Календарыюм (04/2017)

Красавік – гадоў таму

670 – 27.04.1347 г. у Вільні быў замучаны сьв. Антоній – першы з трох віленскіх мучанікаў (праз некалькі тыдняў мучаніцкую сьмерць прыняў сьв. Іаан, а потым сьв. Яўстафій). Былі яны кананізаваныя ў 1374 г. На месцы іх сьмерці князь Канстанцін Астрожскі ў пачатку XVI ст. пабудаваў Сьвята-Троіцкі Сабор.

615 – 1402 г. – крыжацкі наезд на Гарадзеншчыну (таксама на частку Беласточчыны), аблога Гарадзенскага замку.

415 – 19.04.1602 г. пам. Ян Абрамовіч, ваявода менскі і смаленскі. Адукаваны чалавек, праціўнік езуітаў. Выдаўца „Катэхізіса” (1598 г.) з 300 рэлігійнымі песьнямі.

185 – 2.04.1832 г. у маёнтку Вака каля Вільні нар. Павал Баброўскі (пам. 16.02.1905 г.), гісторык і этнограф. Пачатковую адукацыю атрымаў пад кіраўніцтвам свайго дзядзькі Міхаіла Баброўскага, выдатнага беларускага вучонага (нар. у 1784 г. у Вульцы-Выганоўскай Бельскага павету). Рэдактар выдатнай працы (кіраўнік выданьня) па гісторыі Гарадзеншчыны і Беласточчыны – аснаўной крыніцы пра Беласточчыну перад 1863 г. „Матэрыялы для геаграфіі і статыстыкі Расіі, сабраныя афіцэрамі Генэральнага штаба. Гродзенская губерня”. У працы пададзены зьвесткі па гаспадарцы, этнаграфіі, асьвеце, пра гарады і мястэчкі губэрні. Вывучаў гісторыю летапісаў – „Лёс Супрасьльскага рукапісу…”, „Яшчэ нататка пра Супрасьльскі рукапіс” ды ўніяцкай Царквы ў Беларусі.

Магіла Васіля Захаркі на Альшанскіх могілках у Празе (wikipedia.org)

140 – 1.04.1877 г. у Дабрасельцах на Гарадзеншчыне нар. Васіль Захарка, прэзыдэнт Беларускай Народнай Рэспублікі ў 1928-1943 гг. З 1923 г. жыў у Празе Чэскай, дзе памёр 14.03.1943 г. і пахаваны на Альшанскіх могілках.

110 – 30.04.1907 г. пад Менскам нар. Надзея Абрамава (пам. 18.02.1979 г. у Мюнхене), грамадзкая дзеячка, лекар. У 1943 г. узначаліла аддзел дзяўчат Саюзу Беларускай Моладзі. Пасьля вайны ў эміграцыі, жыла ў Нямеччыне.

105 – 6.04.1912 г. у Пецярбурзе нар. Леанід Барысаглебскі, фізык, настаўнік. Выпускнік Наваградзкай Беларускай Гімназіі і Віленскага Унівэрсытэту. Член Беларускага Студэнцкага Саюзу. З 1944 г. быў выкладчыкам Беларускага Дзяржаўнага Унівэрсытэту ў Менску, распрацаваў рэлятывістычную тэорыю элемэнтарнай часьціны. Памёр 28.01.2006 г.
у Менску.

80 – 11.04.1937 г. памёр (пакончыў жыцьцё самагубствам у Магілёўс-кім псыхіятрычным шпіталі) Цішка Гартны (Зьміцер Жылуновіч – нар. 4.11.1887 г. у Капылі), пісьменьнік, дзяржаўны беларускі дзеяч БССР. Дэбютаваў у „Нашай Ніве” ў 1908 г. Быў членам Цэнтральнага Выканаўчага Камітэту БССР (1920 – 1931). 15.11.1936 г. арыштаваны.

45 – 25.04.1972 г. пам. у ЗША Віктар Войтанка (нар. 6.11.1912 г. у фальварку Мачульня, Наваградз-кага павету), грамадзкі дзеяч, лекар, сьвятар. Выпускнік Віленскага ўнівэрсытэту, дзеяч Беларускага Студэнцкага Саюзу. Заснавальнік, падчас нямецкай акупацыі, мэдычнай школы ў Баранавічах. Пасьля вайны жыў у ЗША. У 1969 г. стаў сьвятаром Беларускай Аўтакефальнай Праваслаўнай Царквы.

 

Апрацавалі Лена Глагоўская і Вячаслаў Харужы

Успамін пра старую Плянту

 

Зіма ў лесе каля Новага Ляўкова (Фота Янкі Целушэцкага)

Даволі вялікі лясны абшар за вёскай Новае Ляўкова ў бок чыгункі мае назву Плянта. Гэты лес на тэрыторыі Нараўчанскай гміны ў Гайнаўскім павеце. Тут на невялікіх узгорках растуць пераважна сосны ў сваім вечназялёным убранні. Там-сям можна ўбачыць елкі. Ліставыя дрэвы тут у меншасці. Да лесу з захаду падступаюць палі і лугі ды з усходу і з поўначы – шырокія лугі і сенажаці над рэчкай Баброўкай.

Лес прасякае чыгунка з Гайнаўкі ў Семяноўку і далей у Цісоўку. Там, дзе пачынаюцца балоцістыя лугі ў даліне, яна бяжыць па высокім насыпе. Там і мост над некалі завілістай дзікай рачулкай Баброўкай (паўвека таму яна не была меліяравана і было ў ёй многа рыб розных відаў). З лугоў бягуць да яе ручайкі. Яны асабліва булькатлівыя пасля праліўнага дажджу летам ды вясной, калі сыходзіць снег з прасторных лугоў.

У Плянце сем дарог і шмат пратаптаных дарожак ды сцяжынак. Дарогі прасякаюць лес як і калісьці – сама менш 60 гадоў таму. Накірунак іх… зусім не памяняўся. Лес тады быў куды вышэйшы і гусцейшы, месцамі непраходны і таму было ў ім больш таямніча ды ў спякотны дзень ён моцна пах смалой. Было многа старых вялікіх дрэў і пераважна разгалінастых сосен. А якія высокія-высокія былі елкі, на галінах якіх вясной каля вяршка, быццам ліхтарыкі, чырванелі шышкі. У Плянце былі конскія могілкі. На іх закопвалі здохлую хатнюю жывёлу. Вяскоўцы навокал гэтага месца выкапалі равы. Мы, тады яшчэ дзеці, іх абміналі. Крыху старэйшыя ад нас казалі нам, што там ляжаць вялікія бела-шэрыя конскія чэрапы, рэбры ды косці хрыбтоў і ног. У старым густым лесе не адзін раз прыйшлося мне блудзіць. Перш-наперш у пахмурны дзень і калі я быў у лесе сам. Трыццаць гадоў таму па лясных дарогах сяляне яшчэ ездзілі на сенажаці ды ганялі вялікую чараду кароў на супольныя вясковыя пасвішчы. Я памятаю як па гэтых дарогах сяляне ездзілі яшчэ вазамі-жалязнякамі. Тады ў шматлікіх месцах цягнуліся гразкія каляіны.

Шмат гадоў таму ў лесе здарыўся вялікі пажар. Але лес адрадзіўся нанава. Зараз зараслі травой многія прызабытыя дарожкі. Усё ж што мяне цешыць – межы лесу, як бачу на працягу майго 70-гадовага жыцця – яны не памяняліся! Плянта трымаецца, жыла, жыве і жыць будзе. Мяне не стане на гэтым белым свеце, а яна будзе расці далей, для наступных пакаленняў. Пакліча да сябе. І будуць яны збіраць як і я збіраў у цёплую пару года ягады і грыбы.

Ад 1951 па 1960 год я з братам пасвіў кароў з паўвёскі (у сярэднім 45-50 штук) на лугах у лесе і за лесам непадалёк Баброўкі. Ад раніцы да вечара. У летнюю спёку і ў дажджлівыя дні. Бацька часамі выручаў нас у дзень найвялікшага ў Ляўкове летняга прыхадскога свята Пятра і Паўла (яно прыпадае 12 ліпеня). Так праходзілі нам лета за летам. Пакідалі мы пасёнку кароў тады, калі канчаліся канікулы і прыйшла жаданая намі пара ісці ў школу. Тая пастушая Плянта бывае што і цяпер часамі прысніцца.

У Плянце не звяліся яшчэ ягады чарніцы і брусніцы (гэтых апошніх ёсць менш) ды грыбы-баравікі, пліскі, сыраежкі і зялёнкі. Паўвеку таму розных відаў грыбоў было куды больш чымсьці цяпер. Цяпер знаходжу яшчэ баравікі ды лісічкі ў чатырох месцах. Ягаднік устойлівы ў вядомых мне трох месцах і там ёсць ягады. Няма тут лісаў ні зайцаў (асталася толькі назва ўрочышча Лісіны норы). Сустрэць можна ўсяго вавёрку або вожыка. Ад нядаўна пачалі тут шарыць дзікія свінні. Не абмінаюць Плянты… зубры. Адзін раз яны мяне моцна напалохалі. Я падыйшоў да зубрынага стада, бо думаў, што гэта чыесці каровы. Іх, зуброў, тут да гэтай пары не было.

У лесе быў лужок, на якім з вясны да позняй восені цвілі розныя лясныя і лугавыя кветкі. На палянах вясной цвіў ландыш ды пад восень верасы. Я ведаў пяць месцаў, дзе раслі сончыкі. Пяць-шэсць гадоў таму было яшчэ адно такое месца. Было і знайшоў толькі адну іх “сямейку”. На тым лясным пясчана-жвірыстым узгорачку ссеклі сосны і кветкі звяліся.

Помніцца мне той час, калі быў у дзесятым класе ў Гайнаўскім агульнаадукацыйным ліцэі (было гэта ў 1961 годзе). Ездзіў я тады на польскім ровары „Olimp” у вясновы лес і любаваўся сончыкамі ды збіраў першыя грыбы. Радаваўся адраджэнню і аднаўленню прыроды, радаваўся жаданай вясне. Як добра ранняй вясной у сасновым лесе! Якое тут чыстае, празрыстае паветра! Сярод зялёнай ігліцы гучыць звонкі, бадзёры спеў. Спынішся і прыслухоўваешся. Спяваюць берасцянкі. Раніцай яны наладжваюць цэлыя канцэрты.

У лесе зацвіталі кураслеп, пралескі і сончыкі, а я ўжо збіраў першыя грыбы-смаршчкі. Яны любяць зарослыя травой і карычневым мохам абрывы ды берагі равоў побач лесу ў месцах дзе даходзіць сонца і сагравае зямлю. Часта паяўляліся яны перад самым Вялікаднем.

Што цікава, у плянтаўскім лесе ёсць больш дваццаці вялікіх купчастых мурашнікоў – яны пад смалістымі соснамі і вельмі часта каля ядлоўцаў. Найбольш іх на пясчаных узвышшах і побач пратоптаных сцяжынак. У іншых лясах увогуле іх няма. Так, як у Белавежскай пушчы няма ядлоўцаў. Аб гэтым я даведаўся нядаўна. Мы з братам два гады таму ездзілі ў пушчу за Капітаншчыну ды пад Крыніцу і нідзе не бачылі ядлоўцаў.

Прыгожа і неяк святочна ў лесе восенню, калі лісце на дрэвах пачынае жаўцець ды чырванець, набываючы розныя колеры і адценнні. Сярод цёмных лапак ялін і сосен зіхаціць залатое лісце бяроз. Адны толькі елкі ды сосны ніколі не губляюць сваёй адвечнай зялёнай красы. Сонечнай раніцай на лісцях хмызняку ды на павуцінні зіхацяць буйныя кроплі халоднай і чыстай расы. Стаіш і захапляешся восеньскай прыгажосцю.

Зімой мой бацька часта забіраў мяне ў плянтаўскі лес загатаўляць дровы і збіраць шышкі ў кошык або ў мяшок. Зімы тады былі снежныя. Ездзілі мы санкамі. У марозны дзень паганялі каня, каб хутчэй бег, а самі саскоквалі з санак і беглі за імі. Каб не давацца холаду! Дровы куплялі ў нас удавіцы з нашай і з суседняй вёскі, якая называецца таксама Плянтай. Хваёвыя і яловыя шышкі (леснікі ведалі, што адсюль насенне з іх ёсць самае лепшае для размнажэння на іншай тэрыторыі) купляў без абмежавання гаёвы, які жыў у Падляўкове. Так зімой, калі не трэба ісці працаваць у поле ці на сенажаць, мы падзараблялі.

Лес Плянта захоўваецца ў маёй памяці пакуль я жыць буду. А праз 10-20 гадоў, калі я ўжо буду пахаваны на старых могілках у Новым Ляўкове, можа нехта возьме ў рукі “Часопіс” – ды прачытае пра Плянту словы мною напісаныя і зробіць параўнанне: якая яна раней была і якая ёсць у новай рэчаіснасці?


Янка Целушэцкі

Паэт быў духам малады

З паэтычнай спадчыны


У „Гісторыі беларускай савецкай літаратуры”, выдадзенай у Мінску ў 1964 годзе, літаратуразнавец Уладзімір Калеснік пісаў: „Галоўнай фігурай сярод нацыянал-дэмакратаў быў Казімір Сваяк. На яго арыентаваліся А.Бартуль, Ф.Грышкевіч і некаторыя іншыя”. У рускамоўным выданні гэтай кнігі (1977) сказана, што „дань эстетским вывертам отдавали начинающие авторы из студенческой молодёжи (Е.Бартуль, Ф.Гришкевич и др)”. Сёння я не зусім пагаджуся з тым, што напісаў некалі Уладзімір Калеснік пра Бартуля і Грышкевіча. Адно скажу, што з некаторымі вершамі Франука Грышкевіча сучасны беларускі чытач ужо даўно пазнаёміўся. Аўтар гэтых радкоў у 1999 годзе падрыхтаваў і выдаў у Беластоку кнігу „Вяртанне да сваіх”, куды ўвайшлі творы Станіслава Грынкевіча, Франука Грышкевіча і Уладыслава Казлоўшчыка.

Не менш здольным за гэтых заходнебеларускіх літаратараў быў і яшчэ адзін рамантык у якога „бунтавала кроў бунтарная” і „хто быў духам малады” – гэта Аўген Бартуль. З аўтабіяграфіі Аўгена Бартуля, якая напісана на польскай мове, і захоўваецца ў Цэнтральным дзяржаўным архіве Літвы (ф.175, воп.2, спр. 556, арк.29), стала вядома, што Аўген Бартуль нарадзіўся ў Пецярбургу 26 лютага 1908 года. Ягоным бацькам быў фармацэўт Данат Бартуль, які працаваў у аптэцы Пелля ў Пецярбургу, а маці – Юлія Бонфельдт была хатняй гаспадыняй.

У 1917 годзе Аўген Бартуль паступіў у першы клас школы імя Сестранцэвіча пры касцёле святога Станіслава. Але праз год хлопчык пакінуў вучобу, таму што ягоныя бацькі, у сувязі з рэвалюцыйнымі хваляваннямі і прадбачанага голаду, выехалі з Пецярбурга на радзіму ў Віцебскую губерню Дзісенскі павет Прыдруйскую гміну, дзе ў іх быў кавалак зямлі, на якой Бартулі і пасяліліся.

Да восені 1922 года Аўгена дома вучыў бацька. А потым юны Бартуль паступіў ў пяты клас Дзвінскай дзяржаўнай беларускай гімназіі, якую закончыў у 1926 годзе. Пасля заканчэння гімназіі, стаў слухачом матэматычна-прыродазнаўчага факультэта Віленскага ўніверсітэта імя Стэфана Баторыя, на якім вывучаў хімію на працягу аднаго года. А потым быў залічаны студэнтам прыродазнаўчага факультэта. Праўда, у 1928 годзе юнак перавёўся на юрыдычны факультэт універсітэта.

Калі вучыўся Аўген Бартуль у Вільні, на Дзісеншчыне памерлі яго бацькі. Апекавацца юнаком стаў просты селянін з Латвіі Уладзіслаў Камараневіч. Магчыма, гэта быў нейкі сваяк Бартуляў.

Падчас вучобы ў Вільні, Аўген Бартуль прымаў самы актыўны ўдзел у беларускім моладзевым руху. У лютым 1927 года юнак становіцца вольным сябрам урада Беларускага Студэнцкага Саюза (БСС). Праз год яго выбіраюць скарбнікам БСС, а ў траўні 1930 года – сакратаром БСС.

У студзені 1930 года ў Празе адбыўся пяты з’езд аб’яднання беларускіх студэнцкіх арганізацый (АБСА). Ад Беларускага Студэнцкага Саюза з Вільні ў з’ездзе прынялі ўдзел Станіслаў Станкевіч і Аўген Бартуль. На з’ездзе АБСА было вырашана некаторыя яго чэшскія аддзелы перанесці ў Вільню, а ў Празе пакінуць толькі аддзел міжнародных зносін. Прэсавы аддзел у Вільні ўзначалілі Станіслаў Станкевіч, Мар’ян Пецюкевіч і Аўген Бартуль. Як піша гісторык Уладзімір Ляхоўскі ў сваёй кнізе „Ад гоманцаў да гайсакоў” (Беласток-Вільня, 2012. С.344), „беларускае студэнцтва Вільні было добра інфармаванае аб справе „СВБ” і масавых арыштах у БССР. 18 сакавіка 1930 года сябры БСС прынялі першае „пратэстацыйнае веча”, на якім Станіслаў Станкевіч, Яўген Бартуль і Сяргей Сарока ад імя ўсяго Саюза выказалі абурэнне арыштамі дзесяткаў беларускіх нацыянальных дзеячаў”.

Не дужа добра Аўгену Бартулю і яго сябрам жылося і ў Вільні. У 1927 годзе была спроба стварыць згуртаванне маладых беларускіх пісьменнікаў Заходняй Беларусі. Хлопцы і дзяўчаты хацелі зарэгістраваць літаратурнае аб’яднанне „Веснаход”, але польскія ўлады адмовілі ім у рэгістрацыі. Пашанцавала толькі ў 1928 годзе ў Вільні выдаць асобным зборнічкам творы беларускіх літаратараў „Рунь веснаходу”. Зборнік адкрываўся вершамі Аўгена Бартуля. Надрукаваны там былі і яго празаічныя мініяцюры.

Вясною 1931 года Аўген Бартуль і яшчэ 11 чалавек вырашылі стварыць студэнцкую карпарацыю „Скарынія”. Але, пры гэтым не выходзіць з БСС. Многім сябрам БСС гэта не спадабалася. Пачаліся розныя спрэчкі і крытыка. Уладзімір Ляхоўскі піша, што „з гэтага часу пачынаюцца вострыя спрэчкі паміж дзвюма групоўкамі, якія эпізадычна выліваліся на старонкі іх друкаваных органаў: часопіса БСС „Студэнцкая думка” і „санацыйнага” перыёдыка „Новая варта” (Novaja Varta). У „палеміцы” найбольш шчыравалі прыхільнікі Цэнтрасаюза. Трэба сказаць, што пазіцыя прыхільнікаў „беларускай санацыі” не знайшла належнай падтрымкі сярод беларускага студэнцтва. Большасць засталася ў рамках старога Беларускага Студэнцкага Саюза (прыкладна 45 чалавек). „Цэнтрасаюз” і яго маладзёвае крыло – „Скарынія” – жорстка крытыкавалася як камуністамі, так і хадэкамі. У самой арганізацыі таксама штораз узнікалі ўнутраныя непарузуменні…” (Уладзімір Ляхоўскі, „Ад гоманаў да гайсакоў”. Беласток-Вільня 2012, с. 357). Летам 1934 года „Скарынія” была ліквідавана…

Аўген Бартуль пачаў друкаваць свае вершы ў 1925 годзе. Часопіс „Студэнцкая думка” друкуе яго баладу з даўніх часоў „Голас Нёмна”. А потым вершы паэта з’яўляюцца ў „Народным звоне”, „Голасе беларуса”, „Школьнай працы”, „Беларускай крыніцы”, „Беларускай культуры”, „Шляху моладзі”, беларускіх календарах і розных зборніках. Тры вершы аўтара „Марш моладзі”, „Бунтаўшчык” і „Вечар працоўных” былі змешчаны ў зборніку „Першы крок”, які выйшаў з друку ў Рызе ў 1926 годзе. Народны паэт Латвіі Ян Райніс уважліва прачытаў гэты зборнік. І адзін верш маладога Бартуля „Бунтаўшчык” яму дужа спадабаўся. Ён пераклаў яго на латышскую мову і апублікаваў у газеце „Яўнакас Зінас” 28 ліпеня 1926 года.

У 1927 годзе паэт піша паэму „Машэка”, якая з’явілася ў літаратурна-грамадскім часопісе „Беларуская культура” ў № 2-3 за 1927 год. Дарэчы, выйшлі толькі тры нумары ў двух кнігах гэтага выдання, якое рэдагаваў Францішак Умястоўскі (1882-1940). Вядома ж, паэма Бартуля нашмат слабейшая за паэму таго ж Янкі Купалы. Магчыма, Бартуль, калі прачытаў паэму „Магіла льва”, натхніўся на напісанне сваёй паэмы, дзе вобраз Машэкі Аўген Бартуль паказаў, як героя, які абараняў простых людзей, а калі Машэку зарэзала дзяўчына, то „засталісь бедакі без заступніка, без заступніка, без даглядчыка”.

Наогул, у вершах Аўгена Бартуля шчыра паўставалі адраджэнскія і нацыянальна-патрыятычныя ідэалы, якія былі авеяны рысамі рамантычнага гістарызму. У той жа ў п’есе-казцы ў двух актах „Князёўна” паэт стварыў вобраз высакароднага і адважнага Рыцара, які заступаўся за просты люд, за Князёўну. Пад Князёўнай аўтар падразумяваў родную Беларусь.

Аўген Бартуль вельмі часта выступаў з дакладамі на самыя розныя тэмы. Напрыклад, да 10-годдзя БСС ён зрабіў агульны агляд дзейнасці Беларускага Студэнцкага Саюза. А 13 кастрычніка 1929 года перад сябрамі БСС выступіў з дакладам „Увагі аб мастацтве”.

Пісаў беларускі юнак і прозу, перакладаў з нямецкай, польскай, латышскай, украінскіх моў на беларускую. Нават міжнародны студэнцкі гімн „Гаўдэамус”, як успамінае Антон Шукелойць у кнізе Святланы Белай „Да роднага ганку” (Мн., 2009.С.182), таксама пераклаў.

Да 5-годдзя сваёй літаратурнай дзейнасці, у 1930 годзе Аўген Бартуль падрыхтаваў сваю кнігу вершаў, перакладаў, лірычных мініяцюр і хацеў яе выдаць. Кніга налічвала каля 250 старонак. Але чаму яна не выйшла з друку – застаецца загадкай.

У 1931 годзе, пасля заканчэння Віленскага ўніверсітэта, Аўген атрымаў званне магістар права. Працаваў следчым на Лідчыне і ў Вільні. А з 1937 года жыў у Варшаве. Бо ў гэты час пісаў у Віленскі ўніверсітэт, каб яму даслалі даведку для нейкай варшаўскай установы.

На жаль, у канцы 1930-х гадоў Аўген Бартуль пакінуў пісаць вершы, а таксама нікому не дазваляў перадрукоўваць свае творы. А калі гэта хто рабіў без дазволу, справа нават магла дайсці да суда. Чаму назаўсёды развітаўся з паэтычным пяром таленавіты беларускі юнак, цяжка адказаць. Маленькая адгадка наконт гэтага выплывае толькі з „Лісткоў календара” Максіма Танка: „Каля „Бара Акацімскага” ледзь не напароўся на Х. Ільяшэвіча і А. Бартуля – не так даўно яшчэ двух славутых паэтаў (быў гэта 1935 год. – С.Ч.). Першы, стаўшы ценем Р. Астроўскага, п’е, спыніўшыся на нейкім раздарожжы паэзіі і непаэзіі, піша свае анемічныя, выхалашчаныя вершы; другі, як яго вусаты патрон, які, даехаўшы ў свой час на трамваі да прыпынку „Незалежнасць”, развітаўся з сацыялізмам, дабраўшыся да панскага карыта, развітаўся са сваім былым радыкалізмам і вершамі і зараз памагае пракурору пісаць акты абвінавачання супраць нас. Помню, у 1930 годзе мяне з імі пазнаёміла сястра Лю – Зося. А Бартуль тады, здаецца, адзначаў пяцігоддзе сваёй літаратурнай дзейнасці… Другая сустрэча была праз год, калі мяне ў наручніках прывезлі з Глыбокага ў Вільнюскі акруговы суд і прывялі на допыт да следчага, у пакоі якога я неспадзявана ўбачыў А.Бартуля. Ён увесь час, пакуль мяне дапытвалі, сядзеў за сталом, апусціўшы галаву, не адрываючы вачэй ад нейкіх папер. І вось – трэцяя сустрэча з памочнікам следчага. Добра, што не заўважылі мяне. Я спыніўся каля вітрыны кніжнага магазіна, у якой, быццам у люстры, бачыў, як яны перайшлі на другую старану вуліцы. Ля старой камяніцы, дзе, здаецца, мясцілася калісьці славутая друкарня Мамонічаў, стаяла некалькі рамізнікаў. Удвух яны, уваліўшыся ў сані, паехалі ў бок Нямецкай вуліцы. Можа, куды зноў піць…”.

У пачатку 1930-х гадоў Аўген Бартуль цалкам пераключыўся на публіцыстыку. Публіцыстычныя артыкулы ён друкуе ў часопісах „Novaja varta” (Новая варта) і „Калосьсе”. Калі ў „Новай варце” ён публікуе іх пад сваім уласным прозвішчам (першы дыскусійны артыкул „У дарозе да новага ладу” з’явіўся ў 1931 годзе ў №1), то ў „Калосьсях” артыкулы друкуюцца пад псеўданімам А. Бужанскі. Гэта артыкулы, прысвечаныя Івану Саланевічу, творчасці Максіма Танка, паэмам Міхася Машары, спеваку Паўлу Пракапені і іншыя.

Пасля Другой сусветнай вайны след Аўгена Бартуля губляецца дзесьці на Захадзе. Вядома толькі, што ў 1947 годзе ён яшчэ быў жывы…

Да сказанага вышэй хочацца ўсё ж дадаць, што з гісторыі беларускай літаратуры Аўгена Бартуля выкінуць і выкрасліць немагчыма. Ён быў вельмі таленавітым і дасведчаным чалавекам. Перажыць усе тыя катаклізмы, якія адбываліся найперш у коле творчай беларускай інтэлігенцыі і палітычныя падзеі ў Заходняй Беларусі ён не змог.

Данінай яго светлай памяці няхай будзе ягоны першы паэтычны зборнік „Князёўна”, які я падрыхтаваў да друку. А чытачам „Часопіса” прапаную некалькі вершаў з яго літаратурнай спадчыны.

Сяргей Чыгрын

Бунтаўшчык

Я з ветрам – як сябра,
Я з ім – як з сваім!
Я – сябра і з дымам,
Я – вольны, як дым!
Кручуся, ірвуся
Ўгару, у прастор!
Я – вольны, я – буйны,
Ірвуся да зор!
Як вырвусь, дык разам
Ў прастор крутану,
Памкнуся, як віхар,
Да зор шыбану.
Сарву з неба зорку,
Пушчу на зямлю.
У даль зноў памкнуся! –
Быць вольным люблю!
За хвілю шалёнства
Я ўсё, ўсё аддам! –
Я мкнуся, каб згінуць!
Я – сам сабе пан!

Дзвінск, сакавік, 1926 г.

 

Вечар працоўных

Гаснуць апошнія коскі,
Кладуцца вячэрнія цені.
Хмаркі гараць пазалотай, —
Паволі слабеюць прамені.
Як быццам журба аб мінулым, —
Адценак жалобы разліты.
Чырвона-ліловай імглою
Ўвесь захад, што фарбай, пакрыты.
Гэта дзень да канца падыходзе.
Хутка ноч – на спачынак працоўным!
І з’яднаныя працай агульнай
Ідуць людзі ў натоўпе агромным.
Ідуць людзі, нясуць сваю працу,
Ідуць шляхам,
што ўецца крывава!
Ад рук ў мазалях – моцай вее!
Постаць кажа: „ Мы – сіла, мы – права!”

Дзвінск, люты, 1926 г.

 

З песняў маладосці

Праз шумны і шэры
Рад цяжкіх няўзгод,
Мы поўныя веры
Ідзём у паход.
Ідзём з вольным клічам:
„Гэй, брат, не стагні,
З бадзёрым абліччам
Да сонца цягні”.
Скуём, пабудуем
Стальныя рады,
Жыцця не шкадуем,
Дамо заўсяды,
Як толькі пакліча
Народ, мы пайдзём,
Няхай на нас ліча,
Мы ўсё аддадзём
За шчасце і долю
Свае стараны,
Мы любіма волю,
Мы – волі сыны.
Дык смела й вясёла
Цемру развеем,
Мы іскры наўкола
Ветрам рассеем,
Сцяною ірдзістай
Туды з усіх сіл,
Дзе краскай агністай
Цвіце небасхіл.

1927 г.

 

***

Браты мае, нас не адзін мільён,
Аднак ўкруг нас яшчэ туман,
Яшчэ нас змуча змора-сон
І цяпер смокча кроў кажан.Над нашым краем плыве стогн,
Нядолі стогн  зычыць між хат.
Плыве усюды і праклён,
Ў адчаі брата цісне брат.
Плыве праклён, нясецца стогн,
Ці ж сілы брацця ў вас няма?
Ці ж вечна будзе зычэць ён?
Ці ж так бяздольна старана?
Браты мае, ўзнясема трон,
Для Волі выведзем пасад.
Мы працай злучымся і стогн
Замоўкне, сціхне каля хат.
Замоўкне стогн і згіне сон
І блісне сонца з па-за хмар…
Браты! Нас не адзін мільён,
Наш край – вялізны ёсць абшар.
Патрэбна праца, а ёй ў тон
Ударам моцным загучыць
Наш вечавы, наш Волі звон,
Наш край паўстаў й будзе жыць!

                                                     1928 г.

 

Бацькаўшчыне

Для цябе збудаваў я алтар
ў сваім сэрцы,
У вопратку казак прыбраў я яго,
Для цябе, што стагнала
ў чужой паняверцы,
Што знявагі цярпела
й ад сына свайго.
Прад вяліччам тваім
я схіліўся ў пакоры,
Прад вяліччам тваім,
Прад цярпеннем тваім,
І душа бунтавала, як хвалі на моры,
Дый спявала ўскрашэнню твайму,
маці, гімн.
Даражэйшае шчасце тваё мне за волю,
За ўсялякія скарбы зямлі, за жыццё,
Бо і што ж мне жыццё
ў параўнанні з табою,
Ты ўладар майго сэрца, маё багаццё.
І я вырву бунтарнае сэрца ў ахвяру,
Дый злажу я яго
на твой слаўны алтар.
Потым вып’ю
спакойна прызначання чару,
Дык прымі маё сэрца,
вазьмі яго ў дар!

Вільня, 1928 г.

 

Eugeniusz Kabatc. Młyn nad Narewką (7)

Trzej bracia Grycukowie – Aleksy, Antoni i Mikołaj

 

Rozdział VII

Z zimną krwią

 

…dudni dudni
młyn obraca kołem
owinął się kołem kołaczem
owinął się rzeką jak szalem
i stoi na zielonej przestrzeni
jak pani która odchodzi…

(Jarosław Iwaszkiewicz)

 

Jakże demoniczny, podły sojusz zawiązał się między wrogimi sobie siłami, by wypędzić ze swojej ziemi „tutejszych”! Sprzęgły się ze sobą te dwa „patriotyczne” hasła: „Polska dla Polaków” i „Białorusini na Białoruś!”, choć jedno pod świętym ryngrafem, a drugie pod czerwoną gwiazdą. Uchodzili z Wileńszczyzny maruderzy partyzanccy i zapadali na zimowe leże w puszczy, zakładając tu swoje bazy, szczując na siebie ludzi miejscowych, ściągając ku sobie katolicką młodzież i rozbijając posterunki czerwonej władzy. Nieśli nową wojnę umęczonej ludności, łudząc podwójnie oszukanych kolejną rozprawą ustrojową. „Anders na białym koniu” mieszał w głowach naiwnych romantyków krwawym zwycięstwem „świętej, kresowej polskości”, naruszając, niszcząc mieszkańcom tych trudnych ziem wypracowany przez lata, nieraz przez wieki, ład…

Sowieci odpowiadali tym samym. Mnożyły się wzajemne donosy, denuncjacje, oskarżenia, a więc i kary zarówno ze strony leśnych watażków, jak i sądów i bezsądów nowej władzy; tworzyła się świadomość kolejnego zagrożenia, miejscowa ludność znalazła się znowu między młotem a kowadłem losu. Bez nienawiści, tłumaczącej czasem krwawe konflikty, a choć katolicyzm i prawosławie wokół puszczy nie obcowały ze sobą w szczęśliwej harmonii, to pogodę ducha na co dzień dawało się osiągać. Jeszcze niecałe dziesięć lat wcześniej cytowany już prze mnie ks. Kaliński w swoim opisie parafii w Narewce informował: „Innowiercy na terenie parafii stanowią znacznie przeważający procent. Ogólnie stanowią oni 90% ludności. Pod względem wyznań ludność procentowo przedstawia się następująco: Prawosławni – 84,7%, Katolicy – 10%, Żydzi – 5,1%, inne wyznania – 0,2%. W parafii poziom moralności i obyczajów, biorąc ogólnie, jest zadowalający”. Wprawdzie, donosi proboszcz Kaliński, polscy katolicy pod względem obyczaju „górują nad Rosjanami wyznania prawosławnego, ale z ubolewaniem trzeba zaznaczyć, że wśród Polaków ze sfer urzędniczych rzadko znajduje się człowiek o czystej, jasnej duszy, większość ich bowiem stoi na poziomie zbyt niskim i stanowi rozsadnik wszelkiego zła dla miejscowej ludności”.

Teraz pojęcie wspólnego chrześcijaństwa przegrywało na całego… Mój Boże, wszak i to jest tylko cząstkową prawdą, bo oto wkracza w szranki owa głęboka pamięć, by wypomnieć człowiekowi każdy jego grzech, także tamten bunt tutejszych, o czym w tak bezwzględny sposób pisał Marek Wierzbicki w swojej książce „Polacy i Białorusini w zaborze sowieckim”. [Okrucieństwo odwetu jest deprymujące, „bunt rojstów” , że odwołam się do Józefa Mackiewicza, w ekspresji września 1939 niemal niezrozumiały, acz przydałoby się sięgnąć głębiej w czas dokonany, by zrozumieć ruskość tych ziem, ale i polskość, choć ruską. W tej materii nie tylko pies jest pogrzebany, chciałoby się wręcz zakrzyknąć „ciszej nad tą trumną!”, tak bolesne echa budzi od nowa i zapowiada kolejne bitwy pamięci. Ba, i czynów, a jakże. Jakby tamtych nie dość było. Jakby w tym chrześcijańskim kraju Bóg, który jest w trzech osobach, Sam w nich stanął przeciwko sobie.]

W dalekich dniach tej mojej osobistej opowieści krwawiło na naszym wschodnim pograniczu jeszcze długo. Płonęły wsie, z rąk leśnych straceńców ginęli niewinni mieszkańcy tych wsi. Byli zabijani nie w walce o coś, lecz z zimna krwią bezcelowej przemocy. Sens polskiej historii nie mieści jej w sobie, poświęcono temu niemało książek i słownych zmagań: polskiej przemocy, obcej nad tutejszymi, zbrojnej nawołoczy przeciwko bezbronnej autochtonii. Gorzki jest ciężar polskości, skarży się Poeta, cierpiąc za miliony, złorzecząc Panu Narodów, który jeden nad drugim stawia. Zmieniałem skórę niepewnie, ale uparcie, nie unikając winy porucznika-pisarza w uprowadzeniu harcerki obłokiem jej dziecinnych marzeń, nim zdążyła pojąć, kto splata tę sieć przemocy. Biało-czerwony krzyż miłosierdzia przechylił się w jedną stronę wśród morderczych strzałów narewczańskich, gdy zabijano sąsiada, który nie chciał już pozostawać w niewoli swojego odwiecznego szarwarku…

Babcia Krystyna Grycuk z córkami Marią, Anną i Tatianą

Granica była na wyciągnięcie ręki. Granica czego? Granica czyja? Rozdzielono ziemię puszczańską mocą traktatów ponad głowami ludzi, nie pytając ich o zdanie. Wolno było zmienić miejsce zamieszkania, ale domu ni ziemi nie można było zabrać ze sobą. Nikt z rodziny Kabaców nie wybierał się w kolejne „bieżenstwo”, w to ponowne uchodźstwo, co tak bardzo naruszyło równowagę etnicznego bytu już podczas pierwszej wielkiej wojny. Ale…

Poczytajmy sobie, co zanotował w tej sprawie nasz niezastąpiony Wiktor, młodociany wówczas świadek wydarzeń:

„Pogrzeb zamordowanych był spokojny. Zapanował jednak popłoch i niepokój, co będzie dalej. Mieszkaliśmy jeszcze w Narewce, ale już na Minkówce budowany był nowy dom. Zajmowaliśmy duże, pożydowskie mieszkanie, a w tym domu mieszkał jeszcze felczer Łuszczyński. Jego rodzina była katolicka, ale bardzo nam współczuła i pomagała. Rosjanie prowadzili szeroką akcje propagandową i namawiali prawosławnych do wyjazdu w okolice Świsłoczy i Wołkowyska. U nas nocował lejtienant z Brześcia i do mojego ojca mówił tak: „Iwan, sabirajsia do nas. Paliaki ubili twojego brata, ubjut i tiebia”. Ojciec usłuchał go i w tydzień po zabiciu Piotra pakował z matką na furę podstawowe rzeczy. Przyszła jednak żona felczera i zapewniła matkę, że nam nic się nie stanie. Powołała się na rodzinę W. ze Świnorojów, leśników z rodowodem puszczańskim od królów i carów. Namówiła matkę, żeby ojciec pojechał do Świsłoczy i zobaczył gdzie nas wywiozą i co my tam będziemy mieli. Lejtienant, jak się dowiedział, wkurzył się i obrugał ojca, że nie wierzy sowieckiemu oficerowi. Ojciec zniósł to dzielnie – i zostaliśmy. Ale wielu wyjechało, a potem przez kolejarzy przysyłali wieści, jak ta karteczka od Karpiuka z Bernackiego Mostu: – Iwan, szczęściarz z ciebie. Nas oszukano, zabrano nam konie i krowy. Żyjemy w kołchozie pod Brześciem. Traktują nas jak bydło…

Więc chyba mieliśmy trochę szczęścia. W Narewce w tym czasie nie było już Łupaszki, ani Jasienicy, ani Inki. Główny oddział ze sztabem przedzierał się w kierunku Bugo-Narwi i na Gdańsk. Oddział, który pacyfikował Narewkę, został rozbity pod Borysówką na skraju Puszczy Ladzkiej”…

I tak oba trzony, choć spękane, moich klanów rodzinnych pozostały pod Puszczą. Pod polską Puszczą, co dla mnie miało szczególne znaczenie, gdy zwierzę renegactwa miotało się w moim sumieniu, jak w zardzewiałej klatce. Jeszcze ta ziemia krwawiła, ale coraz częściej to wrogie rozpołowienie społeczne utykało w pętlach politycznych układów, namiętności i szamańskich rozliczeń.

A przecież powoli wydobywaliśmy się z gruzów wojny i powojnia. Młodzież, także ta z lasu, ruszyła do szkół. Wzajemne polowania zdarzały się coraz rzadziej, amnestia, choć nie do końca uczciwa, uratowała wiele osób i rodzin. Urzędy Bezpieczeństwa pracowały jednak usilnie, by zgasić wszelki opór, także mentalny. Wschodnie pogranicze dłużej grzęzło w „kolaboracji”, przedstawiając sobie rachunki krzywd także z czasów „pańsko-polskich”, niemieckich i radzieckich. Docierały do mnie echa groźnych wydarzeń z puszcz wschodniego Podlasia, ale i serdeczne wieści o kształceniu się rówieśnych, znajdujących nowe miejsce awansu społecznego w trudnej, zdewastowanej pod każdym względem, ojczyźnie. Polszczyło się to młode pokolenie po swojemu, czasem zachowując białoruską i prawosławną tożsamość, ale też dzieląc nią pojednawczo i twórczo z polityczno-narodową rzeczywistością polskiego państwa. Pamięć o bolesnych ofiarach powojnia wliczono do tych strasznych kosztów wojny, nigdy nie przynoszącej prawdziwej sprawiedliwości dziejowej.

Kroniki bieżące tej niewątpliwej, wielowątkowej rewolucji zapisały wydarzenia, fakty, opinie wedle różnych wyborów ideowych i historycznych. Z polityczną zimną krwią posiadacze władzy korzystają z ich zasobów dla swoich potrzeb mocy i przemocy.

*

Smutne to żniwa. Żegnam ten młyn ziemi i lasu chlebem pachnący. Młyn rąk i zmysłów, gdzieś czytam po drodze, i myśli własnych, po których wkrótce już tylko cień zmarszczki wodnej na rzece zostanie…

Eugeniusz Kabatc
Fot. ze zbiorów rodzinnych Autora

Сотні гадоў перад керамічнай фабрыкай

Зараз Ляўкова шырокавядомае з прадукцыі чырвонай цэглы. А варта ведаць, што ў XVI стагоддзі быў тут памешчыцкі двор абарончага характару. Ён знаходзіўся на ўзгорку, на правым берагу дзікай ракі Нараўкі. Навокал акружалі яго багны. Адсюль адкрываўся вялікі прастор лугоў. Двор быў абгароджаны вялікім густым частаколам. Цераз балоты з паўночна-ўсходняга боку вяла адна-адзіная вузкая дарожка цераз дрыгву і стаяў драўляны масток. У вёсцы пражывала 35 сялянскіх сем’яў.

Князь Ян Масальскі ў XVII стагоддзі фальваркі Ляўкова і Луку даў у арэнду Казіміру Хлусевічу. Дворскі ансамбль састаўлялі тры часткі: жылы будынак з вокнамі на раку і агарод ды дзве гаспадарчыя часткі. У галоўным абжытым будынку былі два вялікія пакоі, бакавы пакой у якім была спальня, ды каморка-кладоўка, кухня. Побач галоўнага будынка знаходзіліся будынкі для ксяндза і дворскай службы. У яшчэ іншых будынках перахоўвалі харчовыя прадукты, дровы на апал.

Гаспадарчая частка была за частаколам-плотам. Там былі дзве стайні, адрына, пякарня, кароўнік, два свірны і вазоўня. Бліжэй ракі знаходзілася стайня для валоў, піваварня і саладоўня. Над ракою (у ёй была чыстая вада) стаяла лазня з памостам. Да лазні была прымацавана скрыня, у якой трымалі злоўленую рыбу.

Непадалёк ад дворскіх будынкаў пры невялікім драўляным мосце на Баброўцы (яна правы прыток Нараўкі) пабудавалі вадзяны млын з вялікім колам ды фолюш. Тут быў глыбокі стаў, вакол якога ўвесь час раслі толькі вольхі. Крыху далей за ставам Баброўка ўлівалася ў Нараўку. На берагах Нараўкі раслі высокія вольхі ды вербы. Старыя дрэвы падалі ў раку і ляжалі на дне. На лузе насыпалі грэблю і частку вады з рэчкі Нараўкі накіравалі ў Баброўку, на дворскі млын. Млынаром быў Шымуль Карніла. У Ляўкове была яшчэ карчма.

У Луцэ стаяў сціплы дом і пякарня, вакол панадворка былі дзве стадолы, два крытыя саломай хлявы, гумно і іншыя гаспадарчыя будынкі. Усё было абгароджана плотам з дылёў. У Луцэ таксама была карчма, якую вёў яўрэй. У вёсцы жылі 43 сям’і.

29 сакавіка 1668 года на ляўкоўскі двор зрабіў напад судовы выканаўца Тэадор Дэнгоф. У той дзень уварвалася пару соцень узброеных людзей на конях. Яны забралі, між іншым, 10 французскіх пасярэбраных пісталетаў, шмат сярэбраных прадметаў, сукно. Выкралі трох коней-аргамакаў, дваццаць валоў, дзевяноста ялавіц, дваццаць цялят, дванаццаць вепрукоў і сто авечак. На працягу пару дзён рабавалі яны вёскі Ляўкова і Луку.

За набег Станіслаў Масальскі падаў на Дэнгофа ў суд і справу выйграў. Аднак кампенсацыі не атрымаў. У студзені 1669 года Дэнгоф памёр і высокага штрафу не заплаціў.

У першай палове XVIII стагоддзя князь Ян Казімір Масальскі пачаў рабіць шматлікія інвестыцыі ў Ляўкове. Быў выкапаны паралельна да рэчышча ракі Нараўкі канал, насыпалі грэблю, на ёй пасадзілі дэкаратыўныя дрэвы і кусты. Прыгожая алея вяла да новапабудаванай уніяцкай царквы (на месцы старой царквы) у адлегласці двух кіламетраў ад панскага двара. Млын мог амаль бесперапынна працаваць, бо вада з ракі Нараўкі плыла каналам у сажалку, на якой стаяў дворскі млын.

Чарговымі арандатарамі фальварка ў Ляўкове былі Ян Вянгерскі і да 1890 года капітан Юльян Каменскі.

Пасля меліярацыі Баброўкі высахла глыбокая сажалка, на якой калісьці стаяў вадзяны млын. На месцы, дзе быў памешчыцкі двор, захаваліся прыгожыя рыбныя сажалкі. Мы, хлапчукі з Новага Ляўкова ды яшчэ з адным старэйшым дзядзькам, вечарам, калі лугі патаналі ў імгле, падкрадаліся да сажалак і лавілі рыбу сеткай. Я трымаў торбу і апекаваўся ўловам ды сачыў з кустоў, каб не папасці нам у рукі жыхару з дому на ўзгорку.

Як памятаю, да 2002 года на берагах панскіх сажалак раслі тоўстыя старыя вольхі і вербы. На поўдзень, захад і поўнач каля панскага двара былі лугі і сенажаці. Яшчэ дваццаць гадоў таму вясной і восенню іх касілі новаляўкоўцы. Да 1990 года належалі яны, між іншым, Мікалаю Леўчуку і Кірылу Кучко з Новага Ляўкова. Апусцелы драўляны дом Мікалая Леўчука, накрыты чырвонай чарапіцай, стаіць на ўзгорку да гэтай пары. Уласнік яго памёр у канцы мінулага стагоддзя. Сын Кірыла Кучко, Аляксандр на сконе жыцця з ваколіц Гданьска, дзе працаваў ветэрынарам, прыехаў дажываць у бацькоўскі дом у Новым Ляўкове. Быў добрым маім суседам. І гэта ён па дазволу войта ссек некаторыя старыя дуплястыя вербы над сажалкай і на мяжы бацькоўскай сенажаці на дровы. Памёр спадар Аляксандр у лютым 2012 года на 92 годзе жыцця. Панскі двор і людзі адыходзяць у нябыт.

 

Янка Целушэцкі

Еўдакія Казлова: між двух агнёў

 

Лёсы беларусаў


Прыгажуня Дуся Казлова, 1938 г.

Знаёмства

На могілках у вёсцы Яглевічы Івацэвіцкага раёна пахавана Еўдакія Антонаўна Казлова (сапраўднае прозвішча Козел). На надмагільным помніку так і напісана: „Казлова Еўдакія Антонаўна. 23.II. 1917 – 8.IV.1983. Дарагой, каханай жонцы і мамачцы”. У роднай вёсцы і ў суседніх з Яглевічамі вёсках Еўдакію Казлову людзі добра ведалі і памятаюць да сённяшніх дзён. Усё жыццё яна адпрацавала настаўніцай роднай мовы і літаратуры, атрымаўшы адукацыю ў канцы 1930-х гадоў у Вільні.

Сям’я ў бацькоў Дусі Козел (пазней яна памяняла сваё прозвішча на Казлову) была даволі вялікая – шасцёра дзяцей. Але бацьку Антону Фёдаравічу Козелу дастаўся ў спадчыну ладны кавалак зямлі, ён яе прадаў, каб за атрыманыя грошы вучыць дзяцей. Дуся нарадзілася ў бежанстве ў Самары. А калі бацькі вярнуліся на Бацькаўшчыну, дзяўчынка паступіла вучыцца ў Віленскую беларускую гімназію, якую ўзначальваў Радаслаў Астроўскі. Вучыцца было няпроста. Неяк дырэктар Астроўскі выклікаў Еўдакію да ся
бе ў кабінет і, ведаючы слабое матэрыяльнае забеспячэнне гімназісткі, спытаў, чаму яна не напісала прашэнне аб дапамозе. Дзяўчына прамаўчала.

Яе любімым настаўнікам быў Хведар Ільяшэвіч. Любіла Дуся Казлова і заняткі, якія праводзілі Барыс Кіт, Габрыеля Касінская, Станіслаў Глякоўскі, Вольга Русак, Алёна Лекант-Сакалова, Пётр Шчасны і іншыя выкладчыкі. З ёй на адным курсе вучыліся В. Дук, Б. Сладкоўскі, А. Таўлай, Ю. Чатырка, В. Першукевіч, В. Новік, А. Бразоўскі, М. Лётка, Ю. Мацук, Н. Макоўская, М. Друцька, А. Беласік, Я. Карэтнікава, Я. Бузук. Некаторыя з яе аднакурснікаў, пасля заканчэння гімназіі, адразу паступілі ў Віленскі ўніверсітэт. Напрыклад, Васіль Новік паступіў на матэматычны факультэт, сюды паступіла і Еўдакія Казлова. Але ўсе планы гэтых шчырых беларусаў і іх выкладчыкаў перакрыжавала Другая сусветная вайна. Некаторыя, хто застаўся жыць, назаўсёды пакінулі Вільню і Беларусь, а іншыя трапілі ў сталінскія лагеры.

Еўдакія Казлова вярнулася дамоў. Спачатку працавала ў пачатковай школе ў Яглевічах, а потым – у Косаве. А калі родныя мясціны занялі немцы, дзяўчына зусім засталася без працы.

 

У роднай вёсцы

У першыя месяцы вайны на ўскраіне Івацэвіч размясціўся лагер ваеннапалонных. Еўдакія Казлова разам з сяброўкамі збірала ў землякоў цёплае адзенне і харчаванне, а потым непрыкметна адносіла ўсё гэта за калючы дрот. А восенню 1941 года ёй нават удалося вывесці з лагера каля дваццаці палонных, сярод якіх быў і Сяргей Зорын.

Хутка ў тутэйшых лясах з’явіліся партызанскія атрады. І Дуся стала сувязной. Яна сустракалася з тым самым Сяргеем Зорыным і перадавала яму ўсю інфармацыю пра немцаў і нямецкі гарнізон у Івацэвічах. А таксама прыносіла яму медыкаменты, перавязачныя матэрыялы, харчаванне. За дзяўчынай хутка пачалі сачыць немцы. І нават спланавалі засаду ў вёсцы Яблонцы. Праўда, івацэвіцкія падпольшчыкі пра гэта даведаліся і ёй хутка паведамілі. Еўдакія Казлова неўзабаве пакінула родную вёску і пераехала ў Слонім. Там праз знаёмых ёй удалося ўладкавацца на працу ў Слонімскую прагімназію. Але Дуся часам наведвала родную вёску і землякоў. З Яглевічаў у Слонім яна дабіралася цягнікамі. Спачатку з Івацэвіч да Баранавіч, а потым з Баранавіч да Слоніма. Аднойчы, набраўшы дома харчавання, дзяўчына ехала цягніком з Івацэвіч у Баранавічы, каб адтуль другім цягніком прыехаць у Слонім. Калі яна села ў купэ, на яе звярнуў увагу адзін высокі мужчына: „Здаецца, Казлова?”. Былога дырэктара Віленскай беларускай гімназіі Радаслава Астроўскага Еўдакія таксама пазнала. Астроўскі пацікавіўся, куды яна едзе. А, даведаўшыся, запрапанаваў: „Кідай працу ў Слоніме і пераязджай у Менск. Я ствараю Беларускую цэнтральную раду. Будзеш працаваць у школьным аддзеле”. Еўдакія Казлова шчыра падзякавала за прапанову і сказала, што над ёй яна падумае.

Прыехаўшы ў Слонім, Еўдакія хуценька сустрэлася з Іванам Міско (паэтам Анатолем Іверсам), якога асабіста ведала даўно. Яна расказала Івану Міско пра нечаканую сустрэчу і прапанову. Прапанова Івану Міско, які ўзначальваў Слонімскую падпольную антыфашысцкую арганізацыю, спадабалася. Тым больш, што Іван Міско не любіў Астроўскага, які некалі выгнаў яго з Віленскай беларускай гімназіі. А цяпер тым больш і за тое, што пайшоў служыць да немцаў.

Іван Міско хутка распавёў навіну сакратару падпольнага Слонімскага райкама партыі Міхаілу Анішчыку. І той даў загад, каб Казлова неадкладна ехала ў Мінску і вяла ў Беларускай цэнтральнай радзе (БЦР) разведку.

У Вільні з сяброўкай, 1938 г.

У Беларускай цэнтральнай радзе

Еўдакія Казлова спалохалася такой прапановы, але іншага выйсця ўжо не было. Яна напісала пісьмо Астроўскаму і хутка атрымала адказ – прыязджай. І дзяўчына паехала. Гэта было напрыканцы 1943 года. Па дарозе шмат думала, перажывала, хвалявалася. Але ў БЦР яе сустрэлі шчыра, выдалі часовае пасведчанне № 57. На ім было напісана, што Еўдакія Казлова працуе ў школьным аддзеле статыстам. Год нараджэння – 1920, месца нараджэння –  г. Самара, № пашпарту АВ 25737. Год нараджэння чамусьці напісаны памылкова, бо яна нарадзілася ў 1917 годзе.

Жыла дзяўчына на тэрыторыі БЦР. Натуральна бачыла, што адбываецца там і вакол. Старалася ўсё запомніць. На сувязь да яе прыязджаў падпольшчык са Слоніма Мікалай Ціхан. Яму ўсё і дакладвала Казлова. А калі 27 чэрвеня 1944 года ў зале Мінскага гарадскога тэатра адбыўся Другі ўсебеларускі кангрэс, Еўдакія Казлова дастала дакументы для некалькіх падпольшчыкаў, якія таксама пабывалі на гэтым кангрэсе. З БЦР дзяўчына падпольшчыкам перадавала пішучыя машынкі, паперу, сакрэтныя дакументы. Для сустрэчы з падпольшчыкамі і партызанамі яна нават сама прыязджала ў родную вёску Яглевічы да бацькоў, а адзін раз у вёсцы Размеркі Івацэвіцкага раёна сустракалася з Міхаілам Анішчыкам і Іванам Міско.

Разам з тым Еўдакія Казлова, карыстаючыся прыхільнасцю прэзідэнта БЦР Радаслава Астроўскага, садзейнічала адкрыццю беларускіх школ не толькі, напрыклад, у Косаўскім раёне, але і ў сумежных раёнах. У вёсцы Яглевічы настаўніцай пачатковай школы працавала яе малодшая сястра Кацярына Козел, якая вучыла дзетак чытаць і пісаць па-беларуску. І ёй на ніве беларускага школьніцтва шмат дапамагала Еўдакія.

Часовае пасведчанне Еўдакіі Казловай

Вяртанне дамоў

Калі немцы пачалі адступаць на Захад, з імі сабраліся ў далёкую дарогу і многія сябры БЦР. Яны селі ў цягнік і ехалі ў заходнім накірунку. Сярод работнікаў БЦР была і Еўдакія Казлова, якая з цягніка па дарозе ўцякла дамоў у родную вёску. Але ў першыя дні знаходжання дома, Казловай прыйшлося перажыць шмат непрыемных момантаў. Аднойчы вечарам у іх хату забег сусед Аляксей Прымак і са злосцю закрычаў: „Прыехала ўсё-такі дамоў! Ах ты, нямецкая сука!..”.  Ён ускінуў перад сабой вінтоўку. Маці з плачам засланіла сабой дачку, а бацька кінуўся да суседа. „Ты што, здурэў! – закрычаў ён на суседа. – Гэта такая падзяка за тое, што Дуся аднойчы выратавала табе жыццё…”. Прымак апусціў вінтоўку…

І гэта быў не адзіны выпадак, калі вяскоўцы скоса глядзелі на сваю зямлячку. І нават адкрыта казалі, што яна немцам служыла. Не было спакойнага жыццё ёй і ў школе, куды яна пайшла працаваць адразу пасля вайны. Некаторыя настаўнікі ў вочы жанчыну называлі здрадніцай. Еўдакіі Антонаўне прыходзілася апраўдвацца перад настаўніцкім калектывам, казаць, што ў Мінску выконвала адказнае партыйнае заданне. А ёй казалі, калі выконвала заданне, то пакажы даведку. А даведкі не было.

Тады Еўдакія Казлова вырашыла звярнуцца па даведку-пацвярджэнне да сваіх слонімскіх сяброў-падпольшчыкаў. Калі былы камісар  партызанскага атрада імя Дзяржынскага Ракасоўскай брыгады Іван Дабрыян, былы сакратар Слонімскага міжраённага антыфашысцкага камітэта Іван Міско напісалі, зацвердзілі ў натарыусаў і хутка даслалі пацвярджэнні, то былы сакратар Слонімскага падпольнага райкама партыі Міхаіл Анішчык просьбу Казловай выконваць не спяшаўся. Аказалася, што інфармацыю разведвальнага характару лягчэй здабыць у ворага, чым даведку аб падпольнай рабоце ў таго, хто пасылаў на гэтую работу. Зацкаваная настаўніца з вёскі Яглевічы не адзін раз ездзіла да Анішчыка з просьбай. Але ён жа пад рознымі надуманымі прычынамі адмаўляўся, не даваў дакумента. А Іван Міско ў сваім пацвярджэнні пісаў: „Я, Міско Іван Дарафеевіч, 1912 года нараджэння, былы сакратар Слонімскага міжраённага антыфашысцкага камітэта (даведка партархіва № 6578/н ад 16 кастрычніка 1965 года), пацвярджаю, што т. Казлова Еўдакія Антонаўна з верасня 1942 года была сябрам Слонімскай антыфашысцкай арганізацыі і гарадскога антыфашысцкага камітэта. Тав. Казлова Е.А. у лістападзе 1943 года сакратаром Слонімскага падпольнага райкама партыі т. Анішчыкам М.Т. была накіравана ў г. Мінск у Беларускую цэнтральную раду для правядзення там разведвальнай работы. Я, знаходзячыся ў партызанскім атрадзе ім. Дзяржынскага брыгады ім. Ракасоўскага, разам з т. Анішчыкам М.Т. адзін раз сустракаўся з т. Казловай Е.А. у вёсцы Размеркі Івацэвіцкага раёна ў красавіку 1944 года, куды яна прыязджала для сустрэчы з т. Анішчыкам М.Т. Мне вядома таксама, што т. Казлова Е.А. вярнулася ў Слонім з Мінска пасля яго вызвалення ў ліпені 1944 года. Былы сакратар Слонімскага міжраённага антыфашысцкага камітэта І. Д. Міско. 8 снежня 1968 года”.

Тым не менш, аднойчы Іван Міско сустрэў Еўдакію Казлову ў Слоніме. Жанчына шчыра павіталася і была нечым задаволена. Іван Міско спытаўся:

– Пэўна ў школе  адчапіліся ад цябе?

– Даў Анішчык нумар вайсковай часці, куды перадаваліся па рацыі мае разведдадзеныя.

– Злітаваўся?

– Нічога дарма не робіцца, –дыпламатычна ўсміхнулася Еўдакія Антонаўна. – Праўда, даведку на рукі я не атрымала, яе даслалі ў райана. І адтуль ужо прыйшла каманда ў школу, каб спынілі праследаванне…

Гэты факт прыгадваецца ў кнізе Анатоля Іверса (Івана Міско) „З глыбінь жыцця” (Мн., 2012. С.170). Пасля ўсіх дасланых пацвярджэнняў ніхто больш Еўдакію Казлову ні ў чым не папракаў. Яна спакойна працавала настаўніцай роднай мовы, яе, як ветэрана вайны, запрашалі на сустрэчы, да яе пісалі пісьмы з розных куткоў Беларусі настаўнікі, вучні, сябры, выкладчыкі ВНУ, простыя людзі. У мяне захоўваецца ксеракопія пісьма беларускага літаратуразнаўцы Уладзіміра Калесніка да Еўдакіі Казловай, якое было напісана 7 снежня 1964 года і даслана ёй з Брэста. Уладзімір Калеснік тады пісаў: „Глыбокапаважаная Еўдакія Антонаўна! Да Вас звяртаецца літаратурны крытык Уладзімір Андрэевіч Калеснік. На працягу шэрагу год я займаюся даследаваннем літаратуры Заходняй Беларусі, апублікаваў кнігі „Паэзія змагання” і „Час і песні”, і шэраг артыкулаў. Зараз пішу дакументальную аповесць пра Валянціна Таўлая. Пачатак яе апублікаваны ў часопісе „Полымя”, нумар 10 за гэты год. Ад Анатоля Іверса я даведаўся, што Вам давялося ў часе вайны супрацоўнічаць з Валянцінам Таўлаем, як сувязной партызан. Вельмі быў бы ўдзячны, каб Вы расказалі мне пра свае сустрэчы з Таўлаем. Мне хочацца паказаць у кнізе не толькі Таўлая, але і яго сяброў, людзей, якія дапамагалі яму дзейнічаць, змагацца. Я працую заг. кафедры беларускай літаратуры Брэсцкага педінстытута. Мой службовы адрас: г. Брэст, вул. Савецкая, 8, дацэнту Калесніку… Чакаю ад Вас пісьма. Буду вельмі рады, калі Вы, знаходзячыся ў Брэсце, дасце знаць і зойдзеце да мяне. З прывітаннем Ул. Калеснік”.

Шчаслівыя Еўдакія Казлова і Рыгор Зыбайла

У першыя пасляваенныя гады

Цяпер вернемся ў першыя пасляваенныя гады. Еўдакія Казлова вярнулася дамоў, стала працаваць настаўніцай. У 1946 годзе яе арыштоўваюць супрацоўнікі МДБ і прывозяць у Мінск. Дапытаць асабіста Казлову вырашыў сам міністр дзяржбяспекі БССР Цанава. Пасля некалькіх сустрэч з Цанавам, Еўдакію Казлову выпусцілі на волю. Нават цяжка прыгадаць яшчэ выпадкі, каго, пасля сустрэч з Цанавам, выпускалі дамоў, а не адпраўлялі ў ГУЛАГ ці проста расстрэльвалі. Еўдакія Казлова не трапіла ў ГУЛАГ, а апынулася на свабодзе. І тут прыгадваецца адзін факт з пісьма Ларысы Геніюш да Часлава Найдзюка. 27 ліпеня 1947 года беларуская паэтка пісала яму з Прагі: „Акцыю” на беларусаў у Празе праводзіла Казлова з Слоніма – член ведамай Вам жудаснай установы (пры помачы беларусаў тутэйшых)…” (Ларыса Геніюш. Каб вы ведалі…Мн., 2005.С.14).  З гэтага вынікае, што былую студэнтку Віленскай беларускай гімназіі завербавала савецкая дзяржбяспека вылоўліваць беларускіх патрыётаў у Чэхіі ў другой палове 1940-х гадоў. Хаця сто працэнтных доказаў на гэта няма. Усе кропкі над і можна будзе паставіць толькі тады, калі будуць адкрыты архівы КДБ.

І яшчэ. Калі Еўдакія Казлова падчас вайны працавала настаўніцай у Слонімскай прагімназіі, яна пазнаёмілася з Рыгорам Зыбайлам (1913-1987). Так-так, з тым самым Рыгорам Зыбайлам – сябрам ЦК Беларускай незалежніцкай партыі, удзельнікам Першага штурмавога звязу, афіцэрам Беларускай краёвай абароны, намеснікам старшыні Беларускай самапомачы, удзельнікам дэсанцкага батальёна „Дальвіц”… Падчас вайны ён знаходзіўся ў Слоніме і працаваў на пасадзе старшыні акруговага камітэту БНС. У Казловай і Зыбайлы ўзнікла каханне і маладыя марылі пра сямейнае жыццё. На адным са сваіх здымкаў, падараваных Казловай, Рыгор па-беларуску напісаў: „Дарагой Дусі на памяць з часоў супольнай працы ў Слоніме. Ад Рыгора, Слонім, 1943 г.”.

Але пасля вайны Рыгор Зыбайла быў арыштаваны і асуджаны на 10 гадоў лагераў. А калі ён вярнуўся дамоў, то зноў спаткаўся з Еўдакіяй і яны пажаніліся. І разам пражылі да самай смерці. Дарэчы, Рыгор Зыбайла быў другім мужам Еўдакіі Казловай. Зыбайла і Казлова пахаваны побач на могілках у вёсцы Яглевічы на Івацэвіччыне.

 

Замест пастскрыптума

У пісьменніка Уладзіміра Ягоўдзіка, які тады працаваў на Брэсцкім тэлебачанні, захоўваецца пісьмо ад Івана Міско (Анатоля Іверса) ад 24 жніўня 1982 года. У пісьме былы слонімскі падпольшчык прасіў: „У вёсцы Яглевічы Івацэвіцкага раёна жыве мая добрая знаёмая, былая настаўніца, пенсіянерка і былая падпольшчыца Слонімскай антыфашысцкай арганізацыі Еўдакія Антонаўна Казлова. Яна страшэнна хворая і не выходзіць з маёй галавы. Можа, будзеш у Івацэвічах (вёска ў 3 км), напішы пра яе ў газету, хай парадуецца, пакуль жывая. Перадасі ад мяне прывітанне”.

 

Сяргей Чыгрын
Фота з архіва аўтара
(друкуюцца ўпершыню) 

Dziki Nikor

Panorama błota Dziki Nikor w początku lat trzydziestych (Fot. Jan Jerzy Karpiński)


O błocie Dziki Nikor, położonym na wschodnich rubieżach Puszczy Białowieskiej, usłyszałem po raz pierwszy w latach pięćdziesiątych, kiedy byłem jeszcze dzieckiem. W długie zimowe wieczory ojciec siadał przed piecem ogrzewającym sypialnię oraz pokój, poprawiał palące się w nim drewna i opowiadał różne historie z życia. Czasem wspominał o Nikorze, na który w czasie okupacji pędzano ludzi dla przygotowywania siana, gdyż Niemcy prowadzili tam gospodarstwo łąkowe. Obowiązek ten spoczywał na każdym dorosłym mieszkańcu, wymigiwanie się od niego groziło w najlepszym przypadku aresztem. Dzień wcześniej sołtys chodził po wsi i stukając laską w róg domu wypowiadał głośno polecenie w miejscowym narzeczu: „Zawtre – hrabli, Nikor!”, co oznaczało „Jutro z grabiami na Nikor!”. O ile dobrze pamiętam, zarówno ojciec jak i inni mieszkańcy Białowieży nie używali członu „Dziki”, mówili tylko „Nikor”. O tym, że błoto nazywa się „Dziki Nikor” dowiedziałem się znacznie później, z literatury.

 

Uroczysko to, jak wiele innych puszczańskich uroczysk, ma swoją legendę, która próbuje wyjaśnić pochodzenie jego nazwy. Zapisał ją pod koniec lat siedemdziesiątych, podczas reporterskich wędrówek po wschodniej części Puszczy Białowieskiej, białostocki dziennikarz z Niwy – Wiktor Rudczyk.

Legenda mówi, że dawno temu, jeszcze za czasów pańszczyźnianych, żył na puszczańskich błotach chłop Nikor – mężczyzna młody, zdrowy, silny, ale biedny. Pokochał on piękną wiejską dziewczynę. Wybranka serca zgodziła się wyjść za Nikora, ale oprócz zgody ojca, na małżeństwo w tamtych czasach musiał się zgodzić także ich pan. Ten, gdy zobaczył dziewczynę, nie mógł od niej oczu oderwać, zapragnął ją mieć tylko dla siebie. Obiecał pannie, że zatrudni ją jako służącą, jej narzeczonego natomiast polecił wyprawić do wojska. Rzucili się młodzi do nóg pana, aby nie gubił ich szczęścia, lecz nic to nie pomogło. Pan polecił skuć Nikora i wymierzyć mu za nieposłuszeństwo sto batów.

Wtedy Nikor dostał pomieszania zmysłów. Zakuty w dyby i smagany batem, wył jak dzikie zwierzę. O nieszczęściu Nikora biegła wieść od wsi do wsi. Do jego imienia dodano słowo „Dziki”.

Mijały lata i ludzie zapomnieli o Nikorze. Przypomnieli o nim dopiero wtedy, gdy w pańskiej siedzibie co jakiś czas zaczęły wybuchać pożary. Za każdym razem w popiołach znajdywano ciała kolejnych właścicieli spalonych dworów.

Ludzie szeptali pomiędzy sobą, że te pożary to sprawa Dzikiego Nikora. Mówili też, że Nikor nie tylko pali pańskie siedziby, ale odbiera u nich złoto i wszelkie inne bogactwa, i że chowa to wszystko na niedostępnym błocie, gdzie swój początek biorą rzeki Jasiołda, Narewka i jej dopływ – Hwoźna. Mówiono, że drogę do skarbu odszuka tylko ten, kto zechce podzielić się nim z innymi.

Zakończenie legendy wymyślono już w czasach współczesnych. Miejscowi opowiadali, że o skarbie dowiedział się sam car i kazał je odnaleźć. W trakcie poszukiwań utopił się w błocie niejeden człowiek. W końcu znaleziono i odsunięto kamień, który przykrywał skarb. Trysnęło spod niego źródło, które rozlało się w różne strony świata, zaś złoto, by nikogo już nie kusić, zamieniło się w torf.

Legenda – legendą, a jak tłumaczą pochodzenie nazwy tego obszernego nizinnego błota językoznawcy? Bazyli Tichoniuk, badacz toponimii Puszczy Białowieskiej, uważa, że nazwy Nikor, Dziki Nikor, Nikorec, odnoszące się do uroczysk i największych bagien w Puszczy, prawdopodobnie powstały od litewskiego wyrażenia synktatycznego nyki giria, (por. litewski nykus „głuchy, niesamowity, mroczny”), oznaczającego „matecznik, głuchy las”. Określenie takie ma pokrycie w odniesieniu do tutejszej fizjografii i flory.

O błocie Dziki Nikor wspomnieli w swym sprawozdaniu z wycieczki botanicznej, odbytej do Puszczy Białowieskiej w lecie 1887 roku, Franciszek Błoński, Karol Drymmer i Antoni Ejsmond. Napisali oni, że jest najobszerniejszym bagnem, położonym na wschodniej granicy Puszczy, z odnogą wysuniętą daleko na północ, tj. Głębokim Kątem (prawidłowo: Kuty – dop.). Pośród błota wynurzają się suche kępy, z których jedna zasługuje na baczną uwagę botanika z powodu występowania na niej jodły (zob. „Pamiętnik Fizyjograficzny” T. VIII, 1888).

Wspomniane stanowisko jodły wśród błot Dzikiego Nikoru odkrył jeszcze w 1823 roku Stanisław Batys Gorski – profesor Akademii Medyko-Chirurgicznej w Wilnie.

Błoto Dziki Nikor pojawia się też na stronach wydanej w 1904 roku książki „Ad Astra” Elizy Orzeszkowej. Pisarka użyła w odniesieniu do tego obiektu „upoetyzowanej” nazwy „Wielki Nikar”. Pisała ona: „Na ogromnym mokrzadle Wielkiego Nikaru, w nurtach brodów, posiadały łosie i głowy tylko, konchowatymi rogami oskrzydlone nad mętne powierzchnie podnosząc, na kształt samotnych bożków gryzą rozmarynem pachnące bahony. Wiatry na tych gładkich przestrzeniach jak bieguny na stepach hasają po niwach ajerów irysów, grzybieni, przeciągle gwiżdżąc w oczerety – czajki krzyczą, bąk huczy, czapla przelatuje i dokoła głów łosich zorza łuny różane ściele po stojących wodach”.

Nazwę użytą przez Orzeszkową wykorzystał wiele lat później Henryk Syska, nadając swemu zbiorkowi fragmentów utworów pisarzy polskich, sławiących Puszczę Białowieską, tytuł „Od Wielkiego Nikaru”. Zbiorek ten ukazał się w 1973 roku.

Człon „Wielki” w odniesieniu do wspomnianego błota pojawia się też w książce Jana Kloski pt. „Białowieża” (1933). Autor pozostaje jednak przy „Nikorze”. Dorzuca też przy okazji informację, że wzniesienie Puszczy nad poziom morza na tym bagnie spada do 157 m. Jan Jerzy Karpiński w spisie uroczysk Puszczy Białowieskiej z 1937 roku umieszcza Nikor w oddziałach 509, 510, 561 i 562. Jest to właściwie zachodni kraniec błota; większa jego część znajduje się poza masywem leśnym Puszczy.

Odpoczynek kosiarzy z Dzikiego Nikoru pod wypaloną jodłą w „Tisowiku”. 1931 r. Fot. Jan Jerzy Karpiński

Otton Hedemann w „Dziejach Puszczy Białowieskiej w Polsce przedrozbiorowej” (1939) wspomina o „rozległym błocie ciągnącym się od Cisówki do wsi Chwałowa” (czyli z zachodu na wschód). Podaje też jego wcześniejszą nazwę – Beznieh. Dodajmy, że błoto to z północy na południe rozciąga się pomiędzy wsiami Rowbick i Kiwaczyna. W środkowej części błota znajduje się uroczysko Bajkow Hrud (w niespokojnych czasach ukrywali się tutaj mieszkańcy okolicznych wsi), w zachodniej – Kozi Hrud, zaś we wschodniej – Czeremchow Hrud. Uroczyska te położone są na niewielkich wywyższeniach terenu (czyli tzw. hrudach).

Próby osuszenia tej części błota, która znajduje się poza Puszczą, podejmowano już w czasach zaboru rosyjskiego. Niedługo przed rozpoczęciem I wojny światowej carscy specjaliści rozpoczęli zakładanie kanałów. Łąki użyźniano nawozami mineralnymi, obsiewano rozmaitymi trawami. Rząd rosyjski wydał na te prace 30 tys. rubli. Wybuch wojny światowej spowodował, że nie zdążono odzyskać wartości wyłożonych środków. Ruble poszły, dosłownie i w przenośni, w błoto.

Na dwa lata przed wybuchem II wojny światowej prace melioracyjne na bagnie Dziki Nikor wznowiła Dyrekcja Lasów Państwowych w Białowieży. Stosowne plany opracował inż. melioracji Józef Kucharski. Do prac przystąpiono 14 maja 1937 roku. W ciągu czterech miesięcy wykopano rowy główne o długości 8,5 tys. metrów, ponadto 6 tys. metrów rowów drugorzędnych i 2 tys. metrów rowów przydrożnych. Wybudowano sześć śluz i pięć przepustów z zastawkami. Koszty tego przedsięwzięcia wyniosły 30 tys. złotych. Do prac zatrudniono około trzystu osób. Robotnicy przyjechali z różnych stron kraju, nawet ze Śląska, ale większość stanowili miejscowi bezrolni lub małorolni chłopi. Robotami kierował technik melioracyjny Adam Kowalski.

W okresie międzywojennym Dziki Nikor zaliczano do jednej z atrakcji turystycznych Puszczy Białowieskiej. Na błoto organizowane były od czasu do czasu wycieczki, przede wszystkim dla studentów rolnictwa i leśnictwa. Uczestnicy takich wypraw wynosili stąd niezapomniane wrażenia. „Echa Leśne” (nr 16/1937) podawały: „Jest to (…) bezkresna monotonna równina, porosła, jak wszystkie bagna, kwaśnymi turzycami. Każda wyprawa na Dziki Nikor jest połączona z pewnym ryzykiem ugrząźnięcia w rudzie – żelazistym mule. Jedno źle obliczone stąpnięcie po uginającym się, elastycznym jak opona, kożuchu z turzyc może spowodować niespodziane zarwanie się gruntu pod nogami. Tutaj leżą źródliska Narewki, tutaj też rosną jodły na mało dostępnej kępie lasu”.

Wczesną wiosną 1941 roku okupacyjne władze radzieckie rozpoczęły na Dzikim Nikorze budowę nowego zwierzyńca dla restytucyjnej hodowli tarpana w Puszczy Białowieskiej, którą w Białowieży rozpoczęto pięć lat wcześniej. Niestety, napaść Niemiec na ZSRR w czerwcu tegoż roku przerwała te prace. Kolejni okupanci – Niemcy urządzili na Dzikim  Nikorze, o czym wspomniałem już na początku, duże gospodarstwo łąkowe.

Po II wojnie światowej Dziki Nikor znalazł się w całości po stronie białoruskiej. Prace przy osuszaniu tego obiektu rozpoczęto już w 1951 roku, a zintensyfikowano je w latach 1957-1960. Otwartą siecią kanałów osuszono błoto na powierzchni 2842 ha. Teren ten wykorzystywano jako grunta orne i łąki kośne. Paruletnie natarcie na błota Dzikiego Nikoru kosztowało 13 mln rubli. Cały nakład zwrócił się z zyskiem po dziewięciu-dziesięciu latach.

Część błotnego kompleksu (1213 ha) w 1956 roku przekazano założonemu po sąsiedzku sowchozowi o nazwie „Sowieckij”. Jego dyrektorem w latach siedemdziesiątych był dr Wiktor Roszczenko. Twierdził on, że wysokiej jakości gleby torfowe dają 330 centnarów kartofli z hektara. Sowchoz produkował ponadto 200 ton nasion traw i 450 ton mięsa. Co roku dochód wynosił 480 tys. rubli. Wchodził on w skład sowchozowego trustu, składającego się z 14 gospodarstw, któremu początek dało w 1972 roku rządowe rozporządzenie o zagospodarowaniu białoruskiego Polesia. Dziki Nikor był swoistym poligonem, na którym wprowadzano nowe pomysły nauki. Tutejszą fermę, która posiadała 1200 krów, obsługiwało zaledwie parę osób. Hodowla była w pełni zmechanizowana.

Z zajmującego powierzchnię 7,2 tys. ha błota Dziki Nikor, przemysłowemu wykorzystaniu poddano większą jego część, bo aż 5,7 tys. ha. Wydana w latach osiemdziesiątych „Encyklopedia przyrody Białorusi” podaje, że torf na tym bagnie zalega na głębokość do 3,2 m, średnio zaś – do 1,3 m. Stopień rozkładu wynosi 38 %, a zawartość substancji mineralnych 13,3 %. Zapas torfu w początku 1978 roku wynosił 13,1 ton.

Melioracja przeprowadzona na błocie spowodowała obniżenie wód gruntowych w różnych częściach Puszczy Białowieskiej o 50-150 cm. W następstwie ucierpiały w pierwszym rzędzie drzewostany świerkowe, a następnie jesionowe. Osuszenie Dzikiego Nikoru i szeregu innych mniejszych terenów bagiennych wpłynęło także na spadek liczebności m.in. głuszca, bataliona bojownika oraz żurawia.

O wrażeniach z wizyty na bagnie w końcu minionego stulecia podzielił się z czytelnikami „Tygodnika Solidarność” (nr 5/2000) Tadeusz Topolski z Hajnówki: „Obejrzałem też (…) bagna Dziki Nikor, melioracji których przypisuje się znaczne obniżenie poziomu wód gruntowych na obszarze całej Puszczy. Są to obecnie suche łąki z głębokimi i nie sprawiającymi wrażenia zapuszczonymi rowami melioracyjnymi. Łąki te to źródło pozyskiwania paszy dla żubrów, jeleni, łosi i saren. Z mapy wynika, że osuszono w ten sposób i do tego celu dwa bagna: Dziki Nikor (ok. 2 tys. ha) i Kuty (ok. 1 tys. ha). Drenaż wody może być istotnie znaczny; dodatkowo z mapy można wywnioskować z liniowego przebiegu cieków wodnych, że wszystkie łąki na południe od Dzikiego Nikoru, czyli znajdujące się przy południowo-wschodnim i południowych obrzeżach Puszczy, zostały również osuszone”.

Początek prac renaturalizacyjnych na Dzikim Nikorze

W 2013 roku Park Narodowy „Biełowieżskaja Puszcza” wspólnie i na wniosek organizacji społecznej „Achowa ptuszak Baćkauszczyny”, przystąpił do opracowania projektu odtworzenia dawnego systemu hydrologicznego na części (ok. 1,2 tys. ha) osuszonego błota Dziki Nikor. Instytut Botaniki Eksperymentalnej Narodowej Akademii Nauk Białorusi opracował naukowe uzasadnienie tego przedsięwzięcia. Uczeni spodziewają się, że podjęte działania pozytywnie wpłyną na stan populacji jodły w uroczysku „Tisowik”, wokół którego utworzona zostanie strefy buforowa (tzw. otulina). Prace renaturalizacyjne na Dzikim Nikorze, rozpoczęte 28 listopada 2016 roku, wsparło Towarzystwo Zoologiczne z Frankfurtu (Niemcy). Park Narodowy zalicza je do priorytetowych w planie zadań ochronnych Parku.

Dodajmy, że nazwą tego obszernego błota uhonorowano utworzone w 1929 roku Nadleśnictwo Nikor, z siedzibą w Białym Lasku. Z kolei po II wojnie światowej w białoruskiej części Puszczy utworzono Nadleśnictwo Nikorskie. Natomiast w Białowieży działa od niedawna gospodarstwo agroturystyczne „Dziki Nikor” Anity i Sławomira Czarnuliczów.

 

Piotr Bajko

Do Białowieży przez Krzyże

Chyba żaden z turystów czy wycieczkowiczów wjeżdżających do Białowieży nie wie, że akurat przejeżdża przez Krzyże – dawny przysiółek wsi Zastawa, która pojawiła się na Polanie Białowieskiej pod koniec XVIII wieku, razem z dwiema innymi wsiami – Stoczkiem i Podolanami. Początek samej osadzie, znanej dzisiaj daleko poza granicami naszego kraju, dał natomiast królewski dwór z nieco później założonym folwarkiem, po których nie pozostał ślad. Co ciekawe, na Polanie nigdy nie istniała wieś o nazwie Białowieża. Tak nazywano tylko dwór królewski. Wspomniane wsie stopniowo rozrastały się, by ostatecznie połączyć się ze sobą i stać się częściami (dzielnicami) Białowieży. Urzędowo fakt ten został potwierdzony przez Radę Gminy Białowieża bardzo późno, bo dopiero w 1979 roku.

Wjeżdżamy do Krzyży (Fot. Tomasz Niechoda)

Wieś Zastawa miała właściwie dwa przysiółki, poza wspomnianymi już Krzyżami był jeszcze Kropiwnik (przy drodze do Pogorzelców), który został zlikwidowany przez Niemców w czasie II wojny światowej. Krzyże natomiast szczęśliwie przetrwały.

Pierwsze zabudowania tego przysiółka zaczęły wyrastać w drugiej połowie XIX wieku, po sąsiedzku z dawnym cmentarzem (prawdopodobnie epidemicznym), który w szczątkowej postaci przetrwał do lat pięćdziesiątych ubiegłego wieku. „Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich” z 1895 roku (T. XV) wymienia Krzyże (Kryże) jako  „uroczysko przy wsi Zastawa”. Z czasem przysiółek zamienił się w niedużą wieś, przylegającą do Zastawy. Wieś tę przyłączono do sołectwa Zastawa, nazywanego też Zastawą-Krzyże.

Nazwa Krzyże wzięła się prawdopodobnie od krzyży cmentarnych. Językoznawca Michał Kondratiuk wywodzi ją jednak od krzyży ustawionych na skrzyżowaniu dróg, choć jest to właściwie tylko rozwidlenie szlaku komunikacyjnego. Warto też pamiętać, że w pobliżu Krzyżów zachowała się zbiorowa mogiła mieszkańców Białowieży, zmarłych około 1710 roku na dżumę. Kilka innych, podobnych mogił czas starł z powierzchni ziemi. Krzyży więc było tutaj sporo i być może ich mnogość legła u podstaw nazwy.

Według ustnych przekazów mieszkańców – początek Krzyżom dała siedziba strażnika leśnego Dackiewicza. Miała ona znajdować się w miejscu, gdzie dziś rośnie wiekowa lipa.

Pierwsze konkretne dane o Krzyżach posiadamy z 1892 roku. Wieś wtedy liczyła 5 gospodarstw.

Krzyże w Krzyżach – prawosławny i katolicki (Fot. Andrzej Buszko)

Pod koniec XIX wieku w Krzyżach gościł pisarz Wacław Sieroszewski, który pozostawił wzmiankę o nich w noweli „Puszcza Białowieska”. Napisał on: „…znaleźliśmy się w niedużej, wapnem wybielonej izbie, gdzie pod oknem koszlawy stół, pod ścianami mieściły się wąskie ławy, a pośrodku wisiała u belki nakryta pasiastym fartuchem kołyska. Gromadka dzieci w kolorowych koszulach ciekawie przyglądała się nam z głębi otwartej sionki…”. Gospodarz domu wyjaśniał pisarzowi: „…ta wieś nazywa się „Krzyże” i po katolicku tu nie rozumieją. Ja to umiem, bo służyłem w wojsku, a potem długo mieszkałem w Budach. Moja żona budniczka będzie. To jeżeli chcecie, mogę wam konie dać do Budów… za dwa ruble”.

W sierpniu 1915 roku wieś została częściowo spalona przez wojska kozackie, a ludność ewakuowana w głąb Rosji. Krzyże w tym okresie zamieszkiwało 36 osób.

Po zakończeniu działań wojennych, ludność stopniowo powracała do swych gospodarstw i odbudowywała je. W 1921 roku Krzyże liczyły już 11 budynków mieszkalnych. Zamieszkiwało je 87 osób (47 mężczyzn, 40 kobiet). 45 osób podawało wyznanie prawosławne, 32 – rzymskokatolickie, 10 – mojżeszowe. Wieś stopniowo rozrastała się. W archiwalnych dokumentach białowieskiej cerkwi możemy znaleźć informację, że w 1925 roku na Krzyżach istniało już 16 domów mieszkalnych, zamieszkiwanych przez 106 osób (52 mężczyzn, 54 kobiety).

W okresie międzywojennym na Krzyżach ulokowano urząd gminy białowieskiej. Mieścił się on w obszernym budynku drewnianym, który został wybudowany w 1928 roku. Mniej więcej w tym samym czasie w krajobrazie wsi pojawiła się także dróżniczówka – oba te budynki zachowały się do dzisiaj

W latach dwudziestych w Krzyżach zbudowano dwa młyny parowe – ich właścicielami byli Wojciech Augustyniak i Józef Wiensko (jego młyn został później przeniesiony do Bielska Podlaskiego). W latach trzydziestych młyn motorowy na Krzyżach uruchomiła Nadzieja Wiensko. Funkcjonował tutaj także sklep wędliniarski Jana Markowskiego, sklep masarski Michała Szostaka, sklep spożywczo-galanteryjny Wacława Wyżykowskiego, natomiast Antoni Tarkowski prowadził piwiarnię.

W okresie międzywojennym na Krzyżach założył zakład rzeźbiarski profesjonalny artysta-rzeźbiarz Antoni Czerniewicz. Wykonywał on wszelkiego rodzaju rzeźby w drewnie, robił odlewy. Wykształcił kilku miejscowych rzeźbiarzy – twórców ludowych (Aleksander Gigol, Sergiusz Dowbysz, Stefan Smoktunowicz, Bolesław Szlachciuk, Konstanty Ławrysz), którzy po wojnie z powodzeniem zajmowali się wyrobem pamiątek dla turystów. W latach pięćdziesiątych Czerniewicz wyjechał do Ełku, gdzie zmarł.

W 1936 roku na Krzyże przeniesiono siedzibę Nadleśnictwa Zwierzyniec, która do tego czasu mieściła się w położonej niedaleko osadzie o tej samej nazwie. Budynek nadleśnictwa spłonął 17 kwietnia 1935 roku. Nadleśnictwo ulokowano w budynku zakupionym przez Dyrekcję Lasów Państwowych w Białowieży, wraz z całą posesją, od Zofii Charczunowej – żony łowczego białowieskiego Stefana Charczuna, organizującego słynne polowania reprezentacyjne dla prezydenta Ignacego Mościckiego. Po II wojnie światowej siedzibę tego nadleśnictwa przeniesiono do budynku leżącego na obrzeżu Krzyżów; funkcjonowało ono w nim do czasu reorganizacji nadleśnictw puszczańskich w latach siedemdziesiątych. Warto dodać, że w latach dwudziestych na Krzyżach miały swe siedziby także Nadleśnictwo Królewskie (w latach 1921-1924, następnie przeniesione do Kamieniuk) i Nadleśnictwo Jagiellońskie (w latach 1925-1926).

We wrześniu 1939 roku w Krzyżach kwaterowały krótko rozbite oddziały Suwalskiej Brygady Kawalerii. Weszły one do utworzonej 20 września w Białowieży przez gen. bryg. Zygmunta Podhorskiego zgrupowania kawalerii „Zaza”.

W okresie okupacji sowieckiej (1939-1941) główna ulica Krzyżów nosiła nazwę: Pionierskaja. We wrześniu 1940 roku w budynku białowieskiej gminy otwarto specjalistyczną ogólnokształcącą szkołę dla dzieci głuchoniemych. We wsi funkcjonował również sklepik przemysłowo-tekstylno-spożywczy, wyłącznie dla pracowników leśnictwa. W 1946 roku w zwolnionym budynku przedwojennej gminy ulokowało się na krótko prywatne przedszkole.

Po wojnie, w 1968 roku, z inicjatywy Towarzystwa Przyjaciół Białowieży, na skraju wsi ustawiono pomnik – granitowy głaz na postumencie, wyznaczający geometryczny środek Puszczy Białowieskiej. Można więc rzec, że Krzyże leżą w sercu tego słynnego w całym świecie kompleksu leśnego.

Głaz wyznaczający geometryczny środek Puszczy Białowieskiej (Fot. Andrzej Buszko)

W latach siedemdziesiątych i osiemdziesiątych na Krzyżach funkcjonowała stacja benzynowa CPN. Pozostałością po niej jest obecnie nieduża zatoczka parkingowa.

W 1979 roku Wojewódzkie Przedsiębiorstwo Usług Turystycznych w Białymstoku wystąpiło z projektem budowy na Krzyżach dużego kompleksu hotelowego, z 400 miejscami noclegowymi. Białowieża nie była jeszcze gotowa na tak dużą inwestycję, kluczowy problem stanowił brak kanalizacji w osadzie. Budowie sprzeciwiła się Rada Naukowa Białowieskiego Parku Narodowego. Pomysł ten udało się zrealizować ponad dwadzieścia lat później. W marcu 2002 roku na Krzyżach otwarto nowy kompleks hotelowo-restauracyjny „Dwór Soplicowo”, który w latach 2006-2008 został znacznie rozbudowany. W jego skład wchodziły dwa obiekty: „Dwór Sędziego Soplicy” z 90 miejscami noclegowymi oraz „Karczma u Jankiela”, gdzie organizowano biesiady o staropolskim charakterze. Całość stylizowana była na dwór szlachecki rodem z Mickiewiczowskiego „Pana Tadeusza”. 9 kwietnia 2008 roku w „Dworze Soplicowo” wybuchł pożar, który wyrządził znaczne straty w zabudowie. Obiekt został odbudowany, ale następny pożar, który wybuchł 30 kwietnia 2010 roku, położył kres istnieniu tego kompleksu – pozostał po nim pusty plac.

W maju 1990 roku Jerzy Ławrysz założył w Krzyżach prywatną firmę przewozu osób i ładunków, która z powodzeniem działa do dzisiaj.

Gminna Spółdzielnia „SCh” w Białowieży w latach sześćdziesiątych otworzyła w tej dzielnicy sklep spożywczy, który funkcjonował do wiosny 1998 roku. W lipcu 1999 roku w jego budynku rozpoczęła działalność Wytwórnia Wód Gazowanych i Niegazowanych PPH „Krzyś”. Produkowała ona do 2005 roku naturalną wodę źródlaną „Białowieska”, pozyskiwaną z ujęcia o nazwie „Żubr”. W grudniu 2009 roku w budynku tym został uruchomiony prywatny sklep spożywczo-przemysłowy „Finezja”.

W 1980 roku we wsi zostały przeprowadzone prace przy scaleniu gruntów rolnych, a w 1997 roku przebudowano uliczną linię oświetleniową. W sierpniu 2007 roku na początku Krzyżów – nieopodal miejsca, na który dawniej funkcjonowała stacja benzynowa – ustawiono duży, drewniany krzyż prawosławny, a w 2014 roku dołączył do niego podobny krzyż katolicki. Krzyż prawosławny został ogrodzony niedużym płotkiem. W lipcu 2009 roku na Krzyżach ułożony został chodnik z podjazdami.

Budynek przedwojennej gminy Białowieskiej na Krzyżach – wygląd współczesny (Fot. Tomasz Niechoda)

Dawna wieś stale się rozbudowuje. W kwietniu 2010 roku na granicy Krzyżów i Zastawy oddana została do użytku nowo wybudowana stacja paliw, w której znajduje się także Galeria Trunków Wschodu, a na zapleczu mieszczą się pokoje do wynajęcia o wysokim standardzie. W grudniu 2011 roku przy stacji otwarto pralnię ekologiczną. Natomiast w marcu 2012 roku po sąsiedzku zaczął funkcjonować market Polskiej Sieci Sklepów Arhelan, odwiedzany przez klientów z najodleglejszych zakątków Białowieży. W nim najczęściej zaopatrują się także turyści z pobliskiej Białorusi, którzy przekraczają leżące parę kilometrów stąd przejście graniczne Pererow-Grudki.

W maju 2012 roku w Krzyżach otworzył swoje podwoje Zakład Noclegowo-Gastronomiczny „Bierozka” Marioli Hołoty.

Znajduje się tutaj także kilka kwater agroturystycznych, camping oraz dwa kioski z pamiątkami – „Rękodzieło ludowe” Jarosława Smoktunowicza (działa od 2002 roku) i „Pamiątki z drewna” Ludmiły Szumy (od 2007 roku)

Krzyże kończą się na wysokości Szosy Grudkowskiej, dalej jest już Zastawa. To znacznie większa część Białowieży niż Krzyże, ale na pewno nie dorównuje pod względem zajmowanej powierzchni Stoczkowi – swemu sąsiadowi. Podolany położone są nieco na uboczu, za gruntami uprawnymi Zastawy.

Piotr Bajko

Прыгадаем Эрвіна Кашмідэра

Эрвін Кашмідэр

Асоба


У адпаведнасці з Рыжскім мірным дагаворам ад 18 сакавіка 1921 года Заходняя Беларусь адышла да Польшчы, якая павінна была забяспечыць свабоднае развіццё беларускай культуры, мовы, даць мажлівасць арганізоўваць беларускія школы. Пра гэта гаварылася і ў Канстытуцыі Польшчы ад 21 сакавіка 1921 года. Аднак Польшча гэта не выконвала. Яна, наадварот, займалася дыскрымінацыйнай палітыкай да насельніцтва Заходняй Беларусі.

Найбольш дыскрымінацыя закранула асвету, навуку і культуру. 31 ліпеня 1924 года ў сейме быў прыняты закон, у адпаведнасці з якім асноўным тыпам школы навучання стала двухмоўная. Школы нацыянальных меншасцей зачыняліся. Такая палітыка прывяла да таго, што ў 1934 годзе беларускіх школ засталося толькі 16. У 1938-1939 навучальным годзе іх зусім не стала. Затое ў Заходняй Беларусі працавала 4421 агульная польская школа. Дзейнічала толькі адна беларуская гімназія ў Вільні. І не было ні адной беларускай вышэйшай навучальнай установы.

Аднак і ў такіх неспрыяльных умовах беларускае насельніцтва ў Заходняй Беларусі імкнулася развіваць сваю асвету, навуку і культуру. Юнакі і дзяўчаты хацелі вучыцца, яны паступалі ў вышэйшыя навучальныя ўстановы Варшавы, Коўна, Прагі, Вільні. Там яны стваралі беларускія арганізацыі, таварыствы і саюзы.

1 снежня 1921 года ў Віленскім універсітэце імя Стэфана Баторыя стварыўся Беларускі студэнцкі саюз (БСС). За ўвесь час існавання сябрамі БСС лічылася каля 300 студэнтаў. Куратарамі БСС былі вельмі паважаныя прафесары. З першага дня і да сярэдзіны 1932 года Беларускім студэнцкім саюзам апекаваўся прафесар неўралогіі Станіслаў Уладычка. Але падчас унутранага ідэалагічнага крызісу ў Беларускім студэнцкім саюзе ён адмовіўся ад куратарства. І з чэрвеня 1932 года да сярэдзіны 1939 года  функцыі куратара пачаў выконваць нямецкі славіст, філолаг, музыкант, прафесар Эрвін Кашмідэр (1896-1977).

Прафесар Кашмідэр аддана любіў беларускіх студэнтаў у Вільні, а яны былі ад яго ў захапленні. Прафесар шчыра апекаваўся ўсімі справамі беларускай моладзі, прыкладаў шмат намаганняў, каб паміж студэнтамі ў канфліктных сітуацыях, якія часам узнікалі сярод асобных сяброў і сярод арганізацый, знаходзіць кампраміс, паразуменне і выйсце.

Будучы доктарам славістыкі Эрвін Кашмідэр мог нават з навуковага гледжання разглядаць беларускае пытанне. Ён заўсёды і вельмі актыўна наведваў розныя студэнцкія беларускія мерапремствы, пасяджэнні праўлення арганізацыі, радаваўся поспехамі і перажываў праблемы беларускіх студэнтаў. Ён любіў з беларусамі фатаграфавацца, таму да сённяшніх дзён захавалася з віленскага перыяду другой паловы 1930-х гадоў шмат здымкаў, дзе беларусы сфатаграфаваны са сваім любімым куратарам.

Эрвін Кашмідэр вельмі сімпатызаваў поглядам беларускіх студэнтаў, праяўляў заўсёды цярпенне і непрадузятасць у ідэйных розных спрэчках. Яго рашэнні прызнаваліся большасцю сяброў Беларускага студэнцкага саюза аб’ектыўнымі і справядлівымі.

Злева направа сядзяць Эма Залкінд, Эрвін Кашмідэр, Марыя Мілюць, Станіслаў Станкевіч. Стаяць злева направа Янка Хвораст, Мар’ян Пецюкевіч і Хведар Ільяшэвіч. 1932 г.

Эрвін Кашмідэр да беларускай моладзі адносіўся з цеплынёй і светлымі пачуццямі. Ён адчуваў час і добра ведаў тыя ўмовы, у якіх жылі і вучыліся беларускія хлопцы і дзяўчаты. Куратар ніколі не парушаў студэнцкага самакіравання і не ўмешваўся ў самадзейную працу студэнтаў. Але ён ім дапамагаў, прапаноўваў, абараняў. Апекаваў Эрвін Камшмідэр не толькі студэнтаў Віленскай беларускай гімназіі, але і Віленскага ўніверсітэта. У 1931 годзе там паўстала „Таварыства прыяцеляў беларусаведы”. А праз два гады гэта таварыства было зацверджана сенатам універсітэта. Яго куратарам таксама быў прызначаны Эрвін Кашмідэр.

Антон Шукелойць прыгадвае: „Па славянскай філалогіі прафесарам быў немец Кашмідэр, якога палякі запрасілі ва ўніверсітэт. Вялікі прыяцель беларусаў, ён быў апекуном нашых беларускіх арганізацый ва ўніверсітэце. Арганізацыі ва ўніверсітэце мелі сваіх апекуноў, якія перад адміністрацыяй універсітэцкай былі адказныя за дзейнасць дадзеных арганізацый. У гімназіі я вучыў французскую мову і нават матуру здаваў з французскай. Калі паступіў на філалогію, прафесар Кашмідэр сказаў: „Як вы будзеце з філалогіяй, калі не ведаеце нямецкай мовы?”. У тыя міжваенныя часы найвышэй славянскія навукі існавалі ў Нямеччыне. Асноўная граматыка на славянскай мове – гэта лексіка. Таму мусіў я вывучаць нямецкую мову, як лектарат. Гэта не тое, што ў гімназіі. Тут яе вывучалі, каб карыстацца навуковай літаратурай. Ва ўніверсітэце я быў на сваім месцы. Этнаграфію я студыяваў. Потым прафесар перацягнуў яшчэ на этнаграфію цэлы шэраг людзей, якіх ён ведаў і, найперш, літоўца Ёзаса Альдуліса, камуніста, ён выцягнуў яго з турмы. Пасля з прыродазнаўчага факультэта перацягнуў Цітовіча…” (Святлана Белая. Да роднага ганку. Мн., 2009).

Эрвін Кашмідэр, і гэта немалаважны факт, з беларускімі студэнтамі заўсёды размаўляў па-беларуску. Ён добра ведаў беларускую, польскую. украінскую, рускую мовы. Як піша гісторык Уладзімір Ляхоўскі ў сваёй кнізе „Ад гоманцаў да гайсакоў” (Беласток-Вільня, 2012), Эрвін Кашмідэр у 1937-1938 навучальным годзе на кафедры славянскай філалогіі Віленскага ўніверсітэта распрацаваў 20-гадзінны спецкурс беларускай мовы, які чытаў студэнтам свайго аддзялення. Ён шчыльна супрацоўнічаў у гэтым пытанні з Янкам Станкевічам, які меў на гэтым аддзяленні лектарат беларускай мовы.

Добра і шчыра прыгадваў пра Эрвіна Кашмідэра і беларускі грамадскі актывіст у тыя часы ў Вільні Мар’ян Пецюкевіч. Спадар Пецюкевіч нагадаў, што прафесар Эрвін Кашмідэр некалькі гадоў быў дырэктарам Дзяржаўнай бібліятэкі імя Урублеўскіх у Вільні. Мар’ян Пецюкевіч туды дастаўляў беларускую літаратуру з БССР. „Эрвін Кашмідэр не хадзіў мне па пятах, што і давала мне адвагі „падкормліваць” сваіх нелегальных чытачоў савецкай літаратурай. Але за пару год перад пачаткам Другой сусветнай вайны становішча пагаршалася і змушала мяне да большай асцярожнасці”, – успамінаў Мар’ян Пецюкевіч у сваіх успамінах пра Віленскі музей, якія былі апублікаваны ў часопісе „Спадчына” ў № 2 за 1995 год.

У Вільню Эрвін Кашмідэр трапіў з Вроцлаўскага ўніверсітэта. Аднойчы прафесар Атрэмскі, вучань Я.Карскага, пачуў на славістычным з’ездзе даклад дацэнта Кашмідэра па польскай граматыцы (стылістыцы) і запрасіў яго выкладаць славянскую філалогію ў Вільню ва ўніверсітэт. Эрвін Кашмідэр пагадзіўся. Да гэтага запрашэння немец вывучаў класічную філалогію, славістыку і санскрыт у Вроцлаўскім універсітэце. Там абараніў доктарскую дысертацыю.

Беларускі студэнцкі саюз. У другім радзе чацвёрты справа Эрвін Кашмідэр, 1930-я гады

У 1938 годзе Эрвіна Кашмідэра тэрмінова адклікалі з Вільні і ён выехаў у Нямеччыну. Падчас вайны яго мабілізавалі ў нямецкую армію афіцэрам сувязі. А калі вярнуўся з вайны, жыў у Мюнхене. У Мюнхенскім універсітэце ўзначальваў кафедру славянскай філалогіі на філасофскім факультэце. Там і адпрацаваў да пенсіі. Быў сябрам Баварскай акадэміі навук, членам-карэспандэнтам Акадэміі навук Аўстрыі.

Эрвін Кашмідэр усё жыццё шчыра любіў беларусаў і ўкраінцаў. З украінцамі ён наладжваў розныя навуковыя канферэнцыі, сустрэчы, прэзентацыі. Ім напісана шмат даследчых прац, у якіх ніколі не мінаў беларусаў і беларускай мовы. Пра прафесара заўсёды пісалі, што ён на сваёй пасадзе і, дзякуючы сваім навуковым працам, набыў вялікі давер. Ён даследаваў скрыжаванне літоўскіх, беларускіх і польскіх інтэлектуальных плыняў…

І апошняе. Пасля таго, як Эрвін Кашмідэр пакінуў Вільню, рашэннем сената і рэктара Віленскага ўніверсітэта ад 23 чэрвеня 1939 года куратарам беларускіх студэнтаў у Вільні быў прызначаны мастак Ежы Гопен – дацэнт факультэта мастацтваў гэтага ўніверсітэта. Але пан Гопен не змог, так як Кашмідэр, унікнуць у справы беларускіх студэнтаў і свядома паўплываць на іх. Ды і хутка пачалася Другая сусветная вайна.

 

Сяргей Чыгрын

O Antonim Lucjanie Nekandzie-Trepce (2)

Антон Люцыян Нэканда-Трэпка (1879-1942) – укладыш

 2. Julia (Dziuta) Bagniewska w latach 1931-1939 (z roczną przerwą w roku szkolnym 1937/1938) mieszkała w Wilnie u wujostwa Julii i Antoniego Nekandów-Trepków, ucząc się tam w gimnazjum im. Elizy Orzeszkowej. Trepkowie nie mieli swego domu, tylko wynajmowali, dlatego w pamięci Pani Julii zachowały się kolejne mieszkania – na ul. Rydza Śmigłego, Kalwaryjskiej 23, Antokolskiej 54, Garbarskiej 7/5 – w domu sędziego Dowgiałły. Owdowiała wcześnie Maria Łowicka wysłała ją z Kalejczyc na Białostocczyźnie do Wilna, aby się tam uczyła w porządnej szkole. Zakwaterowała się u Trepków, gdyż Julia Trepkowa była rodzoną siostrą jej matki – Marii Łowickiej. Obie urodziły się w Mińsku jako córki Marii i Ryszarda Janowskich. Ryszard Janowski (1845-1921) był znanym w Mińsku lekarzem – okulistą i ginekologiem. Ukończył medycynę w Moskwie i w Mińsku z doktorem Grzybowskim miał klinikę. Jego żona Maria z Hłasków pochodziła z Czerepiety w powiecie lepelskim na Witebszczyźnie. Ojciec Ryszarda – Karol – był mińskim urzędnikiem.

Pani Julia wspominała: „U Janowskich były trzy córki: moja mama Maria (ur. w 1891 r.), Julia (ur. w 1887 r.) i najstarsza Kazimiera, która wyszła za mąż za socjalistę Sierhieja Skandrakowa oraz dwóch synów – Władysław młodszy od mamy o rok czy dwa, najmłodszy – Wacław. Ciocia Kazia skończyła agronomię na Uniwersytecie Jagiellońskim. Do I wojny światowej była dyrektorem stacji doświadczalnej w Hory-Horkach. Jak rewolucja wybuchła, jechała z rodziną do Mińska, do dziadka, który był sam, bo babcia już nie żyła. Jechali trzy miesiące. Dziadek nie doczekał”.

Julia Bagniewska, wspominając atmosferę domu wujostwa, opowiadała o ich służącej: „Aniela była jak członek rodziny. Rządziła całym domem. Wujek Toniuk, jak przyszło po niego NKWD, odchodząc powiedział: „Aniela, opiekuj się panią”, i Aniela opiekowała się nadzwyczajnie. Jak nie miały nic do jedzenia w Wilnie, to Aniela chodziła na wieś za Wilno kopać kartofle, brała wełnę do przędzenia, żeby zarobić. Ciocia też dorywczo pracowała, opiekowała się dziećmi. Aniela Kazia wychowywała, nami się opiekowała – mną i siostrą, a potem Markiem. Pilnowała, żebyśmy ubierały ciepłe pończochy i grubsze majtki. Była Białorusinką, katoliczką z okolic Postaw – Szarkowszczyzna, gmina Prozoroki. Bardzo zabawnie mówiła. Kiedyś, jak wujostwo mieszkali jeszcze na Antokolu, zajmowali pierwsze piętro, ale ubikacja była na strychu. Na łazienkę była odgrodzona część kuchni – stała tam wanna. Na piętro prowadziły drewniane schody. I kiedyś Aniela: „A rubli po schodach latają”. A wujek Toniuk na to: „Anielu to łap, będziesz miała pieniądze”. Aniela nie umiała ani pisać, ani czytać. Ciocia Jula ją uczyła i nauczyła. Pisała, ale nie uznawała znaków przestankowych, pisała jednym ciągiem. Zabawne strasznie listy przychodziły, gdy wujostwo latem mieszkało w Kalejczycach i Aniela zdawała im sprawozdania w listach. Kiedyś najmłodszy brat mamy i cioci mieszkał u wujostwa, a Aniela w kuchni na kredensie miała taki wielki butel z jagodami czarnymi, zasypany cukrem na sok. I pisała cioci, że coś się stało, bo „butel z jagodami pękł i my z panem Wacławem po kuchni latali bez majtków jak ściekłe”. Kiedyś ciocia mówiła: „Anielu, jakżeż ty piszesz?” – „Tak, jak mnie pani nauczyła”.

Julia Bagniewska wspominała Antoniego Nekandę-Trepkę wraz z jego towarzystwem, Włodzimierzem Samojło-Sulimą („Mamoczką”) i Antonim Łuckiewiczem. Zapamiętała jak portretował go Piotr Sierhijewicz. Jak bardzo się denerwował, że trzeba było siedzieć bez ruchu i pozować artyście. Zresztą na portrecie da się to zniecierpliwienie zaobserwować w wyrazie twarzy. Obecnie portret ten znajduje się w Szczecinie u Marka Nekandy-Trpki, wnuka Antoniego, a w 2003 r. był eksponowany na wystawach prac Piotra Sierhijewicza w Gdańsku i w Białymstoku.

Dzięki Marii Nekandzie-Trepce otrzymałam też wspomnienia, spisane przez Wandę Dzierżyńską, siostrę Antoniego (publikowame były w „Czasopisie” w 2006 r (nr. 7-8 – 12). Przywoływała w nim niektóre historie z jego życia – przeprowadzki, choroby, portretowanie…: „Tu w tym mieszkaniu na Antokolu zaszedł fakt, któren przykuł brata mego na trzy miesiące do łóżka. Było to przed samą Wielkanocą. Tonio poszedł do łaźni, znajdującej się o parę domów dalej. Tam pośliznął się, upadł i uderzył nogę tak silnie, że zemdlał. Uderzenie to spowodowało długą chorobę. Święta spędził w łóżku, a o wstaniu nie było i później mowy. Gdy sprowadzani do domu lekarze nic zaradzić nie mogli, odwiozła go bratowa do kliniki uniwersyteckiej. Był to jeden ze słonecznych dni wiosennych, gdy pewnego razu go odwiedziłam. Był umieszczony w głównym pawilonie na parterze. Już od drzwi widzę w blasku wiosennego słońca jego pogodną twarz. Ze zdziwieniem obserwuję jakieś jego zagadkowe ruchy rąk, które wykonywa w prawo i lewo. Dopiero po zbliżeniu się widzę, że jest to dzielenie się darami bożemi z sąsiadami leżącemi obok, a nie otrzymującemi żadnej żywności z domu.

Jeszcze miesiąc trzeba było przeleżeć, lecz nareszcie nastąpiło orzeczenie profesora, że z nogą jest dobrze i że szpital można opuścić. Z żywością jemu właściwą zrzucił szpitalne szatki, przywdział własne ubranie i nieciekaw obiadu, który właśnie przyniosła Aniela, siadł do dorożki, odrodzony, szczęśliwy, i odjechał.

 

Przenosiny na Garbarską

Po tylokrotnej zmianie mieszkania, zawsze usprawiedliwionej widokami lepszych warunków lokalu, braterstwo moi zamieszkali przy ulicy Garbarskiej. Na piętrze, słońce wschodnie i zachodnie, balkon z widokiem na Katedrę, Górę Zamkową i plac. Ruch śródmieścia pozostawał na Świętojerskim, tu dawały się słyszeć tylko kroki pieszych przechodniów. Rankami zaś i wieczorami rozlegały się dzwony pobliskich kościołów. Najbliższy był Bonifratrów, stary zakupturzony zakonnik, naprzeciw jak na dłoni wspaniała Królewska katedra z prastarą pogańską dzwonnicą. Na prawo wspaniały Ś-ty Jan wciśnięty w wąską ulicę. Nieco dalej Bernardyni, Ś-ty Michał i cacka gotyku Ś-ta Anna. A Dominikanie, a Ś-ta Katarzyna?! Byliśmy wówczas szczęśliwi świadomością, że to jest wszystko nasze, niezaprzeczenie nasze. Mieszkanie w śródmieściu udostępniało rzecz prosta udział w życiu umysłowym miasta. Oceniał to Tonio należycie i przeniesienie się na Garbarską uważał za bardzo pomyślną konjunkturę dla siebie. Miło tu było i przytulnie. Cierpliwe poprzestawanie na najniezbytniejszych sprzętach przez szereg lat musiało wreszcie pogodzić się z tem, że do mieszkania Braterstwa wkroczyło trochę komfortu w postaci gustownego garnituru mebli z dużym lustrem i nowego bufetu. Miejsce dla swej pracy obrał sobie Tonio u drzwi na balkon. Tu miał o każdej porze dnia widok na katedrę i górę Zamkową. Miał tu niewielki stoliczek, służący mu za biurko, arenę jego zmagań się z niejedną trudnością. Najczęściej zastawało się go przy tym jego biurku. Wstaje, wita się, ale widać, że myśl czemś mocno zajęta. Ześrodkowany skupiony wyraz. Widać, że ma coś trudnego do przerobienia, jakieś zagadnienie do rozstrzygnięcia, jakiś zawód do przebolenia lub jakąś własną omyłkę już nie do odrobienia. To wszystko w narzuconem wolą opanowaniu. Za chwilę jest z nami zrównoważony, spokojny, rozmawia o rzeczach pobieżnych. Prosty stoliczek inscenizował biurko. Pewnego razu ktoś zażartował, że pan  Profesor dla swej powagi powinien zdobyć się na biurko rzeczywiste. „Myślicie, że będę mądrzejszy pracując przy biurku?” – pyta śmiejąc się. Pamiętam jeden dzień. Jest początek czerwca – pogodny, gorący dzień. Bratowa załatwiła interesa w mieście i wraca po południu do domu. Aniela gotuje obiad. Dziewczynki już powróciły ze szkoły. Rozlega się dzwonek. I to pan przyszedł. Wchodzi z teką napełnioną papierami i umieszcza tę tekę na swoim stoliczku koło balkonu. W tej chwili żona daje mu list syna. List przynosi pomyślne wiadomości, które wnet się omawiają przez rodziców. Z jadalni słychać brzęk talerzy i za chwilę Aniela prosi państwa na obiad. Chciał jeszcze pobiec do ciemnego składziku, gdzie mokną wywołane wczoraj klisze. Lecz z Anielą nie można walczyć, trzeba siadać do stołu. Popołudniowe słońce zaczęło właśnie operować nad jadalnią i promienie jego złocą przedwcześnie swą głową panu domu, ciemne sploty małżonki i czarne głowy makolągw siostrzenic. „Ot panoczek dziś niczego sobie wygląda” – mówi Aniela, przynosząc drugą potrawę. „Aż i popatrzeć przyjemnie. A wczoraj zupełnie jak po chorobie wyglądał. Koniecznie jemu malować zachciało się. Ja jemu mówię, Kaziś, pan nasz dziś bardzo zmęczony, nadto kiepsko wygląda, a on jak przystał, to żadne moje gadanie nie pomogło. I kab hetomu malarzowi dogodzić, panoczek sausiem siebie zamoryu, siedziaczy tak bez ruchu całe pół godziny. Pahladziem jakij budzie portret. Nie kracz – mówi pan – portret będzie dobry, bo majster pierwszorzędny”. Anieli uwaga była słuszna. Bywały dnie, kiedy przychodził wyczerpany, blady. Dla słabych płuc i wątłej organizacji praca pedagogiczna była poważnym wysiłkiem. Odpoczynek poobiedni, tak niezbędny przy tym wydatku sił, nie zawsze był stosowany. Żałował nań czasu, dowodząc, że wypocznie kiedyś w grobie. Wrodzona czynność miała zawsze tysiąc rzeczy do wykonania i walczyła niestety skutecznie z potrzebą odpoczynku. Ten pedagog nieposieda trzymał siebie krótko. Słowo “trzeba” było dla niego bezapelacyjnym rozkazem. Jednak to surowość względem siebie nie wystarczała na wytłumaczenie portretu Siergiejewicza. Takiego Tonia oglądaliśmy tylko w chwilach ostatecznego przygnębienia lub ciężkiej choroby. Pogoda duszy i pogoda twarzy nawet jego badawczemu umysłowi nie dała się zetrzeć. Gdy myśl zgnębiała obnażała, sondowała rebus istnienia. Uczucie ratowało jej surowe wyniki, wielką słodyczą wydobyta z głębin duszy. Nie był optymistą, zbyt był na to głęboki. Lecz obnoszenie smutku i goryczy uważał za oddziaływanie szkodliwe. Natomiast jasnym dziecięcym uśmiechem pozdrawiał wszystko, co na miłość i współczucie zasługiwało. Wypieszczoną przez długie lata ideę pracy dla ludu realizował teraz w swej pedagogicznej działalności. Praca w szkole technicznej nie polegała tylko na wykładach i pokazach. Tu profesor jak w szkole średniej musiał ucznia uczyć osobiście. Zdaje się, że zdarzały się powody udawania się uczni do Tonia wprost do jego mieszkania, gdy sobie z materiałem wykładowym poradzić nie umieli. Poza wykładami podjął się kierownictwa kasą samopomocy nauczycieli P.S.T. w Wilnie. Oto list Kolegi inżyniera Tarłowskiego jako przyczynek do jego pracy. Tutaj przytaczam go dosłownie: “Sz. P. Inżynierze! Nie mogąc przyjść na dzisiejsze posiedzenie uczestników kasy P.S.T. pragnę chociaż listownie, Panu wyrazy mego uznania, więcej podziwu dla Jego imponującego zapału i niepospolitej wytrwałości, z jaką Pan na tym terenie pracuje, dla swojej idei jedyną mając pobudkę przeświadczenie o jej doniosłości i owocności. Nie mogę przy tem nie skłonić się specjalnie przed tą niezmienną życzliwością, z jaką obok troski o prowadzonej przez Pana instytucji traktuje Pan zawsze każdego bez różnicy klienta. Zechce Pan Panie Inżynierze przyjąć wyrazy mego wysokiego poważania i szczerego szacunku. Henryk Tarłowski”. A był to zdecydowany przeciwnik w poglądach społecznych i politycznych”.

Taki wizerunek Antoniego Nekandy-Trepki przekazali jego najbliżsi. A dowody na jego aktywność białoruską pozostały w archiwach i bibliotekach – w dokumentach i w wydawnictwach.

 

„Z głową i butami” w ruchu białoruskim

Dlaczego Antoni Nekanda-Trepka, wyznania ewangelickiego, stał się wybitnym działaczem białoruskim, skoro wywodził się ze środowiska polskiej szlachty, jako potomek Stanisława Nekandy-Trepki, który ożenił się z Antoniną Niesłuchowską.

Jego siostra Wanda wspominała: „Gdy ojciec przyjechał do Mińska i dostał posadę przy kolei Libawo-Romeńskiej, potrzebował mieszkania. Wskazano mu mieszkanie u pp. Niesłuchowskich. W oficynie było parę kawalerskich pokoi. Jeden z nich był wynajmowany przez dr. medycyny Antoniego Ziemięckiego. Do drugiego właśnie wprowadził się inżynier Stanisław Trepka. Swojskość biła od brzóz stojących przy ganku, prowadzącym do domu od niebrukowanego dziedzińca, porośniętego trawą. A atmosfera? Atmosfera domu, podwórza, tego małego państwa, pośród zalewu obczyzny, była tak swojska, jak „Ojcze nasz” odmawiane rano i wieczorem. Stanisław Trepka siadł do napisania listu do Rodziców. Zawiadamiał ich, że dostał mieszkanie u ludzi inteligentnych i dobrych i że chciałby mieć taką siedzibę z brzozami u proga i ciszę ranków i wieczorów niezmąconą obcemi odgłosami: „Jest to pierwsza noc spędzona pod własnym dachem. Wasze myśli, stroskane o mnie, czuję koło siebie. Lęk już jest zażegnany. Środowisko, w którym mi żyć przeznaczono, spełnia moje najśmielsze życzenia. Obawa rusycyzmu i nałamywania się do obcości odpada zupełnie. Mateczko droga, zmów dziękczynną modlitwę za łaskę dla syna swego. A ojczulek niech ani na chwilę nie wątpi, że leit-motivem życia na Białejrusi jest polskość”. Stanisław Trepka ożenił się z Antoniną Niesłuchowską. Ponieważ był wyznania ewangelickiego, umówiono się, że synowie ze związku będą ochrzczeni w kościele ewangelickim, zaś córki – w rzymskokatolickim, którego wyznawcami byli Niesłuchowscy. W domu Niesłuchowskich krzewiono tradycje polskości, co też odpowiadało Stanisławowi Trepce.

Jak to się więc stało, że poeta Jan Niesłuchowski (1851-1897), brat Antoniny wychowany w polskich tradycjach, stał się klasykiem literatury białoruskiej – Janką Łuczyną? Należał do pokolenia, które roznieciło białoruskie przebudzenie narodowe na początku XX w. Siostrzeńca i poetę łączyły bliskie więzy rodzinne, zwłaszcza wspólne pobyty w Zacierzewiu koło Nowego Świerżnia. Na zachowanym zdjęciu rodzinnym (z 1895 r.?) z Janem Niesłuchowskim w centrum, widnieje też jego siostrzeniec Antoni, wówczas gimnazjalista. Otrzymałam je od Marii Nekandy-Trepki z Białej Podlaskiej i opublikowałam w „Nivie” (nr 50, z 16.12.2001 r., s. 1). Pobyty w Zacierzewiu (obecnie Żacierava), gdzie po śmierci Lucjana Niesłuchowskiego, ojca Jana i Antoniny, gospodarzyła jego żona Antonina z córką Wiktorią, zbliżały Jana Niesłuchowskiego i całą rodzinę przyjeżdżajacą z Mińska z ludem białoruskim. Dlatego też język białoruski był ich „drugim językiem ojczystym”, jak pisała we wspomnieniach siostrzenica Janki Łuczyny – Wanda, która od wczesnego dzieciństwa jeździła do Zacierzewia i potem utrwaliła jego obraz w akwarelkach. O języku białoruskim pisała: „Osłuchał się z nim każdy z nas od dzieciństwa. Pogłębialiśmy tę znajomość za każdą bytnością na wsi. Brzmienie jego humorystyczne dla naszego ucha było nam w tej samej mierze miłe. Słuchaliśmy z przyjemnością lapidarnych wyrażeń i całych zdań w tym prastarym dialekcie”.

Syn Antoniego Nekandy-Trepki – Kazimierz – w 1980 r. pisał w liście do Marii Nekandy-Trepki: „Matka Antonina była siostrą Jana Niesłuchowskiego, który pod pseudonimem Janka Łuczyny napisał i wydał w 1903 r. zbiorek wierszy po białorusku pt. „Wiazanka”. Prawdopodobnie stąd zainteresowania Ojca sprawą białoruską, gdyż często bywał jako uczeń w majątku Zacierzew, gdy mieszkał tam wuj Jan N”. Po ukończeniu gimnazjum w Mińsku w latach 1897-1903 Antoni Nekanda-Trepka studiował w Instytucie Technologicznym w Petersburgu, który ukończył jako inżynier-technolog. Studia w Petersburgu zapewne również rozwinęły zainteresowania i wciągnęły go w rodzący się ruch białoruski. Tam w kręgu białoruskich działaczy, m.in. Wacława Iwanowskiego, Jana i Antoniego Łuckiewiczów, Franciszka Umiastowskiego, działał w kole studentów białoruskich. W 1903 r. był jednym z założycieli Białoruskiej Rewolucyjnej Hromady. W 1909 r. znalazł się w wydawnictwie „Zahlanie sonca i u nasza wakonca”. Te pierwsze kontakty z ruchem białoruskim zapewne w znacznym stopniu wyznaczyły jego przyszły los. Jego staraniem zapewne ukazał się w Petersburgu zbiorek utworów w języku białoruskim „Вязанка” Jana Niesłuchowskiego.

Po ukończeniu Instytutu Technologicznego w Petersburgu podjął studia w Liege w Belgii, które ukończył z wyróżnieniem w 1904 r. jako inżynier elektryk. Po studiach pracował jako konstruktor w fabryce mechanicznej Lilpopa, Raua i Loewensteina w Warszawie, a następnie jako inżynier w Handlowym Biurze Akcyjnym Towarzystwa „Siemens-Halske”, w latach 1905-1914 był kierownikiem filii w Warszawie Towarzystwa Elektrycznego „Westinghouse” z siedzibą w Moskwie. Do 1916 r. pracował w Biurze Handlowym Towarzystwa Akcyjnego „Volka” w Rewlu. W latach 1916-1918 był dyrektorem fabryki maszyn rolniczych w Wielkim Tokmaku na Ukrainie, a w latach 1920-1921 jej przedstawicielem w Warszawie. W 1918 r. powrócił do Mińska i uczył fizyki i kosmografii w polskim gimnazjum żeńskim oraz w białoruskim Instytucie Pedagogicznym. Wówczas był już żonaty. Ożenił się w 1906 r. z Julią Janowską, córką mińskiego lekarza Ryszarda Janowskiego. 30 lipca 1907 r. w Mińsku przyszedł na świat ich syn Kazimierz.

Na początku 1919 r. został wywieziony razem z Wacławem Iwanowskim przez bolszewików jako zakładnik do Smoleńska, skąd wrócił w ramach wymiany więźniów w 1920 r. Osiadł w Warszawie, gdzie był przedstawicielem Litwy Środkowej do spraw gospodarczych. W 1921 r. wraz z Leonem Dubiejkowskim, Bolesławem Druckim-Podbereskim znalazł się tam w Tymczasowym Zarządzie Białoruskiego Towarzystwa Pomocy Ofiarom Wojny. W 1921 r. osiadł też w Wilnie, gdzie intensywnie włączył się w białoruską działalność narodową. Kierował działalnością Związku Wileńskiego Kooperatyw. Jego syn Kazimierz pisał we wspomnianym wyżej liście: „Ojciec poświęcił się całkowicie działalności kulturalnej i pedagogicznej – bierze czynny udział w pracach Towarzystwa Szkoły Białoruskiej i był następnie przez parę lat dyrektorem Białoruskiego Gimnazjum w Wilnie. Jak wyżej wspomniałem, brał czynny udział w organizacjach białoruskich społeczno-oświatowych, natomiast nie był zaangażowany w działalności politycznej, gdyż uważał, że ktoś musi robić pracę oświatową, uświadamiającą lud. Napisał i wydał podręczniki po białorusku z fizyki i kosmografii”.


Cdn
Helena Głogowska