów i malarzy. W 1934 r. z okazji 70. rocznicy śmierci Konstantego Kalinowskiego młody białoruski poeta Michaś Maszara napisał i wydał poemat „Śmierć Kastusia Kalinoŭskaha”, który w 1935 r. zrecenzował w „Kałośsiu” młody białoruski krytyk literacki Stanisław Stankiewicz. W 1938 r. Maksim Tank także napisał poemat „Kalinoŭski”, który także opublikował w tym piśmie. Piotr Sierhijewicz namalował portret Konstantego Kalinowskiego, który również na osobnej wklejce znalazł się w piśmie „Kałośsie” w 1936 r., przy okazji artykułu o artyście z okazji pierwszej indywidualnej wystawy prac w Wilnie. Ks. Adam Stankiewicz recenzując jego prace, zwrócił szczególną uwagę na jego obraz „Kalinoŭski”: „Абразом гістарычнага зьместу, узорам эпіцкага творства, вобак з „Усеславам” зьяўляецца „Каліноўскі”, абраз размерамі найбольшы за ўсе іншыя, яшчэ крыху нявыканчаны. – Лес. Грамада сялян. Пасярэдзіне К. Каліноўскі – у сьвітцы, малады, энэргічны, з агнем у вачах прамаўляе аб патрэбе барацьбы з царом. Гледзячы на гэты абраз, здаецца чуеш, як слаўны „Дыктатар Літвы” ў беларускай мове граміць царскую тыранію над Краем, заклікае сялян да барацьбы за зямлю й волю, як прадстаўляе сьветлы ідэал незалежнасьці „Вялікага Літоўскага Княства”, у якім усе народы будуць вольныя, шчасьлівыя, у якім будзе панаваць праўда і справядлівасьць”. W autobiografii, pisanej w 1960 r., Piotr Sierhijewicz wspominał: „Найбольш працаваў над гістарычнай тэмай паўстання 1863 г. і аб Кастую Каліноўскім. Гэтая тэма мяне зацікавіла яшчэ ў 1933 годзе, калі адзначалі 70-годдзе паўстання. Пісаліся беларускія паэмы і вершы аб паўстанні, чыталіся лекцыі аб гераічных і ахвярных паўстанцах, асвятлялася палымяная постаць змагара Кастуся Каліноўскага. Захапіўся і я маляваць на гэту тэму. Не маючы яшчэ добрай падрыхтоўкі па кампазіцыі, не ўдалася мне карціна. Доўгае шуканне і праца над тыпажом, паездкі ў Маскву і Ленінград наведаць музеі і галерэі ўзбагацілі маё паняцце аб кампазіцыі. У 1952 годзе вярнуўся я да ўспомненай тэмы, тры гады маляваў карціну „Кастусь Каліноўскі сярод паўстанцаў 1863 года”. Мае таварышы мастакі казалі: нічога не будзе, не намалюеш Каліноўскага, але калі кончыў карціну і прынёс яе на выстаўку, віншавалі мяне з поспехам. Ужо думаў, што закончыў з гісторыяй 1863 года. Але два гады пазней пабачыў ясна сюжэт на гэтую ж тэму па-новаму і намаляваў другі абраз „К. Каліноўскі і В. Врублеўскі робяць агляд паўстанцаў 1863 года”.

Przed II wojną światową dla Białorusinów w Polsce, zwłaszcza dla młodego pokolenia białoruskiej inteligencji, Konstanty Kalinowski jawił się jako symbol walki o prawa Białorusinów i o białoruską niepodległość. Wraz z wybuchem wojny nie przestał nim być nadal. Jego postać zajęła znaczące miejsce w historii Białorusi i na łamach prasy, w tym białostockiej „Novaj Darohi”.

Jazep Najdziuk, rodem z Grodzieńszczyzny, autor historii Białorusi „Biełaruś uczora i siania”, wydanej w Mińsku w 1943 r., pisał w niej o Konstantym Kalinowskim: „скончыўшы унівэрсытэт, горача ўзяўся за працу на роднай беларускай ніве. Апрануўшы вясковую саматканую сьвітку, Каліноўскі вандраваў па роднай Гарадзеншчыне ад вёскі да вёскі, будзіў народ, усьведамляў яго ў патрэбе змаганьня з царызмам і панамі, якія няволілі сялянства і ўвесь беларускі край. Ён заклікаў да працы над адраджэньнем беларускае культуры і беларускага гаспадарства”. W historii tej zamieszczono ilustrację, przedstawiającą Konstantego Kalinowskiego. We wznowionej w 2010 r. jego historii, pisanej na początku lat 80. XX w., powstaniu styczniowemu i walce Konstantego Kalinowskiego o niepodległość Białorusi poświęcił osobny rozdział.

Na Białostocczyźnie przed II wojną światową nie ukazywały się osobne pisma białoruskie, ale trafiały tam pisma z Wilna. Pod okupacją niemiecką w Białymstoku istniał Komitet Białoruski, przy którym wydawano gazetę białoruską „Novaja Daroha”. Redagował ją białoruski poeta i historyk Teodor Iljaszewicz. W 1942 r. ukazał się w niej artykuł z okazji 80-lecia prasy białoruskiej, w którym pisano: „80 гадоў таму назад, у ліпені 1862 г., у Беластоку выйшла першая беларуская (нелегальная) газэта „Мужыцкая Праўда”. Выдаў яе вядомы змагар за волю Беларускага Народу – Кастусь Каліноўскі, сам паходзіўшы з Мастаўлян, Ялаўскай воласьці, Ваўкавыскага павету. Кастусь Каліноўскі першы падняў сьцяг нацыянальнага змаганьня і заклікаў беларускі народ „ваяваць за свайго Бога, за сваё права, за сваю хвалу, за сваю бацькаўшчыну”. Кастусь Каліноўскі першы паказаў сваёй працай і жыцьцём, як трэба жыць і ўміраць за свой народ. Як вядома, за ўдзел у паўстаньні 1863 г. супроць Масквы, у якім Каліноўскі адыгрываў у Беларусі выдатную ролю й быў фактычным дыктатарам паўстанцкай акцыі, ён быў арыштаваны й, урэшце, павешаны 10.ІІІ. (ст. ст.) 1864 г. на Лукішскім пляцы ў Вільні. Кастусь Каліноўскі разумеў, якое значэньне ў яго дзейнасьці мае друкаванае слова. Таму ён у палове ліпеня 1862 г. пачаў выдаваць нелегальна беларускую газэту пад назовам „Мужыцкая Праўда”. Выйшла яе ўсяго сем нумароў. Навонкі газэта выглядала вельмі скромна. Ня гледзячы на тое газэта пашыралася сярод беларускага сялянства ў Берасьцейшчыне, Горадзеншчыне, Дзісеншчыне й па іншых куткох Беларусі. „Мужыцкая Праўда” Кастуся Каліноўскага, ня гледзячы на нядоўгае існаваньне й скромны выгляд, (а пісаў яе, з увагі на нелегальнасьць, сам К. Каліноўскі) – гэта першая беларуская газэта. Іншай газэты ў тых умовах і абставінах тады быць не магло. Пасьля „Мужыцкае Праўды” паўстае цэлы рад нелегальных беларускіх часопісаў, бо хутка пасьля паўстаньня 1863 г. быў забаронены беларускі друк. Узнаўленьне легальнага беларускага друку мы маем аж у пачатку ХХ сталецьця, калі ў 1906 г. выходзіць „Наша Доля”, а пасьля „Наша Ніва”. Значэньне Кастуся Каліноўскага (калі разглядаць яго з пункту гледжаньня далейшага разьвіцьця беларускае прэсы) ня толькі ў тым, што ён даў пачатак беларускай прэсе. Перадусім ён зьяўляецца сымбалем для ўсіх працуючых у беларускай прэсе й журналістыцы – сымбалем чэснага й вернага служэньня справе свайго народу. Для яго друкаванае слова ня было самамэтай, а было аружжам у яго працы. Вось гэты варунак павінна спаўняць сапраўды беларуская прэса. Прэса для нас зьяўляецца вялікім аружжам, нязмянімым сродкам у нацыянальным і палітычным угзадаваньні нашага народу. Таму кожны працаўнік прэсы павінен да сваёй працы адносіцца з як найбольшай самакрытыкай і чуць адказнасьць за кожнае сваё слова. Для кожнага працаўніка беларускае прэсы постаць яе пачынальніка Кастуся Каліноўскага павінна быць прыкладам крыштальнае сумленнасьці, шчырасьці й адданасьці справе свайго народу. (…) Прэса павінна быць тым аружжам, якое мабілізуе ўсе нашыя народныя сілы для супольнага нацыянальна-народнага высілку. Гэта ў сваім часе разумеў Кастусь Каліноўскі, які жыў у зусім іншых умовах, як мы. Тады беларускі дух яшчэ драмаў у нетрах сялянскіх масаў. Кастусь Каліноўскі быў першым з тых, хто яго пачаў будзіць да жыцьця. Цяпер беларускі рух шырокай хваляй разь­ліўся па нашай Бацькаўшчыне. Нашыя заданьні лягчэй выпаўняць.
Pisząc na łamach „Novaj Darohi” o białoruskim ruchu narodowym na Grodzieńszczyźnie, Grodno uznano za jeden z najstarszych jego ośrodków, ze względu na działalność w nim Konstantego Kalinowskiego: „Горадня ўважаецца за адзін з найстарэйшых цэнтраў беларускага адраджэнскага руху. І зусім слушна. Яшчэ падчас паўстаньня 1862 году Горадня была сядзібай Кастуся Каліноўскага, які да пакліканьня яго на становішча дыктатара Беларусі й Літвы быў горадзенскім ваяводай. Тут крысталізавалася яго сэпаратыстычная думка, тут адбываў ён нарады із сваімі прыхільнікамі й аднадумцамі, тут снаваліся пляны поўнага аддзяленьня паўстанчага руху ў Беларусі з-пад уплываў польскага Ураду й адраджэньня незалежнасьці Вялікага Князьства. Дзякуючы беспасярэдняму кіраўніцтву паўстаньнем ў Горадзеншчыне праз К. Каліноўскага, рух гэты прыняў тут больш выразны, чым у іншых землях, беларускі характар. Пашыраныя тут у вялікай колькасьці экзэмпляры „Мужыцкай Праўды” і іншых выданьняў у беларускай мове, умацоўвалі ў шырокіх масах беларускага сялянства й дробнай шляхты сьведамасьць нацыянальнай адасобленасьці. Гэта спрычынілася да таго, што распачаты Каліноўскім рух, пасьля таго як паўстаньне было здушана, не загінуў, а паўстанчыя традыцыі і ідэя беларускага сэпаратызму перахоўвалася тут яшчэ доўгія гады, аж пакуль не дакацілася сюды новая ажыўляючая хваля нацыянальна-асьвядамляючай дзейнасьці Францішка Багушэвіча і Браніслава Эпімах-Шыпілы”.

Do wątku „Mużyckiej Praudy” i Konstantego Kalinowskiego powracano na łamach gazety przy różnych okazjach, bowiem pasował on do kontekstu białoruskiej działalności wydawniczej na Białostocczyźnie: „Беластоцкая акруга адыграла не малую ролю ў гісторыі беларускай адраджэнскай прэсы ня толькі таму, што ў Беластоку нарадзілася першая беларуская газэта „Мужыцкая Праўда” (1863 г.) але і таму, што й пазьней яна займала адно з відных месц у разьвіцьці беларускага друку. „Мужыкая Праўда” была ўжо прадметам абшырнейшых публікацыяў, – таму на гэтым месцы мы толькі ўспомнім, што гэтая нелегальная газэта выдавалася правадыром паўстанчага руху на Беларусі Кастусём Каліноўскім, які сам запаўняў яе зьмест. Выходзіла лістоўкай малога фармату й друкавалася лацінкай. Пашыралася газэта сярод сялянства”.

Wiosną 1944 r. wspominano bohaterską śmierć Konstantego Kalinowskiego: „Сёлета, 24 сакавіка, мінае 80 гадоў ад дня гераічнай сьмерці беларускага рэвалюцыянера, актыўнага змагара з расейскім царызмам, аўтара „Мужыцкай Праўды”, першай патаемнай баявой газэты, што выдавалася ў Беластоку, – Кастуся Каліноўскага. (…) Хваля гэтага рамантызму й нацыянальнага адраджэньня дакацілася ў палавіне мінулага веку й да нас і памагла выдатна ў палітычным асьведамленьні Беларускага Народу. Гадунцом настрояў гэтай пары і быў Кастусь Каліноўскі, рэдактар „Мужыцкай Праўды”. Паходзіў ён з фольварку Мастаўлян, Ваўкавыскага павету. Бацька быў ткачом. Малады Кастусь канчае ў 1855 г. прогімназію ў Сьвіслачы й едзе вучыцца ў унівэрсытэт, спачатку ў Маскву, а пасьля на юрыдычны факультэт у Пецярбург, які скончыў у 1860 г. З Пецярбургу варочаецца ён на Бацькаўшчыну і адразу пачынае равалюцыйную працу. (…) Так ахвярна закончыў сваё маладое жыцьцё сын сяньняшняй Беластоцкай зямлі, барацьбіт за волю новай, адраджаючайся з прыгоннага сну Беларусі, першы барацьбіт за „народную праўду”. Асоба Кастуся Каліноўскага, безкампраміснага змагара з расейскім імпэрыялізмам, (…) у пару новага змаганьня з прагавітаю Масквой за нашу Радзіму, вырастае ў сымбаль гераічнага чыну і гераічнай сьмерці за волю Бацькаўшчыны. Jakby w odpowiedzi na propagandę „Novaj Darohi”, działający od 1943 r. oddział partyzantki radzieckiej na Białostocczyźnie w okolicach Gródka obrał sobie za patrona Konstantego Kalinowskiego.

Dr hab. Helena Głogowska

Cdn

Календарыюм (4/2015)

kalendarium-01Красавік – гадоў таму

180 – 9(21).04.1835 г. у Віцебску
нар. Ялегі Пранціш Вуль (сапр. Элегі Францішак Карафа-Карыбут), беларускі паэт. Удзельнічаў у студзенскім паўстаньні, за што быў сасланы ў Сібір. Апошнія гады жыцьця правёў у Варшаве, дзе з Вінцэсем Каратынскім і Адамам Плугам стварыў беларускі гурток. Памёр у Варшаве ў 1880-ыя гады. Вядомы яго верш на беларускай мове „К дудару Арцёму ад над­дзьвінскага мужыка”.

155 – 7.04.1860 г. памёр Караль Падчашынскі (нар. 7.11.1790 г. у Жырмунах на Гродзеншчыне), архітэктар. Вучыўся ў базыльянс­кай школе ў Брэсьце і ў Крамянецкім ліцэі, у Акадэміі Мастацтваў у Пецярбурзе, у Францыі і Італіі, у  1819-1831 гг. узначальваў катэдру архітэктуры Віленскага ўнівэрсытэту, у 1838-1853 гг. жыў у маёнтку пад Несьвіжам, пазьней у Вільні і ў Варшаве. Па яго праектах пабудаваны м. ін. двары ў Жылічах, Яшунах, школы ў Бабруйску, Мазыры, гімназіі ў Слуцку і ў Сьвіслачы. Напісаў падручнік „Пачаткі архітактуры для акадэмічнай моладзі” т. 1-3 (1828-1857).

140 – 24.04.1775 г. на Беласточчыне нар. Якуб Забядэвуш Фалькоўскі, адзін з пачынальнікаў навучаньня глуханямых мове жэстаў, быў рэктарам піярскай школы ў Шчучыне, у 1817 г. адкрыў у Варшаве першую польскую школу для глуханямых. Памёр у Варшаве 2.09.1848 г.

135 – 14.04.1880 г. у Слуцку нар. Язэп Дыла, пісьменнік і культурны дзеяч. Закончыў Слуцкую гімназію (1898) і паступіў у Тартаўскі вэтэрынарны інстытут, у 1903-1904 гг. працаваў у рэдакцыі менскай газэты „Северо-Западный Край”, у 1906-1918 гг. у выдавецтвах Пецярбурга, Арэнбурга, Казані і Масквы. У міжваенны час працаваў у БССР – у Дзяржаўнай планавай камісіі, у Інстытуце Беларускай Культуры, у І Беларус­кім Дзяржаўным Тэатры (1925-1926 – дырэктар), быў членам Цэнтральнага Выканаўчага Камітэту БССР. У 1931 г. быў рэпрэсіраваны і высланы з Беларусі. Жыў і працаваў у Саратаве. Памёр 7.04.1973 г. Дэбютаваў у 1912 г. у „Нашай Ніве”. У 1981 г. выйшлі яго „Творы”.

130 – 14.04.1885 г. нар. Сымон Рак-Міхайлоўскі – настаўнік, грамадзкі, палітычны дзеяч, рэдактар, публіцыст, пасол Сойму, дзеяч Беларускай Сялянска-Работніцкай Грамады. Замардаваны НКВД у 1937 г.

125 – 12.04.1890 г. у вёсцы Шчорсы на Наваградчыне нар. Янка Нёманскі (сапраўднае прозьвішча Іван Пятровіч) – пісьменьнік, грамадзкі дзеяч. Расстраляны НКВД 30.10.1937 г.

115 – 15(28).04.1900 г. у Кушлянах памёр Францішак Багушэвіч (нар. 9(21).03.1840 г. у Сьвіранах на Віленшчыне), клясык беларускай літаратуры.

115 – 15.04.1900 г. у вёсцы Вялікія Азяраны (каля Крынак на Сакольшчыне) нар. Уладзімір Тамашчык (архіяпіскап Васіль) – выдатны грамадзка-рэлігійны дзеяч. Выпускнік у 1934 г. аграноміі Праскае Політэхнікі. У 1941-1944  гадах актыўна дзейнічаў у Беларускім Камітэце ў Беластоку. З 1944 г. у эміграцыі. У 1949 г. стаў манахам. Арганізаваў рэлігійна-грамадзкае жыцьцё, узначаліў Беларускую Праваслаўную Аўтакефальную Царкву. Памёр 9 чэрвеня 1970 г., пахаваны на беларускіх могілках у Іст-Брансвіку каля Нью-Ёрку.

110 – 6.04.1905 г. у Кіеве памёр Іосіф Баранецкі (нар. у 843 г. на Гродзеншчыне), прыродазнавец, пэдагог. Закончыў Беластоцкую гімназію і прыродазнаўчае аддзяленьне Пецярбургскага ўнівэрсытэту (1886), з1873 г. прафэсар батанікі Кіеўскага ўнівэрсытэта, з 1903 г. – дэкан Фізыка-матэматычнага факультэта, аўтар „Курса батанікі для студэнтаў мэдыцынскіх факультэтаў” (1879).

105 – 6.04.1910 г. у Пецярбурзе (род паходзіў зь вёскі Агароднікі на Наваградчыне) нар. Барыс Кіта (Кіт), выдатны фізык, канструктар амэрыканскай ракетнай тэхнікі. Жыве ў Нямеччыне. Віншуем!

95 – 14.04.1920 г. у вёсцы Страшава (каля Гарадка на Беласточчыне) нар. Аляксей Карпюк – пісьменьнік, грамадзкі дзеяч. Памёр 14.07.1992 г. у Гародні.
80 – 16.04.1935 г. у Данейках каля Баранавіч нар. Анатоль Клышка, аўтар „Буквара”. Віншуем!

75 – 16.04.1940 г. у Яраслаў’і памёр Адам Багдановіч (нар. 20.03.1862 г. у Халапенічах каля Крупак), беларускі фальклярыст, этнограф і мовазнавец, бацька Максіма Багдановіча.

70 – 27.04.1945 г. БССР прынята ў склад членаў-заснавальнікаў Арганізацыі Аб’яднаных Нацый.

29 – 26.04.1986 г. наступіла трагічная катастрофа на Чарнобыльскай Атамнай Электрастанцыі, якая забрудзіля значную частку Беларусі.

25 – 5.04.1990 г. Вярхоўны Савет БССР аб’явіў дзень 26 красавіка днём чарнобыльскай трагедыі.

15 – 5.03.2000 г. трагічна памёр Мікола Ермаловіч (нар. 29.04.1921 г. у в. Малыя Навасёлкі каля Койданава на Меншчыне), выдатны беларускі гісторык. Аўтар між іншым фундамэнтальных кніг „Старажытная Беларусь”, „Беларуская дзяржава Вялікае Княства Літоўскае”.
Апрацавалі Лена Глагоўская
і Вячаслаў Харужы ■

Календарыюм – Лена Глагоўская і Вячаслаў Харужы (10/2014)

kalendarium-01Кастрычнік– гадоў таму

995 – 1019 г. першая згадка ў летапісах пра Бярэсьце.
700 – 1314 г. князь Давыд Гарадзенскі разьбіў вялікі паход крыжакоў на Наваградак.
615 – 1399 г. паражэньне ад татараў арміі Вялікага Княства Літоўскага на чале з князем Вітаўтам на рацэ Ворксле.
495 – 1519 г. беларускі новалацінскі паэт Мікола Гусоўскі пачаў складаць славутую паэму „Песьню пра зубра”.
130 – 5.10.1884 г. у Новым Двары на Беласточчыне нар. кс. Францішак Грынкевіч, брат лекара псыхіятра і беларускага дзеяча Станіслава Грынкевіча. Вучыўся ў Віленскай духоўнай каталіцкай сэмінарыі, у Духоўнай каталіцкай акадэміі ў Пецярбурзе. Пасьвячоны ў сьвятары ў 1907 г., у 1907-1909 гг. вучыўся ў Інсбруку і ў Мюнхене.З 1909 г. навучаў закону божага ў гімназіі ў Гародні, дзе сарганізаваў Гродзенскі гурток беларускай моладзі, з якога выйшла шмат сьведамых беларусаў і пазьнейшых беларускіх дзеячаў. Служыў пробашчам пры кляштары брыгітак. Супрацоўнічаў з газэтай „Biełarus” (1913-1915). Пасьля І сусьветнай вайны адышоў ад беларускай дзейнасьці. Памёр 26.07.1933 г. у Гародні. Пахаваны там побач капліцы на старых каталіцкіх могілках.
130 – 13.10.1884 г. ва Улянах на Віленшчыне нар. кс Баляслаў Пачопка, каталіцкі і ўніяцкі беларускі дзеяч. З 1905 г. вучыўся ў Віленскай духоўнай каталіцкай сэмінарыі, якую пакінуў пасьля 2 гадоў вучобы. Выехаў у Пецярбург, у 1911 г. здаў матуру ў гімназіі ў Шаўлях. У 1913-1915 гг. працаваў у Вільні ў каталіцкім тыднёвіку „Biełarus”, апрацаваў і выдаў кніжкі „Miatawyja listki” (1914), „Życio papieża Piusa X” (1914), „Czaławiek na wyszynie swajej hodnaści” (1915), малітоўнік „Boh z nami” (1915). У 1916-1918 гг. вучыў беларускай мовы ў Беларускай настаўніцкай сэмінарыі ў Сьвіслачы. Тады апрацаваў першую беларускую граматыку (1918). У 1920-1926 гг. працаваў настаўнікам пачатковых школ у Ваўкавыскім пав. З 1922 г. вучыўся завочна ў грэкакаталіцкай духоўнай сэмінарыі ў Львове. У 1926 г. быў высьвячаны на грэкакаталіцкага сьвятара і стаў пробашчам грэкакаталіцкай парафіі ў Бабровічах на Палесьсі, дзе пабудаваў уніяцкую царкву і вёў набажэнствы на беларускай мове. Супрацоўнічаў з беларускімі выданьнямі: „Беларуская Крыніца”, „Хрысьціянская Думка”, „Да злучэньня”. Памёр 26.12.1940 г. у шпіталі ў Тэлеханах на Палесьсі. Пахаваны на каталіцкіх могілках у Тэлеханах.
130 – 28.10.1884 г. у Менску нар. Флярыян Ждановіч, беларускі акцёр і рэжысёр. Закончыў драматычную школу ў Варшаве (1902), арганізаваў беларускія спэктаклі і Першае беларускае таварыства драмы і камэдыі ў 1917 г. Быў першым мастацкім кіраўніком і акцёрам БДТ-1 у 20-ыя гады. У 1930 г. арыштаваны і сасланы на прымусовую працу на Беламорканал. У 1938 г. арыштаваны паўторна і расстраляны.
125 – 3.10.1889 г. у Празароках Дзісьненскага пав. нар. Міхал Пятроўскі, беларускі каталіцкі ксёндз. Пасьвячоны ў сьвятары ў 1912 г., служыў у Даўгінаве, Шаркаўшчыне. У 1925 г. быў абвінавачаны ў беларускай агітацыі і сасланы на службу на Падляшша. Памёр 26.07.1931 г. у Віннай, дзе і пахаваны на мясцовых могілках.
115 – 14.10.1899 г. у Слабадзе-Кучынцы Слуцкага пав. нар. Адам Бабарэка, беларускі пісьменьнік і крытык. Закончыў Мінскую духоўную сэмінарыю, настаўнічаў на Случчыне, у 1922–1927 гг. вучыўся на этноляга-лінгвістычным аддзяленьні Беларускага Дзяржаўнага Унівэрсытэта і працаваў у рэдакцыі газэты „Савецкая Беларусь”. Быў адным з арганізатараў літаратурных аб’яднаньняў „Маладняк” і „Узвышша”, з 1928 г. быў асыстэнтам на катэдры беларускай літаратуры БДУ. 24.07.1930 г. арыштаваны па справе Саюза Вызваленьня Беларусі і сасланы на 5 гадоў у Слабодскі Вяцкай вобласьці, дзе працаваў бухгальтарам. У 1937 г. арыштаваны паўторна і
32
расстраляны 10.10.1938 г. У 1925 г. выйшла ў Менску яго кніга „Апавяданьні”.
95 – 18.10.1919 г. у в. Старое Сяло на Меншчыне нар. Усевалад Кароль – палітычна-грамадзкі дзеяч. У 1928-1929 гг. вучыўся ў беларускай гімназіі ў Радашковічах. З 1929 г. вучань Віленскай Беларускай Гімназіі, якую закончыў у 1936 г. Пасьля студэнт мэдычнага факультэту Віленскага Унівэрсытэту. Быў апошнім кіраўніком Беларускага Студэнцкага Саюзу. Падчас нямецкай акупацыі працаваў у Баранавічах лекарам, належаў да падпольнай Беларускай Незалежніцкай Партыі. У 1944 г. арыштаваны НКВД. Атрымаў прысуд 10 гадоў зьняволеньня. Памёр у пачатку кастрычніка 1984 г. у Баранавічах.
90 – у кастрычніку 1924 г. у Менску быў заснаваны музычны тэхнікум.
85 – 9.10.1929 г. у Варшаве памёр кс. Адам Лісоўскі (нар. у 1882 г. у Карандах Ашмянскага пав.), адзін з пачынальнікаў беларускага хрысьціянскага руху. Закончыў духоўную сэмінарыю ў Вільні ў 1903 г., пасьля вучыўся ў Духоўнай Каталіцкай Акадэміі ў Пецярбурзе, высьвячаны на ксяндза ў 1907 г. Служыў у розных парафіях на беларускіх землях: у Магілёве, Менску, Гарадзішчы, Ігумені, Анопалі. У 1922 г. узначаліў Мінскі дэканат, 31.05.1922 г. арыштаваны савецкай уладай, атрымаў пакараньне 5 гадоў турмы. Сядзеў у Менску, Маскве і ў Яраслаўлі. 28.04.1924 г. у выніку абмену палітычнымі вязьнямі трапіў у Польшчу. Служыў у Гарадзішчы каля Пінска і ў Віннай на Падляшшы. Пераклаў на беларускую мову часткі Новага Запавету: Апакаліпсіс, Апостальскія дзеі, лісты сьв. Паўла. Пахаваны ў Кляшчэлях на Беласточчыне па сваім жаданьні побач са сваім духовым апекуном кс. Адольфам Пласкавіцкім. Кс. Адам Лісоўскі адыграў станоўчую ролю ў лёсе кс. Адама Станкевіча і яго беларускай нацыянальнай сьвядомасьці.
85 – 13.10.1929 г. пуск трамвая ў Менску.
75 – 10.10.1939 г. перадача Літве Вільні і часткі былога Віленскага ваяводзтва (якія пасьля 17.09.1939 г. далучаны былі да БССР) на аснове дагавору паміж СССР і Літвой.
75 – 28-30.10.1939 г. у Беластоку праходзіў Народны Сход Дэпутатаў, які вырашыў пра далучэньне заходнебеларускіх зямель да СССР.
70 – 26.10.1944 г. на фронце ва Усходняй Прусіі загінуў Алесь Мілюць, беларускі паэт. Нар. 6.10.1908 г. у Скорычах каля Карэлічаў. Друкаваўся з 1928 г. у заходнебеларускіх газэтах і часопісах. Летам 1944 г. мабілізаваны ў Савецкую Армію.
50 – 17.10.1964 г. каля Рэчыцы адкрыта першае прамысловае радовішча нафты на Беларусі.
35 – 13.10.1979 г. памёр Дзьмітры Лукас, кампазітар. Нар. 16.06.1911 г. у Сьвянцянах, у 1941 г. закончыў Беларускую кансэрваторыю – клас В. Залатарова. Сярод яго твораў: опера „Кастусь Каліноўскі” (1947), вакальныя цыклы „Мэлёдыі” на вершы Лесі Украінкі, „Поры года” на вершы Эдзі Агняцьвет, музыка да спектакляў, м. ін. „Пінская шляхта” (1954) у Тэатры імя Янкі Купалы.
30 – 19.10.1994 г. у Варшаве была зарэгістравана Агульнапольская Рада Культуры Студэнтаў Нацыянальных Меншасьцяў пры Галоўнай Радзе Культуры Задзіночаньня Польскіх Студэнтаў (ZSP), у рамках якой дзейнічала Рада Культуры Студэнтаў Беларускай Нацыянальнасьці.
25 – 15.10.1989 г. у Менску памерла Вера Пола, актрыса. Нар. у Менску 7.02.1901 г., у 1922-1977 гг. працавала ў тэатры імя Янкі Купалы. Найбольш значныя ролі: Агата ў „Паўлінцы” Я. Купалы, Маланьня ў „Кар’еры таварыша Брызгаліна” Е. Міровіча, Карміліца ў „Рамэо і Джульета” Уільяма Шэкспіра.
25 – 29.10.1989 г. мітынг у Курапатах у памяць загінуўшых там ахвяраў сталінскіх рэпрэсіяў.

Апрацавалі

Лена Глагоўская
і Вячаслаў Харужы