Браніслаў Тарашкевіч і беларускі лёс

Вуліца Браніслава Тарашкевіча ў Бельску-Падляшскім, якой пагражае перайменаванне (Радыё Рацыя)

Браніслаў Тарашкевіч (1892 – 1938) несумненна ўпісаўся ў гістарычную памяць беларусаў. Яго імя здаўна (пасля рэабілітацыі ў 1957 г.) знаходзіцца ў беларускіх энцыклапедыях. Біяграмы ў беларускай і польскай „Вікіпедыі” сведчаць пра яго прысутнасць таксама ў віртуальнай прасторы. 

Браніслаў Тарашкевіч (1892 – 1938) і вокладка легендарнага падручніка яго аўтарства

Менавіта беларуская „Вікіпедыя” звяртае ўвагу на тое, што Браніслаў Тарашкевіч быў беларускім грамадска-палітычным дзеячам, мовазнаўцам і пісьменнікам-перакладчыкам. У польскай „Вікіпедыі” прадстаўляецца яго ў першую чаргу як беларускага палітыка, дэпутата польскага сойму, старшыню Беларускага пасольскага гуртка, старшыню Беларускай сялянска-работніцкай Грамады, грамадскага дзеяча, мовазнаўцу, перакладчыка, аднаго са стваральнікаў арфаграфіі беларускай мовы. Паказваюць яны шматграннасць зацікаўленняў і заняткаў Браніслава Тарашкевіча.

На працягу 46 гадоў жыцця здолеў вызначыцца ў некалькіх сур’ёзных жыццёвых ролях, якія трывала ўпісаліся ў гістарычную памяць не толькі ў Беларусі, але і ў Польшчы, і ў Літве. Яго імем з 1972 г. названы вуліцы ў Радашкавічах і ў Маладэчне, а з 2003 г. – у Мінску. 5 сакавіка 1969 г. за дырэктарства Міколы Гайдука было нададзена яго імя Агульнаадукацыйнаму ліцэю з беларускай мовай навучання ў Бельску- Падляшскім. Зараз уваходзячы ў ліцэй стаіць вялікі стэнд у гонар
Б. Тарашкевіча з яго здымкам, гадамі жыцця, асноўнай інфармацыяй пра яго: „беларускі грамадскі дзеяч, вучоны, літаратар, перакладчык” і словамі з прамовы на судзе: „Народ беларускі прабудзіўся і нявольнікам ён не застанецца”. На другім паверсе школы на калідоры знаходзіцца вялікі стэнд са здымкамі і інфармацыямі пра жыццё і дзейнасць Б. Тарашкевіча. Паводле слоў цяперашняга дырэктара ліцэя Андрэя Сцепанюка інтэр’ер ліцэя быў абноўлены ў 2009 г. мастаком Міраславам Здрайкоўскім. У школьнай бібліятэцы знаходзяцца кнігі Аляксандры Бергман пра Б. Тарашкевіча на польскай мове. На ўроках беларускай мовы і гісторыі гаворыцца пра Б. Тарашкевіча і яго заслугі для беларусаў. Як сказаў дырэктар ліцэя Андрэй Сцепанюк мусіць зараз найменш кажацца пра палітыку, а больш пра яго граматыку беларускай мовы, пра пераклады „Пана Тадэвуша” Адама Міцкевіча і „Іліяды” Гомера на беларускую мову, пра яго аратарскія здольнасці. А. Сцепанюк асабіста на прыкладзе абмену Б. Тарашкевіча і Ф. Аляхновіча гаворыць вучням пра страшны беларускі лёс.

Яму прысвечаныя табліцы на дамах, у якіх жыў у Радашкавічах і ў Вільні. У 1972 г. на 80-ыя ўгодкі
Б. Тарашкевіча ў Радашкавічах на доме Сніткаў была адкрытая мемуарная дошка: «Тут у 1923-1931 гг. жыў і працаваў вядомы вучоны і палітычны дзеяч, актыўны ўдзельнік вызваленчага руху працоўных Заходняй Беларусі, акадэмік АН БССР Тарашкевіч Браніслаў Адамавіч». 27 верасня 1979 г. у Вільні на вуліцы Людаса Гіра 37 (колішняя Віленская 12) была адкрытая памятная табліца на літоўскай і беларускай мовах: «У гэтым доме у гадах 1924-1926 жыў беларускі вучоны і педагог, выдатны дзеяч рэвалюцыйнага руху, член камуністычнай партыі ад 1925 года Браніслаў Адамавіч Тарашкевіч».

Несумненны беларускі палітычны лідар пасля І сусветнай вайны, нават у сітуацыі стаўлення яго перад судом, быў параўнованы публіцыстам Альбінам Стэповічам з Магатмай Гандзім, змагаром за правы гіндусаў: «Gdy był posłem sejmowym w poprzedniej kadencji, zwracał na siebie uwagę jako osobnik ruchliwy, ekspansywny, śmiały. (…) Na trybunie zwraca na siebie uwagę jako człowiek o manierach i wyglądzie Europejczyka. (…) Przemawia spokojnie i dużo, ale nie nużąco. Z postawy i tonu bije duma i wyniosłość. Nic w nim nie znać z oskarżonego. Odnosi się wrażenie, że nie zależy mu wcale na uniewinnieniu, gdyż mówi rzeczy, jak się wyraził obrońca „niepopularne” dla sądu. Istotnie, twierdząc, że jest marksistą, kolektywistą, że „po tamtej stronie buduje się białoruski Dom” obronie sytuacji nie ułatwiał, mimo to kategorycznie neguje jakąkolwiek organizacyjną łączność  z partją komunistyczną. Przyznaje się, że odrzucił ułaskawienie Prezydenta po wyroku Hromady, ponieważ nie objęło ono jego kolegów. (…) Taraszkiewicz ideę postawił wyżej wolności osobistej. Nie załamał się i dlatego w oczach swoich zwolenników, którzy mogli nieco powątpiewać o jego szczerości, urósł znacznie wyżej niż przedtem. Można twierdzić z całą pewnością, że Taraszkiewicz, mimo całej mglistości swej politycznej ideologji cieszy się dziś popularnością wśród wszystkich niemal Białorusinów i ma zwolenników bodaj znacznie więcej od najbardziej czołowych działaczy białoruskich. (…) Prawie wszyscy Białorusini stoją na stanowisku, że Białoruś w przyszłości musi stać się samodzielnem państwem. Ten postulat łączy wszystkich, natomiast wypisywanie na sztandarze haseł o formie ustroju przyszłej Białorusi od razu zaczyna różnić i rozpraszać jednolity front. Zdaje się, iż Taraszkiewicz zdaje sobie z tego sprawę i na pytanie sądu, jaki ma być ustrój przyszły Białorusi, uchylił się od odpowiedzi nie z obawy przed wygłoszeniem osobistych życzeń i poglądów, ograniczając się do uwagi, że o ustroju Białorusi zadecydują w przyszłości białoruskie masy chłopskie i robotnicze. Takie stanowisko należy uważać za trafne i zapewniające Taraszkiewiczowi wszechstronną popularność w kołach białoruskich. Nie ulega wątpliwości, że wyrok skazujący nie przekreśli roli Taraszkiewicza w ruchu białoruskim, podobnie jak trzymanie w więzieniu Gandhiego nie pomniejszyło jego wpływów i znaczenia wśród Hindusów”.

Б. Тарашкевіч не ўсімі беларусамі ўспрымаўся спачувальна. Асаблівае стаўленне выказаў нядаўні яго грамадоўскі паплечнік Фабіян Акінчыц у брашуры «Правакацыя беларускага народу (да справы б. старшыні Грамады Б. Тарашкевіча»: «Для беларускага нацыянальнага руху дрэнна ўжо тое, што ён сваёю папулярнасьцю, якую здабыў за часоў Грамады, сьведама вядзе яўна камуністычную працу, прыкрываючы яе нац.-вызваленчаю фразэалёгіяю. (…) Легенда аб ягонай ідэёвасьці і нацыянальным гэраізьме павінна закончыцца назаўсёды». Брашура была ўспрынята адмоўна. Альбін Стэповіч, сам будучы хадэцкіх поглядаў, пісаў пра яе: «Ukazała się wprawdzie niedawno broszura napastliwa, charakteryzująca Tarszkiewicza jako zdecydowanego komunistę; zdaje się, że, wbrew intencjom autora, broszura ta w pewnej mierze ułatwiła Taraszkiewiczowi wyjazd do Sowietów. Był to jedyny jej efekt”. Брашура пазней трапіла ў бібліятэчныя спецфонды і да 90-ых гг. была недаступнай. Выйшла рэпрынтам у Мінску ў 1991 г. і ў адрозненні ад 1933 г. распаліла нанава эмоцыі вакол асобы Б. Тарашкевіча і яго ролі ў беларускім нацыянальным руху. Тым больш, што прарочымі аказаліся словы Ф. Акінчыца наконт будучыні Б. Тарашкевіча: «Мы не памылімся, калі скажам, што Тарашкевіч, будучы чалавекам слабавольным, «метнулся» у камуністычны бок дзякуючы шкадлівым уплывам «злых духаў» Беларускага народу, якія заселі ў Вільні і кіруюць адтуль усімі цёмнымі справамі праз падстаўленых людзей. Яны плянова і сыстэматычна губяць усе патрэбныя для беларускай справы адзінкі, якія толькі падпадаюць пад іхнія ўплывы і яны-ж зьяўляюцца галоўнымі вінавайцамі таго, што здарылася з Тарашкевічам і ягонымі таварышамі. Толькі дзякуючы гэтай акалічнасьці і сваяму ўласнаму бязвольлю Тарашкевіч, наперакор здароваму сэнсу цьвердзіць, што ўсе ягоныя сымпатыі там, дзе камуністы пабудавалі «Беларускі Дом…» Калі небудзь мы будзем сьведкамі таго, як ён апынецца ў гэтым «доме» і загаспадаруе… Цяжка быць цяпер прарокам, але думаем, што ад ягонага выезду беларуская справа ў Польшчы нічога не страціць, а ў Савецкай Беларусі – нічога не прыбудзе. Магчыма й так, што Тарашкевіч сам, разам са сваімі таварышамі, пераканаецца, нарэшце, якімі фалшывымі шляхамі яны ішлі, шукаючы спосабаў вырашэньня  беларускага пытаньня. Але будзе позна…».

Асаблівай папулярнасцю ў пачатку 90-ых гадоў стаў цешыцца эпізод абмену палітычнымі вязнямі Браніслава Тарашкевіча і Францішка Аляхновіча ноччу з 6 на 7 верасня 1933 г. Упершыню пра той факт напісаў у „Пшэглёндзе Віленскім” Альбін Стэповіч: «Droga, którą przebył Taraszkiewicz w swojej działalności politycznej i poglądach jest ze wszechmiar pouczającą. Od niefortunnej próby współpracy z Polakami, poprzez walkę opozycyjną względem rządów polskich, przychodzi wreszcie do przekonania, że marksizm w interpretacji Lenina jest jedyną doktryną, zdolną przeobrazić świat i udoskonalić go. (….) Droga Taraszkiewicza, dzięki polityce narodowościowej u nas, coraz bardziej staje się bitym gościńcem dla Białorusina. Polityka ta właśnie poprowadziła Taraszkiewicza z obozu radykalizujących polonofilów do obozu wiernych wyznawców doktryny komunistycznej. (…) O ile wyjazd Taraszkiewicza nikogo nie zadziwił, o tyle wymiana jego na Alechnowicza wszystkich zaskoczyła. Jaka ironja losu! Dawni starzy przyjaciele stanęli przy słupach granicznych, jako przedstawiciele wrogich sobie kierunków politycznych. I obydwaj uzyskali wolność po kilkuletnim więzieniu – jednocześnie…”.

Францішак Аляхновіч, будучы ўжо ў Вільні, пісаў пра нахабства, якога дапусціліся ўлады БССР, мяняючы дакрэтам Рады народных камісараў з 15 верасня 1933 г. беларускі правапіс: «Wiceprezes Białoruskiej Akademji Nauk tow. Dąbal wyjaśnia w prasie mińskiej, iż pomieniona reforma ma na celu oczyszczenie języka białoruskiego od naleciałości wprowadzonych przez białoruskich demokratów narodowych, którzy rzekomo usiłowali utworzyć sztuczną barjerę między jęz. białoruskim a rosyjskim, drogą wyeliminowania zeń elementów rosyjskich. Reforma obejmuje 27 osobliwości jęz. białoruskiego, „reformując” go w ten sposób, iż one tracą swe brzmienie białoruskie i upodobniają się do rosyjskiego, a niektóre z nich wprost są zamienione wyrazami rosyjskiemi. Tak ważny akt kulturalno-naukowy odbywa się bez udziału sił naukowych, staje się zarządzeniem administracyjnem, którego nikt nie poważy się nie spełniać. Co najciekawsze, że dekret o reformie pisowni przypada niemal w jednym czasie z przybyciem do Mińska autora reformowanej gramatyki B. Taraszkiewicza, bez wiedzy i aprobaty tegoż. To już nie tylko brak niezbędnej w podobnym wypadku kurtuazji, lecz coś więcej. (…) Białorusini, zamieszkujący w Polsce, jak było do przewidzenia reformy sowieckiej nie uznali. Odbył się szereg protestów przeciwko rusyfikowaniu języka białoruskiego przez bolszewików”. Пасля ў Польшчу даходзілі чуткі пра арышт, а нават пра смерць Браніслава Тарашкевіча.

У Беларусі пра яго стала больш вядома толькі праз 20 гадоў – пасля 1956 г., калі 27 студзеня Ваенная Калегія Вярхоўнага суда СССР перагледзела справу па абвінавачанню Б. А. Тарашкевіча і спыніла яе „зза адсутнасці саставу злачынства”. Тады і пачалося вывучэнне яго біяграфіі і розных дзялянак яго дзейнасці. Разам з палітычнай адлігай загаварылася і пра Браніслава Тарашкевіча, пры тым амаль адначасова ў Беларусі і ў Польшчы. У 1964 г. пра першыя мінскія публікацыі пра яго згадала Аляксандра Бергман на старонках беластоцкай „Нівы”. Да 1964 г. у Беларусі паказаліся ў друку артыкулы пра яго як аўтара беларускай граматыкі Льва Мірачыцкага, Арсеня Ліса і Барыса Клейна – пра яго грамадска-палітычную дзейнасць. Аляксандра Бергман звярнула ўвагу на рознабаковасць падыходу да жыцця і дзейнасці Браніслава Тарашкевіча: «Знаёмячыся з творчасцю Б. Тарашкевіча, з усёй яго дзейнасцю, біяграфіяй, нават сёння цяжка сказаць, што ў ім перамагала: вучоны, вялікі рэвалюцыйны дзеяч, аратар, публіцыст? (…) Публікацыі, якія з’явіліся ў Мінску ў апошнія гады, абапіраюцца на шырокія крыніцы, пачэрпнутыя з архіваў, больш шырокія, чым гэта было раней, калі да значнай часткі важных матэрыялаў амаль ніхто не меў доступу. І ў гэтым найбольшае значэнне апошніх публікацый».

У 60-ыя гады перамагла тэндэнцыя, каб паказваць Браніслава Тарашкевіча як беларускага гарамадска-палітычнага дзеяча (стваральніка і старшыню Беларускай Сялянска-Работніцкай Грамады, пасла на сойм, вязьня польскіх турмаў), а не як мовазнаўцу, у тым ліку аўтара беларускай граматыкі. Магчыма абавязуючы БССР-аўскі правапіс у навучанні беларускай мовы і ў беларускіх выданнях у Польшчы  не спрыялі памяці Б. Тарашкевіча як мовазнаўцы і аўтара беларускай граматыкі.

У той час жыло яшчэ шмат людзей, якім Б. Тарашкевіч быў вядомай асобай, пра што пісаў Арсень Ліс, якога кніга „Браніслаў Тарашкевіч” выйшла друкам у Мінску ў 1966 г.: „Сярод старэйшых людзей у былой Заходняй Беларусі і сёння амаль не сустрэнеш чалавека, які б не ведаў імя Браніслава Тарашкевіча. Адны ўспамінаюць, што вывучалі родную мову па ягонай граматыцы, другім з даўніх год запала ў сэрца палымянае слова Тарашкевіча-дэпутата, сказанае ім на мітынгу, ці баявая антыўрадавая прамова ў польскім сейме, трэція сустракаліся з кіраўніком Беларускай сялянска-работніцкай грамады на суровых этапных шляхах панскіх астрогаў. Мужны і таленавіты абаронца інтарэсаў працоўных, выдатны арганізатар мас, вучоны-патрыёт, чалавек высокай культуры і абаяльнасці – такім быў слаўны сын беларускага народа Браніслаў Тарашкевіч, такім застаўся ён у памяці пакалення рэвалюцыйных барацьбітоў 20-30-х гадоў. Такім дораг ён нашчадкам”. Пра гэтае выданне пісала ў „Ніве” Аляксандра Бергман.

Захапіўшыся феноменам БСРГрамады і заадно Б. Тарашкевічам пра новыя знаходкі і распрацоўкі гэтай тэмы публікавала яна ў „Ніве” ды ў польскіх гістарычных часопісах. Шукала звестак у польскіх, беларускіх, літоўскіх і расейскіх архівах, шукала яго радні і знаёмых. Яшчэ ў 60-ыя гады пазнаёмілася м.інш. з яго першай і другой жонкамі, з вядомым беларускім паэтам Станіславам Шушкевічам, які сустрэў Б. Тарашкевіча ў 1937 г. у Мінскай турме, але на той час не смеў пра тое ёй сказаць. Толькі праз 24 гады 8 сакавіка 1988 г. ён пісаў Аляксандры Бергман: „Пані была ў нас тады, калі нельга было казаць праўду і трэба было прыслухацца, ці няма каго за дзвярыма… Сядзеў у старой турме (у Мінску) у паўпадвальнай камеры. Было нас чацвёра. Адзін сярод нас быў польскі камуніст і ўмеў шляхам перастуквання перамаўляцца цераз сцяну. Быў у камеры 15, а ў 16-й знаходзіўся Браніслаў Адамавіч (Тарашкевіч). Было гэта, наколькі помню, у пачатку чэрвеня 1937 года. Мы даведаліся, што Браніслаў прыйшоў увесь збіты. Сказаў, што не выжыве, што ўся яго бялізна ў крывавых плямах, што, здагадваецца, яго зноў павязуць у Маскву…”.

Гэты прыклад паказвае, як мянялася грамадска-палі­тычная сітуацыя ў Савецкай Беларусі, у СССР – у 1988 г. была там „перастройка” і „гласнасць”. Пачыналася гаварыць пра сталінскія рэпрэсіі, пачыналася беларускае нацыянальнае адраджэнне, вярталіся забытыя імёны беларускай гісторыі. Тады таксама ў 1990 г. у Беларусь вярнулася імя Францішка Аляхновіча, выдаліся яго творы, м. інш. „У кіпцюрох ГПУ”, у якім піша ён пра абмен на мяжы ў 1933 г. Загаварылася пра двух выдатных беларускіх дзеячаў як пра беларускі лёс у ХХ ст. А яшчэ Арсень Ліс у сваёй працы пра Б. Тарашкевіча не мог падаць прозвішча „абменніка”.

Тымчасам Браніслаў Тарашкевіч да гэтага часу існаваў ідэалагічна як грамадска-палітычны дзеяч, які змагаўся за правы працоўных Заходняй Беларусі і супраць палітыкі польскай дзяржавы.

Нягледзячы на ідэалогію ў 1968 г. у навуковы ўжытак уводзілася яго беларуская граматыка (у „Гісторыі беларускай літаратурнай мовы” І. Крамко, А. Юрэвіч, А. Яновіч), праўда – як гісторыя беларускай мовы з адназначнай ацэнкай яе значнасці ў развіцці беларускай літаратурнай мовы: „Асобнае месца сярод першых спробаў выпрацоўкі нормаў беларускай літаратурнай мовы займае „Беларуская граматыка для школ” Б. Тарашкевіча, першае выданне якой выйшла ў 1918 годзе. Яна прадстаўляе сабой першы і тым не менш вельмі ўдалы вопыт вылучэння асноўных заканамернасцяў беларускай мовы. Прапанаваная аўтарам фанетыка-граматычная сістэма беларускай мовы замацавалася як сістэма яе літаратурных нормаў. Граматыка Тарашкевіча на працягу 10 гадоў вытрымала 5 выданняў (апошняе, 5-е выданне 1929 г., значна пераробленае і пашыранае), доўга заставалася адзіным па сутнасці стабільным вучэбным дапаможнікам, на аснове якога ствараліся ў далейшым новыя падручнікі, працы і даследванні на беларускай мове. (…) Неабвержаным доказам правільнасці выбранага напрамку ў развіцці беларускай літаратурнай мовы служыць тое, што сучасная беларуская літаратурная мова адлюстроўвае ўсе галоўныя асаблівасці і нормы, вызначаныя ў свой час Тарашкевічам”. Факсімільнае выданне „Беларускай граматыкі для школ” з 1929 г. выйшла толькі ў 1991 г. у Мінску. Раней гэта было немагчымае, перад усім з увагі на тое, што беларускія эмігранцкія выданні карысталіся „тарашкевіцай”, а ў Беларусі абавязвала т.зв. „наркомаўка”, уведзеная паводле рэформы правапісу ў 1933 г. Таксама беларускія незалежныя выданні („саміздат”) у Беларусі з канца 80-ых гадоў пачалі карыстацца „тарашкевіцай”.

Аляксандра Бергман у Польшчы з пасіяй збірала звесткі пра Браніслава Барашкевіча і пісала пра іх у „Ніве”. Таксама ў гэтым беларускім тыднёвіку беларусаў у Польшчы шмат месца адводзілася яму пры нагодзе юбілеяў з нагоды дня нараджэння. Уладзімір Паўлючук адшукаў яго сям’ю ў Польшчы. У першым адрэзку пісаў: „Аб Браніславе Тарашкевічу, кіраўніку аграмаднай 100-тысячнай беларускай арганізацыі – Грамады, ведаем параўнальна мала. Пакуль што нямнога знойдзена дакументаў, якія б паказвалі жыццё і дзейнасць гэтага вялікага змагара беларускага народа. Не прэтэндуючы да пісання біяграфіі гэтага беларускага рэвалюцыянера, хацеў бы расказаць аб Браніславу Тарашкевічу такім, якім рысуецца ён у памяці блізкіх яму асоб: сястры, швагра, хроснага сына, вучаніцы”. Сястра Тэкля з мужам Геранімам Янкоўскім жыла ў Эльблёнгу і наведаў іх У. Паўлючук у снежні 1965 г. Сястра звярнула ўвагу на рэлігійнасць брата, які пасучы свінні насіў іконы і аддаваўся рэлігійным практыкам. Сям’я вырашыла, што павінен ён стаць ксяндзом і аддалі яго вучыцца. Але ён не хацеў быць ксяндзом.  Г. Янкоўскі ўспамінаў візіты ў хаце Тарашкевічаў кс. Яна Семашкевіча: „Калі прысутныя падвыпілі, Тарашкевіч пазіруючы ігру на скрыпцы і штурхаючы ксяндза локцем, пачаў прыпяваць: Ой, каб ксёндз жонку меў, ані піў бы, ані еў, ані еў бы, ані спаў бы, толькі жонку цалаваў бы”. Кс. заходзіў да бацькі і казаў яму: „Твой Бронцё пачаў рабіць нейкую рэвалюцыю ў сейме, каб ты ведаў, што ён там цяпер чаўпе. Ты пакрычы на яго, калі прыедзе, каб перастаў”. А той казаў бацьку: „Якую там, бацька, рэвалюцыю. (…) Я толькі хачу, каб была на свеце справядлівасць. Навошта вось, для прыкладу, прысылаюць нам войтаў аж з Познані, ці ж у нас няма сваіх людзей добрых? Або паліцыянтаў? А навошта такую армію ўтрымліваць, падаткі на яе плаціць? Няхай дадуць людзям свабоду, тады і армія непатрэбная стане”.

Пасля кастрычніцкай рэвалюцыі, калі Тарашкевіч у канцы 1918 г. завітаў у родныя ваколіцы сустрэўся з дваюрадным братам і хросным сынам, малодшым 16 гадоў, Пётрам Ганцэўскім, які жыў у вёсцы Вясёлая на Віленшчыне, 25 км ад Чарнулішак. У 1966 г. жыў ён у Кайкове каля Аструды і працаваў у мясцовым ГС. Быў у 1923 г. на вяселлі ў Тарашкевіча. Апошні раз П. Ганцэўскі бачыў Тарашкевіча на судзе ў Вільні, калі той „на пытанне аб месца жыхарства адказаў іранічна: турма, а на пытанне аб веравызнанні заявіў горда: няверуючы”. Б. Тарашкевіч адказваў брату на пытанне пра беларускую дзяржаўнасць: „Будзем мець, але толькі тады, калі будзем мець многа адукаваных людзей. Без адукацыі нічога не створым”.

У. Паўлючук знайшоў таксам і яго вучаніцу Надзею Касову, настаўніцу біялогіі у школе н-р 5 у Аструдзе: „Браніслаў Тарашкевіч належаў да людзей, якіх усе любяць. І мы яго любілі. На школьных урачыстасцях знаходзіўся ён заўсёды ў кругу разрадаванай, вясёлай моладзі, чалавек надзвычай дабрадушны з нягаснучай усмешкай на вуснах. Вучні беларускай гімназіі нідзе раней беларускай мовы не вучыліся, ведалі яны толькі віленскі беларускі дыялект, у якім параўнальна многа паланізмаў. Тарашкевіч не здаваўся, з гэтай жа дабрадушлівай ухмылкай цярпліва выпраўляў моўныя недахопы вучняў. Кніжак да навучання беларускай мовы амаль не было. Тарашкевіч найчасцей прыносіў з сабою кніжкі з хаты, вучні чыталі іх на ўроках, часта бралі з сабою дадому. Чыталі вершы Купалы, Коласа і іншых беларускіх пісьменнікаў. Часта Тарашкевіч чытаў вучням свае вершы проста са сшыткаў. Слухаючы ўспамінаў Надзеі Касовай аб добрадушнасці, спакойным настаўніку Браніславе Тарашкевічу, цяжка ўявіць сабе, што быў гэта той самы паслядоўны, непахісны рэвалюцыянер, якога палымяныя прамовы некалькі гадоў пазней узнялі беларускі люд на барацьбу з санацыйным рэжымам”.

На артыкулы У. Паўлючука адазвалася Вера Ніжанкоўская з Радашкавіч, першая жонка Б. Тарашкевіча, звяртаючы ўвагу на недакладнасці журналіста.

Да сёння невядома дзе пахаваны Б. Тарашкевіч. Упершыню ў 1957 г. стала вядома, калі памёр Б. Тарашкевіч. У даведцы аб рэабілітацыі пададзена была дата смерці 22 лістапада 1941 г. Такую дату падала Аляксандра Бергман у сваёй кнізе пра Б. Тарашкевіча. Толькі ў 1979 г. выявілася, што Б. Тарашкевіч у сапраўднасці быў расстраляны 29 лістапада 1938 г.

У 1967 г. на першай старонцы „Нівы” з нагоды 75-ых угодкаў Б. Тарашкевіча быў змешчаны яго здымак і рэкамендаваліся ўспаміны Мар’яна Пецюкевіча, які сустракаўся з Б. Тарашкевічам, калі той быў яго настаўнікам і дэпутатам польскага сойма . М. Пецюкевіч успамінаў яго як свайго настаўніка ў  Віленскай беларускай гімназіі, які правіў яго першыя паэтыцкія спробы. Сустракаўся з ім таксама ў яго роднай парафіі ў Лаварышках, дзе ксяндзом быў Янка Семашкевіч, а арганістам Янка Пазьняк.

А. Бергман была таксама ўдзячная М. Пецюкевічу за дапамогу ў распрацоўцы біяграфіі Б. Тарашкевіча. Як шмат ён ёй дапамог сведчаць яго лісты. Аляксандра Бергман вярнула памяць пра Браніслава Тарашкевіча ў Польшчы публікуючы пра яго кнігу ў 1977 г. „Rzecz o Bronisławie Taraszkiewiczu”, раней апублікаваўшы пра яго артыкулы ў „Ніве” і ў польскіх гістарычных часопісах. Ва ўступе да беларускага выдання гэтай кнігі, напісала пра свае зацікаўленні Б. Тарашкевічам: „Калісьці ў мяне спыталі, чым так прывабіла мяне асоба Браніслава Тарашкевіча, чаму гэтулькі часу аддаю збіранню матэрыялаў пра яго. Адказала і сёння паўтараю: прычыны належыць шукаць у ім самім, у гісторыі яго жыцця. Спачатку Тарашкевіч зацікавіў мяне толькі як заснавальнік і правадыр Беларускай Сялянска-Работніцкай Грамады. (…) Паступова, па меры збірання звестак, пераканалася, што не толькі гэты перыяд, але і ўсё жыццё Тарашкевіча было цікавае і ў многіх адносінах павучальнае, бо належаў ён да тых людзей з Віленшчыны, якія валодалі незвычайнай годнасцю і выключнымі здольнасцямі. Намер напісаць па магчымасці поўную біяграфію Браніслава Тарашкевіча з’явіўся ў ходзе бліжэйшага знаёмства з яго асобай. (…) Матэрыялы пра Браніслава Тарашкевіча пачала я збіраць з 60-х гадоў, але толькі ў 1972 годзе пашчасціла мне апублікаваць тое, што ў ранейшых варунках было не так проста зрабіць, – надрукаваць хоць бы нарыс з яго жыццяпісу”. У размове Георгія Валкавыцкага (галоўнага рэдактара беластоцкай «Нівы») з Аляксандрай Бергман, пасля выхаду яе кнігі пра Б. Тарашкевіча яна сказала пра яго значэнне: «Вучыцца ў яго можна ва ўсіх галінах, у якіх прымаў удзел, бо быў творчы. Перш за ўсё асоба. У кожных абставінах грамадскі і нацыянальны інтарэс ставіў вышэй асабістага. У цяжкіх хвілінах не вёў сябе пакутнікам, ахвярай часу, захаваў чалавечую годнасць. Усё рабіў з задавальненнем, цяжкасці яго ў пэўным сэнсе развесялялі і выклікалі добры настрой. Цяжкасці сустракаў з узнятай галавой». Кніга А. Бергман была перакладзена на беларускую мову толькі ў пачатку 90-ых гг. і выйшла ў Мінску толькі ў 1996 г., амаль 20 гадоў пасля польскага выдання. У «Слове да чытача» Арсень Ліс пісаў пры высокія вартасці кнігі: «рэч, бясспрэчна, актуальная. Актуальнасць манаграфіі польскай даследчыцы заключаецца перш-наперш у тым, што яна прысвечана аднаму з найбуйнейшых дзеячаў беларускага адраджэнска-вызваленчага руху навейшага часу. А. Бергман асэнсоўвае палітычны лёс Тарашкевіча на ўнікальна багатым дакументальна-архіўным матэрыяле, скрупулёзна сабраным у Варшаве, Вільні, Маскве. Гэта дазволіла даследчыцы глыбей прасачыць унутраныя пружыны грамадска-палітычных працэсаў 20-30-х гадоў, аб’ектыўней зразумець і больш выпукла паказаць вобраз аднаго з самых самаахвярных і трагічных барацьбітоў за суверэнную Беларусь. Надзённасць кнігі А. Бергман яшчэ і ў тым, што яна зноў жа грунтоўна асвятляе грамадаўскі рух, ля вытокаў якога стаяў Тарашкевіч. (…) Ацэнка ўкладу грамадаўскага руху ў палітычнае разняволенне беларускага народа яшчэ наперадзе. Зрэшты яна ў пэўнай меры выцякае і з даследаванняў А. Бергман, якія ў адрозненне ад эскападаў супроць БСР Грамады, зробленых у апошнія гады журналістамі, носіць не публіцыстычны, а навукова аргументаваны характар. Няма сумніву, што беларускі вызваленчы рух, пазначаны этапам Беларускай сялянска-работніцкай грамады, быў і застаецца прыкметнай вехай на ахвярным шляху беларусаў да свабоды».

Аляксандра Бергман увяла Б. Тарашкевіча перад усім у беларускую гістарычную сведамасць у Польшчы. З чытачамі «Нівы» дзялілася сваімі знаходкамі і думкамі. Б. Тарашкевіч, як правадыр БСР Грамады, якая у палавіне 20-ых гадоў цешылася вялікай папулярнасцю на Беласточчыне, ставаў таксама блізкім нашчадкам быўшых грамадоўцаў. Таму з нагоды чарговых круглых угодкаў з дня нараджэння паяўляліся пра яго артыкулы ў «Ніве» і ў «Беларускіх каляндарах».

Зацікаўленне А. Бергман Б. Тарашкевічам мела яшчэ і звычайнае людское, эмацыйнае вымярэнне. Калі ў 1989 г. у Маскве памерла другая жонка Б. Тарашкевіча Ніна Аляксандраўна, А. Бергман напісала пра яе ў «Ніву»: «Яе супольнае жыццё з Браніславам Тарашкевічам не працягвалася доўга – ад 1934 года да мая 1937 г., калі Браніслава Тарашкевіча і Ніну Аляксандраўну арыштавалі ў іх маскоўскай кватэры. Якія ж былі гэта гады! Мала сказаць: цяжкія. Усё, аб чым марыў Тарашкевіч, калі ў польскай турэмнай камеры, у 1933 г., даведаўся, што будзе абменены ў СССР, – усё знявечылася. Марыў аб працы ў Беларусі і для Беларусі – а мусіў жыць у Маскве, працаваць у Міжнародным аграрным інстытуце – ён, адзін з найбольшых беларускіх філолагаў, член Акадэміі Навук БССР. Марыў аб сустрэчы з сябрамі, таварышамі па барацьбе, а толькі пасля прыбыцця ў Маскву даведаўся, што ўсе дзеячы «Грамады» і «Змагання» – арыштаваны і палічаны агентамі польскай разведкі. Ці Ніна Аляксандраўна ўсведамляла сабе цэлую трагедыю сітуацыі? Адчувала яго боль. Рабіла ўсё, каб не адчуваў адзіноцтва, стварыла для яго сямейную атмасферу і стала для яго ў гэты страшны час самым блізкім чалавекам. (…) Якім дарагім быў для яе Браніслаў Тарашкевіч, ведаем таксама з яе гераічнага змагання, да апошніх дзён жыцця, за выратаванне літаратурнай спадчыны Тарашкевіча. Неадкладна пасля атрымання дакумента аб яго рэабілітацыі, ужо ў 1957 (!) годзе паехала ў Мінск з рукапісам яго перакладу «Пана Тадэвуша» Міцкевіча і на працягу многіх год змагалася за яго выданне, чаго наканец дачакалася. Праўда, працягвалася гэта 24 гады! Але – дачакалася. Гэты рукапіс выратаваны толькі дзякуючы таму, што схавала яго ў сваёй сястры. У гэтым жа 1957 годзе Ніна Аляксандраўна пачала барацьбу за адшуканне калонак і машынапісу перакладу «Іліяды» Гамера на беларускую мову. (…) Варта тут яшчэ ўспомніць што ў 1976 годзе Ніна Аляксандраўна гасцявала ў Варшаве, была госцем і Беластока. І што было для яе асаблівым перажываннем – наведанне Агульнаадукацыйнага ліцэя  ў Бельску-Падляшскім імя яе мужа. (…) Яе прыезд да нас прынёс ёй многа хвалявання, а нам паказалася цудоўнай і інтэлігентнай жанчынай, якая была для Браніслава Тарашкевіча не толькі добрай жанчынай, але і найбліжэйшым прыяцелем на цяжкім этапе яго жыцця».

А. Бергман падтрымлівала таксама сувязі з першай жонкай Б. Тарашкевіча – Верай Андрэеўнай Ніжанкоўскай. Упершыню едучы ў беларускія бібліятэкі і архівы у канцы 80-ых гадоў атрымала я адрас В. Ніжанкоўскай з просьбай наведаць яе і перадаць падарак ад А. Бергман. Мне не верылася на той час, што жонка Б. Тарашкевіча магла быць у жывых. Дзякуючы А. Бергман на працягу 10 апошніх гадоў яе жыцця я шмат разоў наведвала  В. Ніжанкоўскую, дзякуючы якой гісторыя беларускага нацыянальнага руху і постаць яе мужа ставаліся жывымі. Жыла яна надзеяй на стварэнне музея ў сваім быўшым доме, які улады адабралі за савецкім часам. Разрысоўвала планіроўку, захоўвала экспанаты. Вера Ніжанкоўская памерла 6 мая 1998 г. так і не дачакаўшыся музея. Варта згадаць, што дзякуючы Аляксандры Бергман пасля яе смерці, на выдадзеныя ў 2005 г. «Лісты» М. Пецюкевіча, адгукнулася прафесар акулістыкі з Вроцлава Ганна Ніжанкоўская, якой сям’я, асабліва сын, гадамі шукалі звестак пра Уладзіслава Ніжанкоўскага, які расстаўся са сваёй першай жонкай і ажаніўся з Верай Тарашкевічыхай. Ад мяне даведаліся пра яго дачку Ірыну з Радашкавіч і змаглі з ёй пазнаёміцца. Б. Тарашкевіч таксама стаўся ім блізкай асобай, вядомай як аўтар беларускай граматыкі.

У выніку да 125-ых годкаў нараджэння Б. Тарашкевіча можна задумацца над яго месцам ў беларускай гістарычнай памяці. Часта пры ім паяўляюцца такія акрэсленні: «нязнаны», «забыты», што аддае яго прысутнасць у сведамасці беларусаў. «Для адных гэты чалавек – бацька беларускай граматыкі, для іншых – камуніст і агент Камінтэрна» – напісаў Ігар Мельнікаў. «Сярэдні малады мінчанін не ўмее сказаць зашмат і пра патрона (Б. Тарашкевіча – прып. Л. Г.), а можа нават і нічога» – напісаў Мацей Халадоўскі ў беластоцкай «Ніве», апошні раз успамінаючы Б. Тарашкевіча ў 2015 г. пры нагодзе кастынгу да спэктакля па п’есе Эльдара Бякірава «Браніслаў Тарашкевіч». П’есу пра Б. Тарашкевіча «Арышт» напісаў таксама свайго часу Сакрат Яновіч пад уплывам кнігі А. Бергман, якая выйшла ў Польшчы ў 1977 г. Пісаў яе на працягу 20 гадоў, а пасля паслаў у Акадэмічны тэатр імя Якуба Коласа ў Віцебск. Там яе паставілі пад загалоўкам «От цо да» і ў 2002 г. прывезлі ў Крынкі, Бельск і Гайнаўку на Беласточчыне. Прысутны на спектаклі аўтар сказаў: «Здзіўлены, гэта больш чым урадаваны, бо жыццё Тарашкевіча – цэлая эпоха, мініяцюрны лёс усіх нас, лёс ад якога нельга ўцячы». У 1958 г. Багдан Падоскі, следчы суддзя ў працэсе БСРГ, які праслухоўваў Б. Тарашкевіча, успамінаў яго: «Formalnym i faktycznym przywódcą Hromady był Bronisław Taraszkiewicz, poseł na Sejm. (…) Był jednym z twórców współczesnego języka białoruskiego i autorem jego gramatyki. Była to jednostka nieprzeciętna i ideowa. (…) Podkreślał, że pragnie, aby nie zaginęła prawda historyczna o pierwszej w dziejach narodu białoruskiego masowej organizacji politycznej. (….) Stwierdził, że jako działacz niepodległościowy białoruski naśladował świadomie Józefa Piłsudskiego, który walcząc o niepodległość Polski posługiwał się socjalistycznymi hasłami społecznymi, jako narzędziem do pozyskania mas ludowych dla idei niepodległości. Zastąpił on jedynie hasła socjalistyczne hasłami komunistycznymi, jako współcześnie bardziej, zdaniem jego, atrakcyjnymi. Natomiast jeśli chodzi o praktyczną akcję polityczną, Taraszkiewicz uznał za godną naśladowania metodę biernego oporu Gandhiego i dlatego zdecydował się na propagowanie haseł niepłacenia podatków i odmowy rekruta. Jestem przekonany, że wyjaśnienia Taraszkiewicza były zgodne z prawdą i odzwierciedlały jego sposób myślenia”.

 

Лена Глагоўская

Календарыюм (12/2017)

Снежань – гадоў таму

1155 – 862 год. Першыя летапісныя зьвесткі пра Смаленск як адзін з гарадоў крывічоў, продкаў беларусаў.

780 – 1237 год. Разгром войскамі князя Данілы Раманавіча крыжацкіх рыцараў пад Драгічынам на Бугу.

655 – У 1362 годзе войскі Старабеларускай Дзяржавы (Вялікага Княства Літоўскага), узначаленыя вялікім князем Альгердам-Аляксандрам разграмілі на рацэ Сінія Воды (паўднёвая Украіна) татарскую арду і прагналі яе на Крым і за Дон. Паўднёвыя межы дзяржавы ўстанавілі на беразе Чорнага мора.

255 – У 1762 г. нар Мікалай Вольскі (пам. у 1803 г. у Беластоку), мысьляр, гісторык, літаратар. Выхаванак Галоўнай Школы Вялікага Княства Літоўскага. Супрацоўнік астранома М. Пачабута, бібліятэкар І. Храптовіча ў Шчорсах, прысутнічаў пры ягонай сьмерці. Аўтар папулярна-навуковых публікацый, панэгірычных вершаў, рэляцый пра апошнія гады жыцьця Станіслава Аўгуста.

210 – У 1807 г. памёр Казімір Нарбут (нар. у 1738 г.), мысьляр, асьветнік. Вучыўся ў Вільні і Рыме, настаўнічаў у піярскіх школах, рэдагаваў выданьні віленскай друкарні, Аўтар „Лёгікі або навукі разважаньня і разумнай размовы” і „Этычнай філязофіі”.

180 – 5.12.1837 г. нар. Аляксандар Вярыга (пам. 26.03.1905 г.), хімік, педагог, выпускнік Пацярбурскага Унівэрсытэту, вучань Д. Мендзялеева, пашыраў свае веды за мяжой. Дасьледаваў хімічны склад прыроднага газу, прафэсар Новасібірскага Унівэрсытэту, аўтар шэрагу дасьледаваньняў па хіміі.

165 – 10.12.1852 г. нар. Вандалін Шукевіч (пам. 1.12.1919 г.), аргеаляг, этнограф, краязнавец. Вучыўся ў Вільні, Дасьледаваў археалягічныя помнікі Цэнтральнай Беларусі, раскапаў каля 570 старажытных пахаваньняў (магіл і курганоў).

150 – 5.12.1867 г. у маёнтку Зулава Сьвянцянскага пав. нар. Юзаф Пілсудскі (пам. 12.05.1935 г.), выдатны польскі палітычны дзеяч.

140 – 10.12.1877 г. на станцыі Обідіно Тульскай губ. нар. Оттон Краснапольскі, архітэктар і скульптар, праектант і выканаўца шматлікіх будынкаў у Менску, Вільні і Гданьску, выкладчык архітактуры на Мастацкім факультэце Віленскага унівэрсытэта (1921-1928), кіраўнік будаўлянага аддзялення ў Дзяржаўнай тэхнічнай школе ў Вільні (1929-1945). Па вайне настаўнік будаўніцтва і архітэктар у Гданьску. Памёр 26.10.1971 г. у Гданьску.

125 – 10(?).12(?).1892 г. у Гародні нар. Павал Аляксюк, беларускі палітычны дзеяч. У 20-тыя гады працаваў адвакатам у Наваградку, далейшы лёс невядомы.

125 – 17.12.1892 г. памёр Фэлікс Тапчэўскі (Хвэлька з Рукшэніц), паэт. Нар. у 1838 г. у фальварку Лёсава на Віцебшчыне. Працаваў валасным пісарам у Лепельскім пав. Апошнія гады жыцьця правёў у маёнтку Вухвішча каля Полацка.

115 – у сьнежні 1902 г. стварылася Беларуская Рэвалюцыйная Грамада, пазьней перайменавана на Беларускую сацыялістычную Грамаду. Яе стваральнікамі былі Іван і Антон Луцкевічы, Алаіза Пашкевіч, Вацлаў Іваноўскі, Аляксандар Уласаў, Францішак Умястоўскі і іншыя.

115 – 2.12.1902 г. нар. Анатоль Вольны (сапр. прозьвішча Ажгірэй), растраляны НКВД 29.10.1937 года. Выпускнік Беларускага Унівэрсытэту, член аб’яднаньня „Маладняк”. Друкавацца пачаў у 1920 годзе. Раман „Ваўчаняты” (1925), аповесьці, апавяданьні, гумарэскі, фэльетоны, п’есы-жарты: „Міколка”, „У агранома”, сцэнарыі фільмаў: „Хвоі гамоняць” (1929), „Сонечны паход” (1931) і інш.

110 – 24.12.1907 г. у Пецярбурзе нар. Леў Дабжынскі, мастак. Дзяцінства правёў у маёнку Лоша на Ашмяншчыне. У 1915 г. з бацькамі выехаў у глыб Расіі. У 1917 г. пачаў вучыцца ў гімназыі ў Пэрэяслаўлі, а пасьля ў Тэадозіі на Крыме. У 1922 г. з сям’ёй вярнуўся ў Лошу. Прадаўжаў навуку ў гімназыі Я. Лелевэля ў Вільні, якую закончыў у 1929 г. Паступіў на Мастацкі факультэт Віленскага унівэрсытэта, які закончыў у 1936 г. Быў вельмі здолным мастаком, членам Віленскай групы. Закончыў жыцьцё самагубствам (ці быў застрэлены) 26.11.1937 г. у Лошы. У 1938 г. у Вільні адбылася пасьмертная выстаўка яго прац.

100 – 5-17 (18-30).12.1917 г. у гарадзкім тэатры ў Менску адбыўся І Усебеларускі з’езд, на якім вырашалася пытаньне пра самавызначэньне і дзяржаўнасьць Беларусі. Удзельнічала 1872 дэлегатаў. Бальшавікі арыштавалі прэзідыюм з’езду. Рада з’езду працягвала дзейнасьць, быў створаны Выканаўчы Камітэт Рады, які падрыхтаваў акты незалежнасьці Беларусі.

100 – 25.12.1917 г. нар. Тацьцяна Заранок, актрыса. З 1931 г. на сцэне Беларускага тэатра ім. Я. Коласа, потым у іншых.

100 – 26.12.1917 г. нар. Яўген Васілёк (пам. 23.09.1973 г.), пісьменьнік, журналіст. У друку выступіў зь вершамі ў 1936 г., потым перайшоў на прозу, аўтар некалькіх зборнікаў аповесьцей і апавяданьняў, драмы „Каралеўскі гамбіт”, эсэ, нарысаў, апвяданьняў.

95 – 9.12.1922 г. адкрыты ў гарадзенскім Старым Замку Гарадзенскі гісторыка-археалягічны музэй. Частка экспанатаў паходзіць зь Беласточчыны.

85 – 28.12.1932 г. пам. у Дуброве Беластоцкай кс. Зыгмунт Штафіньскі (нар. 29.04.1894 г. у Дуброве), удзельнік беларускага хрысьціянскага руху ў міжваенны перыяд. Падтрымліваў матар’яльна беларускія рэлігійныя выданьнію Служыў у Лаварышках, Алянах на Віленшчыне, у Дзятлаве, Параф’янове. Перад сьмерцю быў Далкшыскім пробашчам. Пахаваны на каталіцкіх могілках у Дуброве Беластоцкай.

80 – 8.12.1937 г. – расстраляны саветамі Язэп Гаўрылік, дзеяч нацыянальнага руху. Адзін са стваральнікаў Беларускай Гімназіі імя Францішка Скарыны ў Радашкавічах (1922 г.), дзеяч Таварыства Беларускай Школы, адзін са стваральнікаў „Змаганьня”, дэпутат польскага Сойма (1928-1930).

80 – 8.12.1937 г. на Салаўках пам. Антон Грыневіч (нар. 3.05.1877 г.), нацыянальны дзеяч, кампазітар, зьбіральнік, рэдактар папулярнай беларускай музыкі.

80 – 8.12.1937 г. расстраляны саветамі Ігнат Дварчанін (нар. 8.06.1895 г. у Погірах каля Дзятлава), выдатны нацыянальны дзеяч, паэт, літаратуразнавец, дэпутат польскага Сойма (1928-1030).

80 – 20.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі Сьцяпан Некрашэвіч (нар. 8.05.1883 г. у в. Данілаўка Сьветлагорскага р-на), дзеяч беларускага адраджэнскага руху, выдатны мовазнавец.

80 – 20.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі Міхал Піотуховіч (нар. 23.02.1891 г. у в. Алексінічы Сеньненскага р-на), крытык і літаратуразнавец.

80 – 26.12.1937 г. нар. Уладзімір Гніламёдаў, літаратуразнавец, прафэсар. У друку выступае з 1962 г. Сярод дасьледаваньняў: „Лірычны летапіс часу”, „Сучасная беларуская паэзія”, „Іван Мележ: нарыс жыцьця і творчасьці”.

80 – 26.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі Антук Крыніца (Антон Ждановіч), выдатны беларускі акцёр.

80 – 30.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі  Аляксандар Цьвікевіч (нар. у 1888 г. у Берасьці), гісторык, палітычны дзеяч. Між іншым быў міністрам замежных спраў ва ўрадзе БНР, з 1923 г. – прэм’ер міністрам эміграцыйнага ўраду БНР у Празе. Гэтага дня расстралялі 63 чалавекі.

75 – 24.12.1942 г. быў арыштаваны немцамі ў Менску кс. Вінцэнт Гадлеўскі (нар. 1888 г. у Поразаве), сьвятар, актыўны нацыянальны дзеяч (адзін з лідэраў беларускага вызвольнага руху падчас ІІ сусьветнай вайны). Выпускнік Пецярбурскай Каталіцкай Духоўнай Акадэміі (1916 г.). Удзельнік Усебеларускага Зьезду 1917 г. Член уладаў БНР. Адзін з заснавальнікаў і лідэраў Беларускай Хрысьціянскай Дэмакратыі. У 1925 г. арыштаваны польскімі ўладамі за беларусізацыю парафіі ў Жодзішках. У 1930 г. пераклаў на беларускую мову „Новы Запавет”. Выдаваў газэту „Беларускі Фронт”, дзе зьмясьціў шмат артыкулаў на тэмы міжнародных адносін і беларускага жыцьця.

70 – 5.12.1947 г. у в. Сялец Бярозаўскага раёна нар. Алесь Разанаў, паэт, пэдагог, рэдактар. Актыўны дзеяч дэмакратычнай плыні беларускай літаратуры.

55 – 16.12.1962 г. у Ракаве нар. Валяр’ян Янушкевіч, скульптар, аўтар між іншым помнікаў Адаму Міцкевічу ў Лідзе і Наваградку, Францішку Скарыне ў Празе.

35 – 11.12.1982 г. у Лондане памёр кс. Фэлікс Журня (нар. 20.06.1913 г. у Зарэччы на Браслаўшчыне), манах марыянін, гісторык (дасьледаваў гісторыю беларускіх рэлігійных выданьняў) і публіцыст.

30 – 15.12.1987 г. памёр у Біскупцы Рашэльскім Віктар Ярмалковіч (нар. 23.12.1917 г. у Юшках на Віленшчыне), праўнік, дзеяч Беларускага Студэнцкага Саюзу, рэдактар „Хрысьціянскай Думкі”, вязень Картуз-Бярозы ў 1939 г. У час вайны працавыаў судзьдзёй на Лідчыне. Пасьля вайны пасяліўся з жонкай Аўгіньняй ў Біскупцы Рашэльскім. У 1949 г быў арыштаваны бяспекай і вывезены ў Сібір, адкуль у 1951 г. выехаў у родную вёску. Стаў дырэктарам школы ў Старым Сяле. У 1953 г. паўторна арыштаваны і сасланы ў Вятку. Вярнуўся ў 1956 г. і ў 1957 г. выехаў з сям’ёй у Біскупец, дзе займаўся дэнтыстычнай тэхнікай і пісаў гістарычныя, краязнаўчыя і біяграфічныя нарысы. Напісаў таксама ўспаміны „На хвалях жыцьця”, апублікаваныя ў томе „Лёс аднаго пакалення” (Беласток 1996). Пісаў допісы ў „Ніву” пад псэўданімам Станулевіч.

30 – 26-27.12.1987 г. у Палачанцы пад Менскам адбыўся І Агульны сойм беларускіх суполак – прадстаўнікоў гісторыка-культурнага і краязнаўчага напрамку.

 

Апрацавалі Лена Глагоўская і Вячаслаў Харужы

Ірына Мельнікаў – цана за беларускасьць

1. Год таму, 13 лістапада 2016 г., памерла Ірына Мельнікаў – заснавальніца Беларускага таварыства ў Гданьску ў 1967 г. Ніхто з беларусаў не ведаў пра яе сьмерць, ніхто не прысутнічаў у яе пахаваньні на Гданьскіх могілках Лостовіцэ.

Загадкавыя пытаньні

Хаця перад канікуламі 2016 г. па просьбе яе сябра Алеся Юзэфовіча – яшчэ з 1967 г. і дасюлешняга беларускага актывіста на Памор’і – мы правялі яе пошукі. Алеся занепакоіла даволі даўняя адсутнасьць Ірыны Мельнікаў у царкве падчас нядзельных набажэнстваў. Я яе сустрэла недзе вясной 2013 г. пры Старым горадзе ў Гданьску з экскурсіяй. Ірына была вядомым экскурсаводам па Гданьску, асабліва для нямецкіх і расейскіх турыстаў. Ад дзяцінства валодала рускай і нямецкай мовамі. Пры той нечаканай сустрэчы сказала мне, што пара ўжо канчаць гэтыя экскурсіі, бо ўзрост больш за 80-гадовы. Хаця выглядала вельмі добра, як на свае гады. Потым шмат разоў да яе званіла на хатні тэлефон, каб запрасіць на нейкую беларускую сустрэчу, ці проста пагаварыць пра штодзённыя справы. А тут маўчаньне поўнае, якое не давала спакою не толькі мне. Пошукі перад мінулымі канікуламі выявілі, што Ірына Мельнікаў не жыве пад сваім гданьскім адрасам – там жылі нейкія людзі якія купілі кватэру, але пра яе даўнюю ўласьніцу нічога не ведалі. Для нас гэта было шокам. Аказалася, што выпісалася яна са сваёй кватэры па вуліцы Пястоўскай у Гданьску 18 чэрвеня 2013 г. І нідзе не прыпісалася. Сталася асобай без прапіскі. Падумалі мы, ці не пайшла ў нейкі дом для састарэлых. Абзванілі некалі на Узбярэжжы. Нават пазванілі на Грабарку, каб запытаць, ці яе там няма. Прыходзілі ў галаву найстрашнейшыя думкі, але аказалася, што не было яе і сярод памерлых, што давала надзею, што яна хаця жывая.

І раптам на пачатку 2017 г. пазваніў да мяне старшыня гданьскіх экскурсаводаў Станіслаў Сікора, з пытаньнем, ці я ведаю, што ад лістапада 2016 г. не жыве Ірына Мельнікаў. Яго супрацоўніца, гартаючы старыя газэты, y „Dzienniku Bałtyckim” ад 16 лістапада знайшла нэкралог, пад якім падпісалася сям’я. У ім была інфармацыя: «Z głębokim żalem zawiadamiamy, że 13 listopada 2016 roku odeszła nasza ukochana ś.p. Irena Mielnikow. Pogrzeb odbędzie się 17 listopada 2016 r. o godz. 14.00 na cmentarzu Łostowice w Gdańsku. Pogrążona w smutku  Rodzina”. На жаль, своечасова на дзень перад пахаронамі гэтага нэкралога не прачытаў ніхто з гданьскіх экскурсаводаў ні з беларусаў. Адразу звярнулася я да рэгента гданьскага царкоўнага хору Анатоля Валічэнкі, які ведаў, што Ірына Мельнікаў не жыве, але на пахаваньні не быў, бо якраз хварэў. Параіў мне звязацца з настаяцелем гданьскай праваслаўнай царквы а. Дарафеем Юзьвікам. Бацюшка сказаў, што было такое пахаваньне, але хаваў не ён, але а. Данель. Прытым зазначыў, што ён не ведаў нічога пра нябожчыцу, і верніца, якой сказаў пра пахарон таксама нічога пра яе не ведала. У выніку на пахаваньні амаль нікога не было, бо не ведалі пра яго ні беларусы, ні экскурсаводы. А хто хаваў, якая «сям’я», невядома. Вядома адно, што Ірына Мельнікаў ніякай сям’і не мела. Была самотнай асобай. А бацькі яе даўно памерлі – бацька ў 1970 г., а маці – недзе ў 1974 г.

1967 г. Перад Балтыцкай операй у Гданьску пасля выхаду з царквы. Злева: Ян Шэрынскі, Ірэна Мельнікаў, Мікола Такаюк, Анна Красько, Вольга Сапежка, Рыгор Семеняка, Ірэна Мартузальская

З Гродна ў Гдыню

«Каб не Ірына, не было б у нас ніякага беларускага таварыства» – так усе мне казалі 30 гадоў таму назад, калі прыехаўшы ў Гданьск, знайшла я гданьскіх беларусаў. Насуперак такім сьцьвярджэньням амаль кожнага з іх, Ірына так і заставалася праз доўгі час для мяне незнаёмкай. Калі ў1990-ыя гады я задумала напісаць кнігу пра беларусаў на Гданьскім узбярэжжы, вырашыла усё ж такі з ёй пазнаёміцца. Тэлефон да яе быў у тэлефоннай кніжцы, так што звязацца з ёй было даволі лёгка вячэрняй парой – днямі вадзіла экскурсіі па Гданьску. Пры тым сустракала яе ў Гданьскай царкве. У Беларускае таварыства ў Гданьску не хадзіла, хаця калі мы ў 1992 г. вырашылі стварыць Беларускае культурнае таварыства «Хатка» ў Гданьску прыйшла і стала адной з яго заснавальніц.

Не было лёгка дамовіцца з Ірянай Мельнікаў на ўспаміны пра мінулы час. Пераканала яе да асабістай сустрэчы ў кавярні «Пэлёўскі» ў Гданьску, кажучы, што хачу напісаць кнігу і не ўяўляю гэтага без яе успамінаў. У «ніўскіх» артыкулах пра гданьскіх беларусаў з канца 1960-ых і пачатку 1970-ых гадоў пра Ірыну Мельнікаў не пісалася. Чаму заставалася яна, заснавальніца Беларускага таварыства ў Гданьску па-за ўвагай «ніўскіх» журналістаў, хаця пісалася пра маладзейшых выхадцаў з Беласточчыны, якія актыўна ўключыліся ў яе ініцыятыву і якія гаварылі: «калі б не, Ірына нічога тут не было б»?

Ірына Мельнікаў у адрозненьні ад маладых выхадцаў з Беласточчыны была крыху за іх старэйшай. Паводле афіцыйных дакументаў нарадзілася 9 лютага 1930 г. у Гродне ў інтэлігенцкай сям’і Аляксандра і Натальлі (з дому Дабычын). Аляксандр Мельнікаў, сын Андрэя і Анны Уланавай, народжаны 27 жніўня 1895 г., быў інжынерам армянскай нацыянальнасьці. Дзе і калі вучыўся, як апынуўся ў Гродне, дзе пазнаёміўся з Натальляй Дабычын, невядома. Яна – дачка Пятра і Стэфаніі Пранеўскай – нарадзілася 22 кастрычніка 1897 г. у Гродне. Так прынамсі вынікае з афіцыйных дакумантаў. Паводле слоў Ірыны Мельнікаў маці паходзіла з Крынак, да І сусьветнай вайны закончыла Пецярбургскую кансерваторыю і была «певіцай» Пецярбургскай оперы. Відаць пасьля І сусьветнай вайны сям’я Дабычыных асела ў Гродне, дзе знайшоўся таксама Аляксандр Мельнікаў. Чым там займалася маладое сужонства, ці мелі працу і якую, астаецца пакуль невядомым. У 1938 г. Натальля і Аляксандр Мельнікавы з адзінай дачушкай Ірынай пераязджаюць у Гдыню, якая разбудоўваецца ў вялікі горад, дзе інжынер атрымаў без праблемаў працу і кватэру. Не мелі яны польскага грамадзянства і ў Гдыні жылі на «нансэнаўскіх» пашпартах, як людзі без дзяржаўнай прыналежнасьці. Калі праз год у верасьні 1939 г. у Гдыню ўвайшлі немцы, тыя, што не мелі польскага грамадзянства, не падлягалі ані арыштам, ані дэпартацыі, ані прасьледаваньням са стараны немцаў. Адносна спакойна пражылі ваенны перыяд у Гдыні. Чым займаліся Наталля і Аляксандр Мельнікавы, невядома, але інжынер пэўна быў патрэбны і немцам. Ірына хадзіла ў нямецкую школу і пакуль закончылася вайна, здабыла ў ёй атэстат сталасьці. Сказала мне гэта ў вялікай таямніцы, у адказ на маё пытаньне пра дасканалае веданьне нямецкай мовы. Пасля вайны невыгодна было да гэтага прызнавацца. Магчыма нават, што была яна ў сапраўднасьці старэйшая, бо ж паводле пасьляваенных дакументаў, у 1945 г. мела яна толькі 15 гадоў. Ці магла ў такім узросьце мець атэстат сталасьці, сумняваюся. Паводле дасье Гданьскай бяспекі з 1970 г. Ірына Мельнікаў да 1939 г. жыла ў з бацькамі ў Гдыні-Арлове па вуліцы Інжынерыйнай 16, а пасьля па вуліцы Мар’енбургеншстасэ 108. Там відаць і ў 1945 г. быў арыштаваны пасля ўваходу савецкай арміі яе бацька. Ірына з жудасьцю ўспамінала, як узяўшы яго здымак у рукі, хадзіла па месцах, дзе стаялі часьці савецкай арміі і шукала свайго бацькі. Пошукі аказаліся пасьпяховымі, бацьку ўдалося выкупіць. Пасьля Аляксандр ненавідзеў саветаў і камуністычнай сістэмы да таго ўзроўня, што забараніў жонцы і дачцэ працаваць у дзяржаўных установах новай дзяржавы. Ірына ўспамінала, як ім цяжка жылося пасьля вайны – рабілі з маці на прутках шведры, шкарпэткі і прадавалі іх на базары, і з гэтага жылі. Бацька, відаць, таксама не працаваў, хаця не быў такім старым чалавекам – у 1945 г. было яму толькі 50 гадоў. З дакументаў бясьпекі вынікае, што Мельнікавы жылі ў Гдыні да 1952 г., а пасьля перасяліліся ў Гданьск і пачалі жыць у цэнтры Гданьска па вуліцы Стшэлецкай 6 кв. 3. Дом знаходзіцца побач сьледчага арышту і пасяляліся ў ім пасьля вайны яго супрацоўнікі. Адзінай сям’ёй не звязанай з арыштам былі Мельнікавы. Займалі невялікую кватэру (кухня і пакой) на другім паверсе.

 

Гданьск, вуліца Стшэлецка (Strzelecka) 6/3
і Беларускае таварыства

У кватэры Ірыны Мельнікаў пад такім адрасам пачаліся яднацца беларусы, якія прыехалі на Узбярэжжа перад усім за працай ці навукай у вышэйшых установах, якіх не хапала на Беласточчыне. Падобна было і з працай, а ў Гданьску патрэбныя былі рукі да працы – у суднаверфі, у порце, у будаўнічых прадпрыемствах. Таму моладзь з перанаселеных вёсак Беласточчыны ахвотна сюды ехала. Праўда цяжкавата было з прапіскай ды кватэрамі, але чаго маладому чалавеку трэба, браў валізку ў рукі і ехаў у невядомае шукаць шчасьця і лепшай будучыні. У Гданьску дзейнічала праваслаўная царква, у якую хадзілі выхадцы з Беласточчыны. У пэўным сэнсе яднала яна аднаверцаў падчас нядзельных службаў, але не яднала іх нацыянальна ані культурна. Кожны ішоў пасьля багаслужбы да сябе. А моладзь, якая выходзіла з царквы, знаёмілася паміж сабою, хацела разам праводзіць час. Прыхаджанкай праваслаўнай царквы была і Ірына Мельнікава, якая запрапанавала ім яднаньне на нацыянальным грунце.

 

(Працяг у наступным нумары)
Лена Глагоўская

Календарыюм (11/2017)

Лістапад – гадоў таму:

445 – 12.11.1572 г. у Заблудаве памёр Рыгор Хадкевіч, гетман Вялікага Княства Літоўскага, выдатны беларускі дзеяч, апякун супрасльскай лаўры, заснавальнік у Заблу­даве першай на Падляшшы друкарні, а таксама манастыра, школы ды шпіталя.

300 – 20.11.1717 нар. Георгій (пам. 13.02.1795 г.), праваслаўны архіепіскап магілёўскі. Аўтар вершаў, пропаведзяў.

275 – 6.11.1742 г. нар. Фабіян Саковіч (пам. каля 1787 г.), паэт, перакладчык, пэдагог.

205 – 14.11.1812 г. у Крошыне нар. Паўлюк Багрым, каваль, беларускі паэт.

165 – 13.11.1852 г. у Пецярбурзе пам. Іван Грыгаровіч (нар. 6.09.1792 г. у Прапойску), архео­граф, гісторык, аўтар „Беларускай іерархіі”, складаў слоўнік беларускай мовы.

155 – 6.11.1862 г. у фальварку Якушоўка памёр Віктар Каліноўскі (нар. 21.04.1833 г. у Мастаўлянах, пахаваны на старых могілках у Сьвіслачы), брат Кастуся. Быў членам Віленскай археаграфічнай камісіі і адным з пачынальнікаў рэвалюцыйнага руху.

150 – 27.11.1867 г. у Пінску нар. Іван Жалтоўскі (пам. 16.07.1959 г.), архітэктар, акадэмік, педагог.

140 – 13.11.1877 г. у Маскве
нар. Мікалай Нікольскі (пам. 19.11.1959 г.), гісторык, прафэсар БДУ у Менску.

135 – 3.11.1882 г. у Акінчыцах нар. Якуб Колас (сапр. Канстанцін Міцкевіч, пам. 13.08.1956 г. у Мінску), пісьменьнік, грамадзкі дзеяч, адзін з заснавальнікаў сучаснай беларускай літаратуры. Друкавацца пачаў у 1906 г. у газэце „Наша Доля”, паэмы „Новая зямля” (1923), „Сымон-музыка” (1925), „Суд у лесе” (1943), „Адплата” (1946), „Рыбакова хата” (1947), аповесьці, п’есы, каля дваццаці зборнікаў вершаў, апавяданьняў, нарысаў ды іншых.

130 – 4.11.1887 г. у Капылі, Слуцкага павету нар. Зьміцер Жылуновіч (літаратурны псэўданім Цішка Гартны, замучаны савецкай бясьпекай 11.04.1937 г.), пісьменьнік, выдатны беларускі дзяржаўны дзеяч. Пісаць пачаў у 1908 г. у „Нашай Ніве”.

130 – 6.11.1887 г. у фальварку
Запольле, Слуцкага павету нар. Радаслаў Астроўскі, грамадзкі дзеяч, настаўнік. У 1924-1936 гг. быў дырэктарам Віленскай Беларускай Гімназіі, з 1928 г. па 1936 г. прапагандаваў ідэі супрацоўніцтва з санацыяй. У сьнежні 1943 г. стаў прэзыдэнтам Беларускай Цэнтральнай Рады. З 1956 г. жыў у ЗША. Быў галоўным ідэолягам „бэцээраўскай” плыні беларускай палітычнай эміграцыі. Памёр 17.10.1976 г.

120 – 10.11.1897 г. у Бельску на Падляшшы нар. Якаў Бранштэйн (расстраляны саветамі 29.10.1937 г.), крытык і літаратуразнавец.

115 – 14.11.1902 г. на хутары Падсосна Дзісьненскага пав. нар. Міхась Машара (пам. 7.06.1976 г.), пісьменьнік, дзеяч беларускага руху ў Заходняй Беларусі.

110 – 30.11.1907 г. у в. Грэлікі Вілейскага павету нар. Мікалай Лапіцкі, царкоўны дзеяч, сьвятар з 1934 г. (пачаткова ў Ашмяне). Удзельнік усебеларускага царкоўнага сабору ў 1942 г. на якім было абвешчана стварэньне Беларускай Аўтакефальнай Царквы. З 1944 г. у эміграцыі, настаяцель прыходу сьв. Еўфрасіньні Полацкай у Саўт-Рывэры (ЗША). Памёр 8.08.1976 г., пахаваны на беларускіх могілках у Саўт-Рывэры.

105 – 6.11.1912 г. у фальварку Мачульня, Наваградзкага павету  нар. Віктар Войтанка, грамадзкі дзеяч, сьвятар, лекар. Выпускнік мэдычнага факультэту Віленскага Унівэрсытэту, член Беларускага Студэнцкага Саюзу. У час нямецкай акупацыі быў бурмістрам Баранавічаў, заснавальнікам мэдычнай школы ў Баранавічах. Пасьля вайны жыў у ЗША. У 1969 г. стаў (пасьля сьмерці бацькі) сьвятаром Беларускай Аўтакефальнай Праваслаўнай Царквы, быў актыўным грамадзкім дзеячам. Памёр 25.04.1972 г.

85 – 15.11.1932 г. была адкрыта ў Менску Беларуская Кансэрваторыя.

80 – 1.11.1937 г. у Менску быў расстраляны Філарэт (Фёдар Раменскі, нар. у 1880 г.), праваслаўны сьвятар, епіскап. Адзін з ініцыятараў абвяшчэньня ў 1927 г. Беларускай Праваслаўнай Аўтакефальнай Царквы.

80 – 3.11.1937 г. расстраляны саветамі Максім Бурсевіч (нар. 9.08.1890 г. у Чамярах каля Слоніма), нацыянальны дзеяч, сакратар БСР Грамады.

80 – 3.11.1937 г. расстраляны саветамі Павал Валошын (нар. 10.07.1891 г. у Гаркавічах Сакольскага павету), дзеяч БСР Грамады, дэпутат Сойма (1923-1928).

75 – 10.11.1942 г. памёр Сымон Баранавых (Баранаў), нар. 1.09.1900 г. у в. Рудкова Узьдзенскага раёну, беларускі пісьменьнік. У 1936 г. быў арыштаваны і засуджаны на 10 гадоў.

65 – 9.11.1952 г. памёр Хаім Вэйцман (нар. 27.11.1874 г. у Моталі на Палесьсі), першы прэзыдэнт Ізраіля, вучыўся ў Пінску.

35 – 16.11.1982 г. пам. Андрэй Макаёнак (нар. 12.11.1920 г. в. Борхаў Рагачоўскага раёна), беларускі драматург.

20 – 5.11.1997 г. у Саўт-Рывэры (ЗША) пам. Сьвятаслаў Коўш (нар. 25.12.1916 г. у Разані, падчас бежанства), рэлігійна-грамадзкі дзеяч, пісьменьнік. Выпускнік юрыдычнага факультэту Віленскага Унівэрсытэту. Член Беларускага Студэнцкага Саюзу. У час нямецкай акупацыі быў старшынёй павету ў Клецку. Пасьля вайны арганізаваў між іншым Беларускую Гімназію й пачатковую школу ў лагеры ў Ватэнштаце (Нямеччына). З 1949 г. жыў у ЗША. 6.02.1969 г. высьвячаны ў сьвятары, быў настаяцелем многіх праваслаўных беларускіх прыходаў. У 1977 г. стаў адміністратарам праваслаўных беларускіх прыходаў ЗША й Канады, якія падлягаюць юрысдыкцыі Канстантынопальскага патрыярхату. Рэдагаваў праваслаўны часопіс „Царкоўны Сьветач” (1976-1988). Памёр 5.11.1997 г.

Апрацавалі
Лена Глагоўская
і Вячаслаў Харужы

1947 год: беларускі шлях з Беласточчыны на Слонімшчыну

 

Архіў


Напрыканцы Другое сусветнай вайны паводле савецка-польскіх пагадненняў пра мяжу ад 26 ліпеня 1944 года і 16 жніўня 1945 года ўлады СССР перадалі Польшчы са складу БССР 17 раёнаў Беластоцкай і 3 раёны Брэсцкай абласцей, населеныя пераважна беларусамі. Падчас дэмаркацыі мяжы паміж БССР і Польшчай і ўзаемнае рэпатрыяцыі насельніцтва з Беларусі ў Польшчу (пераважна на Беласточчыну) у 1944-1948 гадах пераехалі больш за 270 тысяч чалавек (беларусы-католікі дэкларавалі сябе палякамі). Праз тэрор польскага нацыяналістычнага падполля, неспрыяльнае эканамічнае становішча на Беласточчыне, частка беларусаў пасялілася ў Памор’і (раёны Гданьскa і Шчэціна), Варшаве, Кракаве,Торуні і іншых гарадах. А тысячы беларусаў Беласточчыны пакідалі родныя мясціны і ехалі на ўсход Беларусі і нават далей. Няпростым было іх развітанне з роднымі вёскамі, хутарамі, мястэчкамі, з цёплымі хатамі і багатымі агародамі, са сваімі землякамі і сваякамі. Але іншага выхаду не было, бо беларусы хацелі спакойна жыць, працаваць, гадаваць дзяцей. А ў другой палове 1940-х гадоў у Польшчы ім спакойна жыць не давалі. Таму яны шукалі шчасце ў іншых рэгіёнах Бацькаўшчыны. Пра такіх беларусаў Беласточчыны я шмат ужо напісаў, але па-ранейшаму працягваю адшукваць іх лёсы.

Шмат матэрыялаў пра беларусаў-рэпатрыянтаў з Беласточчыны, якія ў 1947 годзе прыехалі ў Слонімскі, Дзятлаўскі, Навагрудскі і Карэліцкі раёны, захоўваецца ў Навагрудскім занальным дзяржаўным архіве. Давайце пакуль спынімся на адным раёне – Слонімскім. У фондах архіва мне ўдалося выявіць дзесяткі розных дакументаў, звязаных з беларусамі Беласточчыны, якія прыехалі на Слонімшчыну ў 1947 годзе. Усе гэтыя дакументы знаходзяцца ў фондах 588, 521, воп.1, 3, спр.25, 48а, арк.25 і 282. Там захоўваюцца розныя заявы, спісы, акты, рашэнні, пастановы, выпіскі, звароты – адным словам усё, што было звязана з тымі беларусамі, якія прыехалі на месца жыхарства на Слонімшчыну. Не так усё проста і лёгка тады адбывалася з беластоцкімі беларусамі, бо складанасцяў і непаразуменняў было шмат. Вялікая колькасць маёмасці, якую вызвалілі слонімскія палякі (а таксама з іншых рэгіёнаў БССР) і выехалі ў Польшчу на пастаяннае месца жыхарства, і ў якую павінны былі засяляцца беларусы з Беласточчыны, мясцовыя чыноўнікі, выкарыстоўваючы сваё службовае становішча, размяркоўвалі бясплатна каму ім хацелася, і нават сабе бралі па некалькі кватэр, дамоў, розных іншых пабудоў і афармлялі, як сваю ўласнасць. Бывала што прадавалі іх, а грошы клалі ва ўласную кішэнь. Нават не дапамагала і не палохала пастанова Савета міністраў БССР ад 17 жніўня 1946 года № 1553, дзе быў вызначаны парадак рэалізацыі гэтай маёмасці. І гэта было бачна, пра гэта гутарылі і мясцовыя людзі, і тыя, хто прыехаў, напрыклад, на тую ж Слонімшчыну. Старшыня выканаўчага камітэта Баранавіцкага абласнога Савета дэпутатаў працоўных нехта П. Бандарэнка наконт гэтай праблемы дасылаў пісьмовае распараджэнне старшыні Слонімскага райвыканкама тав. Мардашову. У ім паведамлялася, што ў сувязі з пастановай Савета міністраў Беларускай ССР ад 19 красавіка 1947 года, за № 353 „Пра факты парушэння пастановы Савета міністраў БССР ад 17 жніўня 1946 года за №1553 па вяртанні маёмасці беларускаму насельніцтву, якія прыехалі з Польшчы”, выканкам Баранавіцкага абласнога Савета дэпутатаў працоўных адзначае, што замест продажу і прадастаўлення дамоў у першую чаргу беларускаму насельніцтву, якое прыехала з Польшчы, дамы і гаспадарчыя пабудовы перадаюцца асобам, нічога агульнага не маючых да перасяленцаў… Скаргі і заявы перасяленцаў па прадастаўленню будынкаў у раёнах разглядаюцца несвоечасова і часам дамы, у якіх пражываюць перасяленцы, прадаюцца іншым асобам і арганізацыям… Несвоечасовыя звароты перасяленцаў – грамадзян Кулеш І.П., Каваль В.Я. у Слонімскі райвыканкам аб просьбах і заявах наконт продажу ім дамоў, застаюцца неразгледжанымі. Улік перасяленцаў у райвыканкамах арганізаваны дрэнна ў Слонімскім, Дзятлаўскім, Стаўбцоўскім і іншых раёнах… Усе гэтыя факты сведчаць пра грубае парушэнне пастановы Савета міністраў БССР…

У фондах Навагрудскага занальнага дзяржаўнага архіва захоўваецца копія рашэння Баранавіцкага абласнога фінансавага аддзела (Слонім тады ўваходзіў у склад Баранавіцкай вобласці, якую скасавалі ў 1954 годзе – С.Ч.). Рашэнне гэта было накіравана старшыні Слонімскага райвыканкама. У ім паведамлялася, што ў першую чаргу пустая маёмасць павінна перадавацца тым беларусам, хто прыехаў з Польшчы. І ім павінна перадавацца жыллё на тую суму, на якую яны сваю маёмасць прадалі ў Польшчы. Праўда, не ўсе беларусы гэта паспелі зрабіць.У дакуменце запісана, што абавязкова мець усім эвакуацыйныя дакументы і ацэначныя акты. Толькі ў выключных выпадках беларусам павінны былі дазволіць набыць жыллё за меншы кошт, чым яны прадалі яго ў Польшчы.

Выяўлены ў фондах архіва эвакуацыйны ліст Барташука Якіма Навумавіча з вёскі Пятроўшчына Бельскага павета. У Слонім ён прыехаў з сям’ёй: жонкай, дочкамі – 1927, 1933, 1936, 1937 года нараджэння і сынам 1930 года нараджэння. Барташукі з сабой прывезлі адну карову, двое свіней, адну авечку, шмат збожжа і прадуктаў.

Выяўлены ў архіве і дакументы Сокала Міхаіла Пятровіча, які прыехаў у Слонім з сям’ёй: жонкай Аленай, дачкой Аленай і сынам Міхаілам. Па тых дакументах бачна, што Міхаіла Сокала ўладкаваць на Слонімшчыне не ўдалося і яго з сям’ёй накіравалі ў Гомельскую вобласць.

Захоўваецца ў архіве і заява Афанасія Феафілавіча Жэрначука. У заяве напісана, што ён абавязуецца ўнесці грошы за дом 3300 рублёў да 1 студзеня 1950 года. Яму жыллё было выдаткавана ў Слоніме на Студэнцкай вуліцы, д.37. Заява гэта была напісана ў снежні 1949 года.

У дакуменце на імя загадчыка Слонімскага райфінаддзела паведамляецца пра Васіля Анісімавіча Мартынюка ў тым, што ён насамрэч на Беласточчыне пакінуў дом памерам 70 кубічных метраў, коштам 15 тысяч рублёў, хлеў – 75 кубічных метраў на суму 10 тысяч рублёў. Засталіся ў Польшчы і зямельны ўчастак – 0,5 га, ворыўнай зямлі – 3,5 га, зямлі для пасеваў – 1,5 га.

Захоўваецца ў архіве пастанова Слонімскага райсавета наконт прадастаўлення жылля беларусу з Беласточчыны Несцеру Ананічу. Яго засялілі ў Слоніме ў дом сям’і Шапавал, якая выехала ў Польшчу. Дом гэты знаходзіўся на Падгорнай вуліцы, 47.

Выяўлены ў Навагрудскім архіве і акт ад 16 мая 1947 года наконт той маёмасці, якую на Беласточчыне пакінуў беларус Васіль Анісімавіч Мартынюк. Гэта ўласны дом 70 кубаметраў, ён быў пакрыты саломай. Хлеў 75 кубаметраў. Дом быў пабудаваны ў 1937 годзе.

Ёсць у архіве і справа № 156. Гэта справа з дакументамі аб перадачы домаўладання ў вёсцы Буроўшчына Слонімскага раёна перасяленцу Барташуку Я. Н. Справа была пачата 11 чэрвеня 1947 года.

Самым цікавым дакументам, які захоўваецца ў Навагрудку, з’яўляецца спіс перасяленцаў-беларусаў і выпіска з пратакола № 2 ад 13 студзеня 1947 года наконт пастановы „Аб прадастаўленні перасяленцам гаспадарак, якія пакінулі тыя, хто выехаў у Польшчу”. Згодна гэтым дакументам, у горадзе Слоніме былі перададзены дамы беларусам Беласточчыны, якія туды і засяліліся:

Перасяленца Семяняку – у дом на Камсамольскай вуліцы.

Перасяленца Лук’янюка – у дом на вуліцы Тракт Косаўскі.

Перасяленку Скараходаву – у дом на вуліцы Горкага.

Перасяленку Касанову – у дом на вуліцы Гусінай.

Перасяленца Саўко – у дом на вуліцы Пушкіна.

Перасяленку Каліноўскую – у дом на вуліцы Тапалёвай.

Перасяленца Амельянюка – у дом на Парахавой вуліцы.

Перасяленца Трафімчука – у дом на Альбярцінскай вуліцы.

Перасяленца Скаўронка – у дом на Жыровіцкай вуліцы.

Перасяленца Буйко – у дом на вуліцы Першыя Рэзкі, былы дом Грыгарчука.

Перасяленку Фёдараву – у дом на вуліцы Доўгая.

Перасяленца Мігуна– у дом на вуліцы Тракт Косаўскі.

Перасяленца Антанюка – у дом на вуліцы Альбярцінскай.

Перасяленку Бароткіну – у дом на вуліцы Скубішоўка.

Перасяленку Скаўронак Паліну – у дом на Падгорнай вуліцы.

Перасяленца Туркоўскага – у дом на вуліцы Агародняй.

Перасяленца Чапюка – у дом на вуліцы Цяглянай.

Перасяленца Чарнабая – у дом на вуліцы Маякоўскага.

Перасяленца Семяняку Ул. – у дом на вуліцы Чырвонаармейскай.

Перасяленца Гукайлу Уладзіміра – у дом навуліцы Першыя Рэзкі.

Многіх перасяленцаў з Беласточчыны засялялі ў пустыя вясковыя хаты Слонімскага раёна. Захаваўся іх спіс, хаця прозвішчы некаторых напісаны неразборліва:

Перасяленца Федарука Ал. – у вёску Глоўсевічы.

Перасяленца Якуту – у вёску Перавалока.

Перасяленца Гуту Фёдара – у вёску Мізгіры.

Перасяленца Літвінюка Андрэя – у вёску Мізгіры.

Перасяленца Нічыпарука Максіма – у вёску Глоўсевічы.

Перасяленца Зяленскага Цімафея – у вёску Сасноўка.

Перасяленца Стэфановіча Фёдара – у вёску Ярмалоўшчына.

Перасяленца Грушу Івана – у вёску Трыбушкі.

Перасяленца Савіцкага Восіпа – у вёску Трыбушкі.

Перасяленку Фёдараву Аляксандру – у вёску Жыровічы.

Перасяленку Саевіч Варвару – у вёску Глоўсевічы.

Перасяленца Гуторскага Іосіфа – у вёску Ярмалоўшчына.

Пошукі беларусаў Беласточчыны працягваюцца. Многіх лёсы і лёсы іх дзяцей і ўнукаў пакуль невядомыя. Іх трэба шукаць. Вядома толькі, што гэта была трагедыя для тых, хто ўсё жыццё пражыў на роднай беларускай Беласточчыне, а потым з ёй пад прымусам развітаўся. Як пісаў Яўген Мірановіч у прадмове да кнігі „Час трывогі і надзеі” (Беласток, Праграмная рада тыднёвіка „Ніва”, 2007, с. 6), „ніхто не хацеў пакідаць сваёй зямлі, якая кожнаму селяніну была найвышэйшай каштоўнасцю”.

 

Сяргей Чыгрын

Helena Głogowska. Michałowska Alma Mater

Z okazji jubileuszu liceum w szkolnej sali gimnastycznej zebrało się ponad trzysta osób

 

Pewnie użycie w tytule „Alma Mater” w odniesieniu do Liceum Ogólnokształcącego w Michałowie może komuś wydawać się nadużyciem. Ale tak mówiono o szkole 16 września na jubileuszu jej 70-lecia. Słyszałam na własne uszy!

Jeszcze dzień wcześniej wszyscy żyli pytaniami i wątpliwościami: „Jak to będzie?”, „Kto przyjedzie?”, „Czy warto tam być?”. Organizatorzy niepokoili się: „Jak to wszystko wypadnie?”. Stres towarzyszył zatem głównie im w ostatnich dniach przed spotkaniem. Mimo że szkoła świętowała 25-lecie, 30-lecie i być może późniejsze rocznice, nikomu wcześniej nie przyszło do głowy, by zrobić zjazd absolwentów, byłych nauczycieli i dyrektorów, a do tego wydać pamiątkową książkę. Szkoda! Bo 70-lecia niektórzy nie doczekali.

Dwa lata przed imprezą, gdy na propozycję Bazylego Niedźwieckiego (byłego ucznia, nauczyciela i dyrektora LO) świętowania jubileuszu powołano Komitet Organizacyjny, nikt chyba nie wierzył w pomyślność tego przedsięwzięcia. Prace toczyły się kilkoma strumieniami – anglistka LO Edyta Rosiak założyła stronę internetową: lomichalowo70latblogspot.com, na której zaczęły się pojawiać wspomnienia i zdjęcia. To już napawało optymizmem. W rzeczywistości to Edyta Rosiak włożyła najwięcej pracy w przygotowania do jubileuszu jako przewodnicząca Komitetu Organizacyjnego. Bez jej zaraźliwego entuzjazmu nie wiem, czy wszyscy dotrzymaliby tempa. Jednym z pierwszych kroków było sporządzenie wykazu absolwentów, czym zajęła się bibliotekarka LO Alicja Agata Samociuk. Bazyli Niedźwiecki ambitnie zaczął tworzyć monografię liceum, którą przedstawiał na każdym spotkaniu komitetu. Ustalono termin na wrzesień 2017 r. Mimo że oficjalnie LO zaczęło funkcjonować od 1 września 1947 r., wiadomo było, że nauka w szkole zaczęła się o wiele później. Kiedy dokładnie – nikt już nie pamięta. Dlatego propozycja 16 września nie wywołała żadnych sprzeciwów. Jedyny niepokój był związany z pogodą, która do ostatniej chwili była niepewna.

Od 20 lat liceum funkcjonuje w ramach Zespołu Szkół, razem ze szkolnictwem zawodowym

Im bliżej było jubileuszu, tym większe zainteresowanie przejawiali dawni uczniowie. Zaczęto przynosić zdjęcia, dzwonić i wreszcie rejestrować się na spotkanie. Podjęłam się zredagowania książki o liceum, ale nie bardzo wiadomo było, co w niej powinno się znaleźć, poza wykazem absolwentów. Pojawił się problem napisania historii szkoły. Udostępnione przez Archiwum Państwowe w Białymstoku dokumenty kończyły się na 1960 r., podlaski kurator oświaty zaś nie udostępnia dokumentów ze swojego archiwum, zasłaniając się ustawą o ochronie danych osobowych. Weź więc i pisz historię szkoły bez dokumentów! Uznałam, że warto przynajmniej przygotować biogramy dyrektorów. Nie każdy przecież mógł być dyrektorem!

Obecna dyrektor Dorota Burak wita uczestników jubileuszowej uroczystości

Okazało się to nie lada wyzwaniem. Żeby znaleźć informacje o pierwszym dyrektorze Liceum, Antonim Stasiewiczu, musiałam najpierw odnaleźć jego rodzinę. Nikt nic o nim nie wiedział. W internecie znalazłam dr Karola Antoniego Stasiewicza, pracującego na WAT w Warszawie. Pomyślałam, że może on być rodziną dyrektora, ze względu na nazwisko oraz drugie imię. Pomógł mi skontaktować się z nim syn mojego brata ciotecznego z Olsztyna, który także pracuje w tej uczelni. Okazało się, że dr Karol Antoni Stasiewicz jest wnukiem dyrektora Antoniego Stasiewicza, więc uzyskałam kontakt do jego ojca i babci w Łomży. Z rozmowy telefonicznej z Andrzejem Stasiewiczem, synem dyrektora, dowiedziałam się, że w domu w Łomży są zdjęcia i dokumenty z michałowskich lat dyrektorowania Antoniego Stasiewicza. Trzeba było się wybrać więc do pani Eulalii Stasiewicz, wdowy po dyrektorze, która mieszka w Łomży w domu po swoich dziadkach, jeszcze z carskich czasów. Ma 94 lata i doskonałą pamięć. Udało się namówić panią Eulalię na wspomnienia, które sama napisała do książki. Na ścianie pokoju gościnnego wiszą róże, namalowane przez Michalinę Średzińską i podarowane w 1946 r. przez grono pedagogiczne Publicznej Szkoły Powszechnej w Michałowie dyrektorowi Antoniemu Stasiewiczowi. Trzykrotne wizyty w Łomży, w czasie których goszczono „panią Hanię”, czyli mnie, obiadami, kawą i ciastami, a do tego wspaniałymi opowieściami pani Eulalii z czasów wojennych i powojennych, w tym michałowskich. Prawdziwa uczta duchowa! Efektem wizyt były nie tylko wspomnienia, ale także biogram dyrektora Antoniego Stasiewicza, dokumenty oraz zdjęcia z przełomu lat 40. i 50., kiedy budowano liceum.

Przemawia Bazyli Niedźwiecki – absolwent, nauczyciel i wieloletni dyrektor liceum

Z kolejnym dyrektorem – Władysławem Chomiczem, było jeszcze gorzej. Dyrektor Bazyli Niedźwiecki pamiętał, że wyjechał on do Moniek. Dyrektor Edward Godlewski wspomniał coś o Ełku, z którego rzekomo przysłał z dziesięć lat temu kartkę, by o nim w Michałowie nie zapominano. Zadzwoniłam do LO w Mońkach, tam okazało się, że owszem był taki, ale krótko, a potem wyjechał, może do Augustowa… Ale Pani, która w Mońkach odebrała telefon, po wysłuchaniu mnie zawołała do telefonu swego męża, absolwenta LO w Michałowie – Mieczysława Gawieńczyka, nauczyciela wychowania fizycznego, który bardzo ucieszył się na wieść o jubileuszu. Jako pierwszy zarejestrował się na spotkanie. Wprawdzie nie pomógł w znalezieniu Władysława Chomicza, ale opowiadał anegdotyczne sytuacje z czasów szkolnych, jak to w czasie matury z matematyki wyszedł do domu, by obejrzeć mecz w telewizji. Ełcki ślad nie dawał mi spokoju, więc obdzwoniłam ZNP w Ełku – żadna ze starszych pań nie pamiętała takiego nauczyciela. W LO w Ełku trafiłam na sympatyczną panią, która na poczekaniu znalazła w archiwum szkolnym jego teczkę osobową, z której dowiedziałam się, że był dyrektorem LO w Ełku, zanim wyjechał do Michałowa.

Refleksjami dzieli się Helena Głogowska – redaktor okazjonalnej publikacji

W Gdańsku, u państwa Tamary i Wiesława Marciniaków i ich córki Maryli, wynaleźliśmy adresy i telefony różnych nauczycieli, m.in. Czesławy i Józefa Borowskich oraz adres Jana Chomicza, syna Władysława Chomicza, w Suwałkach. Wszystko to było niepewne, ale z Edytą Rosiak napisałyśmy kartkę na adres suwalski, prosząc o kontakt z nami. Mimo że Jan Chomicz nie mieszka już w Suwałkach, tylko w Warszawie, kartka do niego, o dziwo, dotarła. Więc udało się dzięki pomocy pana Jana Chomicza stworzyć biogram drugiego dyrektora michałowskiego LO. I do tego zdjęcia. Jan Chomicz zaszczycił swą obecnością jubileusz w podwójnej roli – jako syn dyrektora oraz absolwent LO.

Józef Rzepecki okazał się żyjącym jeszcze byłym dyrektorem LO w Michałowie. Najpierw odnalazłam w Białymstoku jego syna Andrzeja, zajmującego się ubezpieczeniami (firma „Konstanta”). W czasie odwiedzin w biurze, pożyczył mi książkę o II LO w Białymstoku, które ukończył, oraz w którym pracował jego ojciec. Podał też adres i kontakt do swego ojca, który na stare lata wrócił w rodzinne strony i mieszka w Tarnobrzegu. Kilkakrotnie dzwoniłam do Józefa Rzepeckiego i rozmawiałam z nim o Michałowie, które pozostało na zawsze w jego pamięci. Cieszył się z jubileuszu, ale stan zdrowia nie pozwala mu na opuszczanie domu. Zawodzi także pamięć. Żeby zdobyć jego zdjęcie, trzeba było przeszukać zasoby archiwalne Wydziału Paszportów Komendy Wojewódzkiej MO. Zbiory rodzinne w białostockim domu zostały zalane w piwnicy i uległy zniszczeniu.

Eulalia Stasiewicz – żona Antoniego Stasiewicza, pierwszego dyrektora liceum

Nie było problemów z dyrektorem Bazylim Niedźwieckim, który sam napisał swój biogram. Trzeba było jedynie go skrócić, by nie naruszać zbytnio proporcji innych. Ale i tu należało się liczyć z tym, co jest ważne dla autora, a nie redaktora.

Mój dyrektor Henryk Sokołowski już nie żyje, a pani Jasia Sokołowska (najsympatyczniejsza sekretarka szkolna, jakie znałam) akurat wyjechała z Michałowa do syna. Krótkie informacje o mężu zostawiła profesor Taissie Subiecie. Wspólnie z profesor Stanisławą Krućko, krajanką dyrektora, uzupełniałyśmy jego biogram.

Zanim dotarłam do dyrektor Teresy Laskowskiej, byłam u dyrektor Ireny Przyłożyńskiej, do której kontakt zdobyłam od mojej koleżanki – profesor Zoi Jaroszewicz. Okazało się, że obie pochodzą z Brańska, z sąsiednich domów. Z przyjemnością gościłam u państwa Ireny i Józefa Przyłożyńskich, gdyż Pani Dyrektor uczyła mnie biologii w klasie czwartej LO, a jej mąż – tego samego przedmiotu – w Szkole Podstawowej w Bobrownikach. Sporządziłyśmy wspólnie biogram, wybrałyśmy zdjęcie.

Wcale nie było łatwo dotrzeć do profesor Teresy Laskowskiej. Miałam do niej telefon, niestety okazał się nieaktualny. Pojechałam w ciemno pod wskazany adres w Białymstoku. Jakaż była moja radość, gdy zastałam dyrektor w domu! Oglądałyśmy dokumenty, wybierałyśmy zdjęcia. Wiem, że bez tej wizyty biogram  byłby niepełny. A tak radość ze spotkania była tym większa, że nie widziałam mojej ulubionej Pani Profesor od sześciu lat i niepokoiły mnie głuche telefony.

Uroczyste sadzenie pamiątkowego dębu

Byli dyrektorzy Leon Jarmocik i Edward Godlewski oraz obecna pani dyrektor Dorota Burak sami napisali swoje biogramy i udostępnili zdjęcia. Napisałam o tym, gdyż biogramy dyrektorów zajmują zaledwie kilka stron, a praca nad nimi trwała kilka miesięcy.

Nie lada wyzwaniem było sporządzenie wykazu kadry pedagogicznej LO. W ciągu 70 lat istnienia liceum doliczyliśmy się 142 pracujących w nim nauczycieli! Byli tacy, którzy pracowali przez kilka miesięcy albo  rok, ale byli i tacy, jak Wiesław Marciniak i Stanisława Krućko, którzy przepracowali w LO ponad czterdzieści lat! Wypadało zaprosić wszystkich byłych, żyjących jeszcze nauczycieli. Niestety, nie udało się zdobyć do wszystkich  aktualnych  adresów. Wydaje się, że największe wrażenie na wszystkich zrobiła Eulalia Stasiewicz, która zaszczyciła uroczystość swoją obecnością i piękną przemową, skierowaną do nauczycieli i uczniów. Przyjechał też z Kolna legendarny historyk Janusz Pikuliński. Z Bielska Podlaskiego przyjechała matematyk Anna Kuprianowicz-Tkaczuk, która w LO uczyła także języka białoruskiego. Ze Sztumu przybyła Ewa Klewicka, która uczyła mnie biologii i chemii, a z Białegostoku – matematyk Alicja Domanowska. Z miejscowych byli Taissa Subieta, Stanisława Krućko, Czesław Barszczewski.

Tych, którzy nie doczekali jubileuszu LO, a spoczywają na michałowskich cmentarzach, odwiedziliśmy niewielką grupą na czele z Jerzym Gryko –  byłego dyrektora Henryka Sokołowskiego, Mikołaja Matysa, Włodzimierza Bajgusa, Raisę Sakowicz, Jana Sakowicza, Mikołaja Gorbacza, Leszka Nosa, Adolfa Krućko, Kazimierza Nazarczuka, Janinę Szymkowską, Jana Pycha, Janusza Obryckiego oraz byłych absolwentów – Tamarę Sołoniewicz, Barbarę Suprun i Jana Poremskiego, wspominając każdego z nich i zapalając znicze na ich grobach.

Największym zaskoczeniem dla mnie na jubileuszu była obecność Haliny Fiedziukiewicz – mojej nauczycielki ze Szkoły Podstawowej w Bobrownikach. Okazało się, że także ukończyła LO w Michałowie – w 1963 r.

A byli uczniowie? Postanowiliśmy nikogo nie wyróżniać. Zrezygnowaliśmy z „wybitnych” absolwentów. Stwierdziliśmy, że w dzisiejszym wirtualnym świecie każdego absolwenta można sprawdzić w internecie. Licytowanie osiągnięć jest bardzo względne. Najlepsza uczennica z matematyki z naszego rocznika obecnie prowadzi warsztaty tkackie, robi piece, zajmuje się agroturystyką i wszyscy jej szczerze zazdrościmy tych pasji. Tym bardziej, że nie wszyscy „wybitni” przybyli na jubileusz LO. Zresztą spotykam się dość często z pomijaniem szkoły średniej w życiorysach współczesnych polityków i działaczy – wszyscy kończyli od razu szkoły wyższe!

Na jubileuszu wystąpił jeden z najstarszych przedstawicieli roczników maturalnych LO – Zdzisław Zambrzycki (matura 1953), były poseł na Sejm. Była też Zinaida Gucewicz (z d. Kuniec) z pierwszego rocznika maturalnego – 1951. W imieniu absolwentów, a właściwie od siebie, wystąpił profesor Jerzy Urwanowicz, który ze wzruszeniem wspominał lata szkolne i swych nauczycieli, m.in. Szymona Romańczuka i lekcje łaciny. W tłumie ponad dwustu byłych absolwentów przewijały się różne roczniki. Z Krakowa przyjechał wykładowca ASP Aleksy Pawluczuk, niegdyś legendarny uczeń LO, autor przestrzennej rzeźby pod Domem Kultury „Siewca Kultury”, która stała tam w latach 70.

Na twarzach absolwentów widać było radość i wzruszenie, że znowu gościnnie przyjęła ich dawna szkoła. Wszyscy czuli się jak w jednej wielkiej rodzinie, chociaż większość spotkała się po raz pierwszy. Także w grupach, w klasach spotkali się przy kawie i herbacie, wspominając dawne czasy.

Wspólne zdjęcie absolwentów

W LO dotychczas nie było tradycji zjazdów absolwentów wszystkich roczników, chociaż poszczególne spotykały się od czasu do czasu. Prawdziwa integracja nastąpiła podczas uroczystej kolacji. Przy muzyce zespołu „Sekret” wszyscy świetnie się bawili – bez względu na rok ukończenia LO i chyba nikt nie żałował, że został na kolację. Przypomniały mi się szkolne dyskoteki, które zawsze kończyły się za wcześnie, zawsze nadzorowane były przez nauczycieli i nigdy nie można było się wybawić. Tym razem czas był nieograniczony. I nikt nie pilnował. Można było bawić się do woli!

Nie starczyło czasu na rozmowy. A wspominać jest co! I opowiadać również…

Najbardziej zaskoczyła mnie Ewa Kuźma (obecnie żona burmistrza Michałowa Włodzimierza Konończuka), która przypomniała mi, że byłam na jej szesnastych urodzinach i podarowałam jej maskotkę, którą ma do dziś. Niestety, nie jestem w stanie przypomnieć sobie tych urodzin z lutego 1976 r. o rok młodszej koleżanki. Ile jeszcze podobnych zdarzeń uległo zapomnieniu! Warto więc spisywać odtworzone obrazki, warto zastanowić się nad wydaniem za pięć lat albumu zdjęć, zebranych z okazji tegorocznego jubileuszu, by ocalić od zapomnienia różne śmieszne, a nieraz i przykre oraz smutne historie, w które wpisali się byli uczniowie oraz nauczyciele. W ten sposób spisana historia szkoły jest o wiele ciekawsza…

 

Helena Głogowska
Fot. Renata Gorolewska

Zabójstwo prawie rytualne

Oryginalna metryka zgonu Jana Gawryluka (Urząd Gminy w Orli)

Często hołdujemy przeświadczeniu, że majątki ziemskie to była odwieczna własność magnacka lub szlachecka, źródło wyzysku okolicznej ludności, wyłączone z prawa, nienaruszalne i niezniszczalne. Nic bardziej mylnego.

Otóż historyczny majątek Wahanowskich, od którego nazwę wzięła Wólka Wygonowska, obejmujący znaczną cześć obecnego powiatu bielskiego, na przestrzeni wieków ulegał sukcesywnemu podziałowi, dziedziczeniu i sprzedażom, tworząc w końcówce XIX wieku co najmniej siedem niezależnych majątków, własność rożnych, obcych sobie, rodzin.

Obszarowo największy był stanowiący własność Natalii Kościa majątek w Wólce Wygonowskiej i Teklinowie, który wskutek nieumiejętnej polityki kredytowej i zadłużenia w roku 1896 został przejęty przez Bank w Grodnie i… zlicytowany.

Nieduży majątek Teklinowo kupiła rodzina Bierzyn z Gregorowiec i z czasem obszar ten został administracyjnie włączony do wsi Gregorowce.

Majątek w Wólce natomiast został rozparcelowany i w częściach sprzedany zamożnym chłopom-osadnikom, pochodzącym w większości z okolic Bielska i Brańska. Nabywcy osiedlili się w byłym majątku i rozpoczęli gospodarowanie. Osiedlenie się dużej, kilkudziesięcioosobowej grupy „obcych” stało się zarzewiem wieloletniego konfliktu między wsią i osadnikami. Trudno po ponad stu latach doszukiwać się jego podłoża. Odzwierciedlenie narastającego konfliktu można odnaleźć w metrykach parafialnych. O ile przed rokiem 1895 wszyscy mieszkańcy wsi byli zapisywani jako chłopi lub wojskowi z Wólki („krestianin i uwolnienyj sołdat z sieła Wolka”) około roku 1900 pojawia się kategoria „chłopi z majątku Wólka”, po paru latach zastąpiona „mieszczanami z majątku Wólka”. Znikają małżeństwa mieszane, świadkowanie na ślubach i wzajemne chrzczenie dzieci. Wieś dystansuje się od osadników, a ci z kolei bratają się bardziej z mieszkańcami sąsiednich Moskiewiec niż Wólki.

Wieś podobno liczyła na to, że zbankrutowany majątek zostanie rozdzielony nieodpłatnie między nich lub będzie mógł być użytkowany jako dziedziczone serwituty. Przybysze natomiast bronili swojej własności, a w gospodarowaniu zaczęli stosować nowatorskie metody i uprawy, co stało się powodem zazdrości i kpin.

Po I wojnie światowej i powrocie z bieżeństwa wieś odtworzyła się stosunkowo szybko i w roku 1921 zamieszkiwało tutaj około trzystu osób (240 we wsi i 60 na kolonii – byłym majątku). Kilkunastoletni konflikt ulegał stopniowej eskalacji, dochodziło do sprzeczek i bójek. „Bitwa” o pastwisko, w której uczestniczyło ponad dwadzieścia osób po każdej ze stron, miała miejsce w roku 1928.

Między mieszkańcami Wólki i „majątku” złośliwości wzajemnych i szkód było co niemiara. A to ktoś cichcem wypasł i zniszczył swoimi krowami wspaniale zapowiadający się łan zasiewów, albo uszkodził ogrodzenie tak, aby kury i świnie zniszczyły wypielęgnowany ogród. Zdarzało się też, że pod osłoną nocy ktoś kogoś znienacka trafił kamieniem. Były nasyłane kontrole i rożne zakulisowe podchody… Bójki pojedyncze i zbiorowe. Aż stało się najgorsze. W dzień święta Preczystej – 21 września 1933 w Wólce zamordowano syna osadników z majątku, dwudziestojednoletniego Jana Gawryluka, syna Kasjana. Ze względu na tlący się wieloletni konflikt, dzień świąteczny i uroczysty, zabójstwo to nabrało cech symbolicznych, wręcz „rytualnych”.

Ponad osiemdziesiąt lat, jakie upłynęło od tego wydarzenia, obrosło też w przekazach wieloma niepotwierdzonymi faktami, niesłusznymi posądzeniami i rozbudowanymi historiami. Więc może warto to odmitologizować. Bo po takim czasie to już nie emocje, tylko historia. Tym bardziej, że dostępny jest szczegółowy opis wydarzenia, sporządzony bezpośrednio po nim przez stryjecznego brata zamordowanego – Pawła.

Kim był Paweł?

Na pewno był osoba piśmienną o dużej wrażliwości i zmyśle selektywnej obserwacji i analizy. Taki obraz wyłania się z kart wielostronicowego pamiętnika, który pozostawił, a który został wydany drukiem w roku 1935. Pamiętnika bogatego faktograficznie i emocjonalnie, obejmującego okres 1900-1935 we wsi Wólka i w okolicy, wartego opracowania i szerszego przypomnienia, ale to zostawimy na inne okazje.

Nie będę więc pisał własnymi słowami, tylko wstawię w formie cytatów opis sporządzony „tam i wtedy”, a wiec bezpośrednio po zdarzeniu, jeszcze emocjonalnie świeży.

24 września 1933 roku.

Dziś odbył się pogrzeb Kasjanowego Janka, zabitego we wsi Wólka 21 września.

Z żalem żegnaliśmy zwłoki 21 letniego młodzieńca, padłego ofiarą ciemnoty z rąk zwyrodnialców, takichże chłopaków jak on sam. W dniu 21 września, pod moją nieobecność, bo byłem w Hajnówce z pomidorami i jabłkami, we wsi Wólka urządzono zabawę taneczną, na którą podstępnie był zaprowadzony Janek. To było o zmroku….

Grób Janka Gawryluka na prawosławnym cmentarzu w Wólce Wygonowskiej. Inskrypcja w języku rosyjskim głosi: „Ten krzyż został postawiony przez Kasjana i Onisję Gawryluków ku pamięci syna Iwana zabitego we wsi Wólka 8 IX 1933 r. w 21 roku życia” (Fot. Eugeniusz Siemieniuk)

Zabawa wiejska, jak każda, była okazją do tańców i harców, radosnej beztroski i śmiechów, a także do wypicia alkoholu w towarzystwie. Janek, jak większość młodzieży, też tam był i się bawił w najlepsze. W którymś momencie za czyjąś namową wyszedł z „domu zabawy” na wieś.

…Wyprowadził go z domu niejaki Kowalczuk z Moskiewiec, ten sam, co niegdyś uderzył mnie kamieniem w plecy. Kowalczuk zaś występował z namowy owych zwyrodnialców. Janka, podchmielonego, zaprowadzono do jego narzeczonej, ślicznej dziewczyny, o której względy starało się naraz kilku chłopców. Zasadzka była z góry uplanowana, bo gdy tylko Janek wszedł, od razu rzucili się na niego z ciężarkami, raniąc go dotkliwie w głowę, co Jankowi uniemożliwiło obronę. Na wpół nieprzytomnego wywleczono, pod osłoną mojego szwagra, Janka, na podwórze, to dało możność rzucenia się rozzuchwalonym zwyrodnialcom z bagnetami do uciekających i napędzono ich za stodołami. Uderzenie bagnetem szwagier odparował, a nie mogąc wobec groźby śmierci dłużej ratować Janka, pozostawił go, ratując swoje życie. Z daleka słyszał, jak Janek prosił, by nie zabijano go na śmierć i widział, jak uciekał na furę niejakiego Starczewskiego, ten jednak zepchnął Janka z wozu, w tej chwili nadleciał Niczyporuk i z rozmachem wpakował mu nóż w plecy, przebito płuco i serce, ponadto kopano go jeszcze nogami i bito kamieniami, …po kilku minutach Janek swe życie zakończył…

Dużo w tym opisie emocji, przekazu z ust trzecich, pewnie też domysłów i interpretacji przebiegu dynamicznego zdarzenia. Stała się rzecz straszna, nie do cofnięcia i naprawienia, morderstwo. Późniejsze lata przyniosły w ustnych przekazach kolejne nawarstwienia i interpretacje, mity, które niepotrzebnie obarczały niektóre osoby winą, sprawiały też, że osoby wrażliwsze, mające nawet pośredni związek z tą sprawą, nosiły całe życie brzemię odpowiedzialności za to zdarzenie.

Dziś, po 84 latach, nie żyją już ani sprawcy, ani też uczestnicy bierni, ani świadkowie. Zdarzenie jest jedynie faktem historycznym.

Paweł z Wólki w swoim pamiętniku oczywiście przytacza katalog przyczyn, które legły u podstaw tego tragicznego zdarzenia i mimo tezy, że:

…władze śledcze doszukują się tła zwyrodniałego przestępstwa, na pewno uważają, że podstawą do zabójstwa były waśnie o dziewczynę. Tak jednakowoż nie jest, to tkwi o wiele głębiej….

Opisuje ze swojego punktu widzenia podłoże konfliktu między „Dworzusami” i „Wólczakami”, wywodzące się z chłopskiego głodu ziemi, zawiści i wieloletnich zadr. Przytacza cały katalog krzywd i złośliwości wzajemnych, i Janka jako przedstawiciela młodych, aczkolwiek jego zdaniem główną winę ponoszą starsi jako inspiratorzy i moralni współsprawcy.

…W tym zabójstwie inicjatorami byli starsi, bo może nawet nie chcieli go zabić, ale tylko pobić. Jest faktem, że Janka zamordowali jeszcze młokosi i gdyby starsi nie stawali w obronie tych młokosów, to ci znowu nie odważyliby się występować przeciwko Jankowi..

Zabójstwo wznieciło kolejne emocje, świeże i rozhukane, aczkolwiek stało się też przyczynkiem do otrzeźwienia we wzajemnych relacjach.

…przed mającym się odbyć pogrzebem Janka na wsi była mowa o tym, by nie wpuścić na cmentarz wioskowy zwłok Janka, proponowali by stanąć z kołami i nie przepuścić przez wieś procesji pogrzebowej. Na szczęście znaleźli się rozsądniejsi ludzie i stanowczo przeciwko temu zaprotestowali…

Fragment pamiętnika w tej części to przekaz niemierzalnego żalu, rozgoryczenia i niedowierzania po tym co się stało i opis pogrzebu.

…Stałem jak wkopany. Janek! Janek! Taki zawsze dla mnie życzliwy, tak serdecznie ze mną rozmawiał przed trzema dniami, młodzieniec o pełni energii życiowej leżał w trumnie. Nieznośny ból ściskał za serce, myślałem, że pęknie… Zapłakałem. Z tyłu znowu szepty – patrzcie taki zawsze szorstki, a też płacze – moje łzy jakby były hasłem do ogólnego lamentu. Wyszedłem z mieszkania, nie mogłem znieść wyrzekań krewnych Janka.

Dołożyłem z bratem wszelkich starań, by pogrzeb wypadł jak najokazalej. Toteż ładnie udekorowaliśmy kwiatami trumnę, spletliśmy dużo ślicznych wianków. Młodzieży było moc. Wszyscy żegnali Janka z płaczem, nawet młodzież z dalszych wsi. Gdy przechodzili przez wieś Wólkę, to zauważyłem, jak niektórzy jej mieszkańcy jakoś głupio się uśmiechali. Na pogrzebie ze wsi Wólka nie było nikogo. To znak, że antagonizm w dalszym ciągu wzrastał…

Mimo złożonej sytuacji politycznej i społecznej, silnych sympatii prokomunistycznych na białoruskiej podlaskiej wsi, autor stawia też tezę przewrotną, jakby na przekór tym codziennym klimatom. Winą za konflikt i jego tragiczne następstwo obarcza nie tyle sąsiadów, co właśnie klimat polityczny.

Paweł, człowiek stosunkowo młody, bo 33-letni, obarczony bagażem wspomnień z okresu caratu, I wojny światowej, tragicznego bieżenstwa i dwóch rewolucji, a następnie doświadczeń z powrotu i adaptacji w nowo powstałej ojczyźnie, pisze jakby na na przekór…

…we wsi Wólka jest kilku skomunizowanych, śmierć Janka to dzieło ich rąk, bo wszyscy bronią tych zwyrodnialców, co zmarnowali tak młode życie. Janek, pracowity chłopak, według nich należał do burżujów, mając zamożniejszego ojca. A cała zamożność Jankowego ojca polegała na posiadaniu 27 dziesięcin gruntu, 6 sztuk inwentarza, że jest bardzo oszczędny i pracowity, ma pewien zasób, ale pieniędzy w zasadzie nie ma. Niechby ci wszyscy inteligenci, co głoszą hasła bolszewizmu, delegowali na wieś współtowarzysza, niechby on spróbował zarobić na wsi na swoje utrzymanie, a wtedy ręczę, że po roku współżycia ze swoimi wybrańcami uciekłby na drugi koniec świata, by głosić hasła przeciwkomunistyczne…

Ceremonię pogrzebową prowadzili ksiądz Aleksander Samojlik i psałomszczyk Sebastian Siemieniuk.

Po latach, które upłynęły od zdarzenia, pozwoliłem sobie na odszukanie oryginalnej metryki zgonu zamordowanego i nagrobka na cmentarzu Woleńskim. Jest jedno i drugie. W aktach metrykalnych Urzędu Gminy w Orli pod pozycja 16/33 znajduje się akt zgonu zamordowanego, a na prawosławnym cmentarzu Woleńskim dobrze zachowany, zadbany grób i nagrobek, z trudną do odczytania inskrypcją w języku rosyjskim. Zaskoczyły mnie dwie nieścisłości. Otóż: w metryce zgonu Jan Gawryluk to syn Kasjana i Natalii z domu Suszcz, zabity we wsi Wólka dnia 21 września 1933 roku, na nagrobku natomiast to syn Kasjana i Onisji, zabity dnia… 8 września 1933 roku.

Sprawa po sprawdzeniu oczywista i prosta, nie mniej dla faktograficznej ścisłości wymagająca wyjaśnienia.

Otóż Natalia z domu Suszcz to pierwsza żona Kasjana Gawryluka która zmarła na tyfus w bieżeństwie. Po powrocie 23 (10) lutego 1921 roku Kasjan Maksimow Gawryluk (lat39) ożenił się z Onisją Fiedorowną Benediuk (lat 24) z miejscowości Pohreby (akt ślubu nr 18/1921). Onisja to macocha zamordowanego Jana Gawryluka. Natomiast rozbieżność dat to wynik stosowania rożnych kalendarzy. Oficjalnie w metrykach stosowano tzw. „nowy styl” – gregoriański, ludność natomiast nadal zwyczajowo używała „starego stylu” – juliańskiego. Stąd ta 13-dniowa różnica w datach…

Pamiętnik „Pawlika z Wólki” to źródło nieocenione, bogate i warte pokazania. Podobnie jak przypomnienie jej autora i jego losów, a wraz z nimi kawałka historii części Podlasia, obejmującego przedwojenną gminę Dubiażyn.

Postaram się czynić to w następnych odcinkach opowieści, grupowanej tematycznie.

 

Eugeniusz Siemieniuk

Rozstanie z Olgą Gabiec

Olga Gabiec. Koniec lat 30.

Do niedawna jedna z głównych ulic Białowieży nosiła imię Olgi Gabiec – lokalnej liderki Komunistycznej Partii Zachodniej Białorusi, działającej w latach 1923-1938 na terenie północno-wschodniej RP. Nazwę tę nadano jeszcze w latach pięćdziesiątych, funkcjonowała ona zatem grubo ponad pół wieku. Dłużej niż trwało życie samej patronki. Uchwałę (nr XXXIII/172/17) o zmianie nazwy ulicy Olgi Gabiec na Pałacową Rada Gminy Białowieża przyjęła 29 sierpnia 2017 roku. W „Dzienniku Urzędowym Województwa Podlaskiego” dokument ten ogłoszono 4 września 2017 roku pod pozycją 3292. Uchwała weszła w życie po upływie 14 dni od jej ogłoszenia. Można więc rzec, że 19 września 2017 roku mieszkańcy ulicy rozstali się definitywnie z pozostałością okresu peerelowskiego.

Niektórych może to zdziwić, ale pamięć o Oldze Gabiec w czasach Polski Ludowej nie była jakoś szczególnie kultywowana wśród miejscowej społeczności. Jeśli wspominano o niej, to chyba jedynie podczas apelów poległych, odbywających się przy okazji obchodów niektórych rocznic państwowych. Olga Gabiec nie miała swojej izby pamięci, nie zapoznawano też dzieci w szkole z historią jej życia i działalności. Upływ lat stopniowo wymazywał tę postać z pamięci białowieżan.

Dzisiaj o Oldze Gabiec mogą powiedzieć cokolwiek tylko osoby powyżej osiemdziesiątki, ale w Białowieży zostało ich już niewiele. Natomiast dla tych, którzy osiedlili się tutaj stosunkowo niedawno, postać ta jest całkowicie nieznana. Świeżo upieczeni białowieżanie zwracali się do mnie czasem z pytaniem – kim była patronka ulicy? Gdy odpowiadałem, że komunistką, jedni patrzyli na mnie z niedowierzaniem, drudzy głośno wyrażali swoje zdziwienie.

Jest oczywiste, że Olga Gabiec nie wpisuje się już „złotymi zgłoskami” w obecny system polityczno-ustrojowy państwa, który zdecydowanie odrzuca komunizm i nie gloryfikuje jego orędowników. Zatem dlaczego tak długo zwlekano ze zmianą nazwy ulicy? Widocznie nikomu na tym specjalnie nie zależało. Białowieżanie to w większości ludzie starzy, którym najbardziej zależy na zdrowiu i spokoju. Nazwy ulic na pewno nie są tym, co by ich w jakikolwiek sposób nurtowało. Na pewno też część mieszkańców, która pamięta okres międzywojenny, nie postrzega Olgi Gabiec jako osoby zasługującej na ostracyzm. Ze zmianą nazwy ulicy wiąże się też konieczność wymiany szeregu dokumentów – i to chyba był najbardziej istotny powód w ociąganiu się z pożegnaniem patronki, bohaterki minionej epoki.

Bez względu na to, jak dzisiaj oceniamy życie i działalność Olgi Gabiec, nie da się zaprzeczyć, że pozostawiła ona swój ślad w historii Białowieży. Niejako „na odchodne” przypomnijmy jej życiorys, by nie pozostawała postacią nieznaną – tak dla żyjących, jak i dla tych, którzy przyjdą po nas.

Olga Gabiec nie była rodowitą białowieżanką. Urodziła się w 1905 roku we wsi Kiwaczyna, położonej na wschodnim krańcu Puszczy Białowieskiej. Jej rodzice, Izydor i Helena, gospodarowali na blisko siedmiu hektarach ziemi. Olga uczęszczała do szkoły parafialnej.

W sierpniu 1915 roku, gdy wojska niemieckie podchodziły już pod granice Puszczy Białowieskiej, władze carskie zarządziły przymusową ewakuację mieszkańców tych terenów w głąb Rosji. Domy i budynki gospodarcze wysiedlonych rodzin w większości zostały spalone. Rodzina Gabców również musiała opuścić swoją rodzinną wieś. Olga kontynuowała naukę w Rosji. Ukończyła 5 klas gimnazjum, co dawało jej uprawnienia do nauczania dzieci chłopskich. O wyborze przez nią dalszej drogi życiowej zadecydowała Rewolucja Październikowa, której idee całkowicie zawładnęły umysłem młodej dziewczyny. Brała ona aktywny udział w młodzieżowym ruchu rewolucyjnym.

W 1921 roku Olga wraz z siostrą i bratem wróciła ze Związku Radzieckiego do Kiwaczyny. Ich rodzice zmarli na uchodźstwie. Jedynym źródłem utrzymania rodzeństwa była ojcowska gospodarka, mocno zapuszczona.

Na Prużańszczyznę powracali także inni uchodźcy. Swoje rodzinne strony zastali już w granicach państwa polskiego. Zetknęli się z nowym ustrojem społecznym. Obowiązywał inny język, zmieniły się ukształtowane przez lata normy życia społecznego. Na domiar złego polskie władze na ogół postrzegały rdzenną ludność białoruską i ukraińską jako kłopotliwą pozostałość po zaborze rosyjskim. Napotykała ona na utrudnienia w zdobyciu lepszej pracy, wykształcenia. Takie traktowanie dość pokaźnej liczby mieszkańców tych ziem stwarzało podatną glebę do szerzenia wśród nich idei lewicowych, narodowowyzwoleńczych.

Rzecz jasna, że zastana sytuacja nie mogła też zadowalać Olgi Gabiec. W jej pamięci wciąż kotłowało świeże jeszcze wspomnienie o rozprawie robotników i chłopów rosyjskich z caratem i warstwami rządzącymi. Postanowiła działać. Nawiązywała kontakty z osobami myślącymi podobnie jak ona, zagłębiała się w literaturę komunistyczną, przerzucaną do Polski ze Związku Radzieckiego. Coraz mniej czasu poświęcała na pracę w polu, aż w końcu cały ciężar prowadzenia gospodarstwa spoczął na barkach brata. Olga rozpoczęła działalność polityczną. Często odwiedzała wsie leżące przy wschodniej granicy Puszczy Białowieskiej, jak Krynica, Biały Lasek, Rowbick, Chwałowo, Suchopol, a także Szereszewo i Białowieża. Towarzyszyła jej m.in. Julia Prokopczyk, jedna z uczestniczek ruchu rewolucyjnego w Rosji. Kobiety opowiadały o zmianach, jakie widziały w Związku Radzieckim. Przekonywały młodzież, robotników i małorolnych chłopów, że nie należy się niczego dobrego spodziewać po obecnych rządach i że jedyną drogą zapewniającą poprawę ich warunków życiowych jest podjęcie wspólnej walki chłopów i robotników z klasą rządzącą. Padały przy tym stwierdzenia, które właściwie negowały państwowość polską. Działaczki zresztą nie ukrywały, że najchętniej widziałyby Białostocczyznę w granicach Związku Radzieckiego (Olga miała ulubioną frazę: „Rassija ot Biełostoka do Władiwostoka”). Ludzie słuchali tych opowiadań i komentowali, każdy na swój sposób. Niektórzy mieli już okazję osobiście poznać „dobrodziejstwo” władzy radzieckiej i krytycznie odnosili się do słów młodych działaczek. Niemniej było dużo i takich, którzy poddawali się tej propagandzie.

Jesienią 1921 roku siostra Olgi – Helena, wyszła za mąż za Grzegorza Sikorskiego, małorolnego chłopa z Białowieży. Olga również postanowiła opuścić Kiwaczynę, tym bardziej że jej działalnością zaczęła się interesować policja. Zamieszkała w domu szwagra. Siostry wspólnie pracowały w polu, wspólnie też prowadziły dom. Za pieniądze uzyskane ze sprzedaży swojej części ziemi w Kiwaczynie kupiły kilka hektarów gruntów ornych w Białowieży. Gospodarka Sikorskiego powiększyła się, ale mimo to nie zapewniała pełnego utrzymania. Grzegorz musiał dorabiać ciężką pracą przy wywózce drewna z puszczy. Olga po pracy w polu oddawała się lekturze i działalności politycznej. Do zamęścia jakoś jej się nie spieszyło.

W połowie 1924 roku Olga Gabiec założyła w Białowieży pierwszą komórkę Komunistycznej Partii Zachodniej Białorusi. Jej członkami zostało kilku bardziej aktywnych małorolnych chłopów i przyjezdnych robotników. Następna komórka KPZB powstała niebawem w Kiwaczynie, do której Olga często wyjeżdżała, przewożąc prasę i organizując tam nielegalne zebrania. W Białowieży do pracy partyjnej Olga wciągnęła Sergiusza Pisarewicza, Antoniego Szpakowicza, Pawła Szpakowicza, Romana Borowskiego, Atanazego Turyka i Aleksandra Muzyrkę. Ich działalność oczywiście nie mogła ujść uwadze policji oraz zorganizowanej przez nią sieci informatorów.

27 września 1924 roku odbyły się pierwsze masowe aresztowania działaczy KPZB na Ziemi Hajnowskiej. W Białowieży aresztowano Olgę Gabiec, ale wkrótce ją wypuszczono. Od tego czasu zaczęto ją obserwować bardzo wnikliwie.

W 1925 roku miejscowy aktyw KPZB na tyle już okrzepł, że postanowił urządzić demonstrację pierwszomajową robotników i chłopów w Prużanie. Zrozumiałe, że nie mogło w niej zabraknąć Olgi Gabiec i jej współtowarzyszy. Według planu opracowanego przez Olgę, grupa białowieskich chłopów przeszła nocą przed 1 maja lasami do Prużany i tam połączyła się z innymi grupami, podążającymi z okolicznych wsi. Demonstracja pierwszomajowa udała się, mimo przeszkód ze strony policji.

Władze, zaskoczone i zaniepokojone wspólną demonstracją robotniczo-chłopską, postanowiły zlikwidować komórki KPZB w Białowieży i okolicach Prużany. W nocy z 2 na 3 maja 1925 roku Olgę Gabiec aresztowano. Aby uniknąć podobnego losu, dwunastu aktywistów z Kiwaczyny zbiegło do puszczy. Policja nie mogła ich wyłapać, zmobilizowała więc wszystkich gajowych i leśniczych do pomocy. Zarządzona obława nie przyniosła jednak rezultatów. KPZB-owcy rozbroili kilku gajowych i z bronią w ręku przekradli się przez granicę do Związku Radzieckiego.

24-letnia Olga Gabiec (z lewej) ze współtowarzyszkami, Julią Prokopczyk i Heleną Borysewicz

Aresztowaną Olgę Gabiec przewieziono z Białowieży do Kiwaczyny. Tam policja spędziła rodziny osób, które przeszły do ZSRR i „pokazowo” je pobiła. Kilka osób po tej rozprawie przez dłuższy czas chodziło o kulach. Gdy po kilku dniach Helena Sikorska odwiedziła siostrę w areszcie, nie mogła jej poznać. Pobita Olga swych towarzyszy jednak nie wydała. Wraz z innymi aresztowanymi wywieziono ją później do więzienia w Prużanach.

Rozprawa przeciwko Oldze Gabiec oraz dziesięciu mieszkańcom Białowieży, oskarżonym o działalność komunistyczną, odbyła się w Sądzie Okręgowym w Białymstoku dopiero 16 sierpnia 1926 roku. Na salę sądową sprowadzono 42 świadków z Kiwaczyny, ale żaden z nich nie wydał oskarżonych. Sąd nie miał innego wyjścia, jak ogłosić wyrok uniewinniający. Niemniej oddał pod dozór policji wszystkich zasiadających na ławie oskarżonych.

Olga Gabiec wróciła do siostry i szwagra. Nigdzie nie mogła dostać pracy, nie chciano jej zatrudnić nawet w pobliskim tartaku. Wszędzie była traktowana jako „niebezpieczny element”. Codziennie musiała meldować się na posterunku policji. W domu Sikorskich każdego miesiąca dokonywano rewizji. Wzmogły się one po 1930 roku, gdy prezydent Ignacy Mościcki zaczął organizować w Puszczy Białowieskiej słynne polowania reprezentacyjne, w których brały udział osobistości z całej Europy.

Mimo dozoru policyjnego i regularnych rewizji Olga nie zarzuciła swojej działalności politycznej. Prowadziła ją we wsiach leżących na obrzeżu Puszczy Białowieskiej, m.in. w Jagodnikach i Nowosadach. Zorganizowała cztery nowe komórki KPZB: na Zastawie, w Stoczku, Grudkach oraz w tartaku „Gródek”. Poza chłopami i robotnikami wstępowała do nich również młodzież. Jeden z współtowarzyszy Olgi ujawnił po wojnie, że zebrania na Zastawie odbywały się wieczorami w jednej z chat przy obecnej ul. Polnej. Olga „mówiła spokojnie, każde wypowiadane przez nią słowo było przemyślane i zachęcające wszystkich do aktywnej działalności”.

Olga Gabiec razem z paroma swymi towarzyszami kierowała w Białowieży także działalnością Białoruskiej Włościańskiej Robotniczej „Hromady” – masowej organizacji chłopskiej, która na Ziemi Hajnowskiej powstała w 1925 roku. Pomimo licznych przeszkód i utrudnień białowieski ośrodek „Hromady” był bardzo żywy i pomysłowy w stosowaniu różnych form pracy propagandowo-agitacyjnej, kolportażu druków, w organizacji zebrań, wieców protestacyjnych itp.

W 1928 roku w Białowieży zorganizowany został Komitet Rejonowy KPZB. Pierwszym sekretarzem KR KPZB była Olga Gabiec, po niej funkcję tę wykonywał Jakub Gulko (1930-1931), Szloma Kosowski (1931-1933), a następnie znów Olga Gabiec (1933-1937).

W 1937 roku szeregi KPZB w Białowieży zasilił młody mężczyzna – Mikołaj Miśkiewicz (syn Mikołaja). Prawdopodobnie była to „wtyczka” policji. Miśkiewicz po krótkim okresie członkostwa wydał wszystkich członków KPZB, których zdążył poznać. W grudniu 1937 roku Olgę Gabiec znowu aresztowano pod zarzutem prowadzenia propagandy komunistycznej, a wraz z nią m.in. Atanazego Bajko, Adama Białka, Leona Bojara, Jana Buszko, Bolesława Dorota, Edmundę Gielingową, Szlomę Kosowskiego, Aleksandra Lacha i Aleksandra Zieleniuka z Białowieży, Cyryla Smoktunowicza z Pogorzelców, Jana Rubla z Kiwaczyny, Aleksandra Ulezło z Białego Lasku oraz Felicję Kemer z Hajnówki, którą jednak po przesłuchaniu wypuszczono. Aresztowanych po trzech miesiącach zwolniono. Na drugi dzień po opuszczeniu aresztu Olgę aresztowano ponownie i zabrano do Bielska Podlaskiego. Drastycznymi sposobami próbowano wymusić na niej zeznania. Podłączano ją do prądu elektrycznego, wbijano igły pod paznokcie, ściskano palce drzwiami. W końcu sfotografowano ją do kartoteki przestępców politycznych i zwolniono. Olga znów trafiła pod dozór policji, codziennie musiała meldować się na posterunku. Trwało tak do 9 czerwca 1938 roku, tj. dnia, w którym odbyła się sesja wyjazdowa białostockiego Sądu Okręgowego w Białowieży.

Prokurator domagał się dla Olgi Gabiec surowej kary. Sąd skazał ją na 4 lata ciężkiego wiezienia. Pozostali otrzymali wyroki po 2 i 3 lata więzienia. Część z nich uniknęła odbywania kary, korzystając z dobrodziejstwa ogłoszonej w tym czasie amnestii. Dwóm osobom skrócono karę o połowę.

Olga trafiła do więzienia w Białymstoku, w którym zapadła na gruźlicę. W 1938 roku KPZB-owcy, na wieść o rozwiązaniu partii, postanowili zachować całą jej strukturę i dalej prowadzić działalność nielegalnie. W lutym 1939 roku przystąpili oni do strajku solidarnościowego, popierając strajk robotników drzewnych w Hajnówce.

We wrześniu 1939 roku, po zajęciu Białostocczyzny przez Armię Radziecką, Olga Gabiec opuściła więzienie. Pomimo złego już stanu zdrowia włączyła się aktywnie do pracy społeczno-politycznej. Wkrótce została sekretarzem Sielsowietu w Białowieży. Latem 1941 roku miała jechać do sanatorium na Krymie, dokąd otrzymała skierowanie, ale w związku z napaścią 22 czerwca Niemiec na ZSRR, do wyjazdu nie doszło. Olga wraz z aktywistami z Białowieży – Romanem Borowskim, Mikołajem Wołkowyckim, Włodzimierzem Szachalewiczem, wyruszyła na wschód. Zatrzymali się w uroczysku Nikor, gdzie ukrywali się przez miesiąc. 22 lipca 1941 roku Olga postanowiła wrócić do Białowieży, pod zmienionym nazwiskiem: Zoja Bejcowa. Razem z nią do Białowieży przedarli się dwaj żołnierze radzieccy, którzy po otrzymaniu posiłku schronili się ponownie w lesie. Olga miała zostać łącznikiem między partyzantką radziecką a mieszkańcami Białowieży.

Rankiem 23 lipca do domu, w którym nocowała Olga, wdarli się niemieccy żandarmi. Wydał ją któryś z sąsiadów. Razem z Olgą aresztowano męża jej siostry – Grzegorza Sikorskiego oraz wychowanka Sikorskich – Jana Gabca. W tym samym czasie w Białowieży aresztowano kilkunastu innych działaczy komunistycznych. Przez prawie dwa tygodnie hitlerowcy poddawali ich najbardziej wyszukanym torturom, chcąc uzyskać dane o partyzantach radzieckich. Torturowani znosili cierpienia z męstwem – nie zdradzili nikogo.

Grupa mieszkańców Białowieży przy pomniku w Pererowie – miejscu kaźni hitlerowskiej. Tutaj rozstrzelano m.in. Olgę Gabiec. Lata 60.

Hitlerowcy, przekonawszy się w końcu, że z Olgi Gabiec niczego nie uda się wyciągnąć, wywieźli ją 2 sierpnia 1941 roku do żwirowni w Pererowie koło Białego Lasku (obecnie na terenie białoruskiej części Puszczy Białowieskiej) i tam rozstrzelali. W trzy dni później, 5 sierpnia, do tej samej żwirowni przywiezieni zostali pozostali aresztowani. Rozstrzelano wówczas Grzegorza Sikorskiego, Jan Gabca, Jana Kozaka, Romana Borowskiego z siostrą, Zoję Szpakowicz, Lidię Waszkiewicz, Midzikówną, Fidrukową i kilka innych osób.

***

Do konieczności zmiany nazwy ulicy Olgi Gabiec mieszkańcy podeszli ze zrozumieniem. Emocje pojawiły się dopiero przy wyborze nowej nazwy. Na posiedzeniu Rady Gminy 8 sierpnia 2017 roku udało się przyjąć uchwałę tylko o przemianowaniu ulicy gen. Aleksandra Waszkiewicza na ulicę Stoczek. Ulica Olgi Gabiec „padła” dopiero trzy tygodnie później. Spośród kilku propozycji (m.in. ks. Konstantego Bajko, Trakt Królewski, Władców Puszczy) większością głosów wybrano nazwę: Pałacowa. To na pamiątkę istnienia w Białowieży pałacu carskiego. Któryś z przeciwników nowej nazwy skomentował krótko: „przeszliśmy od komunizmu do caratu”. Inny znów przestrzegał, aby nie pomylić się i w dokumentach nie zapisać: „Pajacowa”. No cóż – jak to ludzie!

 

Piotr Bajko

Тадэвуш Касьцюшка ў Салюры

Тадэвуш Касьцюшка (партрэт мастака T. R. Renagle 1817 г.) – Музэй у Салюры


Нагода



Ім ніяк не ўдаецца мяне забіць.
Ім ніяк не ўдаецца мяне забіць.
Тады яны стрэлілі ў Цябе-
І кроў пацякла з маіх ран.
Толькі ім не ўбачыць яе.
О, як вецер у соснах Тваіх шуміць!
Зянон.

Многімі сваімі сынамі можа ганарыцца наша Радзіма. Але, бадай, найбольш знаны з іх ва ўсім сьвеце Андрэй Тадэвуш Банавэнтура Касьцюшка.

У 1796 г. памерла Кацярына ІІ. Яе сын Павал І люта ненавідзеў сваю маці. Гэта паспрыяла таму, што ён вызваліў з няволі з Петрапаўлаўскай цьвердзі ў Санкт-Пецярбургу Тадэвуша Касьцюшку і многіх яго сяброў-паўстанцаў. У народзе засталася такая легенда пра гэту падзею. Павал І умоваю вызваленьня паставіў прынясеньне прысягі яму на вернасьць. Тадэвуш Касьцюшка папрасіў часу падумаць, а сам зьвярнуўся да сяброў на волі, каб прывезьлі яму зямлі з Радзімы. Прывезеную зямлю ён засыпаў у свае боты, надзеў іх і сказаў перадаць цару, што гатовы прысягаць. З’явіўся Павал І са сьвітаю. Касьцюшка ўстаў і, прыклаўшы руку да сэрца, сказаў: «Клянуся быць да сьмерці верным той зямлі, на якой стаю». Павал І так расчуліўся, што ня толькі вызваліў Тадэвуша Касьцюшку з няволі, але вярнуў яму яго баявую шаблю, падарыў паліто з свайго пляча і дазволіў выехаць з Расеі. Былі вызвалены многія сябры Тадэвуша Касьцюшкі і многія вернуты з высылкі ў Сібір. Тадэвуш Касьцюшка выехаў у Злучаныя Штаты на сваю другую Радзіму. Але ці мог ён быць спакойным, калі Радзіма была ў няволі? Падарыўшы царскае паліто свайму сябру Томасу Джэферсану, ён вяртаецца ў Эўропу. Дарэчы, скульптура Томаса Джэферсана ў яго мемарыяле ў Вашынгтоне выканана ў гэтым паліто, падараваным Тадэвушам Касьцюшкам. Двойчы сустракаецца Тадэвуш Касьцюшка з Аляксандрам І, двойчы звяртаецца з праектам адраджэньня Вялікага Княства Літоўскага да Аляксандра І Міхал Клеафас Агінскі, але цар, хоць і абяцаў павялічыць Царства Польскае аж да Дзьвіны, насамрэч выкарыстоўваў гэтыя перамовы толькі для націску на Аўстрыю і Прусію. Праўда, сустрэчы не прайшлі дарэмна. Аляксандр І аб’явіў амністыю паўстанцам і дазволіў вярнуцца на Радзіму з асабістай зброяй. Запрашаў Тадэвуша Касьцюшку на размову і Напалеон. Але патрабаваньні Тадэвуша Касьцюшкі былі цьвёрдымі: адраджэньне незалежнай Рэчы Паспалітай і вызваленьне сялян ад прыгону. Яго погляды запісаў і выдаў у Парыжы ў выглядзе ананімнай брашуры «Ці палякі могуць здабыцца на незалежнасьць?» яго сакратар Юзаф Паўлікоўскі. Тадэвуш Касьцюшка ўпэўнены, што адраджэньне незалежнасьці Радзімы магчыма толькі пры ўмове з’яднаньня ўсяго народу. Таму ён не стаў на бок ні Аляксандра І, ні Напалеона. Але многія спадзяваліся на Напалеона, таму на яго баку ваявала 24 000 беларускіх жаўнераў – столькі пасьпеў узброіць Часовы Урад Вялікага Княства Літоўскага. А ў Расейскую армію з 1796 па 1812 гг. было рэкрутавана 199 000 беларускіх жаўнераў. Так што вайна 1812 г. для беларусаў была грамадзянскай.

Вуліца ў Салюры, якую з акна свайго пакоя бачыў Тадэвуш Касьцюшка

Упершыню Касьцюшка прыехаў у Швэйцарыю ў траўні 1815 года, падчас яго паездкі ў Вену. Ён правёў ноч з 8 па 9 траўня ў гасьцініцы „De la Couronne” („Krone” – цяпер).

Цяпер на левым баку ад уваходу ў гатэль разьмешчана маленькая табліца з надпісам: „У траўні 1815 тут жыў Т. Касьцюшка / 1746-1817 / польскі змагар за мір і філянтроп”.

8 ліпеня 1815 г. Тадэвуш Касьцюшка пасяліўся ў Швэйцарыі на стала ў горадзе Салюры (Solothurn, Soleure) ля падножжа паўночных ланцугоў Юры. Тут у доме Ксаверыя Зэльтнера, брата парыскага сябра Кіраўніка, ён правёў астатнія гады жыцьця.

Было яму 69 гадоў. Прыняты з ушанаваньнямі кантанальнай радай, акружаны добразычлівасьцю ў сям’і Зэльтнераў, паўсюднай сымпатыяй i павагай жыхароў чатырохтысячнага ў той час горада, Касьцюшка вядзе актыўнае жыцьцё. Справы незалежнасьці і свабоды чалавека, якім ён прысьвяціў усё сваё жыцьцё заставаліся яму блізкімі. Ён перапісваецца з Томасам Джэферсанам-амерыканскім прэзыдэнтам 1801–1809 гг., зь якім лучылі яго ідэі вольнасьці і свабоды, піша да старога сябра Адама Чартарыскага-дарадцы Аляксандра І у польскіх справах, каб стараўся рэалізаваць хоць якія рэформы на карысьць роднага краю. Перад усім хвалявала аўтара Паланецкага Унівэрсала становішча сялян. „Выбачайце, сама толькі вольнасьць не дае селяніну і яго сям’і выжываньня. Абавязаны ён зарабіць на жыцьцё ці працай, ці рамяством або промыслам, ці маючы ўласную зямлю, што ёсьць найкарысьнейшым для краю, інакш зробяцца з іх злачынцы”.

Касьцюшка стаў добрым сябрам сям’і Зэльтнераў. Маладзенькай дачцэ гаспадара ён даваў урокі гісторыі і геаграфіі. Скора жыхары, ня толькі горада, але і навакольных вёсак, прывыклі да постаці пана ў цёмна-сіняй тужурцы, без узнагарод, якіх Тадэвуш Касьцюшка ніколі не насіў, але зімой і летам з ружаю ў бутаньерцы, вярхом на малым чорным коніку з клічкаю Добры. Бо што дзень а 10 гадзіне раніцы выяжджаў ён на прагулянку да вёсак ля падножжа Юры. Прывязаўшы каня ля плоту, часта размаўляў з вяскоўцамі аб іх жыцьці, працы, заробках і, калі спатыкаў бяду, дапамагаў грашыма. Калі дазнаваўся аб хваробе ў беднай сям’і, дапамагаў не толькі матэрыяльна, пасылаючы ежу і лякарства, але наведваў асабіста , каб падтрымаць добрым словам.

Любіў заехаць да падножжа гары Вейсенстэйн (Weissenstein), дамінуючай над горадам, дзе былі каменяломні. Таксама вельмі любіў шпацыры да Валуна Вэнгі-швэйцарскага героя родам з Салюры. Адгэтуль ён мог назіраць прыгожы захад сонца над Альпамі, якое апошнімі праменямі залаціла зялёную даліну Аары. Аднойчы ўбачылі яго там сяляне, што зьбіралі сухое дрэва ў лесе. Калі на наступны дзень Касьцюшка прыйшоў на любімае месца, то ўбачыў там акуратна зробленую лавачку. Неўзабаве конь Добры стаў вядомым на ўсю Швэйцарыю. Тадэвуш Касьцюшка спыняў Добрага каля кожнага жабрака, каб даць міластыню. Конь настолькі да гэтага прызвычаіўся, што сам прыпыняўся, убачыўшы жабрака. І новы гаспадар яшчэ доўга меў клопаты з гэтай прывычкай Добрага. Швэйцарскі паэт Ц.Л. Хартман (C.L.Hartmann) склаў аб ім верш, а Юліус Славацкі, пачуўшы ў Жэнэве гісторыю аб Добрым, пераказаў яе ў лісьце да маці.

У траўні 1816 Тадэвуш Касьцюшка зрабіў падарожжа ў Эйвэрдон (Yverdon) над возера Нойхатэль (Neuchatel) наведаць інстытут Песталоці і сустрэцца з яго заснавальнікам. У размове з Іаганам Генрыхам Песталоці ён з сумам казаў, што быў бы шчасьлівы, каб на яго Радзіме падобныя школы адкрывалі. Наведаў таксама сельскагаспадарчую школу для сялянскіх дзяцей у Гофвілі каля Бэрна. Асталіся ўспаміны аднаго са сьведкаў таго падарожжа: „…назіраў з узьнёслым сэрцам, якія чулыя і глыбокія ўражаньні прысутнасьць гэтага шаноўнага старца чыніла на пачуцьці моладзі, якая з раскошай насычала цікавыя вочы выглядам такой рэдкай з’явы ў нашые часы, прыпамінаючай ім слаўных старадаўніх герояў”.

Летам гэтага ж года Тадэвуш Касьцюшка яшчэ зрабіў разам з сябрамі і сям’ёй Зэльтнераў падарожжа на поўдзень і цэнтар Швэйцарыі ды над Леман (Leman). З даўніх знаёмых наведаў Касьцюшку генэрал Пашкоўскі, які напісаў для нас яго біяграфію, адну з нямногіх, напісаную сучасьнікамі Касьцюшкі. Напэўна нешта прадчуваючы, Тадэвуш Касьцюшка ўпарадкаваў сваё завяшчаньне, распараджаючыся сваёй уласнасьцю ў Сяхновічах. „Чуючы глыбока, што падданства супярэчыць праву натуры і шчасьцю народаў, заяўляю гэтым, што адмяняю яго зусім і на вечныя часы ў маім маёнтку Сяхновічы, у ваяводзтве Брэсцка-Літоўскім паложаным, так у імя ўласнае, як і прышлых яго ўладальнікаў. Прызнаю такім чынам жыхароў вёскі да маёнтка гэтага належных за вольных грамадзян і неабмежаваных ні ў чым уладальнікаў уласнай зямлі. Звальняю іх ад усякіх без выключэньня данін, паншчыны і павіннасьцей асабістых(…). Заклікаю іх толькі, каб для дабра ўласнага і краю стараліся аб адкрыцьці школ і пашырэньні асьветы (…).Салюра 2 красавіка 1817 г.”.

1 кастрычніка 1817 г. Касьцюшка цяжка захварэў. Тагачасная мэдыцына назвала яго хваробу нэрвоваю гарачкаю. Праз два тыдня 15 кастрычніка ён памёр. Сьмерць Тадэвуша Касьцюшкі выклікала глыбокае ўражаньне ва ўсёй Эўропе і ў Злучаных Штатах Амэрыкі. У сваім завяшчаньні Касьцюшка прасіў, каб пахаваньне яго было як найбольш скромным, а труну каб несьлі шэсьць беднякоў з Салюры.

Пасьля сьмерці Тадэвуша Касьцюшкі яго цела было забальзамавана. Выдаленыя ўнутраныя органы Францішак Ксавэры Зэльтнер пахаваў на могілках у Зухвілі i паставіў сьціплы помнік – трохступенны шасьцігранны пастамэнт, увенчаны шарам з пазалочаным крыжам i промнямі сонца. У 1844 г. помнік аздобілі мэдальёнам з выявай Кіраўніка, які быў выкананы францускім скульптарам П’ерам Жанам Давідам д’Анжэрам.

Урна з сэрцам Тадэвуша Касьцюшкі ў Каралеўскім замку ў Варшаве

Сваё сэрца Тадэвуш Касьцюшка ахвяраваў Эміліі Зэльтнер, хрэсьніцы, вучаніцы i любіміцы Кіраўніка. Урна з сэрцам захоўвалася ў малой каплічцы ў садзе каля вілы сям’і Марасіні ў Вэзіі недалёка ад Пугана.

11 красавіка 1818 году гроб з целам Касьцюшкі быў перавезены ў Кракаў і 23 чэрвеня пахаваны ў склепе кафэдральнага сабора на Вавэлі паміж каралём Янам Сабескім і князем Юзафам Панятоўскім.

Сэрца Тадэвуша Касьцюшкі знаходзіцца ў нішы Каралеўскага замка ў Варшаве.

У паэтычным творы Карнеля Уейскага (Kornel Ujejski) „Пахаваньне Касьцюшкі” сяляне, якія праводзяць яго ў апошні шлях, разьвітваюцца з Кіраўніком паўстанцаў такімі словамі:

 

Спачываеш ты ў сяброўстве каралёў і паноў у сабалях.
Лепей табе было б з намі ляжаць у зялёных палях!
На зялёным чыстым полі, на зялёнай паляне,
Дзе вітаў бы цябе ўсход сонца і птушак сьпяваньне.
У сьпякоту тваёй магіле цень далі бы Татры,
З добрай весткай ад Радзімы прыляталі б ветры. (пер. Л.К.).

Песьні аб Тадэвушу Касьцюшку і касінерах у некаторых месцах сьпявалі цэлы 19 век.

27 верасьня 1936 году ў Салюры ў доме, дзе жыў і памёр Тадэвуш Касьцюшка, адкрыўся музэй, дзе ёсьць „пакой Касьцюшкі”.

Сярод памятных рэчаў, зьвязаных з асобай Кіраўніка, неабходна назваць „Каталёг Касьцюшкоўскай калекцыі, якая знаходзіцца ў Нацыянальным музэі ў Рапэрсвілі”.

Пакой, у якім памёр Тадэвуш Касьцюшка

У музэі знаходзіліся таксама табакерка ca слановай косьці, шахматы, партфэль i 112 іншых рэчаў Касьцюшкі, якія былі забясьпечаны афіцыйным пасьведчаньнем ідэнтычнасьці. Сярод ix былі прадметы, якія зрабіў Касьцюшка сваімі рукамі: цукерніца, ліхтар, попельніца. У Салюры захавалася грабніца, дзе ён першапачаткова быў пахаваны. Жыве сваім жыцьцём вуліца, якую бачыў штодзень Тадэвуш Касьцюшка з вокнаў свайго жыльля ў Салюры.

У 1865 г. у Салюры на будынку па вул. Гужэльнгасэ 12, дзе жыў i памёр герой чатырох дзяржаў на двух кантынэнтах, была зьмешчана памятная дошка з гербамі Польшчы, ВКЛ (Беларусі) і Русі (Украіны). Яна выканана маладой жанчынай-скульптарам з Салюры спадарыняй Хэдвіг Полюгер.

 

Лявон Карповіч,
Луна-Воля

PS. 15 кастрычніка 2017 г. з нагоды 200-гадовай гадавіны са дня сьмерці Тадэвуша Касьцюшкі ў Салюры адбудзецца ўрачыстае адкрыцьцё помніка. Тэхнічныя дадзеныя помніка. Статуя з бронзы вагай 250 кг. Вышыня статуі – 2 метра. Статуя будзе разьмешчана на мармуровай падлозе вышынёй 30 см. Побач з помнікам будуць усталяваны інфармацыйныя шыльды на трох мовах (беларускай, нямецкай і польскай). Месца ўсталяваньня Швэйцарыя, г. Салюра (CH-4500 Solothurn), стары горад).

Ostatni żubr cara Mikołaja II

Car Mikołaj II z rodziną na ganku pałacu w Białowieży

Do Białowieży zjeżdżali na polowania wielcy książęta litewscy, królowie polscy, a także carowie rosyjscy. Ostatni car, Mikołaj II, odwiedził Puszczę Białowieską aż sześciokrotnie. Po raz pierwszy zawitał tu w 1894 roku, będąc jeszcze następcą tronu. Już jako monarcha przyjeżdżał do Białowieży w 1897, 1900, 1903 i 1912 roku. Po raz ostatni odwiedził Puszczę Białowieską w 1915 roku, kiedy w Europie trwała już wojna światowa. Wpadł zaledwie na kilka godzin, nie po to jednak, żeby zapolować, a – jak się później okaże – pożegnać z nią na zawsze.

Ostatnie łowy Mikołaja II w białowieskim mateczniku odbyły się więc w 1912 roku, po dziewięcioletniej przerwie. Białowieżanie, żegnając cara w 1903 roku, spodziewali się, że zgodnie z ukształtowaną już tradycją monarcha odwiedzi ich miejscowość po upływie trzech lat, czyli w 1906 roku. Ale tak się nie stało! Nie przyjechał również w 1909 roku.

W pierwszym przypadku wpłynęła na to, jak się przypuszcza, niezbyt stabilna sytuacja społeczno-polityczna w imperium rosyjskim. Pod koniec stycznia 1905 roku, w związku z wybuchem rewolucji w Rosji, do ochrony carskiego pałacu w Białowieży oraz całego łowiska wraz z jego obiektami i urządzeniami, skierowany został 4 charkowski pułk ułanów, stacjonujący w Białymstoku i podlegający 4 dywizji kawaleryjskiej. To właśnie żołnierze tego pułku ochraniali w następnych latach polowania wielkiego księcia Mikołaja Mikołajewicza, który nie mógł oprzeć się pokusie łowów w Puszczy Białowieskiej. Imperator cały czas był informowany o sprawach dotyczących Puszczy. W czerwcu 1907 roku, w związku z nadmiernym rozmnożeniem się w białowieskich lasach brudnicy mniszki, wydał zezwolenie na wyrąb drzew opanowanych przez tego motyla.

Na przeszkodzie carskiej wizycie w 1909 roku stanęła z kolei najprawdopodobniej zaraza, jaka rok wcześniej wybuchła wśród puszczańskiej zwierzyny.

O planowanym przyjeździe cara w 1912 roku białowieżanie dowiedzieli się już wiosną. W kwietniu przyjechał młody porucznik oraz starszy unteroficer, których zadaniem było wybranie spośród uczniów miejscowej szkoły czterdziestu chłopców i stworzenie z nich tzw. „pociesznego wojska”. Białowiescy chłopcy byli przeważnie chuderlawi, zdołano więc wybrać tylko trzydziestu pięciu „rekrutów”. Uszyto im jasnozielone koszule i spodnie, także czapki z daszkiem. Każdy „wojak” otrzymał drewnianą imitację karabinu. Wojskowej musztry uczono dwa razy w tygodniu. Porucznik zdradził chłopcom, że pod koniec lata wystąpią oni przed carewiczem Aleksym, który będzie z nimi uczyć się musztry.

W początku września w domach mieszkańców białowieskiej Zastawy rozlokowała się carska ochrona. Pojawili się również żołnierze z 4 charkowskiego pułku ułanów, którzy mieli  ochraniać polowanie. Wcześniej u zastępcy dowódcy wojsk warszawskiego okręgu wojskowego, generała Aleksieja Brusiłowa, zabiegał o to dowódca pułku Wiktor von Krug. Starania te poparł minister carskiego dworu, generał-adiutant hrabia Włodzimierz Frederiks.

Żołnierzom uszyto nowe umundurowanie. Dla wzmocnienia pułkowego chóru wynajęto kilku solistów z Warszawy. Na potrzeby sztabu pułku zaadaptowano najobszerniejszy dom w centrum Białowieży. Nad Narewką ustawiono polową kuchnię, która nęciła miejscową dzieciarnię „carską zupą”. Chłopi robili porządki na swych posesjach. Domy zostały udekorowane pikami i proporczykami. Przy drogach wjazdowych do Białowieży ustawiono budki dla dyżurujących żołnierzy. Kilka szwadronów, a także piechota i kozacy, ochraniali granice puszczy.

Wkrótce zaczęły docierać poszczególne służby dworskie, później konie cara i wielkich księżniczek, a wśród nich malutki pony carewicza.

Przed przyjazdem cara przeprowadzono kontrolę wszystkich linii kolejowych, po których monarcha miał jechać. W tym celu do Białowieży i Czyżewa przyjeżdżali minister wojny generał Włodzimierz Suchomlinow i minister komunikacji generał Sergiusz Ruchłow. Odcinek kolei nadwiślańskich od Siedlec do Wołkowyska, Małkini, Bielska Podlaskiego i Białowieży sprawdzał naczelnik tych kolei gen. Hesket wraz z naczelnikiem ruchu inż. Szołpem. Chciano się upewnić, że monarsze nic nie zagraża, bowiem wcześniej ujęto w Białymstoku inż. Adalberta Wrzoszczyńskiego – szpiega z Prus, który odwiedził m.in. Białowieżę, gdzie sporządził opis miejscowości oraz szkic tutejszych dróg i mostów.

Tymczasem imperator z rodziną uczestniczył w uroczystościach z okazji setnej rocznicy wielkiej wojny Rosjan z francuskim cesarzem Napoleonem, zorganizowanych w Moskwie. Później carska rodzina wyjechała pociągiem do Smoleńska, gdzie również odbyła się uroczystość jubileuszowa.

Do Białowieży najdostojniejsi goście przybyli w sobotę 14 września. Oprócz cara i jego rodziny przyjechali wielki książę Dymitr Pawłowicz, wielkie księżniczki Olga i Tatiana Mikołajewny, książę Wiktor Koczubej, książę Sergiusz Biełosielskij-Biełozierskij, hrabia Włodzimierz Frederiks, hrabia Włodzimierz Orłow, generał-major Aleksandr Drenteln, gubernator grodzieński Wiktor Borzenko oraz inni dygnitarze.

Car Mikołaj II (pierwszy z lewej) z wielkim księciem Dymitrem Pawłowiczem (drugi z prawej) oglądają upolowaną zwierzynę, zwiezioną z lasu na dziedziniec przed pałacem w Białowieży, 1912 r.

Monarcha jeszcze tego samego dnia wieczorem opuścił Białowieżę, udając się koleją północno-zachodnią do Czyżewa, gdzie 15 i 16 września obserwował wielkie manewry wojsk okręgu warszawskiego, w których udział brało ponad sześćdziesiąt tysięcy żołnierzy. Wojsko zrobiło na Mikołaju II duże wrażenie. Podczas wizytacji carowi towarzyszyli wielki książę Dymitr Pawłowicz, minister dworu cesarskiego i członkowie świty. W południe 17 września car powrócił do Białowieży.

Rozpoczęły się polowania. Obowiązywało zarządzenie cara, że każdy uczestnik polowania może ustrzelić tylko jednego żubra. Do lasu wyjeżdżano około godziny ósmej rano. Kawalkada aut liczyła 20-30 pojazdów. Nigdy nie było wiadomo, w którym jedzie car. Policjanci w tym momencie jakby zapadali się pod ziemię, monarcha bowiem wręcz chorobliwie nie znosił ich widoku.

Z polowania wracano pomiędzy piątą a szóstą wieczorem. Uroczysty przegląd zwierzyny odbywał się po kolacji.

18 września wypadło święto pułków – kawaleryjsko-gwardyjskiego im. Marii Fiodorowny i 4 ułańskiego charkowskiego. Na wydany z tej okazji uroczysty obiad zaproszeni zostali dowódcy i oficerowie obu pułków. Monarcha wznosił toasty i pił za zdrowie żołnierzy. Pułkowy historyk, rotmistrz Bogdanowicz, wręczył carowi książkę „Historia charkowskiego pułku od momentu jego powstania”. Car i wszyscy wyżsi członkowie dworu wpisali się do pułkowej księgi honorowej. Monarcha spytał na boku dowódcę pułku, Wiktora Kruga, w jaki sposób mógłby sprawić pułkowi jakąś przyjemność. Ten odpowiedział, że mogłoby to być  awansowanie na oficera sztabowego rotmistrza Kisielowa. Car zgodził się. Nazajutrz, w cerkwi, dowódca specjalnie postawił rotmistrza przy carze. A podczas śniadania car pogratulował zaskoczonemu oficerowi jego awansu na podpułkownika i wzniósł z tej okazji toast.

W sobotę 21 września (święto Narodzin Matki Bożej) i w niedzielę 22 września najdostojniejsi goście byli obecni na Liturgii w miejscowej cerkwi, w której w 1909 roku wykonano ceramiczny ikonostas z materiału – jak twierdzili starsi mieszkańcy Białowieży – ofiarowanego przez Mikołaja II. Po nabożeństwach w pałacu podawano wystawne obiady. Oprócz stałych ich uczestników zapraszani byli na nie także gubernator grodzieński, zarządca Puszczy Białowieskiej, proboszcz, dowódca brygady kawaleryjskiej oraz dowódcy pułków: 1 kolejowego, 11 dońskiego kozackiego im. hr. Denisowa i 4 ułańskiego charkowskiego. Ten sam zaszczyt spotkał również sztabsoficerów i dowódców szwadronów tegoż pułku, tudzież sztabsoficera i ośmiu ober­oficerów 61 włodzimierskiego pułku piechoty, którzy pełnili w Białowieży służbę podczas carskich polowań.

Śniadanie 22 września umilał występ chóru trębaczy 4 ułańskiego pułku charkowskiego.

Carewicz Aleksy podczas pobytu w Białowieży bawił się bronią i grał na bębnie. Odbywał także z ojcem motorowe przejażdżki po lesie. Pewnego razu udało się im natrafić na stado żubrów, składające się z dwudziestu sztuk. Widzieli też dzika. Któregoś dnia przeżyli w lesie przygodę, gdyż ugrzązł im w błocie motor. Z Tatianą Mikołajewną Aleksy zbierał w lesie grzyby.

Car Mikołaj II na przejażdżce rowerowej z synem Aleksym

Choremu na hemofilię carewiczowi nie zawsze udawało się ustrzec kontuzji. 18 września, wskakując do łódki na stawie przed pałacem, zrobił bardzo szeroki krok i uderzył się lewym bokiem o jej krawędź. Doznał lekkiego wylewu wewnętrznego. Fakt ten zataił przed rodzicami, gdyż obawiał się, że nie dostanie obiecanego przez ojca rowerka. Milczał tak długo, aż w którymś momencie zemdlał. Wtedy dopiero opiekujący się carewiczem doktor medycyny Włodzimierz Derewienko stwierdził obrzmienie w lewym dole biodrowym, które rozpoznał jako krwotok pozaotrzewnowy. Chłopcu podniosła się temperatura, przeleżał w łóżku osiem dni. Chorym opiekował się lekarz i jego matka, która umilała synowi czas czytaniem. O ćwiczeniu żołnierskiej musztry z białowieskim „wojskiem” nie mogło być mowy, chociaż w przeddzień wyjazdu Aleksy zaczął już bawić się, oczywiście sam, w pałacowej komnacie. Był jeszcze słaby.

Wieść o kontuzji carewicza szybko obiegła Białowieżę. Mieszkańcy bardzo przeżywali to przykre zdarzenie. Miejscowy urzędnik, Gwaj z Zastawy, ułożył na cześć Aleksego wiersz, który uczniowie śpiewali na lekcjach, na naprędce skomponowaną melodię.

27 września wypadło święto Podniesienia Krzyża Pańskiego. W cerkwi odprawiono Liturgię. Po jej zakończeniu przybyły z Grodna arcybiskup grodzieński i brzeski Michał pobłogosławił Najdostojniejszą Rodzinę ikonami. Po wyjściu ze świątyni carską parę spotkała przed pałacem piętnastoosobowa delegacja chłopów-kolonistów z guberni grodzieńskiej. Na czele delacji stali pełnomocnik komitetu rolnego w guberni wileńskiej, kowieńskiej i grodzieńskiej, radca stanu Rochmanow oraz stały członek grodzieńskiej komisji rolnej, radca stanu Jabłokow. Podczas ceremonii przedstawiania monarsze delegacji obecni byli gubernator grodzieński, minister dworu cesarskiego i członkowie świty. Delegacja powitała cara i wręczyła mu chleb i sól. Monarcha zaprosił chłopów do pałacu, na obiad. Podobne zaproszenie otrzymał także arcybiskup Michał oraz przebywający w Białowieży wyżsi urzędnicy państwowi, dowódcy pułków i przedstawiciele miejscowej administracji.

W ostatnich dniach pobytu w Białowieży car nagrodził złotymi zegarkami kapelmistrza pułkowych trębaczy Demidowa oraz sztabowego trębacza Płońskiego. Pułkowi natomiast podarował wypchany okaz zabitego przez siebie dzika, z dołączoną do niego tabliczką informacyjną, wykonaną ze srebra. Dzik ten i otrzymane później od zarządcy Puszczy Białowieskiej eksponaty żubra, lisa i medaliony głów jeleni z porożem stały się ozdobą sali zebrań oficerów pułku w Białymstoku. Obok nich zawisł obraz znanego malarza-pejzażysty Jakowa Browara  „Myśliwska droga w Białowieży”, sprezentowany pułkowi na pamiątkę ochrony carskiego polowania.

Z żubra upolowanego przez cara Mikołaja II wykonano eksponat muzealny.

Warto też wspomnieć, że jeden z żołnierzy, o nazwisku Stelmach, otrzymał osobistą pochwałę od cara, a przez dowódcę pułku został nagrodzony srebrnym zegarkiem. Żołnierz ów, wjeżdżając na myśliwską dróżkę na koniu, dostrzegł w pewnym momencie podążających w jego stronę na koniach monarchę i wielkiego księcia Dymitra Pawłowicza. Nie wpadł w popłoch, lecz ostro ściął konia i zawrócił ze ścieżki. Przeskoczył szeroki rów i stając na baczność oddał honory przejeżdżającym. Imperatorowi i księciu bardzo to się spodobało.

Łowczy Stefan Charczun twierdził, że podczas polowania w 1912 roku rewolucjoniści przygotowali zamach na cara, przeciągając w poprzek drogi, między drzewami, drut na wysokości szyi osób siedzących w samochodzie. Łowczy towarzyszył carowi, gdy ten jechał odkrytym samochodem przez puszczę. Los chciał, że wcześniej jadący tą samą szosą samochód ciężarowy zerwał rozciągnięty nad nią drut, ratując życie carowi i łowczemu.

Na zakończenie każdego dnia łowów urządzano przegląd ustrzelonej zwierzyny. Nazywano go z niemiecka sztreką lub pokotem. Po kolacji myśliwi wychodzili przed pałac i podziwiali swoją zdobycz. Zwierzynę układano na lewym boku, pod rosnącymi tutaj starymi dębami. Na przedzie leżały sztuki ustrzelone przez cara, za nimi – zdobyte przez pozostałych uczestników polowania. Przestrzegano też hierarchii zwierzęcej. Każdy pokot otwierały żubry, następnie leżały jelenie, daniele itd. W przypadku, gdy ktoś ustrzelił drobną zwierzynę lub jakiegoś ptaka, sztuki te umieszczano od frontu, przed zwierzyną grubą. Całość przystrajano girlandami z gałązek dębowych i świerkowych.

Nadłowczy Józef Newerly ustawiał się przed frontem ułożonej zwierzyny, łowczowie natomiast zajmowali miejsce po jego lewej stronie. Z tyłu pokotu stali strzelcy z trąbkami, za nimi pozostały personel łowiecki oraz pałacowi robotnicy, ubrani w czerwone koszule. Trzymali oni w rękach latarnie, które oświetlały otoczenie. Wszyscy byli zwróceni twarzami do pałacu. Widowisko to obserwował nieco z dala tłum ciekawskich, złożony z miejscowych urzędników, przyjezdnej inteligencji, a także z mieszkańców Białowieży. Na przeglądy przybywali ludzie z bliżej i dalej położonych miejscowości – z Białegostoku, Grodna, Brześcia Litewskiego a nawet z Warszawy. Przyciągała ich przede wszystkim możliwość ujrzenia z bliska carskiej rodziny i wielkich książąt.

Z przeszklonego ganku pałacu jako pierwszy wychodził car z rodziną, a za nim jego świta i goście. W tym momencie zapalano pochodnie, umocowane na drewnianych słupkach, ustawionych w czterech rogach placu. Trębacze rozpoczynali sygnał powitania. Dostojni myśliwi zatrzymywali się przed ułożoną zdobyczą. Nadłowczy podchodził do cara i składał raport z ilości i rodzaju upolowanej zwierzyny. W chwili wskazywania przez niego kordelasem na poszczególne gatunki zwierzyny, orkiestra łowiecka odgrywała odpowiednie hejnały na ich cześć. Sygnały były wykonywane według zwyczaju przyjętego w Niemczech – na trąbkach typu pless.

Po zakończeniu ceremonii myśliwi podchodzili do ułożonej zwierzyny, sprawdzali celność swych strzałów i opowiadali szczegóły jej zdobycia. Car kończył oględziny podziękowaniem za wynik polowania i wracał do pałacu. Trębacze żegnali go marszem. Rozchodziła się także publiczność.

Po przeglądzie zwierzynę przekazywano preparatorowi, który w specjalnym pomieszczeniu oddzielał łby z porożem od tusz, wygotowywał je i następnie robił medaliony. Trofea te trafiały do pałacu lub były zabierane przez myśliwych. Tusze zwierzęce szły do lodowni. Młodsze kozły i dziki przeznaczano do pałacowej kuchni, a pozostała część była rozdawana wojsku, pracownikom administracji leśno-łowieckiej i chłopom. Niektóre partie mięsa odprawiano do Petersburga.

Brak jest oficjalnych danych o ilości ustrzelonej w 1912 roku zwierzyny. Wiemy jednak, że było wśród niej jedenaście żubrów.

Zwożenie ubitej zwierzyny.

Ciekawe, że broń, której Mikołaj II używał podczas tego polowania (dubeltówka i repetler), dziwnym trafem w 1931 roku znalazła się w posiadaniu jednej z firm prowadzących handel bronią w Warszawie. Wystawiono ją tutaj do sprzedaży komisowej. Dubeltówka była precyzyjnie cyzelowana, a ciężkie i masywne hebanowe szkatułki do broni miały bogate rzeźbienia. Artystyczne rzeźby widniały również na ich pokrywach, wykonanych z orzecha.

Carska rodzina i goście wyjechali z Białowieży 29 września, bardzo późnym wieczorem (godz. 11), kierując się do Spały. Pawilon kolejowy udekorowany został na tę okazję kwiatami i girlandami. Prowadzącą do niego aleję oświetlały rzęsiście tysiące lampek. Carską rodzinę odprowadzali książę Wiktor Koczubej, gubernator grodzieński, zarządca Puszczy Białowieskiej, dowódca brygady artyleryjskiej generał Krasowski oraz dowódcy pułków 4 ułańskiego charkowskiego i 11 dońskiego kozackiego im. hr. Denisowa. Książę Koczubej i gubernator Borzenko wręczyli bukiety żywych kwiatów Aleksandrze Fiodorownie i wielkim księżniczkom.

Na chwilę przed odjazdem w oknach pociągu pojawiły się sylwetki cara, carycy z synem i wszystkich księżnych. Tuż za carskim pociągiem wyruszył skład towarowy, w którym wieziono konie, pojazdy i obsługę. Do Spały najdostojniejsi myśliwi dojechali 17 września, przed południem.

Jak twierdził Pierre Gillard, nauczyciel monarszych dzieci, carewicz Aleksy podczas pobytu w Spale, na skutek jazdy powozem po wyboistej drodze, ponownie uderzył się i jego stan nagle się pogorszył. Pojawiła się krwawa opuchlizna pod pachą, która groziła przejściem w ciężkie zakażenie krwi. Z zachowaniem najwyższej ostrożności chłopca przewieziono ze Spały do Carskiego Sioła, gdzie rodzina spędziła zimę.

Polowanie w Białowieży bardzo spodobało się jednej z córek Mikołaja II – Tatianie. 4 października, będąc już w Spale, napisała list do swojej cioci, wielkiej księżnej Kseni Aleksandrowny, w którym z zachwytem relacjonowała: „W Białowieży było bardzo śmiesznie. Jeździliśmy z Papą na polowanie, Olga i ja. Maria z Anastazją były tylko dwa razy. Ja stałam na stanowisku dwa razy u Papy, raz u ks. Golicyna, raz u ks. Biełosielskiego i raz u Drentelna. Było bardzo pięknie”.

Pod koniec stycznia 1913 roku urządzono w Puszczy Białowieskiej polowanie dla księcia Monaco  Alberta I, który zabił wówczas dwa żubry. Car Mikołaj II jednak w tym polowaniu nie mógł uczestniczyć. Imperator planował urządzić we wrześniu następnego roku kolejne łowy, na które chciał zaprosić cesarza Wilhelma II. Przygotowania rozpoczęto w lipcu. Wydział hofmarszalski zajął się wynajmowaniem podwód, a dyrekcja kolei przygotowała wystrój pawilonu na carskiej rampie kolejowej. Przed pawilonem wyrosła sylwetka żubra, wykonana z kwiatów. Chór cerkiewny wyćwiczył jeden z utworów religijnych Piotra Czajkowskiego. Aż tu wybuchła wojna światowa i cały ten trud okazał się daremny. W październiku 1914 roku Mikołaj II podjął ważną decyzję, dotyczącą gospodarki łowieckiej na terenie Puszczy Białowieskiej. Była to reakcja na opinię nadłowczego Puszczy, którym był już wtedy Ewald Bark. W czerwcu 1914 roku nadłowczy przesłał do Głównego Zarządu Dóbr Apanażowych w Petersburgu obszerny referat, w którym skrytykował  niewłaściwy system hodowlany, uprawiany w Puszczy. Rozmnożona nadmiernie zwierzyna (w szczególności jelenie) zjadała wszystko, nie pozwalając na jakąkolwiek odnowę lasu. W referacie Bark domagał się przeznaczenia do odstrzału 3500 sztuk grubej zwierzyny, z wyjątkiem żubrów i łosi. Car zatwierdził zaproponowaną liczbę do odstrzału, wyznaczając termin jego wykonania do 1 lutego 1915 roku. Zadanie to, jak wynika z informacji łowczego Stefana Charczuna, zostało zrealizowane. Do bardziej nowoczesnej hodowli pozostawiono właściwe osobniki. Ustrzelone sztuki szybko zabezpieczano i transportowano do Petersburga.

 

Piotr Bajko