Jerzy Chmielewski. Od Redaktora.

Jerzy ChmielewskiJęzyk białoruski nie jest dla Polaków językiem obcym – przekornie mawiał niegdyś Sokrat Janowicz. Tym też usprawiedliwiał formułę organizowanych pod szyldem Villi Sokrates trialogów, podczas których wystąpień po białorusku nikt nie tłumaczył. Jeśli już, to – dla uczestników spoza Polski i Białorusi – ważniejsze kwestie przekładano czasem na angielski lub niemiecki. I rzeczywiście, polskojęzyczni czy to dziennikarze, czy literaci, naukowcy a nawet przedstawiciele władz  nie mieli, zdawało się, większych trudności ze zrozumieniem języka białoruskiego. Jednak po tegorocznej edycji nabrałem już co do tego wątpliwości.

Tematem przewodnim dyskusji tym razem była tutejszość w kontekście autoidentyfikacji ludności Białorusi oraz na Podlasiu. Także jako synonim małej ojczyzny, wyznacznik lokalnego patriotyzmu, szacunek, troska i przywiązanie do swego miejsca na ziemi. Zawsze byłem i jestem gorącym orędownikiem tutejszości właśnie w tym aspekcie. Skierowanie natomiast takiego poczucia na tory białoruskiej świadomości narodowej, jak czynili to sto lat temu nasi narodowi wieszcze i działacze, w dzisiejszych realiach jest już raczej niemożliwe. Jako uczestnik jednego z paneli dyskusyjnych powiedziałem – po białorusku – że tutejszość w takim znaczeniu nie ma już przyszłości. Przez niektóre osoby na widowni zostałem jednak opacznie zrozumiany i musiałem jeszcze raz powtórzyć tę tezę po polsku. Takich momentów na tegorocznym trialogu było więcej. Publika nie zawsze kontaktowała z wypowiedziami po białorusku, gdyż w większości była spoza naszego środowiska. Chociaż  miało to  i pozytywne znaczenie, pokazując że trialog i omawiane na nim białoruskie dylematy spotykają się z rosnącym zainteresowaniem osób z różnych kręgów. Rangę przedsięwzięcia podnosi udział w nim nietuzinkowych postaci – cenionych osobistości i autorytetów ze świata kultury, literatury, nauki i polityki z trzech (zgodnie z nazwą) obszarów, czyli Polski, Białorusi i Europy.

Trialog promuje też Krynki, choć wśród miejscowych większego zainteresowania nie wzbudza. W tym roku dyskutowano o tutejszych bez tutejszych. Od razu to zauważyłem i kiedy zabrałem głos w panelu, do którego mnie zaproszono, zażartowałem nawet, że spośród obecnych byłem najbardziej tutejszy. Opowiedziałem, że przyszedłem na świat pięć minut drogi stąd – od byłej synagogi, gdzie odbywał się trialog – na oddziale położniczym szpitala przy ul. Grodzieńskiej, wybudowanego jeszcze w czasach carskich (dziś mieści się tam przychodnia lekarzy rodzinnych). A moja „baćkouszczyna” leży wszystkiego pięć kilometrów od Krynek.

Choć pojęcie tutejszości zostało na trialogu niemalże rozłożone na czynniki pierwsze, wzbudzając u dyskutantów mnóstwo myśli i refleksji, czasem nawet wykluczających się, to temat należy uznać za wybrzmiały. „Tutejszy, czyli nikt” – Tamara Bołdak-Janowska wymownie zatytułowała już dziesięć lat temu jeden ze swych szkiców w Cz, gdzie zauważyła, że we współczesnym świecie taka samoidentyfikacja jest czymś niepoważnym. Należy bowiem wyraźnie oddzielić przywiązanie do miejsca swego zakorzenienia, urodzenia czy zamieszkania od tożsamości obywatelskiej i narodowej, gdyż w tym znaczeniu tutejszych po prostu nie ma.

Nieco inaczej sprawa ma się z miejscowym językiem, czyli tutejszą mową, która na Podlasiu realnie przecież istnieje (jeszcze) i charakteryzuje się przy tym ogromną różnorodnością i bogactwem słów. Choć miejscowe gwary i dialekty wymierają na naszych oczach (a raczej w naszych uszach), to w codziennym użyciu jeszcze gdzieniegdzie występują.

O tutejszej mowie na trialogu jednak prawie nie dyskutowano. Próbowałem o to zagadnąć uczestników panelu literackiego. Zastanawiałem się głośno, dlaczego nasze barwne i smakowite dialekty skazane są na wymarcie. Czy dlatego, że mają wiejski rodowód i kojarzą się z „mużyctwem” i ubóstwem? – zapytałem. – Nie, nie! – kategorycznie zaprzeczyły obecne na sali moje koleżanki z białostockiej AB-BY.

Ale coś jednak musi być na rzeczy, skoro te gwary znikają wraz z zanikiem tradycyjnej wsi i wymieraniem staruszków – autochtonów. Zatapia je wszechobecna polszczyzna. Kolejne pokolenia, nawet gdy rozmawiają jeszcze po „tutejszemu”, czyli po prostu, po-svojemu, to ich zasób słów jest już bardzo skromny i – co szczególnie bolesne – całkiem wyzbyty z melodyjnych dyftongów. Nie jest to już żywa mowa, w dodatku rozmawiający nią posiłkują się literacką białoruszczyzną, a raczej jej nieco sztucznym wariantem, pod wpływem audycji dla mniejszości w radiu i telewizji.

Nasze haworki żyły i rozwijały się setki lat. I oto teraz raptownie milkną, a mało kto z nas się tym przejmuje. Jeśli nie wynika to z kompleksów niższości (bo to była przecież mowa chłopów), to z czego? Aby podlaskie dialekty ratować od zapomnienia, a nawet je nobilitować, już dawno otworzyliśmy dla nich łamy naszego pisma. I nieco tekstów w takim wariancie językowym się ukazało. Od kilku numerów publikujemy piękne, refleksyjne i z życia wzięte wiersze po svojemu, pisane przez Barbarę Goralczuk, dobrze zapowiadająca się autorkę z Bielska Podlaskiego. Wcześniej teksty na podlaskiej mowie systematycznie publikował w Cz Jan Maksymiuk. Jednak nikt dotąd nie napisał w dialekcie czegoś większego, powieści czy zbioru opowiadań. Kiedykolwiek od początku słowa pisanego.

Podczas trialogu zapytałem Michała Androsiuka – jednego z panelistów części literackiej – dlaczego nie pisze książek w swym rodzimym podhajnowskim dialekcie, ale w białoruskim języku literackim. Odpowiedział, że barierą jest dla niego ograniczony zasób słownictwa. Dialekty zatrzymały się na minionej epoce i nie ma w nich słów, którymi można by opisać nowe określenia, zjawiska i przedmioty z obecnej rzeczywistości. Poza tym nie ma – jak to określił – kodyfikacji tej mowy, aby można było ją właściwie zapisać.

Poważna próba wprowadzenia do powszechnego użytku (pisanego) tzw. svojej movy pojawiła się jakieś dziesięć lat temu. Taką inicjatywę podjął Jan Maksymiuk. Jednak zaproponowany przez niego alfabet z użyciem czeskich liter z daszkami jak na razie po prostu się nie przyjął.

Сапраўды, адыход з ужытку нашых гаворак, няхай сабе і непазбежны, гэта вялікая страта. Варта той арыгінальны, багаты і надта прыгожы, моўны свет прынамсі запісаць для памяці нашчадкаў. Пахваліць тут трэба Іаанну Стэльмашук-Троц, якая на падляшскай і простай мове выстаўляе сцэнічныя п’есы і пастаноўкі. Я быў пад вялікім уражаннем яе спектаклю „Бежанцы” ў выкананні гайнаўска-бельскай моладзі.

Помню 1988 год. Сярод кампаніі БАСаўцаў быў я на сустрэчы ў Мінску, куды якраз прыехалі беларусы з Амерыкі. Звярнула на мяне ўвагу Ала Орса-Рамана. На маю мову. Яна родам ад Наваградка і як не дзіўна мы гаварылі з сабою як сусед з суседкаю. Цёпленька, гладка і з дыфтонгамі (не агуркі, але гуркіе).

Другі раз, помню, ідэнтычны выпадак меў я з выдтнай рэжысёркай дакументальнага кіно, Тамарай Саланевіч, якая наведала нашу рэдакцыю. Я быў для яе як жывы экспанат – апошні носьбіт карэннай беларускай мовы. Вельмі дзякавала, што з маіх вуснаў магла пачуць жывую простую мову, амаль такую ж, як на яе роднай Нараўчанскай зямлі.

Ратуйма ад забыцця тутэйшую мову, гэта ж наш скарб.

Юрка Хмялеўскі. Ад Рэдактара.

Jerzy ChmielewskiУ красавіку Польшча адзначала 1050-ую гадавіну свайго хрышчэння. Юбілейныя ўрачыстасці – пад ганаровым патранатам прэзідэнта Анджэя Дуды – адбыліся ва ўсёй краіне, таксама на Беласточчыне, хаця сюды Хрыстова вера прыйшла значна пазней і спярша з усходу, а толькі пасля з захаду. У 966 г. (прынята, што было гэта 14 красавіка) у Гнезне на сённяшняй Познаншчыне хрысціўся пястоўскі князь Мешка І і яго жонка чэшка Дабрава. Так зрадзілася польская дзяржава, і такі вось, а не іншы, выбар паўплываў на тое, што пасля касцельнага расколу сталася яна каталіцкай. Тымчасам на нашу Беласточчыну хрысціянства прыйшло пераважна не з захаду, але з усходу, як пазнейшае праваслаўе. Гэты рэлігійны падзел ператрываў тут да нашых часоў і таму, скажам, у гэтым годзе адны святкуюць Вялікдзень толькі на пачатку траўня, калі іншыя даўно ўжо яго адсвяткавалі.

Пры нагодзе святкаванняў круглай гадавіны ахрышчэння Польшчы ў нас на Падляшшы ажылі, на жаль, спробы перайначання гісторыі. Праваслаўная вера, хаця тут карэнная і прысутная ўжо шмат-шмат стагоддзяў, на жаль, ёсць часам маргіналізаваная. Прытым такія адносіны зусім несправядлівыя, нічым неабгрунтаваныя і неапраўданыя. А з другога боку маргіналізацыя праваслаўя, а затым нас – аўтахтонных вернікаў, беларусаў, пярэчыць жа ідэі шматкультурнасці Падляшша, якою ўсе так ганарацца і хваляцца на ўвесь свет. І не здзіўляе, калі такімі ігнарантамі з’яўляюцца простыя і нявучаныя тутэйшыя радавітыя католікі ці неафіты, якія хочуць быць стопрацэнтнымі палякамі. Але калі робяць так навукоўцы, гэта ўжо праява з іх боку шкоднай усім неталерантнасці.

„Часопіс” з самога пачатку насуперак тых жа ігнарантаў ёсць доказам, што на Беласточчыне пражываюць усё-такі беларусы, праваслаўныя. І то здавён. Гэту гістарычную праўду прыходзіцца нам, аднак, безупынна абараняць. Недзе дваццаць гадоў таму, памятаю, часта вялі мы такую адкрытую палеміку з прафесарам Юзафам Марошкам з беластоцкага ўніверсітэта. Так склалася, што тры гады таму запрасіў я яго ў Гарадок на канферэнцыю з нагоды 150-ых угодкаў Студзеньскага паўстання. Выступіў ён з дакладам пра двор у Мастаўлянах і наваколле як радзіму Кастуся Каліноўскага – „камісара польскага Нацыянальнага ўраду ўпаўнамочанага на Літву”. Дарэчы, мала хто ведае, што ў тым двары штодзённай мовай паноў і службы была руская мова, хаця навокал, вядома, аж гудзела ад тадышняй беларушчыны. Нягледзячы на сваё нахільнае аднабаковае польскае бачанне тутэйшай гісторыі, праф. Юзаф Марошак здаўся мне даволі адкрытым на крыху іншыя погляды. Надта не аспрэчваў, скажам, таго, што Кастусь Каліноўскі як свой астаўся таксама ў памяці беларусаў.

Ад некалькіх месцаў у „Ч” публікуем знакаміты даклад пра тое з гарадоцкай канферэнцыі нашай рэдакцыйнай сяброўкі, праф. Лены Глагоўскай. І вось цяпер, калі я ўжо думаў, што праф. Марошак пагадзіўся ўрэшце з нашым беларускім бачаннем сваёй гісторыі, нечакана ў інтэрв’ю ў беластоцкай штодзёнцы з нагоды юбілею польскага хрысціянства сказаў ён, што 1050 гадоў таму Падляшша быццам было часткай… пястоўскай дзяржавы.

Хаця я не гісторык, але дастковыя ў мяне веды, каб такую хлусню аспрэчыць. Бо дзе Крым, а дзе Рым, пане Марошак… Тысячу гадоў таму на гэтых землях наогул не было яшчэ аніякай дзяржавы. А хрысціянства, якое з захаду замацоўвала Польшча, Беласточчыны не сягала. Дарэчы, тутэйшыя аўтахтоны – яцьвягі, славяне – язычнікамі заставаліся яшчэ многія стагоддзі.

Але, безумоўна хрысціянства найперш прыйшло сюды з боку Русі. Доказам ёсць тое, што праваслаўныя храмы з’явіліся тут нашмат раней чымсьці каталіцкія. У Гродне, Бельску ці Драгічыне цэрквы былі ўжо на пачатку другога тысячагоддзя. Тымчасам касцёлы пачалі будаваць на Падаляшшы толькі пасля хрышчэння Віленшчыны ў XV ст., і то на паўночных і заходніх ускраінах нашага рэгіёну. У пасе з Гарадка па Белавежскую пушчу касцёлаў не было ажно да 20-30-х гадоў мінулага стагоддзя. Пабудавалі іх сабе прыезджыя католікі – чыноўнікі, фабрыканты і сяляне, якія тут атрымалі надзелы зямлі з даўніх апусцелых маёнткаў.

Падляшша таму і так завецца, бо распаложана было не пад лесам (якім лесам?!), але ля самых зямель, якімі заўладзелі ляхі – мазуры (мазаўшане), якія выйшлі з даўняга племя ляхаў.

Шкада, што гэтых элементарных ведаў не навучаюць у падляшскіх школах. Таму так лёгка змагары за польскасць „крэсаў” могуць запускаць у народзе розныя неверагодныя гістарычныя міфы. Нават навукоўцы – свядома, або не (хто іх ведае, мо самі ў гэта вераць) – маніпулююць фактамі. Як той жа праф. Марошак, які назву Падляшша стаў выводзіць ад ляхаўскага (польскага) заканадаўства, абавязваючага на гэтай тырыторыі Вялікага княства Літоўскага. Але ж такі закон абавязваў таксама глыбей на ўсход і поўнач. Чаму тады толькі Падляшша прысвоіла такую назву?

Каб добра зразумець свет, у якім жывеш, павінен ты ведаць як найбольш пра яго мінулае. Ужо старажытныя рымляне (філосаф Цыцэрон) казалі, што той, хто не ведае гісторыі, усё жыццё ёсць дзіцём.

Мінулае Беласточчыны яшчэ, на жаль, да канца не абследаванае гісторыкамі, а перадусім археолагамі. Гістарычнай праўды трэба шукаць таксама ў зямлі, а гэта даволі дарагое. Я ўжо даўно заўважыў, што калі нават паяўляюцца нейкія грошы на раскопкі – як апошнім часам з еўрасаюзных праграм – археалагічныя экспедыцыі нашае ўсходняе Падляшша і так абмінаюць шырокім колам. А чаму, растлумачыў мне калісьці сябра з беластоцкага музея. Шчыра прызнаўся, што польскія археолагі не зацікаўлены праводзіць раскопкі, скажам, на Замкавай гары ў Гарадку, гарадзішчаў, курганоў і старажытных могілак на ўсходняй Беласточчыне, бо „тут, дзе толькі не ўткнеш рыдлёўку, адразу паказваюцца першарускія сляды”.

Часам, аднак, археолагі вымушаны і ў нас праводзіць экспедыцыі. Такія працы абавязковыя падчас буйных інвестыцыяў, як, напрыклад, пабудова вялікіх дарог ці прадпрыемстваў. І вось калі дваццаць гадоў таму клалі польскую частку газаправода Ямал – Еўропа, археолагі дакладна абследавалі звалы раскапанай зямлі. Іх знаходкі проста шакіруюць. Пад Геранімовам каля Міхалова знайшліся сляды пабудовы даўнасці ажно трох тысяч гадоў…

Вяртаючыся да хрысціянства, трэба зразумець, што на Беласточчыне нават яшчэ і сёння існуе не так рэлігійна-канфесійны падзел на праваслаўных і католікаў, колькі на рускіх (беларусаў) і польскіх. Бо ад прадвеку на праваслаўе казалі ў нас, што гэта руская вера, а каталіцтва – польская. Гэта не да канца адпавядае праўдзе, як на Сакольшчыне, пра што ў гэтым нумары ёсць надта цікавы артыкул нашага незвычайнага супрацоўніка з Варшавы, паляка захопленага беларускім Падляшшам.

Юрка Хмялеўскі. Ад Рэдактара.

Jerzy Chmielewski2015 год падыходзіць ужо да канца. У Польшчы прайшоў ён пад знакам выбараў. Было іх ажно тры, уключаючы няўдалы вераснёўскі рэферэндум. А не так і даўно, бо толькі год таму, прайшлі яшчэ і самаўрадавыя выбары. Гэтыя падзеі, асабліва на дзяржаўным узроўні, канчаткова давялі да значных пераменаў у структурах цэнтральнай улады ды ўстаноў краіны. Дарэчы, гэты працэс толькі пачаўся.

Пасля кастрычніцкіх парламенцкіх выбараў уладу ў Польшчы ўзяло Права і Справядлівасць – у сэнсе ідэйным партыя правага палітычнага накірунку і адназначна левая, калі глядзець на яе грамадска-сацыяльную праграму. І яшчэ моцна кансерватыўная для польскіх нацыянальных і каталіцкіх каштоўнасцей. ПіС – крыху нетыповы палітычны гібрыд, адзіны такі цяпер, мабыць, у Еўропе.

Цяжка, пакуль, сказаць, ці ў сувязі са зменай улады штосьці памяняецца ў адносінах польскай дзяржавы да нацыянальных меншасцей, асабліва да нас – беларусаў. Не чуваць пакуль, каб услед за абяцаннямі, што ўсім будзе ляпей, новы ўрад збіраўся павялічыць датацыі ці ўвесці палягчэнні ў карысць грамадзян іншых нацыянальнасцей. Але нам трэба памятаць, што захаванне сваёй тоеснасці залежыць перадусім ад нас саміх. Як паказвае жыццё, хто б не быў пры ўладзе, папраўдзе не мае тут большага значэння. Бо калі самі не хочам быць сабою, то аніякая ўлада нам у гэтым не дапаможа. Заўсёды можам, аднак, паклікацца і на правы, гарантаваныя нам еўрапейскімі законамі і стандартамі. На жаль, не ўмеем як належыць гэтым пакарыстацца.

У выніку нядаўняй змены ўлады ў Польшчы цалкам адсунуты на бок левыя, якія ўпершыню не ўвайшлі ў Сойм (а не так і даўно, як кіравалі яны нават краінай). Безумоўна, гэта характэрны, гістарычны момант у польскай палітыцы. Некаторыя нават кажуць, што толькі цяпер скончылася ў Польшчы камуна, або пост-камуна…

Маргіналізацыя кааліцыі левых сіл, якая апынулася па-за Соймам, таксама нас, беларусаў, ставіць у іншай сітуацыі. Многія гады былі ж мы, асабліва на Гайнаўшчыне, адданым лявіцы электаратам. „Вечны” дагэтуль дэпутат Яўген Чыквін збіваў на гэтым свой палітчны капітал.
Чаму левыя знікаюць з польскай палітыкі, здзіўляць не павінна. Вырасла вось новае пакаленне, якому той рух папахвае проста нафталінам. А з другога боку амаль павыміралі ўжо былыя функцыянеры і чыноўнікі колішніх камуністычных структураў, якія разам з сем’ямі пасля 1989 г. доўга складвалі асноўны електарат левых сіл.

Цяжка зразумець, чаму мы – беларусы так доўга давяралі быўшым таварышам і посткамуністычным дзеячам, не атрымоўваючы ад іх, папраўдзе, нічога ўзамен. Ці штосьці яны для нас „залатвілі”, каб палепшыць нам жыццё і замацаваць нашу тоеснасць? Нават той жа Цімашэвіч, якога на руках вынеслі мы ў дэпутаты, і стаў міністрам, а пасля ўзначальваў урад, апрача цёплых і сардэчных слоў нічога асаблівага не ўчыніў, каб паспрыяць нашым інтарэсам і патрэбам.

Калі пачала падаць лявіца, руку ў наш бок працягнула Грамадзянская Платформа. На жаль, і гэтая партыя асабліва нічога не зрабіла, каб палегчыць нашу долю.

Калі ідзе пра канкрэтную, значыць, фінансавую, дапамогу дзяржавы для беларускай меншасці, нашыя „абаронцы” практычна нічога не зрабілі, каб датацыі на меншасную культуру хаця б крыху пабольшыць (ад многіх, многіх гадоў яны аднолькавыя, нягледзячы на пастаянны рост коштаў). Справядліва трэба адзначыць, што дзякуючы іхнім старанням даволі значныя фінансавыя сродкі з бюджэту краіны і ваяводства атрымала Царква. Перадусім на рамонты храмаў, адбудову Супрасльскага манастыра, утрыманне варшаўскай праваслаўнай семінарыі і як рэкампенсаты (мільённыя) за быўшую царкоўную ўласнасць. Але гэтая дапамога не мела аніякага ўплыву на развіццё беларускай тоеснасці праваслаўных. А магла б мець, каб такога хацелі тыя, што пра гэта вырашалі.

Наогул супрацоўніцтва палі­тыкаў СЛД ці ГП з беларусамі на Беласточчыне зводзілася да іх прысутнасці падчас беларускіх фэстаў і фестываляў царкоўнай музыкі. Мы спаглядалі на іх быццам на паноў. А як кажа беларуская народная прыказка – служы пану верна, а ён табе пер…

Другім гістарычным для нас фактарам пасля кастрычніцкіх выбараў ёсць тое, што цяпер у Сойме няма аніводнага „нашага” дэпутата. Балаціравалася такіх некалькі, змагаючыся за нашы галасы. Але я не чуў, каб хтосьці з іх – уключна з Яўгенам Чыквіным, які на гэты раз кандыдаваў у Сенат – адкрыта падчас кампаніі сказаў, што ён – беларус.

Ці тое, што ў польскім парламенце не будзе цяпер прадстаўніка беларусаў і праваслаўных, пагоршыць адносіны дзржавы да нашай меншасці? Не думаю, хоць такая пагроза ёсць. Вядома, лепш было б, каб у Сойме хтосці за намі заступаўся, так як у выпадку польскіх немцаў. Але, па-першае, трэба нам памятаць, што ў маштабе краіны не ёсць мы ажно такія важныя. Нас проста няшмат, жменька ўсяго беларусаў, праваслаўных…. Таму будзьма крыху пакорліўшымі. Па-другое, ёсць у Польшчы нацыянальныя меншасці, якія ніколі не мелі ў Сойме сваіх прадстаўнікоў і маюцца значна лепш ад нас – беларусаў. Скажам, тыя ж літоўцы з гміны Пуньск, для якіх мы як дзіва, бо нікому звонку і нават нам самім не відаць, што… мы – беларусы. Праўда, ім намнога лягчэй трымацца нацыянальных вартасцей, паколькі за імі стаіць суседняя дзяржава, якая цалкам літоўская. Беларусі яшчэ вельмі далёка да такога самаакрэслення.

Тым не менш, паўтараю, не мусім прытуляцца да паноў, каб зберагчы і развіваць сваю тоеснасць. На шчасце, жывем у дэмакратычнай краіне з еўрапейскім заканадаўствам, якая сёе-тое абавязана нам гарантаваць. І каб толькі ўмелі мы гэта выкарыстаць. А маем таксама роўны доступ да дзяржаўных і еўрапейскіх грошай на паляпшэнне ўмоў жыцця ў рэгіёне, у тым ліку на інфраструктуру, новыя месцы працы, таксама на культуру. Бо захаванне нашай нацыянальнай тоеснасці праз беларускую песню і фальклор, што галоўным чынам цяпер адбываецца, значыць праз настальгію, гэта – тупік. Бо ўжо даўно было сказана, што менавіта „быт кшталтуе сведамасць”.

Пачынаецца вось размеркаванне аграмадных грошай з новага размеркавання – апошняга ўжо – Еўрасаюза. Гэта выклік для нашых самаўрадаў, грамадскіх арганізацый і прадпрымальнікаў. Бо такі ёсць падзел г.зв. бэнефіцыентаў. І ад гэтага – не так як у палітыцы – ніхто нас яшчэ не адсунуў.

Калі людзі забываюць, пачынаюць гаварыць камяні

kalinouskamu
2 кастрычніка ў Мастаўлянах (гм. Гарадок) быў урачыста адкрыты помнік Кастусю Каліноўскаму, правадыру паўстання 1863-64 г.г., які нарадзіўся ў тутэйшым маёнтку. Думка ўспомніць і ўшанаваць нацыянальнага героя Польшчы і Беларусі на яго радзіме выйшла якраз ад мяне. Таму я вельмі рады, што гэтую векапомную справу шчасліва ўдалося давесці да канца. Але каб задуманая мною ідэя магла здзейсніцца, трэба было шмат каго пераконваць і пераадолець доўгія фармальныя працэдуры. На гэта спатрэбілася ажно амаль тры гады. Гэта, аднак, цяпер ёсць зусім другарадным. Самае важнае, што ўсталяванне ў Мастаўлянах помніка Кастусю Каліноўскаму здзейснілася. Я амаль упэўнены, што быў на гэта апошні момант. Калі б не мая ініцыятыва, след па славутаму земляку ў яго роднай вёсцы пэўна неўзабаве астыў бы. Хто іншы такога помніка ўжо проста не паставіў бы.

Усё пачалося ў 2012 г., калі я як дырэктар Гміннага Цэнтра Культуры ў Гарадку ўвайшоў у склад рабочай групы дзеля адзначэння праз год 150-годдзя Студзеньскага паўстання на Гарадоччыне, у рамках ваяводскіх святкаванняў. Мясцовы надлесны прыдумаў грандыёзную рэканструкцыю Бітвы ў Перацёсах (у лесе непадалёк вёскі Валілы), якая прайшла 29 красавіка 1863 г. Гэта мела быць асноўная і папраўдзе адзіная падзея ў праграме святкаванняў на Гарадоцкай зямлі. Прытым выключна ў польскім нацыянадьным духу. Таму я мусіў упамянуцца, каб не забыць пра Кастуся Каліноўскага, якога імя прысвоена жа гарадоцкаму дому культуры. Сябрам рабочай групы, якую ўзначальваў тадышні падляшскі ваявода Мацей Жыўна, я запрапанаваў, каб зладзіць міжнародную (польска-беларускую) навуковую канферэнцыю. Згоду, вядома, атрымаў. Засталося толькі знайсці фінансы і арганізаваць аўтараў. Памятаю, я ўсё кінуў і на працягу некалькіх дзён апрацаваў сур’ёзны праект, каб атрымаць на гэта грошы з фондаў Еўрапейскага Саюза. Склаўшы яго ў Лакальнай групе дзеяння „Кнышынская пушча” з сядзібай у Супраслі, адразу пачаў падбіраць удзельнікаў канферэнцыі і запрашаць іх у Гарадок. Значна дапамагла мне Лена Глагоўская, якая вельмі ахвотна ўспрыняла маю прапанову і перадала электронныя адрасы сяброў – навукоўцаў у Беларусі. Яна, дарэчы, і падказала мне, што пры гэтай нагодзе варта было б таксама паставіць у Мастаўлянах „памятны камень Кастусю Каліноўскаму”. Я адразу схапіўся гэтай думкі і ўключыў яе ў свой праект, а д-р Лена Глагоўская як зямлячка героя (родам яна з недалёкай Ярылаўкі) узялася пісаць даклад на канферэнцыю. Прысвяціла яго, вядома, Каліноўскаму, а дакладней памяці пра яго ў мінулым і сёння на Беласточчыне.

Ранняй вясною 2013 г. гарадоцкая канферэнцыя была ўжо амаль падрыхтаваная. Мой „унійны” праект заграз, аднак, у чыноўніцкай махіне ў Беластоку. Але хутка ўдалося фінансава забяспечыць мерапрыемства са сродкаў Маршаўкоўскай управы ў рамках прамоцыі ваяводства. Гэтае ўспамажэнне не прадугледжвала, вядома, памятнага каменя ў Мастаўлянах. Я быў, аднак, упэўнены, што будуць на гэта грошы з майго праекту, толькі крыху пазней. Таму прыдумаў, каб пры нагодзе канферэнцыі ўрачыста адкрыць прынамсі мемарыяльную дошку. У гэтай справе звярнуўся я – на два тыдні перад мерапрыемствам – да Януша Талуця, майстра металапластыкі з Беластока, які родам з суседніх з Мастаўлянамі Зуброў. Ён здзівіў мяне надта энтузіястычным падыходам да справы. Зрабіць дошку згадзіўся пакуль без грошай. „Што там камень, Кастусю трэба паставіць помнік” – сказаў мне ў тэлефоннай размове. Хуценька запраектаваў я як умеў двухмоўную дошку (надпіс узгодніў з Ленай) і паслаў майстру інтэрнэтам. Назаўтра, падчас сустрэчы ў майстэрні, Януш размаляваў перада мною сваю канцэпцыю помніка. Бачыў яго як сымбаль той эпохі – з колам коннага жалезняка і касою.

27 красавіка 2013 г. раніцай на скрыжаванні дарог у Мастаўлянах у прысутнасці ўдзельнікаў канферэнцыі святары – мясцовы праваслаўны і каталіцкі з Ялоўкі – высвяцілі дошку, а ўрачыста адкрылі яе войт і старшыня рады Гарадоцкай гміны. Усё адбылося на фоне бел-чырвона-белых сцягоў. У арганізацыю мерапрыемства ўключыўся таксама Януш Талуць.

Пасля канферэнцыі ў Доме культуры ў Гарадку ўзяліся мы за падрыхтоўку новага „ўнійнага” праекта, каб арганізаваць грошы на помнік у Мастаўлянах, а пры нагодзе і на памятныя табліцы ў некалькіх гістрычных месцах у Гарадку (м.інш. на Замкавай гары і пры храмах). Тут вельмі дапамагала мне бугхалтарка Валянціна Трахімчык, нягледзячы на тое, што мая ініцыятыва не была ж абавязковым заданнем нашага дома культуры. Дарэчы, як дырэктар я асабіста прыдумаў, апрацаваў і нават запоўніў фармуляры амаль дзесяці іншых праектаў і атрымаў на іх грошы з іншай крыніцы.

У справе канферэнцыі і помніка Кастусю Каліноўскаму дапамагаў як толькі мог мой падуладны музычны інструктар у доме культуры – Ян Карповіч. Якраз уваходзіў ён ужо ў пенсійны ўзрост і для яго, як шчырага беларуса, мая ініцыятыва была таксама трывалым следам беларускага патрыятызму на Гарадоцкай зямлі, які разбуджваў тут на працягу ўсёй сваёй прафесійнай культурніцкай працы. У доме культуры ў Гарадку адпрацаваў ён ажно больш за паўвеку. Калі стаў я тут дырэктарам, якраз прыйшлося дапільнаваць мне капітальнага рамонту велізарнага будынка. Ля ўвахода на сцяне вісела бетонная табліца з надпісам „Dom Kultury im. Konstantego Kalinowskiego”. Я загадаў зняць яе і аднавіць. Пасля рамонту павесілі мы яе ўнутры і зрабілі куточак памяці героя – патрона. Памясцілі там таксама велізарны партрэт Каліноўскага, які прыхаваў Ян Карповіч, аўтарства Любы Красоўскай з Малынкі.

Думкай пра помнік у Мастаўлянах адразу падзяліўся я з Лявонам Тарасэвічам. Ён, зразумела, ідэю падтрымаў, але настойваў рабіць гэта паводле стандартаў, прынятых у мастацкім асяроддзі. Найперш трэба было б аб’явіць конкурс на канцэпцыю, а пасля толькі арганізаваць фінансы. Але тут не было на гэта часу. Сёння магу сказаць, што мая настойлівасць у гэтай справе аказалася слушнай. Калі б я быў паслухаў сябра прафесара, помнік ў Мастаўлянах наўрад ці наогул калі-небудзь з’явіўся б.

Тым больш, што помнік паводле Януша Талуця, што тут не гаварыць, адпавядае стандартам і добра кампануе з краявідам. У першым варыянце, аднак, перавышаў фінансавыя магчымасці, разрахаваныя ў праекце. Прыйшлося зрабіць яго больш сціплым.

Узніклі, аднак, больш сур’ёзныя праблемы. Найперш з месцам пад помнік. Спачатку планавалася, каб паставіць яго пасярэдзіне вёскі, непадалёк царквы. Там жа – на ўскраіне царкоўнага пляцу – была і высвянчана дошка. Але, каб паставіць там помнік, не пагадзіўся ўладыка Якуб, безвынікова закончыліся таксама размовы ў гэтай справе з мітрапалітам Савам. Усё з прычыны недаразумення, што католік Кастусь Каліноўскі быў нібыта ворагам Праваслаўя. Але на гэта няма аніякіх доказаў. На жаль, насцярожанасць беларускіх мужыкоў да „мяцежнікаў” ператрывала да нашых часоў. Менш-больш у такім жа духу 150-ую гадавіну Студзеньскага паўстання адзначыў таксама беластоцкі „Przegląd Prawosławny”. Таму нічога дзіўнага, што „недабіткі” – старэчы, якія жывуць цяпер у Мастаўлянах, помнік Каліноўскаму таксама ўспрынялі без энтузіязму. Іх солтыс дэманстрацыйна нават не прыбыў на ўрачыстасць, бо нібыта „людзям тут патрэбныя лепшыя дарогі, а не помнікі”…

Здзіўляе яшчэ, што нашай ініцыятывай не пацікавіліся студэнты „каліноўцы”. З 2006 г., ад калі існуе польская праграма дапамогі студэнтам з Беларусі менавіта імя Кастуся Каліноўскага, на радзіме героя ў Мастаўлянах мала хто з яе карыстальнікаў пабываў. Праўда, зімою жменька маладых хлопцаў і дзяўчат з Варшавы, згуртаваных у нефармальным гуртку „Беларуская нацыянальная памяць”, прыязджае сюды на лыжныя рэйды памяці Каліноўскага. Але ніхто з іх чамусьці не пабываў ані на канферэнцыі, ані на высвячэнні дошкі, aні ўрэшце на адкрыцці помніка.

Месца пад помнік, аднак, знайшлося, а падказаў яго Януш Талуць. Управа павятовых дарог у Беластоку дазволіла паставіць помнік амаль у тым самым месцы, дзе раней планавалася, але не на царкоўным пляцы, толькі на другім баку вуліцы, у прыдарожным пасе.

Сапраўды, сёння мала хто ўжо ведае і не толькі ў Мастаўлянах кім быў Кастусь Каліноўскі і за што павесілі яго на Лукішскім пляцы ў Вільні ва ўзросце толькі 26 гадоў.

Помнік стаіць сёння ледзь сто метраў ад польска-беларускай мяжы на рацэ Свіслач. Дзякуючы таму гэтая мяжа не толькі раздзяляе, але і спалучае беларусаў і грамадзян Польшчы і Беларусі. Бо, безумоўна, Кастусь Каліноўскі з’яўляецца нацыянальным героем палякаў і бела
русаў. Для нас, беларусаў, важнае яшчэ і тое, што быў ён пачынальнікам сучаснага беларускага пісанага слова як аўтар і выдавец падпольнай „Мужыцкай праўды”. Пра гэта нельга забыць. Але калі нават людзі забываюць, пачы,
наюць гаварыць камяні, помнікі…

Юрка Хмялеўскі

Jerzy Chmielewski. Od Redaktora 7-8/2015

Jerzy ChmielewskiTego lata mija dokładnie sto lat od masowej ewakuacji naszych przodków w głąb Rosji. W sierpniu 1915 r. białoruskie wsie i miasteczka na Białostocczyźnie opustoszały ze strachu przed „Hiermańcem”. W obliczu natarcia połączonych wojsk niemieckich i austro-węgierskich najwyższe dowództwo rosyjskie zarządziło wielki odwrót. W głąb Rosji ewakuowano całą rosyjską administrację wraz z rodzinami, właścicieli i zarządców fabryk i zakładów pracy z maszynami, a także prawosławnych duchownych i dużą część ludności cywilnej.
Tamten wielki exodus, który objął też swym zasięgiem całą Grodzieńszczyznę, część Wileńszczyzny, południowe Podlasie i Chełmszczyznę, po dziś dzień przetrwał u nas pod rosyjską nazwą bieżeństwo. Dosłownie oznacza ona masowe opuszczanie stron rodzinnych wskutek wojen lub kataklizmów. Najbliższym odpowiednikiem tego słowa w języku polskim jest uchodźstwo. Jednak bieżeństwo w świadomości naszej białoruskiej społeczności od początku funkcjonuje jako nazwa własna dramatu sprzed stu lat. Ewakuacji na tak wielką skalę nasz naród bowiem nie doświadczył nigdy ani przedtem, ani potem. Dlatego tamten dramat tak głęboko utkwił w naszej zbiorowej pamięci, choć w podręcznikach historii długo nie było na ten temat ani słowa.
Setna rocznica bieżeństwa w naszym regionie odznaczana jest godnie, jak przystało na pamięć o wydarzeniu, które odcisnęło tak bolesny ślad na jego uczestnikach i miało też wpływ na kształtowanie się białoruskiej tożsamości późniejszych pokoleń. Już od kilku miesięcy organizowane są okazjonalne wystawy archiwalnych fotografii i odczyty. Ukazały się bądź są przygotowywane do druku wspomnienia i opracowania historyczne.
Wspomnienia z bieżeństwa często pojawiały się na łamach Cz, ale najwięcej ukazało się ich w Niwie. Pod koniec lat 90. zostały zebrane, uzupełnione o nowe i wydane w pokaźnym tomie „Bieżanstwa 1915”. Dziennikarze Niwy zrobili to w ostatnim momencie, docierając do żyjących jeszcze bezpośrednich uczestników exodusu drugiej dekady 20. wieku.
Nad kolejną taką książką – już w języku polskim – od dłuższego czasu pracuje Aneta Prymaka-Oniszk, młoda dziennikarka i pasjonatka bieżenstwa, pochodząca z Sokólszczyzny. Od początku ubiegłego roku prowadzi tematyczną stronę w internecie, na której zamieściła do tej pory stos wpisów, będących owocem jej intensywnych badań i dociekań. Zebranymi informacjami i osobistymi refleksjami dzieli się podczas odczytów, wygłaszanych w różnych miejscach w naszym regionie (ostatnio w Białowieży i Gródku). Polecam interesujący wywiad z nią w tym numerze.
Wkrótce ma się też ukazać poświęcona bieżeństwu praca Doroteusza Fionika. On również od dłuższego czasu jeździ po Białostocczyźnie z wykładami na ten temat.
Opowieści z czasów bieżeństwa zawsze mnie ekscytowały. W mojej rodzinie tego exodusu doświadczyli przodkowie tak ze strony ojca, jak i matki. Z tułaczki nie wszyscy wrócili. Największy dramat przeżył dziadek Mikołaj, który w sierpniu 1915 r. ewakuował się z żoną i dwiema córeczkami. Wkrótce zabrano go na front. Wojnę przeżył, ale pozostawionej w Rosji rodziny już nie odnalazł. Żona zmarła na tyfus, zaś córki zabrano do domu dziecka. Próbował je odszukać, ale bez skutku. Po powrocie w 1922 r. do rodzinnego Ostrowia musiał zaczynać życie od nowa i dosłownie od zera, bo jak i pozostali wrócił na „hoły kamień”, czyli na zrujnowaną i zarośniętą zielskiem posesję. Ożenił się po raz drugi, lecz długo nie nacieszył się nową rodziną, bo wkrótce przedwcześnie zmarł.
Z kolei drugi dziadek jako kilkuletnie dziecko w 1915 r. trafił wraz z rodziną na Syberię („da Jahadna”). Jeszcze jak żył, opowiadał mi, że zimą były tam tak wielkie mrozy, że ślina w powietrzu zamieniała się w lód.
W sierpniu 1915 r., gdy zarządzono wielką ewakuację, do wyjazdu nikogo siłą nie przymuszano. Dowództwo armii rosyjskiej uruchomiło jednak wśród ludności cywilnej antyniemiecką propagandę. Straszono, że ludziom grozi śmiertelne niebezpieczeństwo. Lada dzień wejdą Niemcy i będą znęcać się nad kobietami, a dzieci potopią w studniach. Ludzie musieli autentycznie się bać, bo do dziś przetrwały przekazy, jak to Hiermaniec miał być tak zły i okrutny, iż kobietom szablą obcinał piersi.
Nigdy nie widziałem w takich opowieściach większej logiki. W bieżeństwo udała się przede wszystkim ludność prawosławna, ale przecież nie cała. Ludność katolicka i Żydzi przeważnie pozostali na miejscu. Dlaczego zatem antyniemieckiej propagandzie poddali się w zasadzie tylko prawosławni? Wielu z nich z pewnością wiedziało, że na wojnie armia cywilów raczej nie atakuje. Najpewniej zadziałało tu poczucie lojalności wobec państwa rosyjskiego. Dlatego wezwaniom władz i Cerkwi posłuszna była przede wszystkim ludność prawosławna. Katolicy i Żydzi do takiej lojalności się nie poczuwali. Swoją drogą ciekawe, jak reagowali ci, co wrócili z bieżeństwa i dowiedzieli się, że Niemcy po zajęciu tych terenów nikogo z cywilów nie skrzywdzili. Pod ich administracją normalnie toczyło się tu życie prawie cztery lata, aż do wiosny 1919 r.
Okres bieżeństwa był dla naszego narodu tragedią, ale i bogatym doświadczeniem życiowym. Podczas długotrwałej podróży naszych przodków dziesiątkowały tyfus, głód i mróz. Przeżyli też koszmar przewrotu bolszewickiego w Rosji. Gdyby nie wybuch rewolucji w 1917 r., może i mało kto wróciłby potem w rodzinne strony. Bieżeńcy w swych wspomnieniach podkreślali, że do czasu przejęcia władzy w Rosji przez bolszewików żyło im się tam o niebo lepiej niż w przeludnionych i zabiedzonych wsiach na Białostocczyźnie. Rosyjski rząd szczodrze finansował pobyt bieżeńców – uciekinierów z zachodnich rubieży cesarstwa. A ci dobrze się tu czuli, bo swoi uciekli do swoich.
Okres bieżeństwa był przemilczany w podręcznikach historii pewnie właśnie ze względu na ową dobroć, okazaną uchodźcom przez przedrewolucyjne państwo rosyjskie. Do ideologii czasów komunistycznych to po prostu nie przystawało.
W mych rodzinnych stronach do dziś żywa jest barwna legenda, dotycząca wydarzeń sprzed stu lat. Władze rosyjskie zarządziły wówczas także ewakuację mienia cerkiewnego. W pierwszej kolejności podlegały jej dzwony, które miały wartość strategiczną, bo po dostaniu się w ręce wroga zostałyby przetopione na armaty i inne uzbrojenie. Ale wywożono także szczególnie czczone ikony, relikwie świętych i utensylia. Mój Ostrów był wówczas bardzo dużą i rozległą wsią, podzieloną pół wieku wcześniej na trzy części. Pośrodku – tam gdzie i dziś – stała cerkiew. Była to okazała świątynia, znacznie większa niż obecna. Zbudowano ją w połowie XIX w. m.in. z funduszy, przyznanych przez administrację carską jako rekompensatę za zniszczenie wsi podczas odwrotu wojsk napoleońskich w grudniu 1812 r. Wkrótce po wyjeździe bieżeńców ostrowską okazałą cerkiew jak wiele innych (w tym w niedalekim Szudziałowie) Rosjanie wysadzili w powietrze, by pozbawić Niemców dogodnego punktu obserwacyjnego. Ale przedtem zdjęto z niej dzwony i do skrzyń zapakowano co cenniejsze ikony i utensylia. Załadowano to wszystko na furmanki, by dostarczyć na stację kolejową w Sokółce. Transport tam jednak najprawdopodobniej nie dotarł, gdyż fura (fury?) pod ciężarem dzwonów zakopały się w piaszczystej drodze lub zagrzęzły na mokradłach. Wtedy postanowiono dzwony i skrzynie zakopać w ziemi. Proboszcz, nadzorujący całe to przedsięwzięcie, przyjął podobno przysięgę na ewangelię od biorących w tym udział parafian, że do powrotu nikomu nie ujawnią tego miejsca. Nikt z nich jednak z bieżeństwa już nie powrócił. Co jakiś czas ktoś z pomocą wykrywacza metali próbuje ustalić, gdzie zakopano dzwony, ale jak dotąd bez skutku. ■

Jerzy Chmielewski. Od Redaktora (1/2015)

Jerzy ChmielewskiNasi przodkowie spotykali nowy rok nie – jak dziś – na balach i hucznych imprezach rozrywkowych, ale w zaciszu domowym i niezwykłym nastroju wróżb, czarów i magii. Dawniej w
tradycji białoruskiej był to szczególny czas przepowiadania przyszłości, choć nie zawsze traktowano to serio. Było przy tym bowiem uciechy i zabawy co niemiara.

Tamte czasy guseł, naiwnych wróżb i zabobonów to wcale nie zamierzchła przeszłość. Jeszcze kilkadziesiąt lat temu te pogańskie zwyczaje masowo kultywowali mieszkańcy każdej wsi i przecież nie tylko u nas. Moja blisko osiemdziesięcioletnia dziś matka każdego roku przy świątecznym stole opowiada o takich breweriach z czasów swego dzieciństwa i młodości. Urodziła się i dorastała w Słoi – typowo białoruskiej wsi na Sokólszczyźnie. W ostatni w roku wieczór dorastające dziewczyny zbierały się w domu którejś z koleżanek na wróżby. Wróżyły, która z nich pierwsza wyjdzie za mąż, z jakiej strony przybędzie kawaler i czy zamążpójście będzie udane, czy nie.

Najpierw zatem dziewczyny ustawiały się w rządku, a u stóp każdej z nich była miska z jedzeniem. Wtedy do izby wpuszczano wygłodniałego psa. Ta z dziewczyn miała pierwsza wyjść za mąż, do której miski najpierw rzucił się pies. Jak wspomina dziś matka, zgłodniałe psisko (specjalnie nie dawano mu jeść przez cały dzień), widząc rząd mis z jedzeniem, dostawało mętliku w oczach. Ale ani w głowie mu było wybierać. Pies łapczywie opróżniał wszystkie miski po kolei, zaczynając od najbliższej, czyli pierwszej od drzwi.

Następnie dziewczyny wychodziły na dwór, nasłuchując szczekania psów – z której strony się rozlegnie, stamtąd przybędą swaty. W tym samym celu rzucano butem – za siebie lub przed siebie, albo w furtkę. Kierunek wskazywał nosek upadłego buta.

Powodzenie zamążpójścia gwarantowała natomiast parzysta liczba objętych ramionami kołków w płocie lub polan drewna.

Do takich noworocznych wróżb nie przywiązywano oczywiście większej wagi. Nikt raczej w to nie wierzył, ani później sprawdzał. Chodziło przede
wszystkim o śmiech i zabawę.

Po 20-30 latach tego typu wróżby całkowicie wygasły, gdyż w czasach mego dzieciństwa w odległym o dziesięć kilometrów od Słoi Ostrowiu
takich zwyczajów już nie było. Pamiętam za to noworoczne psoty, które urządzaliśmy we wsi z kolegami. Jak ściągaliśmy furtki z zawiasów i wynosiliśmy gdzieś daleko w krzaki, albo jak wyciągaliśmy saniebi robiliśmy z nimi to samo, najpierw pojeździwszy trochę z górki. Sypaliśmy też na śniegu ścieżki z popiołu od „kawalera” do „panny”. Ryglowaliśmy również drzwi wejściowebdo domów, gdy domownicy już usnęli. Aby je otworzyć, gospodarze nazajutrz zmuszeni byli wychodzić oknem, złorzecząc i klnąc na nas ile wlezie.

Proszę wybaczyć mi za te dziecinne nieco refleksje i wspomnienia. Mam jednak wrażenie, że właśnie opada kotara zapomnienia i tamte noworoczne figle bezpowrotnie wpadają w otchłań historii. A przecież były tak zabawne, że i dziś rozweselają.

Na szczęście świat naszych przodków z ich wierzeniami, obrzędami i zwyczajami jest solidnie udokumentowany. Wielka w tym zasługa uczonych z Białorusi. Mam w swojej bibliotece dużo napisanych przez nich książek na ten temat. Można też sporo poczytać o tym w Internecie. Białoruska obrzędowość na Białostocczyźnie również została dobrze udokumentowana, a już szczególnie ta związana z Kaladami i Nowym Hodam. Folklor niemalże każdej naszej wsi jest opisany w pracach magisterskich, obronionych na przestrzeni minionych kilkudziesięciu lat w katedrach filologii białoruskiej w Warszawie, a później także w Białymstoku. Zebrany w nich materiał stał się kanwą kilku niezwykle wartościowych pozycji książkowych, jak rozprawa habilitacyjna dr. Aleksandra Barszczewskiego z 1990 r. Na ten temat ukazało się też wiele artykułów w Niwie i Czasopisie. Przypomnę choćby cykl „Lud nadnarwiański”, opublikowany na łamach naszego miesięcznika w latach dziewięćdziesiątych przez Irenę Matus, obecną profesor Uniwersytetu w Białymstoku.

Uchwycić białoruski świat naszych przodków zdążyliśmy dosłownie w ostatniej chwili. Bo dziś to już tylko historia. Niestety, takich wątków niewiele znajdziemy w literaturze. Poza ckliwymi przeważnie wierszami i opowiadaniami naszych bieławieżcau, o Białorusinach na Podlasiu nie powstała ani jedna powieść osadzona w realiach minionej epoki. A jeśli już ktoś brał się za ten temat, to najczęściej go wybielał. Wyjątkiem jest Bazyli Pietruczuk, do dziś obecny na naszych łamach. W „Pożni”, wydanej też po polsku („Ściernisko”), a potem w „Kryszynkach”, w fabularny sposób opisał siermiężny świat swego dzieciństwa, spędzonego we wsi pomiędzy Bielskiem a Hajnówką. Krajanie mają zresztą mu za złe, że w książkach obnażył nędzę, prymitywizm i zacofanie ich wsi w nie tak odległych jeszczen czasach. Koledzy po piórze tę niekończącąnsię opowieść Pietruczuka potraktowalinzaś jako jego… donos na macochęni rodzinę za to, że w dzieciństwienzgotowali mu nieczłowieczy los.

A już najbardziej brakuje mi filmunfabularnego, opartego na losach białoruskich,nz akcją rozgrywającą się nanBiałostocczyźnie. Takich filmów historycznychni dokumentalnych trochę  zrealizowano, a ich autorzy zdobylinnawet za nie laury. Powinien wnkońcu powstać zatem solidny film fabularny, choć jego budżet z telewizyjnymi impresjami jest oczywiście nieporównywalny. Ale starania możnanpodjąć, tym bardziej że w dzisiejszych czasach da się zrobić w miarę profesjonalny film nawet przy użyciu domowej kamery. Taka nowa białoruska inicjatywa mogłaby zresztą z pewnością liczyć na dofinansowanie z budżetu państwa, choćby Polskiego Instytutu Sztuki Filmowej.

Brakuje dobrego scenariusza. Można byłoby go stworzyć na kanwie przywołanej przeze mnie literatury. Taki pomysł rzuciłem podczas niedawnego uniwersyteckiego sympozjumm w Białymstoku, poświęconego Sokratowi Janowiczowi. Powiedziałem, że zekranizować którąś z jego książek. Życiorys pisarza z Krynek to moim zdaniem również idealny scenariusz do filmu. Oglądałem niedawno film „Różyczka”, oparty na losach pisarza Pawła Jasienicy, który mocno mnie poruszył. W życiu Sokrata Janowicza także były dramatyczne momenty, jak z dramatu filmowego. Ze scenografią nie byłoby problemu. Wystrój wnętrz, ubrania, miejskie i wiejskie krajobrazy z epoki PRL łatwo jeszcze można odtworzyć. Wciąż w niezmienionym stanie stoi w Białymstoku gmach komitetu wojewódzkiego PZPR (teraz mieści się tam uniwersytet). W tym budynku rozgrywały się nie mniej dramatyczne sceny niż w filmie „Różyczka”. Złamano tam życie niejednego niewinnego człowieka, uwikłanego jak Jasienica w ówczesny system polityczny. Sokrat Janowicz mocno tego osobiście doświadczył.

Od redaktora – Jerzy Chmielewski (10/2014)

Jerzy ChmielewskiW listopadzie we władzach samorządowych w Polsce nastąpi nowe otwarcie. Kampania wyborcza w naszym regionie wydaje się na razie trochę niemrawa, ale widać że zdecydowanie więcej niż w poprzednich kadencjach wójtów, burmistrzów i radnych będzie ubiegać się o reelekcję. W Gródku na przykład, gdzie pracuję, chęć ponownego kandydowania zadeklarował zarówno wójt, piastujący to stanowisku już trzy kadencje, jak też niemal cały skład obecnej rady gminy. Podobnie jest w innych samorządach. Z pewnością czynnik materialny nie jest decydującym motywem. Co prawda zarobki wójtów i burmistrzów małe nie są, bo wielu z nich z różnymi dodatkami pobiera co miesiąc nawet ponad dziesięć tysięcy złotych, ale jest to praca niezwykle absorbująca, często kosztem życia prywatnego, także zdrowia. Diety radnych są natomiast raczej symboliczne, wynoszą z reguły kilkaset złotych miesięcznie.
Skąd zatem się bierze taki pęd do władzy? Myślę, że chodzi głównie o wyższą pozycję społeczną. Oprócz prestiżu zasiadanie w samorządzie daje też możliwość rozwiązywania problemów najbliższego środowiska, polepszenia warunków życia w miejscu zamieszkania. Radni na sesjach domagają się przede wszystkim załatwienia bliskich sobie spraw, najczęściej budowy dróg i ulic we własnym rejonie, niekoniecznie kierując się przy tym interesem całej gminy. W tych wyborach radni zostaną wybrani już wszędzie – poza gminami z siedzibą w miastach na prawach powiatu – w okręgach jednomandatowych i takie postawy będą jeszcze bardziej widoczne. Swoją drogą jest to dobre rozwiązanie dla demokracji lokalnej. Bo dotychczas radni byli wybierani według metody preferującej silne ugrupowania i potem nie zawsze było wiadomo, czyim kto dokładnie jest reprezentantem. Teraz mieszkańcy wybiorą wreszcie swych konkretnych przedstawicieli i będą potem wiedzieli kogoi z czego rozliczać.
Za wprowadzeniem okręgów jednomandatowych sam niejednokrotnie optowałem, także na łamach Cz. Bo takie rozwiązanie daje też pełną możliwość wyboru swoich radnych przez mieszkańców miejscowości zamieszkałych przez naszą mniejszość. Szkoda tylko, że nastąpiło to tak późno, kiedy już sprawa tożsamości białoruskiej ze względu na procesy asymilacyjno-polonizacyjne zeszła nieco na dalszy plan także dla naszych samorządowców. Mimo to na tym polu można jeszcze coś zdziałać. Zachęcam kandydatów spośród mniejszości białoruskiej, aby otwartym głosem podnosili w swych programach wyborczych i takie kwestie, nie tylko gospodarcze. Aby deklarowali, że jako samorządowcy będą nie tylko domagać się remontów dróg, budowy chodników we wsi, przyciągania inwestorów do gminy i tworzenia miejsc pracy, ale też będą troszczyć się o kulturową i historyczną spuściznę swych przodków, zabiegając o pieniądze z budżetu gminy na białoruskie imprezy i inicjatywy.
Wprowadzenie okręgów jednomandatowych prawdopodobnie przetasuje składy rad gmin. Może więc nowi radni z większym przekonaniem niż poprzednicy podejmą inicjatywę wprowadzenia u siebie urzędowych nazw polsko-białoruskich. Zwłaszcza, że zostanie obniżony próg z 20 do 10 proc. mieszkańców, którzy w spisie zadeklarowali narodowość białoruską.
Aby tak się stało, muszą też zmienić się wójtowie i burmistrzowie, szczególnie ci, którzy okoniem stają wobec tych pomysłów lub unikają tematu, czekając na inicjatywę radnych. Ale ci, wiadomo, spoglądać zawsze będą przede wszystkim na włodarza i czekać na jego ruch. To sytuacja patowa. A tematu podwójnych nazw bać się nie należy, co pokazała Orla. Trzeba przede wszystkim zacząć od uświadamiania mieszkańców, że to tylko usankcjonowanie tutejszej tradycji, prawdy historycznej. Swoją drogą to niesprawiedliwe, aby o nadaniu nazw dwujęzycznych białoruskim wsiom decydowali pojedynczy staruszkowie, którzy w nich się ostali oraz coraz liczniejsza tam polska ludność napływowa. Tysięcy ludzi, którzy w Polsce deklarują przecież narodowość białoruską, nie tylko w niejednoznacznych spisach powszechnych, nikt nawet nie pyta, czy chcą, aby tam skąd wyszli były takie nazwy.
Oprócz okręgów jednomandatowych należałoby wprowadzić do kodeksu wyborczego jeszcze jedną zmianę – ograniczenie liczby kadencji wójtów, burmistrzów i prezydentów miast do dwóch. Taki pomysł pojawił się już dawno. Na początku 2013 r. Ruch Palikota (teraz Twój Ruch) złożył nawet w sejmie projekt nowelizacji przepisów. W głosowaniu Sejm jednak go odrzucił. Przeciwnicy powtarzali, że przecież co cztery lata włodarze samorządów są rozliczani przez mieszkańców. Wiadomo jednak, że chodziło o utrzymanie posad w samorządach dla swoich ludzi, którzy w obecnych realiach są nie do ruszenia często od wielu już kadencji. Poza tym w przypadku wprowadzenia ograniczenia kadencji do dwóch odchodzącym wójtom należałoby zapewnić jakąś przyszłość, umożliwić podjęcie jakiejś pracy. Pojawił się nawet pomysł, aby mogli przechodzić na wcześniejszą emeryturę.
Od ponad dwudziestu lat funkcjonowanie samorządów lokalnych obserwuję z bliska, sam uczestnicząc w tej sferze życia publicznego. Moje spostrzeżenia i doświadczenia jednoznacznie przemawiają za tym, aby wójtowie nie mogli sprawować swych urzędów bezgranicznie. W demokracjach zachodnich od dawna obowiązuje ograniczenie kadencji do dwóch. Tak jest w USA, gdzie wprowadzono takie rozwiązanie, gdyż okazało się, że piastowanie wysokich stanowisk publicznych przez dłuższy czas jest korupcjogenne i prowadzi do podporządkowania władzy interesom wąskiej grupy obywateli, ignorowania przepisów prawa, a nawet zastraszania obywateli. Niedawno osobiście się o tym przekonałem, gdy nieoczekiwanie wszedł mi w drogę burmistrz Michałowa. W ciągu trzech kadencji podporządkował on sobie gminny samorząd, a jego ambicje zaczęły sięgać coraz wyżej.
У лістападаўскіх выбарах, на жаль, чарговы ўжо раз не будзе спіскаў Беларускага вабарчага камітэта. Што тут не гаварыць і чым не тлумачыць, ёсць гэта перадусім доказ слабасці беларускага асяроддзя на Беласточчыне. Нашы дзеячы проста здаліся, бо можна было б яшчэ пазмагацца, каб выбраць сваіх войтаў, бурмістраў і радных у гмінах ці паветах ды хаця б аднаго прадстаўніка ў соймік (рэальны шанц павялічвае пашырэнне бельска-гайнаўскай акругі – менавіта і для таго). Але асобы, якія калісь так моцна ангажаваліся ў беларускую выбарчую справу, цяпер знайшлі сабе цёплыя месцы – хто на Радыё Рацыя, Белсаце, хто ва ўніверсітэце ці іншых установах або фірмах… Хаця нядобрай з’явай ёсць, калі хтосьці ідзе ў палітыку, каб дарабляцца, што было відавочна калісь і найчасцей ёсць так надалей, у кожным асяроддзі, не толькі нашым. І прыклады ёсць, як паслы ці ваяводскія радныя, якія рэпрэзентуючы нібыта беларускія інтарэсы дабіліся і асабістых. Але гэта ёсць прызнака яшчэ слаба развінутай польскай дэмакратыі. На захадзе ідуць у палітыку тыя, якім не трэба дарабляцца. Мабыць і ў нас такія калісь з’явяцца, толькі што будзе ўжо позна, бо свядомых і адкрытых беларусаў з кожным годам робіцца штораз менш. І каго будуць тады рэпрэзентаваць нейкія бізнесмены ці іншыя багацеі з беларускім радаводам? За чые інтэрэсы будуць яны змагацца?