Tundra

10. Z czym wrócę? Co czynić? Jeżeli wrócę, to będzie bezowocnie stracony jeden dzień, być może decydujący dla Haliny. Lecz skąd mogę mieć pewność, że w końcu fiordu znajdę ludzi? Myśli plątały się w głowie, wytwarzając chaos. „Jeżeli ginąć, to razem” – przypomniały mi się jej słowa. Wracałem. Przed zapadnięciem ciemności powinienem wrócić do niej. Przyśpieszyłem kroku.

Wzdłuż brzegu raz po raz pojawiały się wydeptane drożyny, lecz ludzi nie napotykałem. Czasem drożyny te doprowadzały do szałasów. Zachodziłem do wnętrza. Lecz nic nowego w nich nie znajdywałem. Takie same urządzenia wewnętrzne, te same gazety, przeważnie z datą czerwcową. Pudełka od zapałek i papierosów fińskich, puszki od konserw i bańki od nafty. Oto wszystko. U wejścia znajdywałem drzewo opałowe. Wziąłem to pod uwagę. A więc można będzie rozpalić ognisko, ogrzać się i dać sygnał alarmowy.

W jednym z szałasów znalazłem nawet instalację i żarówkę elektryczną pod stołem. Zapewne gospodarz przywoził ze sobą akumulator.

Kurier Wileński” nr 157, 10.06.1938 r., s. 6

W jednym miejscu zrobiłem odkrycie o charakterze całkiem odmiennym: po raz pierwszy za czas naszej tułaczki przez tundrę napotkałem kwiaty – liliowe dzwoneczki. Chciwie rzuciłem się na kwiaty. Niechże z kwiatami chociaż wrócę do niej! Ułożywszy bukiet, ruszyłem dalej. Z artykułów spożywczych nigdzie nic, pomimo bardzo starannych poszukiwań. Ze wszystkiego wynikało, że brzeg ten jest nawiedzany tylko przez ludzi i całkiem bezpłodny. Wtem, z góry, dostrzegłem na zatoce statek, podążający ze wschodu na zachód. Rzuciłem się mu na spotkanie. Na brzegu morza wdarłem się na szczyt wzgórza. Stojąc na nim, zacząłem krzyczeć, machać rękami, czapką, chustką.

Bukiet zawadzał. Cisnąłem go precz. Statek się zbliżał, trzymając się równolegle brzegu, kierując się ku zachodowi. Nagle zmienił kierunek, zbliżając się do brzegu. Zauważono mnie! Jesteśmy uratowani! Promieniałem z radości i szczęścia. Moje wołania z krzyków rozpaczy przeistoczyły się w krzyki triumfu. Zacząłem wymachiwać czapką i chustką jeszcze silniej. Lecz będąc już blisko brzegu, statek skierował znów na zachód. Próżna radość, triumf i szczęście. Nie zauważono mnie. Błyskawicznie zebrałem rozrzucone po ziemi kwiaty, wsunąłem do kieszeni i z rozpaczą rzuciłem się w pogoń za statkiem, skacząc, padając na ziemię, podnosząc się, machając rękami.

Lecz rychło przekonałem się, że trud mój daremny, odległość między nami zwiększała się. Wciąż jednak nie przestawałem krzyczeć, wymachując rękami, dopóki statek za zakrętem przybrzeżnym nie zginął mi z oczu. Byłem zdruzgotany i zgnębiony. Jedno nie ulegało wątpliwości, że zarówno na wschodzie w końcu zatoki, jak i gdzieś na zachodzie powinny być jakieś zamieszkałe punkty, między którymi utrzymuje komunikację ten statek. A może to tylko statek rybacki, który przybywa tutaj tylko na połów ryb? Wszystko jest możliwe. Spojrzałem na zegarek, była siódma. Całą godzinę straciłem na przyzywanie statku. Do zmroku pozostawały tylko dwie godziny. Zacząłem biec, by przed zmrokiem zdążyć do żony. Rozpacz dodawała mi sił. Tego dnia nic prawie nie jadłem. Dwa razy trochę się orzeźwiłem kilkunastu jagodami. Nigdy w życiu nie dążyłem ku niej z taką siłą, jak tego dnia.

Każdy nerw, każdy mięsień dążył ku niej. Jedna tylko myśl niepodzielnie panowała nade mną, przenikała całą moją istotę: „Prędzej, jak można prędzej ku niej”! Biegłem, skacząc po głazach i kamieniach. Dziwię się, skąd wtedy miałem tyle siły i energii. By skrócić sobie drogę, parłem górą, spoglądając na brzeg, czy nie widać naszej buchty. Lecz ciągle jej nie było. Już ciemniało. Rozpacz mną ogarnęła. Zacząłem krzyczeć i wołać: „Hala! Hala!” Zdawało mi się, iż miejsce naszego popasu jest blisko, że ona oczekuje mnie w pobliżu szałasu, że usłyszy. Wołałem znowu, lecz odpowiedzi nie było. Przyglądając się miejscowości uważniej, zacząłem wątpić, czy jestem w pobliżu upragnionej buchty. Poszedłem na wschód. Biegnąć już nie mogłem, sił brakło i zresztą ciemności nie pozwalały na to. Rzeczka – potok przegrodziła mi drogę.
– Czy jest to ten strumień, który wyprowadził nas wczoraj w nocy ku morzu? Bądź co bądź zdecydowałem się przedostać na drugą stronę.

Kurier Wileński” nr 158, 11.06.1938 r., s. 6

Jeżeli to jest ten, który wyprowadził nas ku morzu, więc doszedłszy do końca zatoki „rybackiej” będę przynajmniej wiedział, że idąc górami, minąłem Halę i będę wiedział gdzie mam jej szukać. U samego ujścia sterczały spod wody skały i kamienie. Prąd wody był silny. Zdecydowałem się w tym miejscu przedostać się na przeciwległy brzeg. Zbyt już byłem zmęczony, by się rozebrać i przejść w bród. Zacząłem więc skakać z kamienia na kamień. Na razie przeprawa odbywała się szczęśliwie. Lecz na środku rzeczki noga mi się pośliznęła i wpadłem do wody po szyję. Czapka zleciała mi z głowy i popłynęła. Ociekający wodą wylazłem na brzeg. Tego tylko brakowało. Silny północno-wschodni wiatr zamrażał mnie, gdym jeszcze był suchy. Pierwszą myślą było rozebrać się i wykręcić wodę z ubrania. Lecz nowy silny poryw nord-ostu kazał mi zaniechać tej myśli. Nic więc innego mi nie pozostawało, jak być w ruchu, by nie zamarznąć. Szedłem dalej na wschód. Idąc w ciemnościach, posuwałem się prawie po omacku. Myśl o żonie nie porzucała mnie ani na chwilę.
– Tylko prędzej wracaj z ludźmi – raz za razem dźwięczało w mych uszach. – Czy nie zwariowałem, ciągnąc kobietę w ciąży za sobą do tundry, do tej dzikiej, na setki kilometrów bezludnej pustyni? – zadawałem sobie niezliczone razy to pytanie. Rozpacz moja była bez granic i miary. Z siłą nie do pokonania
ciągnęło mnie w dół do przepaści, nad którą się przedzierałem. Lecz znowuż myśl o niej powstrzymywała mnie od tego.
– A jeśli ona żyje?! Czy nie będzie to najpodlejszą, najnikczemniejszą zdradą jej, leżącej bez sił na brzegu w oczekiwaniu pomocy?! Czy nie będzie to najhaniebniejszą małodusznością? Czy nie będzie to jej zgubą, jeśli jeszcze żyje? Znajdź ją przedtem żywą lub martwą, a potem rób z sobą co zechcesz!

„Cały do dna trzeba wypić kielich życia swój
Czy też z wodą życiodajną czy trucizną”,
i z tymi słowy Janki Kupały odszedłem od przepaści. Miejsce, jak na złość, było odsłonięte przed zimnym, przeszywającym do szpiku kości nord-ostem. Nie pozostawało nic innego, jak ukryć się za skałą nad samym urwiskiem. Ziemia była wilgotna i zimna. Lecz znalazłem wyjście. Na szyi miałem jedyną suchą część garderoby – szal. Zrzuciwszy mokre buty i skarpetki, okręciłem nim nogi. Sprawiło mi to znaczną ulgę. Lecz drżałem od zimna jak poprzednio. Szczególnie dotkliwie odczuwałem brak czapki. Nie widząc innego ratunku, zdjąłem swój mokry płaszcz i przykryłem nim głowę. To mi pomogło. Oddechem swym ogrzałem siebie. Ciężkie, gniotące myśli nie dawały spokoju i teraz.
– Co będzie, jeśli w końcu zatoki, na wschodzie, nie znajdę ludzi? Czy nie pójść i nie poddać się „tym”? Nie, za nic! Lepiej śmierć tu, na wolności! Potworne zmęczenie wzięło jednak górę nad wszystkim. Zbudziłem się wskutek dokuczliwego zimna. Rozpoczynał się szary świt. Wstałem szczękając zębami z chłodu. Bez wiary, bez żadnej nadziei poszedłem przed siebie. Szedłem z opuszczoną głową, jedynie z obowiązku coś robić, coś czynić. W pewnej chwili spojrzałem na morze i zamarłem, nie wierząc swym oczom. W zatoce stał szkuner. W najwyższym podnieceniu rzuciłem się ku niemu.
– Men! Men! Lente! Lente! Ludzie! Ludzie! – krzyczałem
nieustannie.

Kurier Wileński” nr 159, 12.06.1938 r., s. 8

Lecz na szkunerze nikt nie dawał znaku życia. Czyżby tutaj nikogo nie było! – pomyślałem z przerażeniem, oglądając się dokoła. Za drzewami ujrzałem dwie chaty. Z płomienną nadzieją podbiegłem do pierwszej: pusta! Z rozpaczą rzuciłem się ku drugiej. Tu byli – ludzie!

U fińskich rybaków

Zacząłem walić pięścią w drzwi. Otworzono. Wszedłem do izby pełnej ludzi, którzy leżeli na łóżkach i podłodze
– Do you speak english? Sprechen Sie deutsch? Goworitie po ruski? Milczenie było mi odpowiedzią. Wszyscy patrzyli na mnie ze zdumieniem. – Do you speak..? – zacząłem znowu.
– Yes I do… – przerwał mi jeden z obecnych, podnosząc się z łóżka.
– I am a political emigrant from Russia – kontynuowałem. – Uciekłem z żoną. Ona jest bez sił, niedaleko stąd… Szukając ludzi, zgubiłem ją… Obawiam się o nią… Od wczoraj nic nie jadła… Proszę was, pomóżcie ją odnaleźć! – skończyłem swoją krótką historię. Lecz on nie zrozumiał mnie. Znalazł zaledwie parę słów angielskich. Na szczęście jeden wśród obecnych trochę rozumiał po rosyjsku. Zostałem w końcu zrozumiany. – Gdzie jest ona? – zapytano. – Przypuszczam, że na wschód od tego miejsca. Mój rozmówca wyraził powątpiewanie. Wyjąłem mapę i pokazałem im miejsce, w którym dotarliśmy do morza i trasę mojej wczorajszej podróży. – Ona znajduje się na zachód stąd – zawyrokowano.
– Tea or coffee? – spytano mnie krótko.
– Coffe – odrzekłem. Rzekł coś po fińsku. Rozpalono ogień w piecu. Następnie, zbliżywszy się ku mnie i zauważywszy, iż mam ubranie doszczętnie przemoczone, kazał mi się rozebrać. Szybko rozebrałem się do naga. Wówczas jak z rogu obfitości, posypały się ku mnie bielizna, wełniane skarpetki, ubranie i duże buty fińskie z zakrzywionymi nosami. Rzeczy zaś moje natychmiast powędrowały nad płytę. Słów mi było brak dla wyrażenia im swej wdzięczności. Na kawę niedługo trzeba było czekać. Na stole jednocześnie ukazał się chleb, cukier, ryba. Rzuciłem się chciwie na jedzenie. Widząc mój apetyt, znawca nielicznych słów angielskich
zbliżył się ku mnie i rzekł:
– Nie jedz tak dużo od razu. Zachorujesz. Potem powtórzysz…
Z wdzięcznością spojrzałem na niego.
– Macie rację – odparłem.
Rybak uśmiechnął się dobrodusznie. Inni już byli gotowi do drogi.
– Idą szukać waszej żony – rzekł „Anglik”.
– Pójdę z nimi – odrzekłem.

Ubrano mnie natychmiast w watowaną kurtkę, a ponadto dano do nałożenia na wierzch kurtkę skórzaną bez rękawów, czapkę i jeszcze jedną drugą parę skarpetek wełnianych. Byłem rozczulony wprost tą troskliwością matczyną, z jaką ubierali mnie ci po raz pierwszy spotkani ludzie. Jeden zaś z nich ładował tymczasem do plecaka artykuły spożywcze. Ruszyliśmy. Rybak, który ładował prowianty, umiał trochę po rosyjsku. Pomagając sobie mimiką, zaczął mi wyrażać swoje współczucie, a wrogi stosunek do Sowietów.
– Siostra moja jest aresztowana i siedzi już półtora roku w Usłonie. Nas Finów tam gnębią i prześladują, ja tam również byłem. Lecz my jeszcze się porachujemy – zakończył, spoglądając z nienawiścią na wschód. W czasie tej rozmowy przyniesiono wiosła i zaczęto spychać łódź na wodę.

Kurier Wileński” nr 161, 14.06.1938 r., s. 5

Leon Moenke

Сdn

Календарыюм (9/2014)

Верасень– гадоў таму

kalendarium-01740 – няўдалая аблога Наваградка ў1274 г. аб’яднанымі галіцка-валынскімі і татарскімі войскамі.
500 – 8.09.1514 г. перамога пад Оршай (на рацэ Крапіўна) 30-тысячнай беларуска-літоўскай арміі пад камандаваньнем гетмана Канстанціна Астрожскага над утрая большым маскоўскім войскам. У выніку бітвы ўсходняя Беларусь была вызвалена ад расейскіх войскаў. Дзень беларускай вайсковай славы.
485 – 29.09.1529 г. зацьверджаньне і ўвядзеньне ў дзеяньне 1-га Статуту Вялікага Княства Літоўскага – збору законаў фэўдальнага права, які зьяўляецца помнікам беларускай юрыдычнай думкі, пісьменнасьці й мовы. Друкам на беларускай мове быў перавыдадзены ў 1841 г. у Познані.
300 – 4.09.1714 г. у Дзітрыках каля Ліды нарадзіўся беларуска-лацінскі паэт Міхал Карыцкі (пам. 10.03.1781 г.), аўтар зборніка „Песьні” (Полацак, 1817 г.).
250 – 7.09.1764 г. польскім каралём і вялікім князем літоўскім выбраны Станіслаў Аўгуст Панятоўскі.
200 – 2.09.1814 г. памёр Жан Эмануэль Жылібэр, францускі натураліст, хірург і анатом. Нарадзіўся 21.06.1741 г. у Ліёне, арганізаваў і кіраваў Гродзенскай мэдыцынскай акадэміяй (1775-1781 гг.), у Гродне заснаваў таксама акушэрскую і вэтэрынарную школы, клінічны шпіталь, батанічны сад, у 1781-1783 гг. прафэсар мэдыцынскага факультэту Галоўнай школы ВКЛ у Вільні. З 1783 г. у Францыі.
155 – 4.09.1859 г. нарадзіўся Браніслаў Эпімах-Шыпіла, дзеяч беларускага нацыянальнага руху, якога часта называлі патрыярхам Адраджэньня. Быў адным з заснавальнікаў выдавецкай суполкі „Заглянe сонца і ў наша аконца” ў Пецярбургу (1906-1914 гг.), духовым апекуном многіх пазьнейшых лідараў беларускага руху. Памёр у пэрыяд савецкіх рэпрэсіяў 6.06.1934 г.
130 – 14.09.1884 г. у засьценку Вераскоўшчына Наваградзкага пав. нарадзіўся кс. Фабіян Абрантовіч, беларускі рэлігійны і грамадзкі дзеяч. Актыўна выступаў перад польскімі касьцельнымі і дзяржаўнымі ўладамі за багаслужбы ў касьцёлах на беларускай мове. У 1939 г. быў арыштаваны і замучаны савецкімі ўладамі (пам. у 1946 г. у Бутырскай турме ў Маскве).
110 – 8.09.1904 г. на Наваградчыне нарадзіўся епіскап Віцебскі і Полацкі Афанасій (Антон Мартас). Закончыў Багаслоўскі факультэт Варшаўскага ўнівэрсытэту (1930 г.), быў манахам у Пачаеўскай лаўры. У час ІІ сусьветнай вайны ўдзельнічаў у беларускім нацыянальным руху, быў епіскапам Віцебскім і Полацкім, удзельнічаў ва Усебеларускім праваслаўным саборы ў Менску ў жніўні 1942 г., на якім была абвешчана аўтакефалія Беларускай праваслаўнай царквы. З 1944 г. у эміграцыі. Памёр 3.11.1983 г. у Буэнас-Айрэсе ў Аргентыне. Напісаў кнігі: „Матар’ялы да гісторыі Праваслаўнай Беларускай царквы” (1947) і „Беларусь в исторической и церковной жизни” (1966).
110 – 24.09.1904 г. у Цяцерках на Браслаўшчыне нарадзіўся Мар’ян Пецюкевіч, этнограф і беларускі дзеяч. Вучыўся ў Віленскай і Радашковіцкай беларускіх гімназіях (да 1928 г.), вывучаў этнаграфію ва Унівэрсытэце Стэфана Баторыя ў Вільні (да 1938 г.). Працаваў у Бібліятэцы Усходняй Эўропы ў Вільні. Дзейнічаў у Беларускім студэнцкім саюзе, Беларускім інстытуце гаспадаркі і культуры, Беларускім навуковым таварыстве. Пісаў вершы і допісы ў беларускія віленскія газэты „Сялянская Ніва”, „Беларуская Крыніца”, „Хрысьціянская Думка”. Быў першым рэдактарам часопіса „Шлях Моладзі” ў 1929-1931 гг. У 1939 г. пасьля ўваходу саветаў у Вільню вёў беларускамоўныя перадачы на Віленскім радыё, стаў дырэктарам Бібліятэкі імя Врублеўскіх у Вільні, пасьля – дырэктарам Беларускага музэю. Падчас вайны быў павятовым інспэктарам асьветы ў Ашмяне, выкладаў беларускую мову ў Мэдыцынскім інстытуце ў Новай Вілейцы. Пасьля вайны працаваў на гаспадарцы ў Немэнчынку пад Вільняй. Там у 1949 г. быў арыштаваны і зь сям’ёй сасланы ва Ужур Краснаярскага краю, дзе працаваў у калгасе. У 1952 г. быў паўторна арыштаваны і сасланы на 25 гадоў у Варкуту. У 1957 г. пасьля разгляду справы быў звольнены і прыехаў у Польшчу, дзе ўжо была яго сям’я. У 1959 г. дзякуючы прафэсарам Казіміру Машынскаму і Марыі Знамяроўскай-Прыфэровай атрымаў працу ў Этнаграфічным музэі ў Торуні. Працаваў там да 1970 г., да пераходу на пэнсію. З 1957 г. пісаў у беластоцкую „Ніву”, дзейнічаў у навуковым гуртку пры Беларускім грамадзка-культурным таварыстве, дасьледаваў этнаграфію Беласточчыны, пісаў успаміны, якія былі апублікаваны пасьля ягонай сьмерці: „У пошуках зачараваных скарбаў” (Вільня 1998), „Кара за службу народу” (Беласток 2001), „Лісты (1956-1982)” (Беласток 2005) , „Мой дзёньнік. Пра падарожжа ў Рым” (Вільня 2007). Памёр у Торуні 13.09.1983 г. Яго спадчына захоўваецца ў Этнаграфічным музэі ў Торуні, у Падляшскім музэі ў Беластоку, у аддзеле рукапісаў і рэдкай кнігі Бібліятэкі акадэміі навук Беларусі ў Менску. У 2004 г. Этнаграфічны музэй у Торуні наладзіў канфэрэнцыю, прысьвечаную ягоным 100-м угодкам, якой матэрыялы плянуецца выдаць у гэтым годзе.
105 – 16.09.1909 г. у Скварцах каля Койданава нарадзіўся Лукаш Калюга, беларускі пісьменьнік. У 1931 г. закончыў Беларускі пэдагагічны тэхнікум, уваходзіў у літаратурнае аб’яднаньне „Узвышша”. Пачаў публікаваць аповесьці і апавяданьні з 1927 г. У студзені 1933 г. арыштаваны і асуджаны на 5 гадоў пазбаўленьня волі ў Ірбіце ў Сьвярдлоўскай вобласьці. Паўторна арыштаваны 2.10.1937 г. і ў гэты ж дзень расстраляны. У 1974 г. выйшаў зборнік апавяданьняў і аповесьцяў „Ні госьць ні гаспадар”.
100 – 25.09.1914 г. у Зэльве Гродзенскага пав. нарадзіўся Аўген Смаршчок, праваслаўны сьвятар, старшыня Саюзу беларусаў у Бэльгіі. Рукапаложаны ў сан сьвятара Беларускай аўтакефальнай праваслаўнай царквы (БАПЦ) у 1950 г., быў адным зь ініцыятараў і арганізатараў БАПЦ у Бэльгіі. Памёр 25.09.1984 г. у Грэверы каля Лювэну ў Бэльгіі.
95 – у верасьні 1919 г. была створана Вайскова-Дыпляматычная місія Беларускай Народнай Рэспублікі ў Латвіі і Эстоніі, якую узначаліў Кастусь Езавітаў. Камісія дзейнічала да 1.02.1921 г.
95 – 18.09.1919 г. уваход польскіх войскаў з Язэпам Пілсудскім у Менск.
90 – 23.09.1924 г. у Койданаве Менскай вобласьці нарадзіўся Артур Вольскі, беларускі пісьменьнік. Вучыўся ў Віцебскім мастацкім вучылішчы (1938-1941 гг.), у час вайны служыў на Далёкім Усходзе. У 1952 г. дэмабілізаваўся. Працаваў у рэдакцыях газэт і часопісаў „Чырвоная змена”, „Бярозка”, „Вясёлка”, рэдактарам у выдавецтве „Юнацтва”. Публікаваў з 1937 г., выдаў зборнікі паэзіі м.ін.: „Водбліскі далёкіх маякоў” (1958), „Дабрата” (1966), „Наваселле дроў” (1990), вядомы аўтар дзіцячай літаратуры, м.ін.: „Маленькім сябрам” (1955), „Жывыя літары” (1973), „Еду ў госці да слана” (1978). Памёр 5.09. 2002 г.
85 – 1.09.1939 г. загінуў Язэп Горыд, мастак. Нарадзіўся 27.07.1896 г. у Адэсе, вучыўся на Мастацкім факультэце Віленскага ўнівэрсытэту (1923-1928 гг.). Вучыўся таксама ў Парыжы, дзе меў выстаўкі (1925, 1928, 1930). Ілюстраваў сатырычны часопіс „Маланка”, афармляў кнігі М. Багдановіча „Вянок” (2-е выданьне), М. Васілька „Шум баравы”, М. Танка „Журавінавы цвет”, Р. Шырмы „Беларускія народныя песні”, падручнікі.
85 – 10.09.1929 г. у Рославе Смаленскай вобласьці нарадзіўся Яўген Глебаў, кампазытар і пэдагог, аўтар м.ін. балетаў „Мара”, „Альпійская балада”, опэры „Майстар і Маргарыта”, апэрэты „Мільянэрка”, сымфоніяў, твораў для аркестру.
85 – 12.09.1929 г. у Калюціне Ра-сонскага раёну Віцебскай вобласьці нарадзіўся Мікалай Матукоўскі, вядомы сучасны беларускі драматург. Пачаў літаратурную працу з 1952 г., аўтар зборнікаў „П’есы” (1979) і „Мудрамер” (1989).
85 – 15.09.1929 г. у Менску нарадзіўся Арлен Кашкурэвіч, мастак. Працаваў у галіне станкавай і кніжнай графікі. Памёр 26.08.2013 г.
80 – 2.09.1934 г. памёр у Вільні Мікола Ільяшэвіч – грамадзкі дзеяч, гісторык, настаўнік (нар. у 1903 г. у Пружане). Выпускнік Віленскай беларускай гімназіі ды Пражскага ўнівэрсытэту. Падчас вучобы ў Празе зьяўляўся старшынёй Беларускага культурнага таварыства імя Францішка Скарыны. Пасьля вяртаньня ў Вільню працаваў настаўнікам у Віленскай беларускай гімназіі ды Праваслаўнай духоўнай сэмінарыі. Рэдагаваў часопіс „Саха”.
80 – 12.09.1934 г. памёр Яўген Барычэўскі, беларускі літаратуразнавец і перакладчык. Нарадзіўся 17.12.1883 г. у Менску, вучыўся ў Бэрлінскім і Маскоўскім унівэрсытэтах, з 1922 г. выкладчык Беларускага дзяржаўнага ўнівэрсытэту, з 1928 г. – прафэсар. Беспадстаўна рэпрэсаваны.
80 – 30.09.1934 г. памёр Мітрафан Доўнар-Запольскі, гісторык, этно-граф, эканаміст. Нар. 14.06.1867 г. у Рэчыцы, закончыў Кіеўскі ўнівэрсытэт (1894), заснавальнік Азэрбэйджанскага дзяржаўнага ўнівэрсытэту ў Баку, аўтар „Гісторыі Беларусі” і шматлікіх этнаграфічных, гістарычных і эканамічных працаў.
75 – 1.09.1939 г. пачатак другой сусьветнай вайны.
75 – 17.09.1939 г. савецкія войскі перайшлі савецка-польскую мяжу. 28 верасьня 1939 г. быў падпісаны савецка-нямецкі дагавор аб дружбе і супрацоўніцтве, ў якім, між іншым, абедзьве дзяржавы дамо наконт новай дзяржаўнай мяжы. Беласточчына апынулася ў межах СССР, Віленшчына зь Вільняй (10.10.1939 г.) была перададзеная савецкім бокам летувіскай дзяржаве.
75 – 30.09.1939 г. памёр Стары Улас (Уладзіслаў Сівы-Сівіцкі), беларускі паэт. Нарадзіўся 22.03.1865 г. у Валожыне. Пачаў публікаваць у 1907 г. у „Нашай Ніве”. У міжваенны пэрыяд жыў у Шашэльгішках Віленскага павету, дзе займаўся земляробствам. У 1990 г. выйшла кніга яго вершаў і публіцыстыкі „Год беларускі”.
70 – 1.09.1944 г. пачалі працаваць Беларускія гімназіі ў Бельску і Гайнаўцы, Беларуска-руская ў Беластоку і беларускія пачатковыя школы ва ўсёй усходняй Беласточчыне. З 1945 г. школы гэтыя былі ліквідаваныя ўладамі. У 1947 г. ня дзейнічала ніводная беларуская школа ды іншая культурная ўстанова.
70 – 12.09.1944 г. памёр у зьняволеньні Алесь Гародня (Аляксандр Функ), беларускі пісьменьнік. Нарадзіўся у 1899 г. у Пярмі (Расія). Да беларускага руху далучыўся ў Маскве ў 1917 г., быў тэхнічным рэдактарам часопіса „Чырвоная Беларусь”. У 1930 г. быў арыштаваны і асуджаны да зьняволеньня. У друку пачаў выступаць з празаічнымі творамі ў 1925 г., выдаў аповесьці „На крэсах” (1927), „Варта на Рэйне” (1930).
70 – у верасьні 1944 г. загінуў пры падаўленьні нямецкімі войскамі Варшаўскага паўстаньня Ілья Ляўковіч (Гальяш Леўчук – нарадзіўся 29.07.1880 г. у Слоніме), беларускі паэт і пратэстанцкі дзеяч. Выдаў зборнік вершаў „Чыжык беларускі” (Вільня 1912).
65 – 1.09.1949 г. рашэньнем сакратарыяту Цэнтральнага камітэту Польскай аб’яднанай рабочай партыі пачалася адбудова школьніцтва на беларускай мове на тэрыторыі Беласточчыны.
50 – 12.09.1964 г. у польскім шпіталі ў Пэнлей у Вялікабрытаніі памёр Сяргей Пясэцкі, вядомы польскі пісьменьнік беларускага паходжаньня. Нарадзіўся 1.04.1901 г. У Ляхавічах, вучыўся ў гімназіях у Менску і Бабруйску. Падчас першай сусьветнай вайны ў бежанстве ў Расіі, 1919 г. – у беларускіх вайсковых фармаваньнях, м.ін. у антыбальшавіцкім „Зялёным Дубе”. У міжваенны час ў Вільні – быў кантрабандыстам, разьведчыкам. У 1926-1937 гг. сядзеў у турмах за бандыцкую дзейнасьць. Там пачаў пісаць кнігі, м.ін. „Kochanka Wielkiej Niedźwiedzicy” (Варшава 1937), якая прынесла яму славу пісьменьніка. Дзякуючы Мэльхіёру Ваньковічу, які паспрыяў друку яго кнігі, выйшаў на свабоду. У час другой сусьветнай вайны быў у польскім падпольлі ў Арміі краёвай, пасьля вайны – у Гданьску. У 1946 г. быў перакінуты за мяжу, апынуўся ў Італіі. З 1952 г. жыў у Вялікабрытаніі. Напісаў 14 кніг, сярод якіх: „Piąty etap” (Warszawa, 1938), „Bogom nocy równi” (Warszawa, 1939), „Jabłuszko” (Rzym, 1946), „Spojrzę ja w okno…” (Rzym, 1947), „Nikt nie da nam zbawienia” (Rzym, 1947), „7 pigułek Lucyfera” (Londyn, 1948), „Zapiski oficera Armii Czerwonej” (Londyn, 1957), „Żywot człowieka rozbrojonego” (Londyn, 1962), „Człowiek przemieniony w Wilka” (Londyn, 1964), „Dla honoru Organizacji” (Londyn, 1964), „Adam i Ewa” (Warszawa, 1999), „Mgła” (Warszawa, 1999), якія шмат разоў перавыдаваліся ў Польшчы пасьля 1980 г. На беларускую мову перакладзеныя Алесем Астраўцом „Запіскі афіцэра Чырвонай арміі” (Менск, 2005) і Фэліксам Янушкевічам „Каханак Вялікай Мядзьведзіцы” (Менск, 2009).
50 – 14.09.1964 г. памёр Язэп Пушча (Іосіф Плашчынскі), беларускі паэт, адзін з заснавальнікаў літаратурных аб’яднаньняў „Маладняк” і „Узвышша”. Нарадзіўся 20.05.1902 г. у Каралішчавічах каля Менску. У 1920 г. закончыў Менскае рэальнае вучылішча, у 1925-1927 гг. вучыўся ў Беларускім дзяржаўным унівэрсытэце, а пасьля – у Ленінградзкім (да 1929 г.). Быў стыльрэдактарам у Беларускім дзяржаўным выдавецтве. 25.07.1930 г. арыштаваны і прысуджаны да 5 гадоў ссылкі на Урал. У гады вайны мабілізаваны ў армію. З 1958 г. жыў у Менску. Пачаў публікаваць з 1922 г. Славу здабылі яго „Лісты да сабакі”.
25 – 28.09.1989 г. пачала працаваць Жыровіцкая праваслаўная духоўная сэмінарыя.
25 – у верасьні 1989 г. выйшаў у Менску 1-ы нумар часопіса „Спадчына”.

Апрацавалі Лена Глагоўская
і Вячаслаў Харужы ■

Janusz Korbel, Kiedy przyjaciele strzelają do siebie (9/2014)

felietonisci-03Mój przyjaciel pochodzi znad morza. Przez trzydzieści lat był zapalonym myśliwym. Potem przestał strzelać, został wegetarianinem, bohaterem reportaży radiowych i telewizyjnych i napisał znaną dość książkę „Farba znaczy krew”. Spotkaliśmy się pierwszy raz w Białowieży. Okazało się, że jego dziadek był kowalem – tak samo jak mój! Z tą różnicą, że rodzina mojego dziadka, chociaż wywodząca się z Francji, mieszkała przez kilka pokoleń na Rusi i w mojej krwi pewnie więcej jest krwi ruskich Słowian niż mieszkańców Galii. Jego natomiast służyła cesarzowi niemieckiemu. Pewnie w obu rodzinach były i inne domieszki krwi, bo tak mielił młyn historii. Zenek powiedział kiedyś: „Wiesz, mój ojciec służył w Wehrmachcie, twój w armii polskiej – mogli do siebie strzelać!”. Z naszych wspólnych rozmów zrozumiałem, że obaj nienawidzili wojny. Zenek zachwyca się wschodnim śpiewem, krajobrazem i kulturą białoruską. Wraz z rodziną postanowili sprzedać dom w Gdyni i przenieść się tu, by resztę życia spędzić w bliskim ich sercu krajobrazie, chcąc spotkać tu przyjaciół, którym te same wartości są bliskie. Nic wcześniej nie łączyło go z Podlasiem. Po prostu, przyjeżdżając wielokrotnie poznawał ludzi, odbywał wycieczki po lesie, słuchał miejscowych opowieści, polubił ludową kulturę i teraz, kiedy słyszy białoruską mowę, to uśmiecha się serdecznie.
Moje życie, z perspektywy kilkudziesięciu lat, to długi powrót do krajobrazu, w którym czuję się u siebie. Chociaż naprawdę krajobraz rodzinny jest sto kilometrów dalej. Ale cóż to jest sto kilometrów, a i historia podobna, i drewno domu rodzinnego wycięto w Puszczy Białowieskiej, w której teraz mieszkam. Powiedziałem kiedyś Sokratowi Janowiczowi, że czytam już dość biegle po białorusku, a Sokrat na to z uśmiechem: „To już tylko połowa kalectwa”. I jak tu go nie kochać!? Nie wystarczy przeczytać i zobaczyć. Sokrat miał właściwą perspektywę. Zakorzeniony i przesiąknięty kulturą białoruską nie był zarazem niewolnikiem „tutejszości” i folkloru. Niewolnikiem jest się dopóki oczekuje się, że inni powinni nam coś dać, a tych innych postrzega się jako obcych. To wygodna figura, pozwalająca kopać okopy, słabo jednak służy zachowaniu kultury.
Zenek nie strzela do zwierząt, bo są to jego przyjaciele. Narzeka na dziki, które zryły mu ogród. Ja też narzekam. Ale co one winne? Dostosowują się najlepiej jak potrafią do okoliczności. Jeśli mogą gdzieś wejść, zryć ziemię, pod którą są smakołyki, to korzystają. Nie robią niczego na zapas, nie budują za dużych legowisk. Nie wytyczają granic. Podobnie lokalne kultury wykorzystywały i dostosowywały się. Żyjące tutaj przed wiekami kultury słowiańskie nie walczyły ze sobą. Świadczą o tym archeolodzy, którzy w miejscach pochówków, w różnych tradycjach, ale w najbliższym sąsiedztwie, nie znaleźli śladów po walkach. Korporacyjne myślenie zmieniło nasz świat. Teraz nie dostosowujemy się do otoczenia – to je dostosowujemy do siebie. Przed rokiem odwiedził mnie znany ukraiński pisarz i artysta. Chodziliśmy wspólnie po rezerwacie i złapała nas burza. Kilka metrów obok padło wielkie drzewo. Juryj po powrocie do domu postawił śliwowicę z wdzięczności, że ocaleliśmy. Reżyser tego świata miesza nasze losy! Niedługo potem czytałem jego list otwarty, opisujący dramat wojny domowej.
Tomasz, wywodzący się rodzinnie z Szereszewa (dzisiaj po stronie białoruskiej), którego rodzina identyfikowała się przed wojną raczej z Polakami, przez ostatnie lata, kiedy nieustannie odwiedza Puszczę Białowieską, zachwyca się każdym śladembiałoruskiej kultury a jego dziewczyna odkryła, że wywodzi się z białoruskiej rodziny. Niechby była Rosjanką, Niemką czy Ukrainką – i tak ją kocham, mówi Tomasz (Sońka Ignacego Karpowicza kochała przecież Niemca i to w czasach wojny!).
Ze wschodu słychać groźne pomruki. Czy mogłoby się to zdarzyć i tutaj? Jakie okoliczności uruchamiają demony? Niedaleko ludzie mieszkający koło siebie, mający na pewno mocne związki, nawzajem do siebie strzelają. Czy taka sytuacja może mieć miejsce wszędzie? Nie mam wątpliwości, że tak. Nawet szlachetne przekonania, wiary, ideologie, religie i polityka potrafią być wykorzystywane w jakichś interesach do budzenia nienawiści lub przynajmniej ślepoty na innych. Wyjątkową cechą białoruskości jest specyficzny pacyfizm: więcej tu oddano ofiar niż poświęcono wrogów. Może to krajobraz tak działał na psychikę?
Nasi – z Zenkiem – ojcowie mogli do siebie strzelać. Byli przedstawicielami dwóch światów: Wschodu i Zachodu. Jak się dzisiaj okazało pozornie dwóch. Ale i w ramach jednego świata można się skutecznie zwalczać. Jest taka maksyma na Dalekim Wschodzie: „Lepiej jest cierpieć zło, niż czynić zło”. Niektórym to się udaje, choć cena jest wysoka.
„Redaktor strony „Echo Moskwy” Anastazja Fazulina wyszła na Plac Maneżowy w Moskwie na samotny protest” – czytam na FB. I dalej: „żyjemy w kraju putinowskich zombi. Niestety! Nie wiem, co robić. Wyszłam, bo nikt nie wychodzi. A milczeć nie można. Milczenie jest nie do zniesienia”. Miron Białoszewski napisał kiedyś, że trzeba być z ludźmi, ale nie dać się zagłuszyć. Anastazja Fazulina nie daje się zagłuszyć.
Wracam na swoje podwórko, gdzie od lat jest ten sam dyżurny temat. Znajomy dziennikarz z Hajnówki, w związku z artykułem, który pisze do ogólnopolskiego tygodnika, przysłał mi pytanie, dlaczego moim zdaniem nie udaje się osiągnąć kompromisu wokół Puszczy Białowieskiej? Potrzebował krótkiej odpowiedzi. Moim zdaniem to nie jest możliwe! Wszędzie tam, gdzie trwa długi konflikt, każda prosta odpowiedź brzmi arogancko i wprowadza w błąd. A poza tym właściwie dlaczego celem miałby być kompromis? Niektóre kompromisowe rozwiązania „zagwarantowały” tylko… długotrwałe wojny. Może potrzebujemy wzajemnego zrozumienia? Dlatego odpowiedziałem mu innym pytaniem: Jakie warunki musiały być spełnione, że na manifestację przeciwko Parkowi Narodowemu w Białowieży przywieziono kiedyś kilkaset osób z hasłami zawierającymi nazwiska znanych naukowców jako przyczynę biedy, a zwolenników UE jako „judaszy” wyganiano precz!? Co spowodowało, że trzynaście lat później, na innej manifestacji w rezerwacie przyrody, stali obok siebie prawicowi i lewicowi politycy oraz ksiądz, a przygrywała im kapela znad odległej Baryczy, śpiewając: „Nie oddamy wam Telewizji Trwam, Puszcza Białowieska należy się nam!”?
Mamy „ich” i „nas”, a przynależność do każdej z tych grup wynika z bardzo oryginalnych przesłanek, bo ani z miejsca zamieszkania, ani z poglądów politycznych czy religijnych. Czy są jakieś uniwersalne reguły konfliktów? Scenariusz jest wszędzie podobny: my kontra oni. Dzieci albo wnukowie później śmieją się lub opłakują rezultaty, nie rozumiejąc sensu dawnych podziałów. Podoba mi się – zamiast szukania kruchego kompromisu – poszukiwanie tego, co współczesny coaching nazywa symetrycznością. Zwykle konflikty żywią się swoim paliwem, bo są polityczne i ktoś na nich wygrywa wybory. Coaching proponuje rozważyć alternatywne racje na zasadzie symetryczności: Jakie będą konsekwencje obrania tej drogi, a jakie innej? Na podstawie twardej analizy danych i kontekstów. Poznając konsekwencje różnych wariantów postępowania można wspólnie zastanowić się nad wyborami. Proste i banalne rozwiązanie, ale co ciekawe, jest to metoda stosowana w biznesie, a nie w społecznych czy politycznych konfliktach, gdzie koszty ofiar są mniej skrupulatnie liczone. W biznesie nie ma miejsca na porażki i kompromisy, a ofiary kosztują za dużo – musi więc się udać.
Mój przyjaciel nie strzela już do zwierząt. Żal mu ich i żal mu demolowania emocji w ludziach, którzy je zabijają bez potrzeby. Nie on jeden, nawet niektórzy politycy związani z regionem puszczańskim odwiesili strzelby, wybierając aparat fotograficzny. Jeden z nich powiedział: zwierzęta to moi przyjaciele. Niby takie proste – ogarnąć swoim uczuciem otaczający nas świat, z jego bogactwem życia, kultur, narodów. A jednak giną ludzie i zwierzęta, i cała przyroda też. Przyjaciele strzelają do siebie. Tak łatwo nam to przychodzi. Mogę sobie wyobrazić, że i nasz folklor i tradycja mogą być przez kogoś uznane za „obce”, „ruskie”, jak ten „Ser Carski” sprzedawany w Hajnówce, którego nazwa podobno komuś z Polski przeszkadzała! Co trzeba mieć w głowie, żeby nazwa sera budziła demony? A może o to chodzi, żeby przyjaciele do siebie strzelali?

Календарыюм (7-8/2014)

Ліпень-жнівень– гадоў таму

kalendarium-01700 – перамога дружын Давыда Гарадзенскага ў 1314 г. над войскамі крыжакоў пад Наваградкам.
615 – 12 жніўня 1399 г. паражэньне войск Вялікага Княства Літоўскага на чале з князем Вітаўтам у бітве супраць войскаў Залатой Арды на рацэ Ворскла.
500 – чарговая вайна Вялікага Княства Літоўскага з Масквой. У ліпені 1514 г. наступіў захоп маскоўскімі войскамі горада Смаленска.
445 – 1 ліпеня 1569 г. была падпісана ў Любліне ўнія паміж Вялікім Княствам Літоўскім і Каралеўствам Польскім. Паводле рашэньня сойму была абвешчана на аснове роўнасьці, фэдэратыўная дзяржава – Рэч Паспалітая. Вялікае Княства Літоўскае мела захаваць сувэрэнітэт, асобную дзяржаўную адміністрацыю, войскі, скарб, судовы апарат, свае законы ды сваю мытную сістэму.
445 – у 1569 г. была распаўсюджвана выдадзеная ў сакавіку г.г. у Заблудаве першая друкаваная кніжка Беласточчыны „Евангельле вучыцельнае”.
365 – у ліпені 1649 г. Багдан Хмяльніцкі накіраваў на беларускія землі 15-тысячнае казацкае войска на чале з Міхайлам Крычэўскім, каб перашкодзіць войскам Вялікага Княства Літоўскага на чале з Янушам Радзівілам уступіць на ахопленую паўстаньнем Украіну. 31 ліпеня казацкія войскі былі разбітыя пад Лоевам, а сам М. Крычэўскі загінуў.
305 – 8 ліпеня 1709 г. расійкія войскі ўзначаленыя царом Пятром разгромілі швэдзкую армію непадалёк Палтавы на Украіне. Была гэта адна з найбольшых перамог расійскай арміі. Расія станавілася магутнай эўрапейскай дзяржавай.
150 – 7.07.1864 г. у Маладэчне адкрыта настаўніцкая сэмінарыя.
145 – 7(19) ліпеня 1869 г. у в. Дубейкава Мсьціслаўскага павету нар. Лявон Вітан-Дубейкаўскі, дзеяч нацыянальнага руху, інжынер будаўнік, паэт. Праектаваў м. ін. царкву ў Відзах і касьцёл у Дрысьвятах. Памёр 6 лістапада 1940 г. у Вільні, пахаваны на могілках Роса.
140 – 16.08.1874 г. у Вілейцы нар. Аляксандр Уласаў, рэдактар-выдавец „Нашай Нівы” (1906 – 1914) і беларускі грамадзкі дзеяч, сэнатар у ІІ Рэчыпаспалітай ад Беларусаў (1922-1928). Гаспадарыў у маёнтку Мігаўка каля Радашковіч. Восеньню 1939 г. арыштаваны саветамі. Закатаваны саветамі 11.03.1941 г.
135 – 3 ліпеня 1879 г. у в. Ачукевічы на Наваградчыне нар. Васіль Рагуля, грамадзка-палітычны дзеяч. Між іншым быў беларускім паслом ды сэнатарам у міжваеннай Польшчы. Памёр у эміграцыі.
135 – 7 жніўня 1879 г. у в. Дубна каля Мастоў нар. Пётр Крачэўскі, выдатны беларускі палітычны дзеяч, гісторык ды драматург. Перад першай сусьветнай вайной працаваў настаўнікам на Беласточчыне, у Ялоўцы. У 1923-1928 гг. (жывучы на эміграцыі ў Празе) быў Прэзідэнтам Беларускай Народнай Рэспублікі. Памёр 8.03.1928 г., пахаваны на Альшанскіх могілках у Празе.
130 – 25.07.1884 г. у Вільні нар. а. Аляксандр Вернікоўскі, праваслаўны сьвятар, протаіерэй. Пэўны час служыў на Беласточчыне ў Нараўскай царкве і ў Беластоку. Арыштаваны савецкімі ўладамі ў Менску ў 1945 г. і высланы ў лагеры Сібіры і Казахстана. У 1950 г. вярнуўся ў Беларусь, служыў у Дварэцкай (каля Дзятлава) і Ленінскай (каля Слуцка) цэрквах. Памёр 6.07.1984 г. у Оршы.
120 – 31.08.1894 г. у Баўкартастане нар. Аляксандр Грубэ, скульптар. У 1918 – 1941 гг. працаваў у Беларусі. Аўтар партрэтных скульптураў м. ін. Максіма Багдановіча, Кастуся Каліноўскага. Памёр 3.08.1980 г.
110 – 15.07.1904 г. у Старасельцах на Беласточчыне нар. Вера Гаўрылюк, майстар саломапляценьня. Пасьля ІІ сусьветнай вайны жыла ў БССР. Памерла 5.12.1986 г.
100 – 28 ліпеня 1914 г. Аўстра-Вугоршчына пачала вайну з Сэрбіяй, што запачаткавала наступныя ваенныя дзеяньні. 29 ліпеня Расія пачала мабілізацыю. 1 жніўня Нямеччына пачала вайну з Расіяй, а 3 жніўня
з Францыяй. Пачалася вайна, часта называная Вялікай Вайной. Амаль год потым беларускае насельніцтва Беласточчыны падалося ў бежанства ў далёкую Расію.
95 – 2 жніўня 1919 г. у Вільні Цэнтральнай Беларускай Радай Віленшчыны і Гарадзеншчыны была ўтворана Беларуская Вайсковая Камісія – орган па фарміраваньні беларускіх часьцей у польскім войску.
95 – 20.08.1919 г. у Закапаным памёр Іван Луцкевіч (нар. 9.06.1881 г. у Шаўлях), беларускі археоляг, публіцыст, удзельнік беларускага руху перад І сусьветнай вайной. Яго калекцыя стала пачаткам Беларускага музэя ў Вільні. У 1991 г. яго магіла была сімвалічна перанесена на могілкі Роса ў Вільні.
90 – 5.08.1924 г. у Янаве каля Талочына нар. Аркадзь Жураўскі, беларускі мовазнавец, аўтар прац „Гісторыя беларускай літаратурнай мовы” (1967), „Мова нашых продкаў” (1983), адзін са складальнікаў „Гістарычнага слоўніка беларускай мовы” (1982 –1993).
75 – 23 жніўня 1939 г. у Маскве быў падпісаны дагавор пра ўзаемнай неагрэсіі між Нямеччынай і СССР, у якога тайным пратаколе гаварылася пра новы палітычны падзел усходняй часткі Эўропы.
70 – 3 ліпеня 1944 г. Савецкая Армія пасьля цяжкіх баёў прымусіла нямецкія войскі пакінуць Мінск. Беларуская сталіца ў выніку баёў была ўшчэнт зьнішчана, а пасьля вайны ўвесь горад пабудавана аднова, у зьмененым соцрэалістычным выглядзе. 3 ліпеня штогод сьвяткуецца як „Дзень вызваленьня Беларусі ад нямецка-фашысцкіх захопнікаў”, а з сярэдзіны 90-х гадоў Аляксандр Лукашэнка пачаў гэты дзень адзначаць як найбольшае нацыянальнае сьвята ў краіне – Дзень рэспублікі, заадно ліквідуючы дзяржаўнае сьвята 27 ліпеня.
65 – 8.07.1949 г. у Жданаве Вінніцкай вобласьці нар. а. Уладзіслаў Завальнюк, каталіцкі сьвятар і рэлігійна-культурны дзеяч, прыхільнік беларусізацыі каталіцкага касьцёла ў Беларусі. Віншуем!
60 – 7.08.1954 г. у Мсьціславе нар. Алег Трусаў, археоляг, гісторык, грамадзкі і палітычны беларускі дзеяч, старшыня Таварыства Беларускай Мовы. Віншуем з юбілеем!
60 – 15 жніўня 1954 г. памёр Язэп Драздовіч, выдатны мастак, скульптар, этнограф. Адыграў вялікую ролю ў беларускім культурным жыцьці Заходняй Беларусі. Між іншым у 1927 г. заснаваў мастацкую студыю пры Віленскай Беларускай Гімназіі., зьбіраў экспанаты для беларускага музэя імя Івана Луцкевіча ў Вільні.
55 – 14 жніўня 1959 г. памёр у ЗША выдатны беларускі грамадзкі дзеяч, паэт, публіцыст, настаўнік Эдуард (Эдзюк) Будзька. Нарадзіўся 22.3.1882 г. у Будславе Вілейскага павету. Вышэйшую адукацыю пачаў у Рыжскім палітэхнічным інстытуце, спыніў навуку з-за беднасьці. Арганізаваў беларускі рух у Рызе. З 1906 г. пастаянна друкаваўся ў „Нашай Ніве”, былі публікаваныя ягоныя вершы, пераклады, публіцыстычныя тэксты. У 1918 г. быў адным з арганізатараў у родным Будславе беларускай гімназіі (хутка зліквідаванай польскімі ўладамі). Актыўна ўдзельнічаў у беларускім нацыянальным руху жывучы ў Каўнасе і Рызе. Падчас нямецкай акупацыі працаваў настаўнікам у Менску і Баранавічах. Будучы ў эміграцыі таксама актыўна ўдзельнічаў у грамадзкім жыцьці, публікаваў між іншым свае ўспаміны ў месячніку „Бацькаўшчына”.
40 – 11.08.1974 г. у Полацку адкрыты помнік Францыску Скарыне.
30 – 25.07.1984 памёр Уладзімір Караткевіч, выдатны беларускі пісьменьнік, стваральнік беларускага гістарычнага рамана.
25 – у ліпені 1989 г. у Лёндане пачаў выдавацца царкоўна-грамадзкі часопіс праваслаўных беларусаў „Голас Часу”. Рэдагаваў Юры Весялкоўскі. Друкаваўся да 1996 г.
20 – 28.08.1994 г. у Менску памёр Сяргей Новік-Пяюн, паэт (нaр. 27.08.1907 г. у Лявонавічах каля Несьвіжа). У міжваенны час сасланы польскімі ўладамі на Памор’е, у час ІІ вайны перажыў лагер сьмерці ў Калдычаве, пасьля вайны сасланы савецкімі ўладамі на Сібір, адкуль вярнуўся ў 1956 г. Аўтар зборнікаў вершаў „Заўсёды з песьняй” (1984) і „Песьні зза кратаў” (1993). Яго песьні „Зорачкі”, „Над Шчарай” сталі вельмі папулярнымі.

Апрацавалі Лена Глагоўская і Вячаслаў Харужы