Już wolny Żyd i Białorusin…

Kiedy jest mowa czy to konkretnie o 17 września, czy ogólnie o okresie nazywanym „za pierwszego Sowieta”, zawsze wspomina się o Żydach i Białorusinach, witających Armię Czerwoną kwiatami oraz o gorzkich dla Polaków aktach, jak mordowanie żołnierzy Wojska Polskiego przez złożone z mniejszości komunistyczne bojówki. Padają słowa o podłej zdradzie, ale prawie nikt nie chce przyjrzeć się temu bliżej, ani tym bardziej zadać bardzo istotnego pytania: dlaczego tak się działo?

O ile I Rzeczpospolita starała się być matką dla wszystkich zamieszkujących ją nacji, to II RP okazała się niestety macochą. O ile podczas wojny polsko-bolszewickiej Polacy, Białorusini i Ukraińcy walczyli ze wspólnym wrogiem, to przedstawiciele Narodowej Demokracji w Rydze pogrzebali plany federacyjne marszałka Piłsudskiego. Przedstawiciele Sowietów byli gotowi na daleko idące ustępstwa i ku ich wielkiemu zdziwieniu okazało się, że Polacy nawet Mińska nie chcą! A bez Mińska i Kijowa nie dało się stworzyć wolnej Białorusi i wolnej Ukrainy. Endecy zaś nie chcieli i nie potrzebowali ani państwa białoruskiego, ani ukraińskiego, nawet skonfederowanego z Polską. W ich planach było przyjęcie tylu Polaków ilu się da, a resztę chcieli spolonizować…

Po traktacie ryskim, Piłsudski z ciężkim sercem przemówił do sprzymierzeńców słowami: Ja was przepraszam panowie. Ja was bardzo przepraszam, to nie tak miało być.

Lecz nawet po tak szczerych przeprosinach gorycz została ogromna.

W następnych latach inwigilowano białoruską inteligencję, ograniczano szkolnictwo, rekwirowano prasę, burzono cerkwie i prześladowano białoruskich duchownych, czy to prawosławnych, czy to katolickich. Przy czym w tamtym czasie białoruski ruch narodowy był budowany głównie przez katolików. Dziś raczej trudno Polakowi sobie wyobrazić, że polska policja (nie milicja! policja!) prześladowała katolickich duchownych, jak to zrobiono z pochodzącym z mojej Sokółki ojcem marianinem Józefem Daszutą, przemocą porwanym z klasztoru w Drui. Proces polonizacyjny nabrał w latach trzydziestych takiego rozpędu, że w 1939 roku istniała tylko jedna białoruska szkoła. Takie ograniczanie białoruskiego szkolnictwa niosło negatywne skutki nie tylko z białoruskiego, ale także z polskiego punktu widzenia. Bez szkolnictwa polskie państwo hamowało rozwój świadomości narodowej, a także pozbawiło białoruskie masy poczucia wspólnej historii, świadomości, że są  spadkobiercami Wielkiego Księstwa Litewskiego. Tę świadomość miała jedynia białoruska inteligencja i potomkowie białoruskiej szlachty. Nie spodziewając się, jakie to może nieść skutki, państwo polskie białoruskie masy starało się polonizować, a świadomych, wcześniej propolskich, Białorusinów, prześladowało. Jedni emigrowali do innych krajów, drudzy znosili z trudem represje i polskie więzienia, a jeszcze inni, jak Bronisław Taraszkiewicz, wcześniejszy piłsudczyk, postanowili sprawdzić, jak się żyje w BSRR i przypłacili to życiem.

Białoruska Włościańsko-Robotnicza Hromada, utworzona w 1925 roku, odnosła  niewyobrażalny sukces. Żadna  partia na świecie nie może się pochwalić pozyskaniem przez pierwsze dwa miesiące działalności 120 tysięcy członków. Członkowie i zwolennicy Hromady stanowili sporą część społeczeństwa i polska władza, zamiast zamiatać wszystko pod dywan, powinna przyjrzeć się  jej problemom.

A jednak polska władza, zamiast wsłuchać się w głos tej części społeczeństwa, postanowiła organizować prowokacje na zjazdach Hromady lub nawet rozpędzać je za pomocą policji. A przed aresztowaniem i policyjną pałką nie uchronił nawet poselski immunitet, co powinno być hańbą dla  państwa.

O ile w Hromadzie było nie tylko kilku komunistów obywatelstwa polskiego, ale też sowieckich agentów, to po delegalizacji Hromady w 1927 roku partia ta została niemal całkowicie zinfiltrowana i zawładnięta przez sowiecką agenturę. W następnych zaś latach wszystkie późniejsze białoruskie inicjatywy polityczne były przez polską władzę torpedowane, co sprawiło, że białoruskie ugrupowania komunistyczne nie miały żadnej politycznej konkurencji. I tym sposobem polska władza sama wepchnęła sporą część białoruskiego społeczeństwa w ręce komunistów…

Czasem można usłyszeć argument, że „skoro byli obywatelami polskimi, to winni byli posłuszeństwo Polsce. A że Polskę zdradzili, to są zdrajcami!”. Tego typu argumentacja jest wynikiem patrzenia na historię nie obiektywnie, lecz z punktu widzenia własnego narodu. Idąc tym tokiem myślenia można powiedzieć, że powstańcy styczniowi, obywatele Imperium Rosyjskiego,  też byli zdrajcami, tak samo jak powstańcy śląscy i wielkopolscy byli obywatelami niemieckimi. Dla Niemców i Rosjan zdrajcy, dla Polaków bohaterowie.

W szkole mówi się o rozbiorach Polski, ale nie bierze się pod uwagę, że taką samą tragedią dla Białorusinów i Ukraińców był traktat ryski, gdzie de facto doszło do rozbioru Białorusi i Ukrainy przez Polskę i Rosję Sowiecką. Podobnie uczy się w polskich szkołach o germanizacji i rusyfikacji, jakiej dokonywali na Polakach zaborcy, ale mało kto wie, że dokładnie to samo robili Polacy innym narodom w latach dwudziestolecia międzywojennego. Do dzisiaj w szkołach wychwala się strajk dzieci w szkole we Wrześni, który stał się symbolem walki z germanizacją, a tymczasem w szkołach II RP stosowano równie pruskie metody. Nie tylko zabraniano nauki we własnym języku, ale jeszcze bito dzieci za rozmawianie po białorusku, nawet w czasie wolnym.

Oprócz tego cenzurowano i rekwirowano białoruską prasę, inwigilowano działaczy społecznych, politycznych, religijnych i artystów. W dodatku fałszowano spisy powszechne,  liczbę katolików w danym powiecie oznaczając jako liczbę Polaków.

Obiektywne spojrzenie na okres międzywojenny pozwala zrozumieć, dlaczego niektóre mniejszości nie pałały do Polski miłością. Można sie temu nie dziwić, ale  takie „kłótnie w rodzinie” i konflikty między sąsiadami wciąż wydają się bardzo smutne i przykre.

Istnieje jednak różnica między polskimi powstaniami a tym, co się dokonało 17 września 1939 roku. O ile tamte powstania miały charakter narodowowyzwoleńczy, to „wrześniowa rebelia” wybuchła z powodów ekonomicznych i społecznych. Chyba żaden białoruski patriota nie łudził się, że Sowieci podarują Białorusinom wolne państwo. A nawet jeżeli się łudził, to bardzo szybko podzielił los polskich patriotów, „faszystów” i „burżujów”.

Niemal wszyscy Białorusini, czy to witający Armię Czerwoną, czy to działający w komunistycznych bojówkach, to byli tzw. Tutejsi. Chłopi, którzy marzyli o polepszeniu jakości swojego życia i sytuacji materialnej. A że państwo polskie ich problemami się nie przejmowało, posłuchali komunistów, którzy obiecywali im ziemię i dobrobyt. Później poznali smak kolektywizacji i biedy większej niż mogli sobie wyobrażać, lecz to już inna sprawa.

Podobnie jak w sławnej frazie z filmu Barei o badaniu zawartości cukru w cukrze, ciekawe jest, ilu wśród Białorusinów, którzy witali Armię Czerwoną, było Białorusinów. Polskie państwo przez cały okres II RP tłumiło rozbudzanie świadomości narodowej wśród Białorusinów, wskutek tego ogromną liczbę stanowili białoruskojęzyczni Tutejsi, bez świadomości narodowej. Choć wszyscy oni byli etnicznymi Białorusinami, ważnym wyznacznikiem była wiara. Prawosławny określał się jako „ruski”, katolik jako „polak”, choćby nawet słowa po polsku nie znał. I nawet dzisiaj, na mojej katolickiej Sokólszczyźnie, na ogół nie uważa się kogoś za Białorusina, dopóki ten sam się tak siebie nie określi. Aczkolwiek istnieje pewien wyjątek. Jaki?

W ciągu wielu lat obserwacji zauważyłem taką zasadę. Jeśli przykładowy Sidoruk z Sokółki należał podczas wojny do AK,  określa się go jako Polaka, a jeśli  był zwolennikiem władzy sowieckiej, nazywa się go Białorusinem, nawet jeśli obaj byli katolikami i obaj mówili po białorusku. I jestem absolutnie pewien, że gdyby towarzysz Prytycki nie był komunistą, mówiono by o nim „nasz wybitny Polak z Sokólszczyzny”. A tak był białoruskim komunistą…

Tak działa pewien mechanizm obronny, próba wybielenia włsnej grupy narodowej i znaczy  „co złego to nie my”. „To Żydzi, Białorusini i Ukraińcy popierali władzę sowiecką”. Tymczasem w Komunistycznej Partii Zachodniej Białorusi procent Polaków był bardzo znaczący…

Gdy w 1944 roku Armia Czerwona wkroczyła na tereny etnicznie polskie, również wielu witało ją kwiatami. Lecz tam nie było mniejszości, które można byłoby obwinić o zdradę i sprzyjanie Sowietom, tylko mieszkańcy wschodnich terenów II RP mieli tę „wygodę”.

Jeśli chodzi o Żydów i 1939 rok, to rzeczywiście wśród tej nacji procent komunistów był o wiele większy niż wśród Polaków i Białorusinów, lecz nie licząc pewnego odsetka inteligencji, tworzyła go przeważnie żydowska biedota. Dla żydowskich przesiębiorców, sklepikarzy, handlarzy, duchownych, biznesmenów, czy też po prostu religijnych Żydów, władza sowiecka nie oznaczała niczego dobrego. Synagogi pozamieniano na magazyny, a rabinów aresztowywano lub wywożono. Przedsiębiorstwa upaństwowiono, a sklepy doprowadzono do ruiny. Handel zamarł, ponieważ nie było czym handlować, zresztą ludzie i tak nie mieli pieniędzy.

A jednak żydowscy komuniści narobili w swoich regionach tyle zła, wywołi tyle krzywdy ludzkiej, że trudno było o tym zapomnieć. A że ludzie bardzo lubią generalizować, obwinia się cały naród żydowski. Podobnie jest z Białorusinami. Pamięta się tych, co popierali władzę sowiecką, a nie pamięta tych, którzy dzielnie służyli w Wojsku Polskim. A tak się składa, że to właśnie wśród Białorusinów był najmniejszych odsetek dezerterów. Oprócz tego zachowały się listy i raporty, w których dowódcy bardzo chwalą i doceniają białoruskiego żołnierza.

Mamy tu zatem do czynienia z uogólnieniami, skrajnościami, rozciąganymi na całą nację. Podobnie ma się rzecz z polskim antysemityzmem. Z jednej strony pogrom w Jedwabnym, szmalcownictwo i pojedyncze mordy, a z drugiej strony… nikt nie uratował tylu Żydów, co właśnie Polacy.

 

Edward Horsztyński

W pierwszej klasie liceum

Wspomnienia z 1947 r.


Wielu moich znajomych i przyjaciół z czwartych klas i z klasy semestralnej białoruskiego gimnazjum 1 września 1946 r. zostało uczniami pierwszej klasy matematyczno-fizycznej Liceum im. Tadeusza Kościuszki w Bielsku Podlaskim. I A była humanistyczna i liczyła tylko 16 uczniów, a nasza B, matematyczno-fizyczna, 39, w tym 25 z białoruskiego gimnazjum. Chodziliśmy do liceum na dwie zmiany na ul. Hołowieską, a czasem do budynku naszego byłego gimnazjum. Dyrektorem szkoły był sympatyczny, ale wymagający pedagog Aleksander Sikorski. W naszej klasie uczył matematyki. Dyscyplina w szkole była surowa. Dla chłopców obowiązkowe były czapki „maciejówki”, a dla dziewczyn – beret. Chodzić do kina można było tylko na pierwszy seans.

W listopadzie Mikołaj Topór przyprowadził w odwiedziny do naszej kwatery przy ul. Dubicze Szymona Szymaniuka, naszego kolegę z radzieckiej szkoły średniej z lat 1939-1941. Szymon Szymaniuk przyjechał do Bielska Podlaskiego z Siemiatycz, gdzie pracował w Komitecie PPR, na konferencję partyjną. Gdy wyraziłem przy nim wątpliwość, czy PPR wygra w styczniu 1947 r. wybory do Sejmu PRL, zaśmiał się i powiedział: „Nie bój się, PPR nie odda nikomu raz zdobytej władzy”.

17 stycznia 1947 r. Liceum im. Tadeusza Kościuszki zostało przeniesione do nowego, częściowo odbudowanego, budynku przy ul. 11 listopada 6. Rozpoczęła się reorganizacja klas. Klasa humanistyczna A zaczęła się uczyć na pierwszej zmianie od godz. 8.00 do godz. 12.55, a nasza klasa B na drugiej od godz. 13.30 do 18.25.

19 stycznia 1947 r odbyły się wybory do Sejmu Ustawodawczego, w których jeszcze nie głosowałem. Według oficjalnych danych w wyborach wzięło udział około 90 proc. uprawnionych do głosowania. 80 proc. głosowało na blok partii koalicyjnych, ponad 10 proc. na PSL, pozostała część na inne, małe partie. PSL ogłosiło, że wybory były sfałszowane, bo podobno na PSL głosowało około 74 proc. wyborców. Ale nic to PSL nie dało. 5 lutego prezydentem został wybrany Bolesław Bierut, a premierem Józef Cyrankiewicz z PPS. Wicepremierami zostali Władysław Gomułka (PPR} i Antoni Korzycki (SL)

12 kwietnia za postawę niezgodną z duchem czasu usunięto z naszej klasy dwie uczennice, Halinę Nowicką i Irenę Nowicką. I z tego samego powodu z klasy A usunięto Janusza Walentę.

Jak już wspominałem, dyscyplina w szkole była surowa. Po mieście można było chodzić tylko do godziny 21.00. Dyrektor nie lubił uczniów, którzy palili papierosy, jednak wielu robiło to w toalecie. Mikołaj Kierdelewicz palił papierosy bardzo często i gdy któregoś wieczora szliśmy ze stacji kolejowej do naszej kwatery, dyrektor niespodziewanie przyłapał go palącego na ulicy. Kazał mu przyjść do gabinetu następnego dnia. Przez rok Mikołaj miał czwórkę ze sprawowania.

W pierwszej i drugiej klasie liceum fizyki i chemii uczyła nas bardzo dobra prawosławna nauczycielka, Eugenia Ostasiewicz. Nie mieliśmy wtedy jeszcze podręczników i wszystko zapisywaliśmy do zeszytów. Pani Eugenia nie tylko zrozumiale nam tłumaczyła każdą lekcję, ale i powoli ją dyktowała, żebyśmy mogli wszystko dokładnie zapisać. Kiedy potem zdawałem wstępne egzaminy z chemii na Politechnikę Gdańską, otrzymałem bardzo dobrą ocenę. Wszyscy uczniowie bardzo ją chwalili. Lekcje z języka polskiego w pierwszej klasie liceum prowadziła bardzo wymagająca magister Halina Zarębianka. Często kazała nam pisać wypracowania z literatury polskiej. Każdy uczeń musiał mieć zeszyt z listą przeczytanych książek i ich krótkim streszczeniem. Historii uczył nas Lucjan Karaczun, który był kierownikiem naszej klasy. W klasie humanistycznej uczył on łaciny. U nas łaciny nie było. Dla prawosławnych uczniów lekcje religii prowadził ksiądz Stefan Iwankiewicz. Niemieckiego uczyła nas starsza pani, Anna Smolewska, chyba Rosjanka, bo po polsku mówiła z rosyjskim akcentem. W humanistycznej klasie uczyła też francuskiego. Miała dwóch synów we Francji. Potem sama do nich wyjechała.

Naszym nauczycielem matematyki był dyrektor naszego liceum, Aleksander Sikorski. Pamiętam, że z pierwszej klasówki z matematyki otrzymałem ocenę 4, z drugiej – 3, a z trzeciej – 3 z minusem. I wtedy poprosił mnie pan Leon Artysiewicz, brat pani, u której mieszkaliśmy na kwaterze, żebym pomagał jego córkom, Halinie i Irenie, rozwiązywać matematyczne zadania. Prawie codziennie dwie godziny rozwiązywaliśmy zadania z radzieckich podręczników matematyki i trygonometrii. Irena była dwa lata młodsza od swojej siostry i uczyła się w III klasie gimnazjum. Gdy rozwiązywałem z nimi zadania, sam też się uczyłem matematyki. I czwartą klasówkę z matematyki napisałem najlepiej ze wszystkich. Pamiętam, jak dyrektor Sikorski przyniósł do klasy klasówki i zapytał się, kto to jest Dymitr Szatyłowicz. Wtedy jeszcze nie znał naszych nazwisk Wstałem, bo nie wiedziałem o co chodzi, a on pochwalił mnie za klasówkę. I na koniec roku tylko na moim świadectwie z pierwszej klasy liceum był stopień bardzo dobry z matematyki, bo z wszystkich jego klasówek otrzymywałem 5.

Uczniowie byłego białoruskiego gimnazjum i liceum często spotykali się w domach tych kolegów i koleżanek, którzy mieszkali w Bielsku Podlaskim. Z Mikołajem Kierdelewiczem i Antonim Leszczyńskim chodziliśmy po sąsiedzku do mieszkania Julii Maleszkiewicz. Przychodziły do niej inne dziewczyny, Ludmiła Ostaszewicz, Halina Litwińczyk. Często też spotykałem się z Marią Firsowicz w mieszkaniu jej rodziców oraz z Marią Romanowską i Marią Jakubowską z Kleszczel w ich wynajmowanych kwaterach. Maria Jakubowska długo chorowała na tyfus i nie chodziła do szkoły, jednak gdy wróciła, zdołała nadrobić opuszczone lekcje, przeszła do drugiej klasy i zdała egzaminy maturalne. Mikołaj Gulko mieszkał na kwaterze w sąsiednim domu. W tym samym domu mieszkały dwie młodsze dziewczyny z gimnazjum. Z nimi często spędzałem wolny czas w ogródku.

Niekiedy uczniowie łączyli się w pary. Początkowo Mikołaj Kierdelewicz tworzył parę z Julią Maleszkiewicz, jednak po pewnym czasie zabrała go od niej Ludmiła Ostaszewicz. Ta miłość zakończyła się w 1954 roku ślubem, a po narodzinach syna i córki, rozwodem. Przyjaźniłem się z Wadzimem Kiszkielem. W 1947 roku zaprosił mnie do swoich rodziców, do Krynek. Wszyscy tam wtedy rozmawiali tylko po białorusku.

W lutym 1947 r. moja siostra Maria wychodziła za mąż za chłopaka z Czeremchy, Dubkowicza. Wieczorem podczas uroczystości mróz dochodził do 30 stopni. Niektórzy przymrozili sobie uszy. Jednak moja siostra szybko zostawiła męża i wróciła do matki. Przed ślubem umawiali się, że zamieszkają w jej domu, ale po ślubie mąż odmówił. Siostra nie chciała zostawić starej matki samej. Dom Dubkowicza, w którym mieszkał z rodzicami, był mały, ciasny, jednoizbowy. Dom siostry miał dwa pokoje, kuchnię, spiżarnię. Za domem było kilka chlewów. Siostra mieszkała z matką i, dopóki uczyłem się w Bielsku, ze mną. Gdy wyjechałem na studia do Leningradu, Daniel Wnuczko doprowadził do rozwodu mojej siostry z Dubkowiczem i sam się z nią ożenił. Żyli bardzo dobrze. Dubkowicz z drugą żoną nie miał dzieci, a Daniel z moją siostrą ma cztery córki. Dwie z nich mieszkają w Stanach Zjednoczonych, w Chicago, mają mężów, lecz nie mają dzieci. Dwie córki w kraju mają kilkoro dzieci, wnuków i wnuczki.

W czerwcu wszyscy uczniowie z pierwszej klasy naszego liceum przeszli do drugiej klasy. We trójkę wyjechaliśmy do Czeremchy, na kwaterze został tylko Michał Topór, który po wakacjach nas opuścił, bo znalazł sobie lepsze lokum. Na kwaterę przyszedł Borys Nowicki, późniejszy mąż Zinaidy Nowickiej, dyrektorki II Liceum im. Bronisława Taraszkiewicza, zwanego białoruskim. Borys Nowicki był uczniem pierwszej klasy, ale jego rodzice chcieli, żeby zamieszkał z nami, bo mogliśmy mu pomagać w nauce. Mieszkaliśmy razem aż do ukończenia przez nas liceum. On świadectwo dojrzałości otrzymał w czerwcu 1949 r., już po reformie szkolnictwa, w XI klasie jedenastolatki.

W liceum poznałem Bazylego Białokozowicza, późniejszego profesora w Instytucie Słowianoznawstwa Polskiej Akademii Nauk. Uczył się wtedy w gimnazjum, otrzymał świadectwo dojrzałości w czerwcu 1951 r.

Na czas wakacji zimowych w 1948 roku pojechałem z kolegami do Czeremchy, by tam spotykać Boże Narodzenie.

 

Dymitr Szatyłowicz

Календарыюм (10/2017)

Кастрычнік – гадоў таму

755 – У канцы 1262 г. быў заключаны дагавор між князем Міндоўгам і князем уладзімірскім Аляксандрам Неўскім аб сумеснай барацьбе супраць інфлянцкіх крыжакоў.

585 – 15.10.1432 г. князь Вялікага Княства Літоўскага Жыгімонт (малодшы брат Вітаўта) аднавіў унію з Польшчай, але пасьля перамогі над Сьвідрыгайлам зноў вырашыў вызваліцца ад саюза з Польшчай.

430 – атрыманьне ў 1587 г. горадам Лідай самакіраваньня паводле магдэбурскага права.

350 – адкрыцьцё ў 1667 г. першага на беларускіх землях міждзяржаўнага паштовага маршруту Вільня – Менск – Магілёў – Смаленск – Масква.

340 – 6.10.1677 г. памёр Вайцех Каяловіч (нар. у 1606 у Коўне, гісторык і генеалёг, член ордэна езуітаў, у 1653-1656 гг. – рэктар Віленскай акадэміі, аўтар гісторыі Літвы.

305 – У 1712 г. нар. Сьцяпан Аскерка (год сьмерці невядомы, паходзіў зь сям’і заможнага шляхціца з Наваградчыны), дарадчык прускага караля Фрыдрыха ІІ. Напісаў і прадставіў яму выдатнае наватарскае эканамічнае дасьледаваньне „Плян, які не зьяўляецца нормай”.

300 – У 1717 г. нар. Кароль Вырвіч (пам. у 1793 г.), пэдагог, філёзаф. Паходзіў зь сям’і незаможнага беларускага шляхціца з Бра­слаўшчыны. Выкладчык Collegium Nobilium. Аўтар падручнікаў „Паходжаньне сучасных дзяржаў і народаў”, „Кароткае сыстэматычнае выкладаньне ўсеагульнай гісторыі”, „Сучасная геаграфія”, „Усеагульная геаграфія”.

200 – 15.10.1817 г. пам. Андрэй Тадэвуш Банавэнтура Касьцюшка (нар. 30.11.1745 г. у фальварку
Сяхновічы на Берасьцейшчыне ў сям’і  беларускага шляхціца) – вядомы палітычны дзеяч Рэчы Паспалітай.

145 – 17.10.1872 г. памёр Іосіф Гашкевіч (нар. у 1814 г. у Мінскім пав.), вучоны мовазнавец, дасьледчык Японіі і Карэі, расейскі консуль у Японіі, з 1867 г. жыў у Малях каля Астраўца.

125 – 30.10.1892 г. у Клешняках нар. кс. Ян Тарасевіч, беларускі рэлігійны і грамадзкі дзеяч, у 1911 г. выехаў у ЗША. Адзін з пачынальнікаў беларускага руху ў Амэрыцы. Памёр 11.06.1973 г. у абацтве сьв. Пракопа ў гор. Лайл каля Чыкага.

100 – 7-10.10.1917 г. у Маскве адбыўся Першы Усерасійскі Зьезд бежанцаў-беларусаў, скліканы па ініцыятыве Беларускай Народнай Грамады.

90 – 1.10.1927 г. у Вільні выйшаў з друку першы нумар царкоўна-грамадзкага двухтыднёвіка “Праваслаўная Беларусь”. Рэдактарам быў протаіерэй Лука Голад. Часопіс зьяўляўся прэсавым органам Праваслаўнага Беларускага Дэмакратычнага Аб’яднаньня.

90 – 1.10.1927 г. у Вільні пад рэдакцыяй Т. Ліхача выйшаў з друку першы нумар грамадзка-палітычнай газэты “Наша Праца”.

85 – 7.10.1932 г. нар. у Задроздзі на Лагойшчыне нар. Іван Пташнікаў, пісьменьнік.

80 – 22.10.1937 г. расстраляны Лукаш Калюга (Канстанцін Вашына), нар. 27.09.1909 г. у Скварцах каля Койданава, пісьменнік.

80 – 22.10.1937 г. расстраляны Флярыян Ждановіч, беларускі акцёр і рэжысёр (нар. 28.10.1884 г. у Менску). Закончыў драматычную школу ў Варшаве (1902), арганізаваў беларускія спектаклі і Першае беларускае таварыства драмы і камедыі ў 1917 г. У 20-ыя гг. быў першым мастацкім кіраўніком і акцёрам Беларускага Дзяржаўнага Тэатру (БДТ-1) у Менску. У 1930 г. арыштаваны і сасланы на прымусовую працу на Беламорканал.

80 – 23.10.1937 г. расстраляны Уладзімір Крыловіч (нар. 1.11.1895 г. у Крыловічах каля Койданава), акцёр.

80 – 29.10.1937 г. расстраляны Якаў Бранштэйн (нар. 10.11.1897 г. у Бельску на Падляшшы), пісьменьнік і літаратурны крытык.

80 – 29.10.1937 г. расстраляны Анатоль Вольны (Ажгірэй), нар. 2.12.1902 г. на станцыі Пухавічы на Меншчыне, пісьменнік, аўтар аповесьці „Два” (1925), „Антон Савіцкі” (1927), зборнікаў вершаў ”Чарнакудрая радасьць” (1926), „Табе” (1927), песьняў і сцэнарыяў для кіно.

80 – 29.10.1937 г. расстраляны Міхась Зарэцкі (Касянкоў), нар. 20.11.1901 г. у Высокім Гарадцы Талачынскага р-на, пісьменьнік, аўтар раманаў „Сьцежкі-дарожкі” (1927), „Вязьмо” (1932).

80 – 29.10.1937 г. расстраляны ў Менску Алесь Дудар (Аляксандр Дайлідовіч) нар. 24.12.1904 у Навасёлках Пертыкаўскага  р-на, паэт і тэатральны крытык (Тодар Глыбоцкі).

80 – 29.10.1937 г. расстраляны ў Курапатах Платон Галавач, нар. 18.04.1903 г. у Пабокавічах каля Бабруйска, пісьменьнік, аўтар аповесьцяў „Вінаваты” (1929), „Спалох на загонах” (1930), „Праз гады” (1934).

75 – 30.10.1937 г. расстраляны Янка Нёмаскі (Пятровіч), нар. 12.04.1890 г. у Шчорсах, пісьменьнік і грамадзкі  дзеяч, працаваў у планава-эканамічных органах БССР, вучоны сакратар Інстытута Эканомікі АН БССР, намесьнік старшыні Дзярж­плана БССР.

80 – 31.10.1937 г. расстраляны Антон Баліцкі, нар. 17.09.1891 г. у Балічах на Гарадзеншчыне, асьветны дзеяч БССР, рэалізатар палітыкі беларусізацыі.

70 – 30.10.1947 г. у Баку нар. Валянцін Елізар’еў, выдатны беларускі балетмайстар.

40 – 24.10.1977 г. памерла Лідзія Ржэцкая, нар.17.04.1899 г. у Менску,
актрыса з 1921 г. у Тэатры ім. Я Купалы.

25 – 31.10.1992 г. у Гародні памёр Міхась Ткачоў (нар. 10.03.1942 г. у Мсьціславе), археолаг і гісторык,
з 1978 г. працаваў у Гродзенскім унівэрсытэце, з 1989 г. намесьнік БНФ.

 

Апрацавалі Лена Глагоўская і Вячаслаў Харужы

Галоўнае – жаданне бацькоў

Размова з Уладзем Міхневічам, адным з ініцыятараў міжшкольнай групы з навучаннем беларускай мовы ў Варшаве

Кай і Мікіта Міхневічы на занятках „Наўтылусе” (Фота з сямейнага альбома)

З верасня ў Варшаве ў адной са школ пачнуцца заняткі з беларускай мовы. Колькі бацькоў зацікавілася прапановай? Ці гэта былі беларускія сем’і, ці міжнацыянальныя (мяшаныя) сужонствы?

– Арганізацыйнае ядро складалі тры асобы. Караліна Лукашэвіч з польска-беларускай сям’і, Марыя Луцэвіч-Напалкава з беларуска-
-расійскай і я Уладзімер Міхневіч з беларускай.

Мы пачыналі з суботніх заняткаў у варшаўскай бібліятэцы „Наўтылус”. Заняткі працягваліся больш за год і былі першым крокам, каб вывесці нашу сямейную адукацыю з хатняй прасторы ў публічную. Тут я хацеў бы выказаць вялікую падзяку кіраўніку бібліятэкі спадарыні Іаанне Клос, якая заўсёды стварала хатнюю атмасферу, каб нашы дзеткі з ахвотай наведвалі заняткі. Апрача таго варта дадаць, што ў бібліятэцы была заснаваная беларуская палічка дзіцячых кніжак.

Калі мы давалі абвестку альбо тэлефанавалі да бацькоў, то было два тыпы рэакцыі. Альбо станоўчае: „Так, я гатовы вазіць дзіцё праз увесь горад”. Альбо: „На жаль, я не буду мець часу”. А шмат хто з бацькоў жыве ўвогуле ў суседніх з Варшавай гмінах.

Але нягледзячы на ўсе складанасці нам удалося сабраць мінімум, то бок, траіх школьнікаў і траіх дашкольнікаў неабходных для ўтварэння і школьнай і дашкольнай групаў. Тут варта падкрэсліць, што сапраўдная колькасць жадаючых большая, толькі з-за незразумелых для нас прычынаў заявы некаторых сем’яў яшчэ не дайшлі да школы. Таму агульная колькасць дзяцей будзе вядома пасля арганізацыйнага сходу, на якім будзе магчыма запісаць новых дзяцей склаўшы заявы непасрэдна дырэктару.

Калі я правільна зразумеў, то дзеці з суседніх гмінаў таксама могуць навучацца ў Варшаве?

– Дакладна так. Дзякуючы прапанове фонду „Беларуская Iніцыятыва”, была прынятая папраўка ў распараджэнні міністра адукацыі, якая дазваляе дзецям з іншых гмінаў навучацца там, дзе паўстала група.

Вы скарысталі з закона аб нацыянальных меншасцях. З падляшскага боку гэта вельмі важная з’ява –  польская дзяржава прызнала беларускім мігрантам статус меншасці. Ці я не памыляюся? Як вы да гэтага пытання ставіцеся?

– Не, Польшча не надавала эмігрантам статуса меншасці. Абавязковай умовай было польскае грамадзянства дзяцей, а каб дзіцё атрымала польскае грамадзянства, трэба каб хтосьці з бацькоў яго меў. У сваю чаргу закон аб нацыянальных меншасцях дае магчымасць навучацца на роднай мове, галоўнае каб было жаданне бацькоў.

Ці кантактуеце з Беласточчынай? Якія ў вас сувязі на педагагічнай ды беларускай нівах?

– Так, кожны з арганізатараў мае сяброў на Падляшшы. Палова бацькоў, якія склалі заявы, паходзіць менавіта аддуль. Калі казаць пра арганізацыйны аспект, то шмат цэнных парадаў дала нам Аліна Ваўранюк з Беластока. І каб замацоўваць нашыя кантакты, у нас з’явілася задума арганізаваць беларускі летнік на Падляшшы, каб сталічныя дзеці маглі правесці час са сваімі аднагодкамі з этнічнага беларускага абшару, каб убачылі гарадскую ды вясковую архітэктуру, паўдзельнічалі ў мясцовых святах.

Якая будучыня беларускай дыяспары ў Варшаве? Магчыма захаваць нацыянальнаю ідэнтычнасць па-за межамі Беларусі?

– Захаванне нацыянальнай ідэнтычнасці ў іншамоўным асяроддзі магчымае толькі дзякуючы вельмі цяжкой працы бацькоў. З дзецьмі трэба ўвесь час гаварыць па-беларуску, чытаць з імі літаратуру, паказваць фільмы, перакладаць штодня мноства словаў і абавязкова слухаць музыку. Вельмі важным момантам у выхаванні з’яўляюцца кантакты з аднагодкамі, і менавіта таму мы пастанавілі вывесці нашу хатнюю асвету ў публічную прастору, каб дзеці бачылі, што беларуская мова прысутная і ў дзяржаўных установах, такіх як школа. Гэта ўзмоцніць ў іх патрэбу да лепшага яе ведання.

Усіх зацікаўленых у навуцы беларускай мовы запрашаем на арганізацыйную сустрэчу 14 верасня а 18 гадз. да Szkoły Podstawowej nr 395 przy ul. Sierakowskiego 9.

 

Гутарыў
Тамаш Суліма

Maj pod znakiem muzyki cerkiewnej

W maju jak co roku od piętnastu już lat obędą się w naszym regionie dwa festiwale muzyki cerkiewnej. Najpierw – w dniach 8-13 maja w Hajnówce – XXXVI Międzynarodowy Festiwal Hajnowskie Dni Muzyki Cerkiewnej, a następnie – od 24 do 28 maja – XXXVI Międzynarodowy Festiwal Muzyki Cerkiewnej „Hajnówka 2017” w Białymstoku. Obie imprezy są kontynuacją zapoczątkowanych w 1982 w Hajnówce Dni Muzyki Cerkiewnej. Spory wśród organizatorów doprowadziły do tego, że od 2002 r. organizowane są dwa festiwale.

 

XXXVI Międzynarodowy Festiwal Hajnowskie Dni Muzyki Cerkiewnej 2017 (program)

 

8.05.2017

Koncert inauguracyjny w wykonaniu Chóru Kameralnego „Błahowiest”, Ryga (Łotwa), godz.18.00, sobór Świętej Trójcy w Hajnówce

 

Przesłuchania konkursowe w soborze Świętej Trójcy w Hajnówce, pocz. o godz. 16.00

 

10.05.2017

  1. Zespół „Stebło”, Białystok (Polska)
  2. Chór parafii prawosławnej św.św. Cyryla i Metodego w Wołkowysku (Białoruś)
  3. Chór „Chabry”, Grodno (Białoruś)
  4. Dziecięcy chór „Szyszkin lies” parafii prawosławnej Narodzenia św. Jana Chrzciciela w Hajnówce w Hajnówce (Polska)
  5. Chór parafii prawosławnej Wniebowzięcia Pańskiego w Orzeszkowie (Polska)
  6. Chór parafii prawosławnej Aleksandra Newskiego w Sokółce (Polska)
  7. Chór szkoły niedzielnej parafii prawosławnej Symeona Słupnika w Kamieńcu (Białoruś)
  8. Chór parafii prawosławnej Zaśnięcia Najświętszej Marii Panny w Bielsku Podlaskim (Polska)
  9. Chór dziecięcy soboru Świętej Trójcy w Hajnówce (Polska)

 

11.05.2017

  1. Kwintet „Dołgij Wieczer”, Hajnówka (Polska)
  2. Zespół „Woskliknowienije”, Hajnówka (Polska)
  3. Chór „Classik”, Mińsk (Białoruś)
  4. Zespół wokalny „Mnohaja Leta”, Kijów (Ukraina)
  5. Chór „Wozrożdzienije”, Homel (Białoruś)
  6. Chór parafii prawosławnej Zaśnięcia Najświętszej Marii Panny w Zabłudowie (Polska)
  7. Folklorystyczny chór szkoły sztuki w Kobuliebi (Gruzja)
  8. Katedralny chór parafii prawosławnej Świętej Trójcy w Hajnówce (Polska)
  9. Chór rodzinny parafii przymonasterskiej Zwiastowania NMP i parafii Jana Teologa, w Supraślu (Polska)
  10. Amatorski chór żeński Miejskiego Centrum Kultury w Nowogrodzie Wielkim (Rosja)

 

12.05.2017

  1. Kameralny chór żeński im. św. Lidii, Warszawa (Polska)
  2. Chór katedry prawosławnej św. Aleksandra Newskiego, Łódź (Polska)
  3. Zespół wokalny „Cantus Delicium”, Pyrzyce (Polska)
  4. Zespół wokalny „Muzyka.cerkiew.pl”, Warszawa (Polska)
  5. Arcybiskupi chór soboru Świętego Ducha, Mińsk (Białoruś)
  6. Chór Państwowej Mohylewskiej Szkoły Sztuk, Mohylew (Białoruś)
  7. Chór duchowieństa dziecezji grodzieńskiej, Grodno (Białoruś)
  8. Chór „Metropolita Joseph Naniescu”, Jassy (Rumunia)
  9. Chór „Cantabile”, Kamienskoje (Ukraina)
  10. Charkowski Chór Chłopięcy, Charków (Ukraina)

 

Koncert Plenerowy „Uczta folklorystyczna” w Ośrodku Edukacji Leśnej „Jagiellońskie” Białowieża (Żwirownia), godz. 20.30

 

13.05.2017

godz.13.00 – ogłoszenie wyników, Hajnowski Dom Kultury

godz.15.00 – Koncert galowy w soborze Świętej Trójcy w Hajnówce (ul. Ks. Dziewiatowskiego 15)

godz.18.00 – Koncert galowy w cerkwi Hagia Sophia w Białymstoku (ul. Trawiasta 5)

 

W ramach festiwalu odbędą się liczne towarzyszące koncerty muzyki cerkiewnej i folklorystycznej, m.in.:

w kościele katolickim w Korycinie (7 maja, godz. 18)

w kościele św. Antoniego w Sokółce (11 maja, godz. 18)

w Gminnym Ośrodku Kultury w Czeremsze (10 maja, godz. 17)

w Bielskim Domu Kultury (11 maja, godz. 18)

w cerkwiach w Michałowie (10 maja, godz. 18), Narewce, (11 maja, godz. 18), Gródku (11 maja, godz. 18), Mielniku (12 maja, godz. 18), Siemiatyczach (12 maja, godz. 18)

Informacje ze strony festiwal.cerkiew.pl

XXXVI Międzynarodowy Festiwal Muzyki Cerkiewnej „Hajnówka 2017” (program)

 

Inauguracja24 maja 2017, godz. 19.00

(Opera i Filharmonia Podlaska, Białystok, ul. Podleśna 2)

Koncert inauguracyjny „Arcydzieła muzyki cerkiewnej” w wykonaniu Chóru Rosyjskiej Akademii Muzyki im. Gniesinych pod dyr. Dmitrija Oniegina

 

Przesłuchania konkursowe

Opera i Filharmonia Podlaska, Białystok, ul. Podleśna 2

 

25.05.2017, godz. 17.00

  1. Zespół Staroobrzędowców „Kazaczij Krug” – Moskwa (Rosja)
  2. Chór „Nicolae Bogdan” – Sighisoara (Rumunia)
  3. Chór „Siem not radugi” Dziecięcej Szkoły Muzycznej – Klimowsk (Rosja)
  4. Dziecięco-młodzieżowy Chór „Rapsodia” Narodowego Teatru Opery i Baletu Mołdawii – Kiszyniów (Mołdawia)
  5. Wzorcowy Dziecięcy Chór „Minskije zori” – Mińsk (Białoruś)

6 .Wzorcowy Chór „Raduga” Dziecięcej Szkoły Chóralnej im. W. Rowdo – Baranowicze (Białoruś)

  1. Wzorcowy Dziecięcy Chór „Kastalija” – Moskwa (Rosja)

 

26.05.2017, godz. 17.00

  1. Międzyparafialny Chór „Kamerton” – Giżycko (Polska)
  2. Zespół Staroruskiej Sztuki Śpiewu „Srietienije” – Mińsk (Białoruś)
  3. Zespół Wokalny „Melizma” – Skopje (Macedonia)
  4. Zespół Śpiewu Sakralnego „Preobrażenije” – Szczuczin (Białoruś)
  5. Żeński Chór Akademicki „Melodia” – Iwano-Frankowsk (Ukraina)
  6. Sopocki Chór Kameralny „Continuo” – Sopot (Polska)
  7. Chór Winnickiej Uczelni Kultury i Sztuki im. M. Leontowicza – Winnica (Ukraina)
  8. Chór Akademicki Wojskowej Akademii Technicznej im. J. Dąbrowskiego – Warszawa (Polska)
  9. Męski Chór „Ąžuol klubas“ – Wilno (Litwa)
  10. Narodowa Kapełła Chóralna „Dnipro” Kijowskiego Narodowego Uniwersytetu im. T. Szewczenko – Kijów (Ukraina)

 

27.05.2017, godz. 15.00

  1. Chór „Sogłasije” Uralskiego Państwowego Konserwatorium im. M. Musorgskiego – Jekaterynburg (Rosja)
  2. Żeński Chór Koledżu Kultury i Sztuki im. I. Ogijenko – Żytomierz (Ukraina)
  3. Żeński Chór „Mirum” Państwowego Koledżu Muzycznego – Nowopołock (Białoruś)
  4. Chór Dniepropietrowskiej Akademii Muzyki im. M. Glinki – Dniepropietrowsk (Ukraina)
  5. Kowieński Wokalny Zespół „Acusto” – Kowno (Litwa)
  6. Katedralny Chór „Znamiennia” – Równe (Ukraina)
  7. Kameralny Chór „Miejskiej Kapełły Mohylewa” – Mohylew (Białoruś)
  8. Chóralny Zespół Solistów „Tiebie pojem” – Krasnojarsk (Rosja)
  9. Akademicki Kameralny Chór „Chreszczatyk” – Kijów (Ukraina)

Podczas koncertu inauguracyjnego XXXVI Midzynarodowego Festiwalu Muzyki Cerkiewnej „Hajnówka 2017” w Biaymstoku wystpi Chór Rosyjskiej Akademii Muzyki im. Gniesinych pod dyr. Dmitrija Oniegina z Moskwy – laureat I miejsca w kategorii chórów zawodowych ubiegorocznej edycji festiwalu

 

Zakończenie festiwalu

28.05.2017 (Opera i Filharmonia Podlaska, Białystok, ul. Podleśna 2)

godz. 14.00 – Ogłoszenie werdyktu jury i wręczenie nagród

godz. 16.00 – Koncert galowy

 

Informacje ze strony festiwal-hajnowka.pl

Календарыюм (06/2017)

Чэрвень – гадоў таму

950– пад 1067 г. у летапісах упамінаюцца Менск і Рша (Орша).

530 – каля 1487 г. быў створаны ўнікальны летапісны звод – Радзівілаўскі летапіс, упрыгожаны 618 каляровымі мініяцюрамі.

445 – 23.06.1572 г. уКнышыне на Беласточчыне памёр Зыгмунт Аўгуст (нар. 1.08.1520 г.), апошні кароль Польшчы ды Вялікі князь літоўскі з роду Ягелёнаў.

315 – 13.06.1702 г. нар. князь Міхал Радзівіл (пам. 15.05.1762 г.), гетман ВКЛ, аднавіў нясьвіжскую сядзібу роду. Заснаваў на беларускіх землях шэраг мануфактураў (м. інш. па выпуску слуцкіх паясоў), прафесіянальны тэатр, аркестр народных беларускіх інструмантаў.

260 – 3.06.1757 г. у Несьвіжы пам. Ян Пашакоўскі (нар. у1684 г.), пэдагог і выдавец. Вучыў сыноў Міхала Радзівіла-Рыбанькі, на працягу 1737-1749 гг. выдаў у Вільні 20 „Палітычных каляндарыкаў”, якія запачаткавалі пэрыядычны друк у Вільні.

240 – 24.06.1777 г. у Крывічах Вялейскага пав. нар. Ян Ходзька (Барэйка, Jan ze Świsłoczy), пісьменьнік, публіцыст, грамадзкі дзеяч. Памёр 10.11.1851 г. у Менску.

205 – 24.06.1812 г. пераправа войск Напалеона І цераз раку Нёман, пачатак вайны з Расіяй.

175 – 6(18).06.1842 г. у Гродне нар. Ягор Замыслоўскі, гісторык, археограф, пэдагог. Выкладаў гісторыю Расіі ў Пецярбургскім унівэрсытэце, з 1888 г. член карэспандэнт Акадэміі Навук. Памёр 9(21).05.1896 г. у Пецярбурзе.

155 – у чэрвені 1862 г. выйшаў, праўдападобна надрукаваны ў  Беластоку, першы нумар „Мужыцкай праўды” – першай, нелегальнай, рэвалюцыйнай газэты на беларускай мове. Было выдадзеных сем нумараў.

150 – 14.06.1867 г. у Рэчыцы нар. Мітрафан Доўнар-Запольскі, гісторык, этнограф, фальклярыст, пэдагог. Зьбіраў, публікаваў ды вывучаў творы беларускай народнай творчасьці. Займаўся гісторыяй Беларусі, аўтар м. інш. грунтоўнай працы „Гісторыя Беларусі”. Памёр 30.09.1934 г. у Маскве.

145 – 4.06.1872 г. у Варшaве памёр Станіслаў Манюшка (нар. 5.05.1819 г. у фальварку Убель на Меншчыне), кампазытар, дырыжор і пэдагог, аўтар вядомых опэр „Галька”, „Страшны двор”. Пачатковую адукацыю атрымаў у Дамініка Стэфановіча ў Менску. З  840 г. быў арганістам і дырыжорам у Вільні, у 1858-1872 гг. – дырыжорам і дырэктарам опэрнага тэатру, прафэсарам Музычнага Інстытуту ў Варшаве. У творчасьці выкарыстоўваў беларускі фальклёр.

120 – 16.06.1897 г. у Межаве Полацкага пав. нар. Аляксандар Шлюбскі, літаратуразнавец, этнограф, фальклярыст, бібліёграф. Закончыў Віцебскае аддзяленьне Маскоўскага археаграфігічнага інстытута (1922), удзельнічаў у арганізаваньні архіваў у Веліжы, Оршы, Полацку, Віцебску, з 1923 г. – у Інбелкульце, з 1929 г. – у Інстытуце гісторыі АН БССР. У 1930 г. арыштаваны і асуджаны на 5 гадоў ссылкі ў Ніжні Ноўгарад, у 1935 г. – арыштаваны паўторна і асуджаны на 3 гады лагернага зьняволеньня. Далейшы яго лёс невядомы.

110 – 22.06.1907 г. у Дынабургу нарадзілася Вольга Пракаповіч, мастачка. Вучылася на факультэце мастацтва Віленскага ўнівэрсытэта, праектавала вокладку часопіса „Калосьсе”. Паваенны яе лёс невядомы.

110 – 24.06.1907 г. нар. Іосіф Зазека, пісьменьнік, навуковец, пэдагог. Быў м. інш. выкладчыкам у Беластоцкім Пэдагагічным Інстытуце ў 1940-1941 гг.. Памёр 27.08.1977 г. у Менску.

105 – 19.06.1912 г. у мястэчку Радунь Лідзкага пав. нар. Пятро Бітэль, паэт, перакладчык, краязнавец, настаўнік. У 1950-1956 гг. зьняволены ў лагерах Сібіры і Казахстана, дзе пераклаў на беларускаю мову „Пана Тадэвуша”
А. Міцкевіча. Памёр 18.10.1991 г. у Вішневе.

100 – 10.06.1917 г. у Менску выйшаў першы нумар газэты „Вольная Беларусь” пад рэд. Язэпа Лёсіка.

90 – 7.06.1927 г. Барыс Кавэрда, супрацоўнік „Беларускага Слова”, забіў у Варшаве савецкага пасла Пятра Войкова.

80 – 16.06.1937 г. у выніку абвінавачаньня ў антысавецкай і контррэвалюцыйнай дзейнасьці пакончыў жыцьцё самагубствам Аляксандр Чарвякоў (нар. 8.03.1892 г. у Дукоры на Меншчыне), дзяржаўны дзеяч Беларусі, у 1920-1924 гг. старшыня ЦВК і СНК БССР.

80 – 21.06.1937 г. з вакна будынку Народнага Камісарыята Унутраных Спраў БССР у Менску выкінуўся Мікалай Галадзед (нар. 21.05.1894 г. у Старым Крыўцы каля Новазыбкава), дзяржаўны дзеяч БССР, у  927-1937 гг. старшыня СНК БССР. 14.06.1937 г. арыштаваны ў Маскве і накіраваны ў Менск.

75 – 5.06.1942 г. у Ракаве нар. Вячаслаў Рагойша, літаратуразнавец і перакладчык, аўтар шэрагу манаграфіяў па тэорыі, практыцы і гісторыі беларускай літаратуры. Віншуем!

75 – 28.06.1942 г. у Маскве трагічна загінуў Янка Купала (Іван Луцэвіч), беларускі пясьняр, клясык беларускай літаратуры.

65 – 4.06.1952 г. у ЗША пам. Язэп Варонка (нар. 16.04.1891 г. у Сакольскім пав.), беларускі палітычны дзеяч, адзін з удзельнікаў абвяшчэньня БНР, старшыня Народнага Сакратарыята Беларусі ў 1918 г., міністр беларускіх спраў у Літве да красавіка 1920 г., у 1923 г. выехаў у ЗША (Чыкага), дзе дзейнічаў у беларускіх арганізацыях.

60 – 18.06.1957 г. у Маскве памёр Вітальд Бялыніцкі-Біруля (нар. 29.02.1872 г. у Крынках каля Бялыніч), жывапісец-пэйзажыст, у 1889-1896 гг. вучыўся ў Маскоўскім вучылішчы жывапісу, скульптуры і дойлідзтва. Пахаваны на Новадзевічых могілках у Маскве.

50 – 8.06.1967 г. у Мікалаеўшчыне Стаўбцоўскага раёну адкрыты філіял музэя Якуба Коласа.

35 – 11.06.1982 г. у Менску памёр Рыгор Семашкевіч (нар. 12.09.1945 г. у Дамашах Маладзечанскага раёна), пісьменьнік і літаратуразнавец, аўтар працы „Беларускі літаратурна-грамадскі рух у Пецярбурзе” (1971).

25 – 22.06.1992 г. у Лембарку на Памор’і памёр Аўген Бартуль (нар. 26.02.1908 г. у Пецярбурзе), дзеяч Беларускага Студэнцкага Саюза (1927-1931), паэт і публіцыст. У 1931 г. закончыў права ў Віленскім унівэрсытэце. Судовую аплікацыю рабіў у Берасьці. З 1936 г. працаваў судзьдзёй у Ашмянах, Яшунах, а з 1937 г. у Лунінцы (з 1938 г. быў там кіраўніком Гродзкага суда). Падчас ІІ сусьветнай вайны ў Вільні, Варшаве і ў Кракаве. Пасьля вайны атрымаў накіраваньне на працу судзьдзі ў Лембарк на Памор’і, дзе да 1951 г. быў кіраўніком Гродзкага суда. З 1951 г. працаваў натарусам у Дзяржаўным натарыяльным бюро ў Лембарку. Пра яго лёс чытайце ў гэтым нумары.

25 – 23.06.1992 г. у Варшаве быў падпісаны старшынёй Вышэйшай Рады Рэспублікі Беларусь Станіславам Шушкевічам і прэзыдэнтам Рэчыпаспалітай Польскай Лехам Валэнсам польска-беларускі Трактат пра добрае суседзтва і сяброўскае супрацоўніцтва

25 – 25.06.1992 г. Ваяводзкі суд у Беластоку зарэгістраваў Праграмную Раду тыднёвіка „Ніва” (выдаўца тыднёвіка Беларусаў у Польшчы „Ніва”), у якую ўвайшлі прадстаўнікі Беларускага Аб’яднаньня Студэнтаў, Беларускага Літаратурнага Аб’яднаньня „Белавежа”, Беларускага Дэмакратычнага Аб’яднаньня, Асацыяцыі Беларускіх Журналістаў і Зьвязу Беларускай Моладзі.

 

Апрацавалі
Лена Глагоўская і Вячаслаў Харужы

Прыгадаўся верш „Курапаты”

Надзённае


Рудольф Пастухоў

У тыя дні, калі беларусы абаранялі ад забудоўшчыкаў Курапаты, дзе ў сярэдзіне ХХ стагоддзя органамі НКУС былі знішчаны тысячы бязвінных людзей, а 75 гадоў таму, у ноч з 29 на 30 кастрычніка 1937 года расстраляна больш як сто беларускіх пісьменнікаў, мастакоў, кампазітараў, навукоўцаў, святароў, мне прыгадаўся верш „Курапаты” слонімскага паэта Рудольфа Пастухова (1936-1997).

Лёс Рудольфа Пастухова быў няпростым. Яго бацькоў знішчылі ў сталінскіх лагерах, а ён выхоўваўся ў розных дзіцячых працоўных калоніях, уцякаў адтуль, яго лавілі, зноў саджалі за краты, а ён зноў знікаў… Аднойчы лёс Рудольфа Пастухова закінуў у Слонім, дзе ён і пражыў усё сваё астатняе жыццё. Пісаў на рускай мове вершы, шмат друкаваўся, выдаў пры жыцці адзіны зборнік паэзіі „Судьба”.

У 1988 годзе паэт напісаў верш „Курапаты”, а ў кастрычніку ён быў надрукаваны ў „ЛiMe”. Якраз напярэдадні тых памятных Дзядоў. Верш на беларускую мову добра пераклаў пісьменнік Іван Сяргейчык.

„Курапаты” Рудольфа Пастухова тады перадрукавалі многія газеты і часопісы. Гэта быў верш-стогн, верш-крык, што выходзіць з самых глыбіняў чалавечага болю, да якога спрычыніўся, калі яшчэ не мог усведамляць сябе, у тыя часы, калі вырасталі Курапаты. Крык сцішаны, стрыманы, адчайны. Моцная дакладная рыфма і сёння гучыць водгукамі стрэлаў, якія знішчалі тут усё жывое, нават тое, што забіць нельга: „Час расстраляны напавал”. Вобраз чорнага прывіду страшнай сталінскай эпохі, эпохі „гістарычнага правалу”, дзе „сталінізм шалёна рваў”.

Гэта верш-рэквіем па ахвярах сталінізму, па родных бацьках, па тых людзях, з якімі паэт дзяліў нягоды ГУЛагу. У творы згустак крывавага болю паэта, які шукае словы, каб перадаць думкі, што віруюць тут, дзе „мора выліта крыві”, дзе „пясок чырвоны”.

Прапаную чытачам „Czasopisu” верш „Курапаты” Рудольфа Пастухова.

Сяргей Чыгрын

 

Курапаты

Не Бухенвальд тут,
Не Хатынь,
А Курапаты.
Замшэлы лес –
– Куды ні кінь,
Ды скрып лапаты.
І сэрдца стук
На кожны гук
Смяротна раніць,
Жалобна б’е
Паклон зямлі
Людская памяць.
Галлё трашчыць –
Ужо вядуць
Пад крык зацяты.
Птушыны крык
Не змоўкне тут –
Тут Курапаты.
Ніхто не змог адсюль ўцячы.
Тут цемра суму.
Усяго сто крокаў уначы.
А колькі думак?…
Тут мора выліта крыві.
Тут –
Сосны ў неба.
Пясок чырвоны,
Ржавы жвір.
Тут –  быль і небыль.
Куды ні кінешся – правал.
Вадаварот пясчаны.
Час расстраляны напавал,
І кліч адчайны,
І гістарычны той правал –
Чарней за ночы.
А можа, ён,
Як люты шквал,
Фашызм прарочыў?!
Тут сталінізм
Шалёна рваў –
Як вецер века,
Хрыбет гісторыі ламаў
І чалавека…
Пляўком свінцовым са ствала –
Ва ўпор ахвярам…
Крыж накрыж целы,
Пах крыві

 

І жах на тварах.
Свідруюць кулі чарапы
Ўначы без свісту:
І камсамольца,
Й мужыка,
І камуніста…
І лёсы новыя шумацяць
Ў стале Цанавы –
А целы зноў і зноў ляцяць
На дно канавы.
І на грудзях у Курапат –
На латцы лата,
А смерці, што да новых страт?
Не вінавата…
Яе не клікалі сюды,
Тут ўсё іначай.
Сцірае памяці сляды
Дажджлівым плачам.

 

І ні крыжоў,
Ні зорак тут –
Гамоняць сосны,
І песні над табой пяюць
Дразды галосна,
Ды цемра вышчарана п’е
Світальны золак…
Вось сведка інтэрв’ю дае.
На твары – сполах…
Фасфарыцыруюць ствалы
Гарой шкілетаў.
Як дзіркі ў чарапах
Ад пісталетаў…
…Ці не маёй матулі крык
Слух рэжа з-пад лапаты?
Павінен нехта адказаць
За Курапаты!

 

Рудольф Пастухоў

1988 г.

Ячменная крупа

Лекі з поля і лесу


 

Ячменнае зерне – найбагацейшая крыніца калагена. Гэтыя крупы амалоджваюць арганізм на 10 гадоў!

Гэта проста неверагодна! Звычайная крупа здольная папоўніць недахоп калагена ў арганізме і амаладзіць яго на некалькі гадоў. Ваша скура, валасы і пазногці будуць здаровыя і маладыя! Ешце гэту страву хоць бы раз на тыдзень – будзеце ў захапленні ад выніку!

Вычышчанае зерне ячменю завуць пярловымі крупамі. Такую назву збажына з перламутравым водбліскам атрымала з-за падабенства з рачным жэмчугам – перламі. Раней пярловая каша лічылася далікатэсам, дазволіць які сабе маглі толькі высокапастаўленыя асобы.

Карысныя ўласцівасці ячменнай кашы. Дарэмна многія гаспадыні адсунулі груцу на другі план, бо ў ёй утрымоўваецца вялікая колькасць пажыўных рэчываў, неабходных арганізму для паўнавартаснага функцыянавання.

Адварную пярлоўку называюць кашай прыгажосці, бо толькі ў гэтай крупе змяшчаецца вялікая колькасць лізіну – амінакіслоты, якая бярэ актыўны ўдзел у сінтэзе калагена. Усім вядома, што менавіта ён дапамагае захаваць эластычнасць скуры, прадухіляючы рост маршчын. Мае яна таксама вялікая колькасць вітамінаў групы В, А, РР і Е. Рэгулярнае ўжыванне кашы з пярловай крупы дапамагае не толькі падтрымліваць прыгажосць скуры, але і знізіць вагу! Сытны, але нізкакаларыйны прадукт багаты клятчаткай, неабходнай для нармальнай перыстальтыкі кішэчніка, а таксама бялком.

Інгрэдыенты: 1 шклянка вычышчанай крупы, 1 л вады, 2 л малака. Падрыхтоўка: заліце крупы вадой і пакіньце на ноч. Прамыйце крупы і заліце злёгку летнім малаком. Давядзіце малако да кіпення, затым накрыйце рондаль вечкам і варыце на вадзяной лазні на працягу 3 гадзін. За гэты час каша набудзе прыемнае бэжавае адценне і смак варанага малака. Хай вас не бянтэжыць працягласць падрыхтоўкі: ваш удзел будзе неабходны толькі на першым этапе, далей каша варыцца практычна сама. (мік)

Halina Maksimjuk. Moja Ania i Ojcze nasz

Odnoho razu tato pryniôs mniê narty. Vypozyčyv jich u roboti, tohdy zakłady pracy miêli ciêłu polityku dla diti: na koloniji nas posyłali, na zimoviska, pozyčali narty, roverê i inšy rečy, organizovali vyciečki, časom davali bilety do kina abo do cyrku. Ot, kob lude ne narykali, a zajmalisie kulturoju (ha-ha!).

Spočatku tiažko mnie išło z tymi nartami, ale po tyžniovi ja vže chodiła po polach, a naveť odvažyłasie pujti na „górku”, kotora była pry školi, i tam sobiê zjizdžała. Polubiła ja tyje narty, ale moje ščastie ne tryvało dovho. Ja musiła zabirati z soboju sestru Aniu, bo vona nudiłasie odna doma i duryła mami hołovu. I jak tôlko ja začynała odiahatisie, to mama raz-dva odiahała vôsim liêt mołodšu sestru, i my vychodili obiêdvi. Vjadomo, što sieje mene velmi nervovało, ale što ž było robiti.

Spočatku ja voziła sestru na sanočkach… Tak-tak, zimy byli tohdy takije, što oho! I morozu chvatało, i šniêhu tože. Ale ž mniê velmi chotiêłosie jiêzditi na nartach. Ja jich nakładała na nohi, staviła na jich Aniu zzadu i starałasie jijiê voziti. A vona rymsała v sniêh: a to hołovoju, a to pupoju. Ja jiêchała daliêj, a vona kryčała i starałasie biêhčy za mnoju. A potum začynała płakati, bo zakopuvałasie v snihovi i nijak ne mohła vylizti. Potum my išli na „górku”. Ja musiła odstibati narty i zjizdžati z jeju na sanočkach, a koli ja potum zjizdžała, to vona velmi bojałasie, što ja upadu i połomajusie, i znov revła. Oj, ne raz i ne dva chotiêłosie mniê jijiê tam pokinuti… A koli vona vže poradočno schlipałaś, to mniê robiłosie škoda i ja starałasie jijiê potišati. U povnuj zhodi my voročalisie dochaty. Ale byvało i tak, što ja prychodiła nabzdyčana, bo Ania mniê prosto nadojiêła i ja potrebovała trochi od jijiê oddychnuti…

Odnoho razu na Prečystu pryjiêchała pleskôvśka baba i dała Ani trochu hrošy na rozpustu. A moja sestra naohladałasie same jakichś filmuv i pobačyła, jak tam aktorki zasovujut sobie hrošy za stanik. To vona zrobiła tak samo. Ale tohdy vona žadnoho stanika šče ne nosiła i tyje hrošy prosto jôj vyletili. Kôlko było płaču! De ž, paperovy hrošy zhubiła, žadny tam zelezniaki! A ne raz to i ja jôj jakijeś hrošy pudbirała. Davała jôj mnôho drôbnych, a sama zabirała krupniêjšy. Do času. Bo Ania chutko poniała, što ja jijiê prosto nabiraju i biêhała skaržytisie mami abo tatovi. I ja rad-nevola musiła jôj tyje hrošy voročati. I za kažnym razom hniêvałasiê na jijiê, ale nedovho, bo vona była takim fajnym škrabom…

Cukierki ja tože jôj zabirała, a jakže! Use jakoś jijiê perekonała. A to nahovoryła, što čykoladu konečno treba trymati v lodôvci, i koli vona ne bačyła, to ja tuju čykoladu zabirała. Bo za cukierki to ja mohła tohdy oddati vsio, abo zrobiti vsio, kob jich dostati.

– De moja čykolada?!! – revła Ania.

– A skôl ja mohu znati, – chitryła ja. – Pevno vysochła.

Ania diviłasie na mene i robiła veliki očy, bo vona ne znała, čy ja pravdu hovoru, čy znov štoś vydumuju. A raz ja namoviła jijiê, kob vona pokinuła vsiê cukierki nanuč na pudokonniku, to vony do rana obernutsie v čykoladu. Sestra mene posłuchała, a rano na pudokonniku ne było ani cukierkuv, ani čykolady. Ja vže ne pomniu, jak ja objasniała, de podiêlisie cukierki. Može na kôšku vinu zveła, ne pomniu.

Koli ja poniała, što naohuł sama vže nikudy ne budu mohła choditi, bo vse mušu pilnovati Aniu, to velmi zazłovała. Ale posli pryvykła i vsiudy jijiê za soboju tiohała. Na ščastie my miêli dla jijiê vozik. Ja sadžała sestru, brała butel vody abo soku, jakojeś jiêdło, i my išli. Mama často nas i po puv dnia ne bačyła. Dobre, što Ania ne była zavelmi upierdliwa. Vona spokôjno sidiêła v voziku, často tam spała. Jak chotiêła jiêsti abo piti, to dostavała, i vsio było v poradku. Najhôrš, jak my z koležankami robili štoś, čoho nam ne možna było robiti. Ania vsio vse doma vypeplała. Napravdu vse! A mama to mene potum vže i ne pytała, de my byli i što robili. Chvatiła jôj Ania.

Koli mama kudyś vychodiła, to pokidała mene, a potum Aniu v našoji chryščonoji (my z sestroju majemo tuju samu chryščonu), abo u kotorojiś susiêdki. Tohdy ne było problemu. Často diêti susiêduv prychodili do nas. Šče vsiê tohdy na našuj hulici žyli velmi družno, ne svarylisie, ne zaviduvali odno odnomu. Často vychodili na huliciu i hovoryli odny z odnymi. Teper ob takôm to možemo ono sobiê pomaryti.

Ania brała z soboju nocnik, kanapku, prychodiła do chryščonoji i pytałasie:

– Mohu trochu popilnovatisie?

– Možeš Aniečku, možeš, – odkazuvała, šmijučysie, chryščona.

Ja koliś velmi lubiła „pilnovatisie” u chryščonoji, bo vona była kravčychoju, do jijiê prychodili cikavy klijentki, nu i łatok tam było raznych! Ja dostavała obrêzki i tože starałasie štoś pošyti dla svojich lalok. Davali mniê nitku i ihołku, chryščona pomahała mniê štoś vykrojiti, i ja šyła. A jak zanudiłasie, to pilnowała Krysiu, dočku chryščonoji, časom štoś malovała. Abo słuchała, ob čôm hovorat klijentki. A prychodili razny kobiêty: i mołodšy, i starêjšy, i całkom staryje (jak mniê tohdy zdavałosie). Ja pryhladałasie, jak chryščona bere miêru, rysuje sobiê, jak bluzka, sukienka abo spudnicia maje vyhladati. A potum rozkładaje materyju, prykładaje vykroji, obrysowuje myłom (takim toniutkim), miêryt, bere nožyčki i čvach-čvach vykrojuje, składaje, fastryguje. Po peršuj prymiêrci možna było siadati i zšyvati vsio na mašyni. Nekotory sukienki byli takije chorošy! Mniê velmi chotiêłosie miêti dovhu sukienku, z šyrokoju spudnicioju z falbanami.

Potum u chryščonoji urodivsie šče syn, Tomaš. Ania, Krysia i Tomek, koli vže pudrosli, často razom bavilisie. Nu i odnoho razu vony bavilisie v hospodarku, a moja sestra była korôvkoju. Tomek i Krysia vodili jijiê na čyrvonuj verovci (to była moja šarfa zo škoły). Usio było fajno, ale chryščona poklikała diti na obiêd do chaty. Vony pryvezali „korôvku” do klamki od dvery i pobiêhli. Mama tože uvaryła obiêd, odčyniła dvery, kob poklikati Aniu jiêsti, ale nichto jôj ne odkazav. Mama za chvilku znov odčyniła dvery i na ščastie zahlanuła za jich. A tam ležała moja sestra, z šarfoju na šyji, uže ciêła sinia. Ne mohła hovoryti, čuť na tôj klamci ne poviêsiłasie. Mama chodiačy i chłopajučy tymi dveryma, šče bôlš jijiê puddušuvała.

– Mamo, – hovoryła ja posli, koli pryšła zo škoły i obo vsiôm doznałasie, – ja lepi pilnuju Aniu naveť za tebe. U mene vona nikoli ne dušyłasie, što najvyžej poperchnułasie kompotom.

A z dveryma i klamkoju to Ania miêła šče odnu pryhodu. Vona odnoho razu pobiêhła do Krysi. U jich tohdy ne było ganku, ono schody i vylity beton pud toj ganok. Same duv strašenny viêtior, Ania zastukała do dvery i koli chryščona jich odčyniła, to vony jôj vyrvalisie z ruk i poletiêli… Moja sestra povisła na klamci i poletiêła razom z tymi dveryma. Viêsiła i ono machała nohami. A chryščona podiviłasie, što nikoho nema i pujšła nazad do chaty. Ania znov zastukała v dvery, i sytuacija povtoryłasie.

– Chto ž tam stukaje i stukaje, a nikoho nema, – znervovałasie chryščona.

– To ja, – słabym hołosom odkazała moja sestra. – Zaraz upadu! Ratujte!

– O, to ty, Aniečku – zahlanuła za dvery chryščona. – O Božeńki! – perelakałasie vona i zniała moju sestru z toji klamki.

A potum do jich pryplontałasie šče odna koležanka, Ela. Ania dosyć často do jijiê zabihała. Ela miêła babu, kotoroji my vsiê (ne vyłučajučy mene) bojalisie. Ne znaju, kôlko było liêt mojôj sestrê, koli vmer Elin diêd. A Ania čohoś akurat do jijiê pobiêhła. I taja baba vziała moju Aniu za ruku, zaveła do pokoja, de v truniê ležav nebôžčyk, i skazała:

Uklęknij i zmów Ojcze nasz!

A po co? – zapytałasie Ania.

Za spokój jego duszy. No, klękaj i módl się.

Ale ja nie umiem po katolicku Ojcze nasz – tłumačyła moja sestra. – Może być po prawosławnemu? To podziała na tę duszę? – dopytuvałasie šče.

– Vôn taki dovhi i strašny tam ležav. A v dverach stojała strašna baba Elki i ne chotiêła mene vypustiti – rozkazuvała Ania posli doma.

Tato, jak doznavsie pro sieje, to kryčav, što pôjde i operdolit tuju babu, mama čuť joho vspokoiła.

– Ja jôj dam Ojcze nasz! – kryčav tato. – Sama chaj molitsie, a ne čužyje diêti zastavlaje!

A Ania do dziś dnia jak pryhane sobiê toho nebôžčyka, to až muraščki jôj biêhajut po plečach.