Jak my z tatom učylisie v pudstavôvkach

Najperuč ja učyłasie v Pudstavovuj Školi nr 4. Jijie vsie nazyvali ćvičeniuvkoju. Vona nachodiłasie v Zespole Szkół Mechanicznych i Zawodowych. Naša pudstavôvka była tam jakby na pryčêpku.

Pry školi my mieli kusok horôdčyka i na zaniatkach z pryrody chodili tudy siejati, połoti, pudlivati. Učylisie, jak sieje vsio robiti. Na vakacijach ja často chodiła tudy pudlivati, kob našy varyva i kvietki ne posochli. Korystali z jich, musit, učytelki, nu bo de ž vony potum divalisie? Prosto dva v odnôm, taki škôlny pakiet.

Na przerwach my hrali v gumu, skakali na skakankach, chłopci vybihali na boisko pokopati mjačyka. A zimoju stavali kruhom, odna dievčyna poseredini mieła v rukach chustočku, inšy bralisie za ruki, chodili kružka i spivali:

Mam chustczke haftowaną, wszystkie cztery rogi,
Kogo kocham i szanuje, ściele mu pod nogi.
Tej nie kocham, tej nie lubie, tej nie pocałuje,
A chusteczke haftowaną tobie podaruje.

Dievčynka z serediny pudychodiła do kohoś i podavała chustočku nastupnuj, i tak išło daliej.

Abo šče my hrali v Mało nas do pieczenia chleba i Stary niedźwiedź mocno śpi. I v mnôho inšych ihrôv. Ne nudilisie, o nie, ne było na siete času.

Klasuv u pudstavôvci menšało z kažnym rokom, i koli ja była v četvertuj klasi, pud kuneć roku vsie stali hovoryti, što našu škołu rozvežut, a diti perevedut do Škoły nr 1 abo do novoji, tak zvanoji zbjorčoji. Ne byli my zadovolany, oj nie, bo po-perše my našu škołu lubili, a po-druhie vona nachodiłasie dosyć bliźko našoji hulici. Ne treba było daleko choditi.

Tohdy mojie baťki zadecydovali, što mene treba posłati do Pudstavovoji Škoły nr 3, de včyli i biłoruśkoji movy. Tato znav dyrektora toji škoły, bo sam nedavno kunčav tam pudstavovu edukaciju. Tak-tak. Było takoje zarządzenie v 1970-ch litach, što vsiem, chto chotiev korystati z raznych świadczeń z boku deržavy, treba było formalno zakônčyti pustavovu edukaciju. Ja, musit, była v tretiuj klasi, koli môj tato kunčav pudstavôvku. Usie učytelie namavlali joho, kob išov učytisie i v licejovi, ale jomu ne chotiełosie. Bo tato prychodiv z roboty velmi zmučany (vôn praciovav na budovi jak murarz-tynkarz-akrobata – tak tohdy žartôvno nazyvali robôtnikuv-budovlanciuv). Lekciji za joho odrablała mama, kotora skônčyła siomu klasu v školi v Zubovi; tato často navet ne viedav, što vona jomu v zešytovi napisała. Odnoho razu včytelka joho zapytałasie, čom vôn tak dumaje, jak napisav v svojôm vypracovani, a tato odkazav, što včytelci treba spytatisie pro siete v joho žônki.

Ja, sidievšy doma, koli mieła vôspu, pročytała tatovy škôlny knižki, usie vieršy, jakije tam byli, naučyłasie na pameť i nekotory pomniu po diś deń. U nas doma tohdy knižok ono para štuk było, ne toje što teper… Vieršy Bronievśkoho abo Puškina zdavalisie mnie takije dramatyčny i chorošy, što prosto sami vchodili do hołovy. Ono Majakovski čomś mnie ne pasovav…

Odnoho dnia tato pryjšov z roboty do domu i siev poobiedati, a ja jomu vyrecytovała ciełu (musit, 13 abo 14 zvrotok) Elegiu o śmierci Ludwika Waryńskiego Bronievśkoho:

Jeżeli nie lekasz sie pieśni
stłumionej, złowrogiej i głuchej,
gdy serce masz meżne i jeśli
pieśń kochasz swobodną – posłuchaj.

(…)

Już dziąsła przeżarte szkorbutem,
już nogi spuchniete i martwe,
już koniec, już płuca wyplute –
lecz palą sie oczy otwarte.

Poranek marcowy. Jak cicho.
Jak dziwna sie jasność otwiera.
I tylko tak cieżko oddychać,
i tylko tak trudno umierać.

(…)

Wypalą sie oczy do końca,
a kiedy zabraknie płomienia,
niech myśl, ta pochodnia płonąca,
podpali kamienie wiezienia!

Raz jeszcze sie dźwignął na boku:
– Ja musze… tam na mnie czekają… –
i upadł w ostatnim krwotoku,
i skonał. I wrócił do kraju.

 

Pravda, jakoje dramatyčne i strašne? Tato vysłuchav i ažno zumievsie:

– Halinko! – skazav vôn. – Ty zavtra idi zo mnoju do škoły i skažy dla pani siety vierš, a vona mnie postavit pjontku.

Odnoho razu, koli ja studyjovała tatovu knižku, pudliezła do mene Ania i porvała odnu kartku. Ja velmi perelakałasie, što baťki na mene budut kryčati. Mało dumajučy, ja tuju kartku zusiem vyrvała i spaliła. Ono pilnowałaś, kob Ania ničoho ne bačyła. I nikoli nichto ne zoryjentovavsie, što tam čoho-leń brakuje. A taja knižka do pôlśkoji movy to peretryvała v nas šče para liet, bo i Ania často jijie perehladała, okładki v jôj odletieli, až nakuneć mama jijie spaliła v plitie, uže v novuj chati.

Mnie robiłosie strašno, koli ja dumała pro novu škołu. „Trôjka” była daleko od nas, iti treba čerez ciełe miesto. I tôlko novych diti… Ale što ž, baťki skazali i vsio. I tak do pjatoji klasy ja pušła do zusiem novoji škoły. Što pravda, para koležanok i koleguv taksamo trafiło do „trôjki”: Basia, Bogdan, Słavek, i chtoś, pevno, šče, ono vže ne vspomniu chto. Ale vsiorômno było vže inakš. Nu i pro nas vže stali hovoryti „mołodiož”, ono môj diaďko Gienik hovoryv na nas velmi nefajno: „przerośnieci gówniarze”.

My trafili do klasy Va, de vychovavčynioju była pani Nina S., žônka dyrektora, učytelka bijologiji. Ja stała včytisie biłoruskoji movy, ruśkoho jazyka, a mojeju učytelkoju pôlśkoji movy stała pani Matysiuk, kotoru ja velmi polubiła. Dojšli novy predmiety: historyja, geografija. Mieli tože godzine wychowawczą, na kotoruj my hovoryli pro našy klasovy spravy i razny problemy. A od gimnastyki pryjšła nova učytelka, zusiem šalona. Kryčała na nas strašenno, my musili mieti na gimnastyku čyrvony škarpetki, kotory v tamtych časach tiažko było kupiti, bo v sklepach naohuł ničoho dielnoho ne było. Haniała nas nemožebno kruhom škoły i po pjatnadceť razôv.

Treba było mnie i raniej vstavati, i bôlš učytisie. Ale ja šče chodiła spivati do škôlnoho choru i tanciovati oberki, kozački i polki-bulby do tanečnoho zespołu v bielśkum Domi Kultury. My z chorom jiezdili na razny konkursy i vystupali na vsiech važniejšych akademijach u školi. Najperuč ja spivała druhim hołosom (altom), a potym pan pereniôs mene do sopranuv. Najchorôšč nam vychodiła „Pieśń o dzielnym żołnierzyku”:

Poprzez walki dym,
Poprzez ognia blask
Szedłeś, dzielny żołnierzyku,
Tam gdzie szumiał las.

Na chôr ja chodiła až do kuncia pudstavôvki, a v liceji my mieli muzyčno-tanciovalny grupu „Iskrynki”, ale to vže zusiem inša historyja.

Nuditisie času v mene ne było, a doma, vjadomo, ja zajmałasie menšoju sestroju, i lekcijuv tože prybyło. A ščê ž na čytanie treba było vyhospodarovati jakiś čas, bo ja bez knižok ne mohła nijak obujtisie. Škôlny lektury mnie ne chvatali. Nichto mene na zaniatki ni samochodom, ni autobusom ne voziv, usiudy chodiła sama abo z koležankami, ale na vsio času chvatało. Teper, koli jiezdžu samochodom, a času i tak ne chvataje, sama divujusie, jak vono koliś było. Dobre, što energiji na čytanie zo škôlnych liet ostałosie mnie i na diś. Našu lubov do knižok my peredali svojim synam, ono dočka čytaje menš. Zatoje vona malujetsie dovš, cym ja koliś i teper 😉


Halina Maksimjuk

Успаміны з 2008 г.

1.Польшчa. У першай палове 2008 года прэм’ер-міністрам Польшчы быў Дональд Туск.

Пры Дональдзе Туску беспрацоўе ў студзені налічвала 11,5% і да канца чэрвеня паменшылася да 9,4%. Сярэдні заробак са снежня 2008 г. узрос з 2691 злотых да 3103 злотых у чэрвені 2008 года. Натуральны каэфіцыент насельніцтва павялічыўся з 0,3 проміля ў 2007 г. да 0,9 проміля да канца 2008 года.

1 студеня Багухвала атрымала гарадскія правы, якія страціла ў 1772 годзе. Стала 892 горадам Польшчы.10 студзеня Рада Сталічнага Горада Варшавы стварыла Статут Сталічнага Горада Варшавы. 13 студзеня наступіў 16 фінал Вялікага Аркестра Святочнай Дапамогі. Сабралі 32 млн злотых. 18 студзеня прэзідэнт Польшчы Лех Качыньскі адкрыў перабудаваны фунікулёр на Каспровы Верх. 21 студзеня выкрылі сексаферу ў ольштынскім магістраце. 23 студзеня ў авіякатастрофе ў Міраслаўцу згінула 20 высокіх рангам польскіх афіцэраў.

24 студзеня Прэзідэнт Польшчы Лех Качыньскі ў сувязі з авіякатастрофай у Міраслаўцу аб’явіў трыдзённую народную жалобу.

26-27 студзеня над Польшчай прайшоў ураган Паўло. Згінула адна асоба і ўраган нарабіў многа матэрыяльных страт.

31 студзеня закончылася 46-дзённая акупацыйная забастоўка шахцёраў шахты КВК ,,Будрык” ў Арнатовіцах. 8 лютага прэм’ер-міністр Дональд Туск быў з першым візітам ад снежня 2001 года ў Маскве.

22-23 лютага над Польшчай прайшоў ураган Зізі, які стварыў многа матэрыяльных страт.

26 лютага польскі ўрад прызнаў незалежнасць Касова. 26 лютага 2-х польскіх салдат згінула ў Афганістане ў правінцыі Пактыка ад выбуху міны-пасткі.

1-2 сакавіка над Польшчай прайшоў ураган Эмма, які нанёс многа матэрыяльных страт.

8 сакавіка паўстаў Народны Лічбавы Архіў.

29 сакавіка ў Слупску і Радзікове прайшлі пратэсты жыхараў супраць будовы амерыканскага супрацьракетнага шчыта.

29 сакавіка на замежных авіяпраходах стаў важны Дагавор з Шэнген.

30 сакавіка прайшла ліквідацыя замежнага кантролю на аэрадромах для пасажыраў, якія ляцяць у дзяржавы зоны Шэнген.

1 красавіка Сейм Польшчы прыняў закон аб ратыфікацыі лісабонскага Трактата.

7 красавіка паўстаў Скансен у Воліне. 7 карасавіка 2-х польскіх салдат раніла ў Афганістане. Адзін з іх памёр 8 сакавіка.

8 красавіка ад моцных дажджоў наступіла энергетычная аварыя ў Шчэціне і ваколіцы.

14 красавіка Анджэй Вайда атрымаў Польскую Фільмавую Узнагагароду за фільм ,,Катынь”.

23 красавіка адкрылі станцыю ў варшаўскім метро А20 Слодовец. 3 мая Расія ўвяла для Польшчы транзітныя візы ад 15 мая.

24 мая-1 чэрвеня прайшоў Міжнародны Фестываль Графіту ў Лодзі.

27 мая прайшлі ў Польшчы пратэсты настаўнікаў у 2/3 польскіх школах. Настаўнікі патрабавалі ранейшых пенсій і вышэйшых заробкаў.

28 мая прыехаў з візітам у Польшчу французскі прэзідэнт Ніколя Саркозі.

31 мая Гжэгаж Наперальскі быў выбраны старшынёй Саюза Левых Дэмакратаў.

1 чэрвеня ў сяле Іздэбкі аддалі ў эксплуатацыю першы спартовы аб’ект збудаваны па праграме Орлік 2012.

3 чэрвеня пачалася забастоўка Польскай Пошты.

4 чэрвеня ў шахце Барыня ў Ястшэмбе-Здрою наступіў выбух метана. Згінула 6 шахцёраў, а 18 было параненых.

21 чэрвеня ад выбуху бомбы згінуў польскі салдат у Афганістане – падпаручнік Роберт Марчэўскі і 4-х іншых польскіх салдат параніла.

25 чэрвеня Богдан Здзенніцкі стаў 6-м старшынёй Канстытуцыйнага Трыбунала.

28 чэрвеня архіепіскап Генрык Гозер стаў епіскапам епархіі ў Варшаве на Празе. 30 чэрвеняў выпадку польскага аўтобуса ў Нямеччыне згінула 3 асобы і 10 было параненых. 27 чэрвеня я выехаў у Беласток на з’езд у сувязі з 50 гадавінай паўстання Беларускага літаратурнага аб’яднання «Белавежа». Ян Чыквін выкупіў месцы ў Беластоку ў гасцініцы «Тры Сасны»». Я затрымаўся ў кватэры маёй дачкі Ірэны ў Беластоку і яна мяне давозіла рана ў гасцініцу, а вечарам забірала да сябе 28 і 29 чэрвеня. У гасцініцу прыехала многа дэлегатаў з Беларусі і з іншых гарадоў Польшчы. Унізе гасцініцы ў вялікім пакоі стварылі вялікую канферэнцыйную залу, дзе мы два дні сустракаліся пры сталах і слухалі даклады рэферэнтаў на тэму літаратуры і дзейнасці “Белавежы”. Я падпісаў і раздаў многа сваіх зборнікаў вершы. Канферэнцыя ў гасцініцы заставіла многа здымкаў. А вось два з іх.

Злева: Д. Шатыловіч, Г. Валкавыцкі, В. Петручук, М.Лукша, В.Швед

У канферэцыйнай зале. Злева: С. Яновіч, Д. Ша­тыловіч (Фота Міры Лукшы)

Беларусь

У студзені 2008 г. паводле беларускіх даных сярэдні месячны заробак быў 756332 рублёў, а ў чэрвені 2008 г. павялічыўся да 892423 рублёў. Ды інфляцыя з’ела амаль усё павышэнне заробкаў.

Пасьля завяршэння ў канцы верасня выбараў у Палату прадстаўнікоў Нацыянальнага Сходу РБ, у кастрычніку яшчэ праводзіліся абскарджанні іх вынікаў, падводзіліся высновы. У Цэнтрвыбаркам паступіла 35 скаргаў. 13 кастрычніка на паседжаньні ЦВК не задаволіла скаргі 27 былых кандыдатаў у дэпутаты, а 24 кастрычніка яшчэ па пяці скаргах, у якіх апратэстоўваліся вынікі выбараў, было прынятае адмоўнае рашэнне. Сакратар Цэнтральнай камісіі Мікалай Лазавік зазначыў, што больш заяўнікам скрадзіцца няма куды: «Выбарчае заканадаўства прадугледжвае, што ў гэтых пытаннях рашэнне Цэнтральнай выбарчай камісіі зьяўляецца канчатковым і абскарджванню не падлягае».

2 сакавіка на трасе Мінск-Міклашэвічы нехта кіраваў цягніком са скорасцю 160 км на гадзіну ў кірунку Мінска. Каб яго затрымаць,выставілі кардон з грамадзянскіх машын з людзьмі.

7 сакавіка было пачаткам беларуска-амерыканскай ,,дыпламатычнай вайны”. Пасол Беларусі ў ЗША Міхал Хвастоў быў адазваны ў Мінск.

7 сакавіка ў Бруселе падпісалі згоду аб стварэнні ў Мінску Прадстаўніцтва Еўракамісіі.

14 красавіка прэзідэнт падпісаў дэкрэтаб паэтапнай змене мараторыя на адчуждзенне акцый, прадбачваючы праз тры гады прыватызацыю дэяржаўных прадпрыемстваў.

18 красавіка А. Лукашэнка назначыў новага галоўнага ідэалога дзяржавы. Стаў ім Усяволад Янчэўскі.

22 красавіка прайшлі суды ў Мінску над пртэстуючымі прадпрыемцамі. Андрэй Кім атрымаў паўтара года турмы, а Сяргей Парсюкевіч – два і паўгода турмы.

30 красавіка ўрад прызнаў 10 дыпламатаў ЗША за асобы непажаданыя і выдварыў іх з Беларусі. 5 чэрвеня школы перайшлі на 11 гадоў вучобы з 12 гадоў.

21 чэрвеня прыехаў у Беларусь каталіцкі кардынал Тарчызіа Бертоне, другая асоба ў Ватыкане. Сустрэўся ён з А. Лукашэнкам, які запрасіў папу рымскага ў Беларусь.

У 2008 годзе Беларусь перажыла эканамічны крызіс. Пад канец 2008 года амерыканскі долар каштаваў амаль 2000 беларускіх рублёў. Замежны дзяржаўны доўг Беларусі вырас на 60% і складаў 3 мільярды 718,9 мільёнаў долараў. Знешні дзяржаўны доўг РБ у 2008 годзе вырас да1мільярда 382,2 млн долараў ЗША.

Аб парушэнні правоў чалавека ў Беларусі можна прачытаць у інтэрнеце ў артыкуле ,,Агляд-хроніка парушэння правоў чалавека ў Беларусі, кастрычнік-лістапад 2008 году”.

 

Расія

1 студзеня тэрмін вайсковай службы паменшыўся да 12 месяцаў.

1 лютата Расія адкрыла сваю граніцу для тых, хто не атрымаў грамадзянства на тэрыторыі Латвіі і Эстоніі – былых грамадзян СССР і ўвялі для іх бязвізавы рэжым. Цяпер на граніцы трэбаім толькі паказаць пашпарт неграмадзянства Латвіі і пашпарт замежнага грамадзяніна Эстоніі, каб ім дазволіі ўехаць у Расію і атрымаць працу. Вельмі павялічыўся лік людзей, якія выехалі з Латвіі і Эстоніі ў Расію.

2 сакавіка прайшлі выбары 3-га прэзідэнта Расіі. Перамог Дзмітрый Анатольевіч Мядзведзеў, які атрымаў 70,3% галасоў. 5 сакавіка прайшлі таргі нафтапрадуктамі на Санкт-Пецярбургскай міжнароднай сыравіннай біржы.

8 сакавіка з візітам у Маскву прыехала федэральны канцлер Германіі Ангела Меркель.

19 сакавіка пачаў працаваць ў Расіі ў МДУ ім. Ламаносава самы моцны ў Расіі камп’ютар ,,СКІФ МГУ”.

20 сакавіка падпісаны дагавор між Расіяй і Ізраілем аб ліквідацыі візавага рэжыму.

8 красавіка наступіў старт касмічнага карабля Саюз ТМА-12 з касманаўтамі Сяргеем Волкавым, Алегам Кананенкам і паўднёвакарэйскім касманаўтам Лі Со Ёнам.

17 красавікаУладзімір Пуцін падчас замежнага выезду сустрэўся з Сільвія Берлюсконі, які стаў прэм’ер- міністрам Італіі.

19 сакавіка Саюэ ТМА-11 прызямліўся па балістычнай траекторыі з касманаўтамі Юрыем Маленчэнкам, касманаўтам ЗША Пеггі Уітсон і касманаўтам Паўднёвай Карэі Лі Со Ёнам.

6-7 мая прайшла ў Маскве інагурацыя 3-га прэзідэнта Расійскай Федэрацыі Дзмітрыя Мядзведзева.

6 мая ЗША і Расія падпісалі дагавор аб атамным супрацоўніцтве.

8 мая Уладзімір Пуцін быў зацверджаны на пасадзе прэм’ер- міністра.

9 мая 63-ая гадавіна перамогі ў Вялікай Айчыннай Вайне. Зноў пасля 17 год перарыву па Чырвонай плошчы прайшла цяжкая ваенная тээхніка. 14 мая ў Манчэстэры прайшоў фінальны матч кубка УЭФА па футболу 2007-2008, у якім гралі санкт-пецярбургскі ,,Зеніт” і шатландскі,,Рэйнджэрс”. ,,Зеніт” перамог 2:0.

18 мая Расія атрымала залаты медаль на 72-м Чэмпіянаце Света па хакею з шайбай у Канадзе.

21 мая ў Маскве на стадыёне ,,Лужнікі” прайшоў фінал Лігі чэмпіёнаў 2007-2008, у якім ігралі 2 ангельскія клубы ,,Манчэстэр Юнайтэд” і ,,Чэльсі”. Перамог ,,Манчэстэр Юнайтэд.

24 мая ў Бялградзе прайшоў фінал песні ,,Еўрабачання”, на якім перамог прадстаўнік Расіі Дзіма Білан песняй ,,Believe”.

31 мая выбралі Казань сталіцай летняй Універсіяды 2013 года.

6 – 8 чэрвеня прайшоў ХІІ міжнародны Пецярбургскі Эканамічны форум.

14 чэрвеня адкрылі ў Севастопалі помнік гетману Сагайдачнаму.

15 чэрвеня адкрылі ў Севастопалі помнік Царыцы Кацярыны.

18 чэрвеня перамагла зборная Расіі над эборнай Швецыі 2:0 на чэмпіянаце Еўропы па футболу.

21 чэрвеня наступіла перамога Расіі ў чверцьфінале чэмпіяната Еўропы па футболу над Галандыяй 3:1. Расія выйшла ў паўфінал.

26 чэрвеня на чэмпіянаце Еўропы па футболу зборная Расіі прайграла ў паўфінале са зборнай Іспаніі
0:3.

 

Іншыя дзяржавы

1 студзеня Мальта, Кіпр, Акроція і Дэкелія ўвялі еўра ў дзяржаве.

1 студзеня Славенія стала кіраваць Еўрасаюзам.

2 студзеня на таварнай біржы ў Нью-Йорку цана бочкі нафты была вышэйшая чым 100 дол. 3 студзеня ў бомбавым замаху на канвой войска ў паўднёва-ўсходняй Турцыі згінула 6 асоб і 68 было параненых.

5 студзеня прайшлі выбары прэзідэнта ў Грузіі. Перамог былы прэзідэнт М. Саакашвілі.

7 студзеня ў прэзідэнцкіх выбарах на востраве Маршаля перамог ЛітокаваТаммеінг.

9 студзеня прэм’ер-міністрам Косава стаў Хашым Тхачы.

10 студзеня ў замаху смяротніка ў пакістанскім горадзе Лахор згінула 19 асоб.

11 студзеня ў Рэдфілд ў штацеАркансас завалілася радыёмачта вышынёй 609,6 метра.

14 студзеня зонд Messengeer пралятае блізка Меркурыя, аднак на яго арбіту пападзе толькі 18 сакавіка 2011 года.

17 студзеня ў Лондане на аэрадроме была авіякатастрофа.

20 студзеня прайшоў першы тур прэзідэнцкіх выбараў у Сербіі.

23-27 студзеня ў швейцарскім Давосе прайшоў міжнародны эканамічны форум, на якім прызналі, што міжнародная эканоміка перажывае крызіс.

28 студзеня ад выбуху прыдарожнай міны ля Мосула ў Іраку згінула 5 амерыканскіх салдат. 1лютага былі 3 асобы паранены ад абстрэлу ізраільскага пасольства ў сталіцы Маўрэтаніі Навакшат.

1 лютага ад бомбавага замаху смяротніка на базары ў Багдадзе згінула 99 асоб.

3 лютага прайшоў 2-гі тур Прэзідэнцкіх выбараў у Сербіі. Перамог Барыс Тадзіч.

2 – 4 лютага ў Чадзе прайшла 2-ая проба паўстанцаў захапіць сталіцу пасля 2006 года.

5 лютага быў днём выбараў дэлегатаў на партыйны з’езд у ЗША.

5 лютага ў самалійскім порце Басаса ад замаху згінула 25 эфіопскіх эмігрантаў і 90 было параненых.

6 лютага ў Італіі вызначаны выбары ў парламент на 13 і 14 красавіка.

7 лютага 121 старт (STS122 ) папраграме Спейс Шатл і 29 палёт шатла Атлантыс з касманаўтамі Стывенам Фрыкам, Аланам Пайдэкстэрам, Рэксам Уолхеймам, Станкі Ловім, Леландам Мелвінам, нямецкім касманаўтам Гансам Шлегелем і французскім касманаўтам Леапольдам Эйартцам. Яны далей будавалі МКС. Атлантыс прызямліўся 20 лютага.

10 лютага ад замаху на багдадскім базары згінулі 33 асобы і 35 асоб было параненых.

14 лютага на ўніверсітэце ў горадзе ДэКальб у ЗША вар’ят застрэліў 5 асоб і 16 раніў , а пасля забіў сябе.

15 лютага ў Чэхіі выбралі зноў пэзідэнтам Вацлава Клаўса.

16 лютага не менш чым 46 асоб згінула ад бамбовага замаху смяротніка на бюро пакістанскай партыі ў горадзе Парачынар.

17 лютага больш чым 100 асоб згінула ў замаху ў Кандахары ў Афганістане.

17 лютага аднастаронняе аб’яўленне аб незалежнасці Косава і Метохіі і аддзелення іх ад Сербіі. Незалежнасць Косова прызналі Афганістан, Кастарыка, ЗША, Албанія, Турцыя, Англія, Тайвань. Францыя.

18 лютага ад бомбавага замаху смяротніка ў афганістанскім горадзе Спін Болдак згінула 38 асоб.

19 лютага на Кубе Фідэль Кастра падаўся ў адстаўку з кіраўніка дзяржавы і камандзіра арміі.

19 лютага прайшлі выбары 3-га прэзідэнта Арменіі. Перамог Серж Саркаісян.

20 лютага парламент Люксембурга прыняў закон легалізацыі эўтаназіі.

21 лютага прайшлі дэманстрацыі ў Бялградзе супраць незалежнасці Косава.

21 лютага войска Турцыі пачало збройную аперацыю на поўначы Іраку супраць курдскіх баевікоў.

23 лютага на вострве Гувам разбіўся амерыканскі бамбардзіроўшчык.

24 лютага ў бомбавым замаху смяротніка ў горадзе Іскандарыя ў Іраку згінула сорак шыіцкіх пілігрымаў, якія ішлі ў Карбалю.

29 лютага згінулі 54 асобы і 23 былі ранены ў катастрофе аўтобуса ў горадзе Ютара ў Гватэмалі.

29 лютага падчас пахавання ў даліне Сват у Пакістане прайшоў бомбавы замах, ад якога згінула 45 асоб і 82 асобы былі ранены.

1 сакавіка Канада зліквідавала ўязныя візы для грамадзян Літвы, Польшчы, Славакіі і Венгрыі.

1 сакавіка ў Ерэване прайшлі дэманстрацыі апазіцыі супраць выбараў прэзідэнта Арменіі. Прэзідэнт Раберт Качар’ян увёў надзвычайнае становішча.

1-2 сакавіка над Еўропай прайшоў ураган Эмма, які забіў 10 асоб і нарабіў многа матэрыяльных страт. 2 сакавікаў бомбавым замаху смяротніка ў Пакістане згінула 42 асобы.

3 сакавіка ў катастрофе верталёта Мі – 17 у Непале згінула 10 асоб, прадстаўнікоў ААН. 6 сакавікаў 2-х замахах палесцінец застрэліў 8 ізраільскіх студэнтаў, а 20 параніў.

8 сакавіка ЕКА выпусціла ў космас першы грузапад’ёмны карабель Automated Transfer Vehicle назва­-ны ,,Жюль Верн” з касмадрома Куру (Французская Гвіана).

10 сакавіка ГСРП атрымала перамогу на парламенцкіх выбарах ў Іспаніі, атрымала 168 месцаў у парламенце. Яе сапернцак – кансерватыўная Народная партыя атрымала 154 месцаў. Рэшту месцаў у 350-асабовым парламенце атрымалі 8 партый.

10 сакавіка ў Сербіі падаўся ў адстаўку урад Ваі­cлава Кастуніцы.

10 сакавіка ў бомбавым замаху ў Багдадзе згінула 5 амерыканскіх салдат.

10 сакавіка жыхары Тыбета выступілі масава супраць Кітая.

11 сакавіка наступіў 122 старт (STS-123) па праграме Спейс Шатл і 21 палёт шатла Індэвор з касманаўтамі Дамікам Горым, Грэгорым Джансонам, Рычардам Ліннеханам, Робертам Бенкенам, Майклам Форэманам, японскім касманаўтам Такай Джоі і Гаррэтам Рэйсманам. Далей будавалі МКС. Індэвор прызямліўся 27 сакавіка.

13 сакавіка закончылася вайна між Чадам і Суданам.

14 сакавіка ў Касоўскай Мітравіцы група амаль 300 сербаў заняла суд ААН, пратэстуючы супраць незалежнасці Касова.

15 сакавіка ад выбуху складу зброі ў Албаніі згінула 26 асоб і 296 было раненых.

16 сакавіка ад атаку ракетамі супраць талібаў згінула ў паўночным Пакістане 20 асоб і было раненых 7 асоб. 17 сакавіка вулічныя сутыкненні між войскам НАТА і ААН з жыхарамі Касоўскай Мітравіцы. Было раненых многа міжнародных паліцэйскіх НАТА і ААН. І 22 польскіх і 21 украінскіх. Адзін украінскі міратворац памёр у бальніцы.

17 сакавіка ад бомбавага замаху смяротніка ў шыіцкім храме ў Каарбалі ў Іраку згінулі 43 асобы.

22 сакавіка прайшлі прэзідэнцкія выбары на Тайване, у якіх перамог 57-гадавы Ма Інцзю.

23 сакавіка палесцінскія групы ФАТХ і ХАМАС падпісалі ў Сане перамр’е.

25-31 сакавіка прайшла бітва за Басру паміж баевікамі Махад’яга і сіламі кааліцыі.

30 сакавіка 9 новых дзяржаў Шэнгенскай зоны (Венгрыя, Славенія, Славакія, Чэхія, Польшча, Мальта, Латвія, Літва, Эстонія) ліквідаваді ў зоне візы. Ліквідавалі пагранічны кантроль на аэрадромах.

30 сакавіка ў Індыі адкрылі новы авіяпорт Бепнгалуру.

1 красавіка паштовыя службы Швецыі і Даніі падпіcалі згоду на злучэнне. Галоўны офіс планаваўся ў Стакгольме.

4 красавіка самалійскія піраты захапілі французскі яхт.

8 красавіка ЗША адкрыла пасольства ў Косаве.

8 красавіка ад выбуху ў ірацкай Бакубе згінула 7 асоб.

9 красавіка на граніцы між Афганістанам і Пакістанам памёр лідэр ,,Аль-Каіды” Абу аль-Обаіда аль-Масры, арганізатар тэракта ў Лондане 7 ліпеня 2005 года.

10 красавіка парламент Славакіі ратыфікаваў Лісабонскі трактат.

12 красавіка ў Шыразе на поўдні Ірану ад выбуху бомбы ў мячэці згінула 14 асоб і 202 асобы раніла.

14 красавіка лідэр кааліцыі ,,Народ свабоды” Сільвія Берлюсконі трэці раз стаў прэм’ер-міністрам Італіі.

14 красавіка каля Масулу ў Іраку ад выбуху згінула 15 асоб.

15 красавіка папа рымскі Бенедыкт XVI паехаў у пілігрымку ў ЗША.

15 красавіка ад выбуху самахода-пасткі ў ірацкай Бакубе згінула 59 асоб і 90 асоб раніла.

16 красавіка ў ізраільскім налёце самалётаў на Газу згінула 14 асоб.

17 красавіка ад замаху ў Афганістане ў Німроз згінула17 асоб і параніла 35.

18 красавіка докеры кантэйнерніка тэрмінала паўднёваафрыканскага порта Дурбан адмовіліся разгружаць зброю з Кітая для Зімбабве.

18 красавіка быў вынесены на арбіту першы в’етнамскі тэлекамунікацыйны спадарожнік Vinasat-11.

9-20 красавіка ў баях у Магадзішу мяцежнікаў з і самалійска-эфіопскімі сілам згінула больш чым 100 асоб.

21 красавіка ў Багдадзе ракета папала ў штаб палітычнай партыі Вышэйшай Ісламскай Рады Іраку.

23 красавіка Данія эвакуавала сваё пасольства з Афганістана і Алжыру з-за карыкатурнага скандалу.

24 красавіка парламенты Нямеччыны і Даніі ратыфікавалі Лісабонскі трактат .

25 красавіка ў бомбавым замаху на аўтобус у Каломба ў Шры Ланцы згінула не менш чым 26 асоб.

27 красавіка ў няўдалым замаху на прэзідэнта Афганістана Хаміда Карзая згінула 2 асобы і 11 раніла.

24 красавіка ў Непале Маоісцкая камуністычная партыя заняла першае месца ў парламенце.

27 красавіка ў няўдалым замаху на прэзідэнта Афганістана Хаміда Карзая згінулі 2 асобы і 11 параніла.

28 красавіка тарнада прайшло праз цэнтральную і паўднёва-ўсходнюю Вірджынію і раніла больш чым 200 асоб і разбурыла многа будынкаў.

28 красавіка ў горадзе Зібо ў кітайскай правінцыі Шантунг сутыкнуліся два цягнікі. Згінула 72 асобы і 416 раніла.

29 красавіка пачалі судзіць былога ірацкага прэм’ер-міністра Тарыка Азіза, абвінавачанага за судавое забойства 42 спекулянтаў у 1992 годзе.

29 красавіка ў бомбавым замаху смяротніка ў Афганістане пад Дхалябадам згінула 19 асоб і больш чым 40 асоб раніла. 1 маяў Кітаі адкрылі самы доўгі мост праз заліў Хангзхоў (36 км.).

1 мая ў двайным бомбавым замаху смяротніка ў ірацкім горадзе Балад Руз згінула 32 асобы і 75 раніла.

1 – 2 мая турэцкія самалёты збамбілі лагер курдскіх сепаратыстаў у паўночным Іраку.

2 мая над Бірмай прабег цыклон Наргіс, які забіў некалькі тысяч жыхароў.

2 мая абудзіўся пасля некалькі тысяч гадоў чылійскі вулкан Chaiten.

2 мая ў катастрофе самалёта ў горадзе Рамбек згінулі міністр абароны Паўднёвага Судана Дамінік Дзім Дэнг і 23 іншыя асобы.

3 мая была ўведзена канвенцыя ААН аб правах асоб непаўнаспраўных.

7 мая Ліван ахапілі крывавыя баі між войскам Лівана і Хейзболахам.

9 мая Хейзболах узяў кантроль над амаль цэлым Бейрутам.

9 мая ў бомбавым замаху на кавярню ў горадзе Ампара на Шры-Ланцы згінула 11 асоб і ранілі амаль 30 асоб.

10 мая стаў актыўным вулкан Еўропы – Этна пасля 2001 года.

11 мая прайшлі датэрміновыя выбары ў Сербіі. Перамог праеўрапейскі блок ,,За еўрапейскую Сербію” Барыса Тадзіча.

12 мая моцны землятрус прайшоў у Кітаі з эпіцэнтрам у Вэньчуань. Згінула больш чым 69 тысяч асоб і больш чым 374 тысяч асоб было параненых.

12 мая ў Абхазіі збілі два шпіёнскія грузінскія самалёты. 13 мая ў 7 бомбавых замахах у індыйскім горадзе Джайпур згінула 80 асоб і 216 раніла.

13 мая брытанская каралева Элізабет ІІ прыехала з першым ад 1971 года візітам у Турцыю.

17 мая самалійскія піраты захапілі іарданскі карабель.

22 мая 46 салдат згінуда пасля сутыкненнія іх канвоя з цыстэрнай на поўначы Нігерыі.

25 мая парламент Лівана выбраў прэзідэнтам Мішэля Сулеймана.

25 мая касмічны апарат ,,Фенікс” сеў на Марсе.

26 мая ў бомбавым замаху на пасажырскі цягнік у горадзе Дэхіваля на Шры-Ланцы згінула 8 асоб і больш чым 70 асоб раніла.

28 мая Непал стаў рэспублікай пасля галасавання ў парламенце. Зліквідавалі манархію.

31 мая 123 старт (STS-124) па праграме Спейс Шатл і 35 палёт шатла Дыскаверы з касманаўтамі Маркам Келлі, Кенетам Хэмам, Карэнай Ніберг, Ранальдам Гаранам, Майклам Фасумам, японскім касманаўтам Акіхікам Фасідэм і Грэгам Шамітоффам. Даставілі на МКС галоўную частку японскага модуля. Дыскаверы прызямліўся 12 чэрвеня.

4 чэрвеня ў выбарах прэзідэнта ЗША кандыдатам ад Дэмакратычнай Партыі быў выбраны Барак Абама. Хіллары Клінтан, якая прайграла галасаванне аб’явіла, што будзе кандыдаваць на віцэ-прэзідэнта.

7 чэрвеня адкрыццё чэмпіяната Еўропы па футболу – Еўра-2008 у Аўстрыі і Швейцарыі.

9 чэрвеня ад выбуху бомбы на аўтобусным вакзале ў Ал- Бувайра ў паўночным Алжыры згінула 20 асоб.

10 чэрвеня ў катастрофе самалёта СуданAirways 109 у Хартуме згінула 30 асоб і раніла 178 асоб.

11 чэрвеня Нарвегія прызрала легальнымі шлюбныя пары мужчыны з мужчынам і жанчыны з жанчынай.

12 чэрвеня ірландцы ў рэферэндуме адмовіліся ратыфікаваць Лісабонскі трактат.

13 чэрвеня талібы заатакавалі турму ў афганскім Кандахары, забілі 15 вартаўнікоў і вызвалілі амаль 1200 зняволеных і між імі амаль 400 талібаў.

16 чэрвеня ў замахуТамільскіх Тыграў на Шры-Ланцы згінула 12 асоб ібольш чым 40 асоб раніла. 16 чэрвеня ў амерыканскім штаце Каліфорнія сталі легальнымі шюбныя пары мужчыны з мужчынам і жанчыны з жанчынай.

17 чэрвеня ў бомбавым замаху ў Багдадзе згінулі 63 асобы.

21 чэрвеня ў замаху ў Кандахары згінула 4 салдат ISAF.

21 чэрвеня НАСА перадала, што марсаход Phoenix знайшоў лёд на Марсе.

22 чэрвеня ў бомбовым замаху смяротніка ў Бакубе згінула 13 асоб і раніла 32.

26 чэрвеня ў бомбавым замаху ля Фалуджы згінула 20 асоб і 12 раніла.

28 чэрвеня ў баі ў Шры-Ланцы між Тамільскімі Тыграмі і дзяржаўнымі сіламі згінула 44 баевікоў і двух дзяржаўных салдат.

29 чэрвеня ў фінале Еўра-2008 у матчы Немцы – Іспанія Іспанія перамагла1 : 0. Іспанія стала другі раз чэмпіёнам Еўропы.

Дзмітры Шатыловіч
Працяг будзе

Pawlik z Wólki. Podnoszenie kurtyny

Metryka urodzenia Pawlika – Pawła Grygoruka

Każdy, kto czytał wydaną w roku 2016 książkę Anety Prymaki-Oniszk „Bieżeństwo 1915. Zapomniani uchodźcy”, wielokrotnie zetknął się na jej kartach z postacią nazwaną zagadkowo „Pawlik z Wólki”. Nigdzie nie pojawia się jego nazwisko, tylko to zdrobniałe imię.

Czytając książkę, trudno jednak oprzeć się wrażeniu, że w niezorganizowanej, niepiśmiennej i zagubionej w wojennej zawierusze I wojny światowej masie bieżeńców był postacią nad wyraz ważną.

To dzięki niemu, poza zbiorem suchych, często przypadkowych, dokumentów, mogliśmy otrzymać bogatą dawkę okraszonych emocjami relacji, dotyczących rodziny, sąsiadów i wsi. To z jego opowieści mogliśmy poznać klimat poprzedzający bezpośrednio I wojnę światową, trud i niedole wieloletniego uchodźstwa w głąb Rosji, gorycz powrotów do odrodzonej Polski.

Owe opowieści są tym cenniejsze, że zostały spisane nie po latach, ale kiedy były jeszcze świeże, nieprzyprószone wieloletnią patyną.

Kim był Pawlik?

Zadałem sobie trud ustalenia. Pamiętnik przeczytałem kilkakrotnie, próbując umiejscowić fakty i ludzi, skonfrontować je z lokalną pamięcią. Zadanie trudne. Miejsca, o których pisał, przetrzebił czas, archiwa okazały się niekompletne, a mimo to przepastne, niczym stóg siana.

Jakie wnioski wyciągnąć można po lekturze pamiętnika?

Paweł na pewno był osobą o dużej wrażliwości i zmyśle selektywnej obserwacji i analizy. Taki wyłania się z cytatów na kartach książki Anety Prymaki-Oniszk, taki też wyłania się z całego pamiętnika.

Przed i po powrocie z wieloletniej wojennej tułaczki Pawlik mieszkał w Wólce Wygonowskiej. Ogromny bagaż przeżyć w połączeniu z wrodzoną wrażliwością stał się impulsem do prowadzenia zapisków, które z czasem zostały opracowane jako pamiętnik. Okazją ku temu było ogłoszenie w roku 1933 przez Instytut Gospodarstwa Społecznego w Warszawie konkursu na pamiętniki chłopów. Paweł więc swoje zapiski uzupełnił i wysłał. Spłynęło ich niewiele, raptem 51, w tym z ówczesnego województwa białostockiego tylko dwa – jego i jeszcze jeden z okolic Miastkowa koło Łomży.

Pamiętniki zostały wydane drukiem w roku 1935. Jego zapiski opublikowano jako pamiętnik nr 7,  z podaniem, zamiast nazwiska autora, wzmianki: „Gospodarz na 10 hektarach, najpierw rolnik, potem ogrodnik – w pow. bielskim”.

Pamiętnik przeleżał ponad osiemdziesiąt lat w archiwach, został odkryty przy okazji pisania reportażu o bieżeńcach. W międzyczasie odeszły trzy pokolenia.

Ale wróćmy do autora.

Paweł unikał podawania nazwisk, najprawdopodobniej dlatego, że znał osoby, które wymieniał i one wzajemnie się znały. Pisał o rodzinie, sąsiadach, znajomych. W odniesieniu do bliskiej rodziny i mieszkańców wsi używał  jedynie imion i zwyczajowych lokalnych określeń. Nazwisk w odniesieniu do osób publicznych, urzędników i mieszkańców wsi sąsiednich, aczkolwiek niektórych oznaczał jedynie  ich pierwszą literą.

Poszukiwania rozpocząłem od rozmów z najstarszymi mieszkańcami Wólki Wygonowskiej i wsi okolicznych. Ważnym tropem była opowieść o  zabiciu Janka „Kasjanów”, opisana w październikowym numerze Cz. Kasjan był osobą na tyle charyzmatyczną, że po ponad stu latach jego imię nadal jest używane do określenia potomków. Prapra- i prawnukowie wśród miejscowych znani są jako „Kasjanowy”. W Wólce Wygonowskiej nie mieszka już nikt z rodziny. Dawne siedlisko Kasjana wykupiło i przebudowało na cele rekreacyjne małżeństwo prawników z Bielska. Obok stoi domek, też rekreacyjny, Kasjanowego prawnuka, na co dzień mieszkającego w Białymstoku Olafa Gawryluka. Potomek bezpośredni w linii męskiej, a więc… Paweł to też Gawryluk.

Paweł wymienia imię Kasjana tylko raz, opisując zabójstwo jego syna Jana i pogrzeb. W innych przypadkach pisze tylko o wuju, nie podając imienia.

Jeśli już wiadomo, że Gawryluk, to pojawia się trop drugi. Są to „Maksimkowy”, określenie zamożnej rodziny. Powracający z bieżeństwa mieszkańcy okolicznych wsi często znajdowali u niej zatrudnienie przy pracach ogrodniczych. Na kartach pamiętnika przewija się często drugi wuj Maksym. Żaden ustny przekaz nie prowadzi jednak do osób żyjących.

Wyjaśnia to wizyta na „woleńskim” cmentarzu. Obok grobu opisywanego przeze mnie w poprzednim artykule „Janka Kasjanowoho” znajdują się groby innych Gawryluków, a wśród nich zmarłego w 1956 r. w wieku 60 lat Maksyma Gawryluka  i symboliczny grób jego żony Natalii, zmarłej na zesłaniu w rosyjskiej Kołtubanowce w 1945 r.  Obok grób Włodzimierza, zmarłego w 1999 r. w wieku 75 lat – też zesłańca z roku 1941, żołnierza Armii Polskiej na Zachodzie, spadochroniarza spod Arnhem. Maksym to stryjeczny brat Pawła, a Natalia to jego młodzieńcza, pierwsza miłość.

Pozostaje trop trzeci i najważniejszy – metryki parafialne. Archiwum Państwowe w Białymstoku przechowuje zasób „Woleński” z lat 1888-1912. Urząd Gminy w Kleszczelach posiada zasoby szczątkowe z lat 1921-1925, a Urząd Gminy w Orli w miarę kompletny zasób od roku 1926.

W metrykach urodzeń z roku 1900 pod pozycją 18 znajduje się zapis o chrzcinach urodzonego w Wólce Wygonowskiej w dniu 9 lipca 1900 roku dziecka o imieniu Paweł, syna Jana Pietrowa Gawryluka i jego żony Agaty Siemionowny z domu Babulewicz. To Pawlik.

Rodzice, młode chłopskie małżeństwo na dorobku, kilka lat wcześniej, w końcówce XIX wieku, ryzykując, wzięli duży bankowy kredyt, kupili dwie dziesięciny ziemi z rozparcelowanego i zlicytowanego za długi majątku w Wolce Wygonowskiej i przeprowadzili się tam na stałe. Wraz z nimi sprowadziła się grupa kilkunastu innych rodzin z Widowa, Hryniewicz, Stryk, Parcewa. Wśród nich trzy rodziny Gawryluków, braci stryjecznych – Maksym syn Trofima, Kasjan syn Maksyma i Jan syn Piotra, ojciec naszego Pawła.

Pawlik swój pamiętnik zaczął pisać około roku 1918, w czasie bieżeństwa, odtwarzając lata wcześniejsze z pamięci. Potem zapisy są w miarę regularne, czasami codzienne. Pierwszy datowany, poprzedzony wielostronicowymi wspomnieniami, pojawia się w styczniu 1919 roku. Tekst wspomnieniowy, omówiony w książce Anety Prymaki-Oniszk, pominę. Skoncentruję się na sprawach ważnych w życiu Pawła, istotnych kulturowo i historycznie dla wsi i okolicy.

Paweł to przedostatni z sześciorga rodzeństwa. W rożnych miejscach pamiętnika pojawiają się ich imiona, ale ustalenie  kto jest kto na podstawie tych wpisów było trudne. Jedynym potwierdzeniem okazały się słowa matki, zapisane gdy Paweł postanawia wziąć udział w wojnie polsko-bolszewickiej w roku 1920.

…Przyjeżdżam i mówię to mamie, dodaję, że chciałbym sam wstąpić do wojska. Płacz. „Z kim mnie pozostawisz, znowu stara bajka… Miałam was pięciu i nikt ze mną nie mieszka”. Dałem spokój…

Trzech starszych braci i siostra zjechali do Wólki wraz z rodzicami w roku 1898. W Wólce urodził się Paweł i najmłodszy Wasyl (1903) . Najstarszy Mateusz jeszcze przed I wojną światową ukończył gimnazjum i pracował na kolei w Starosielcach. Łukasz około roku 1912, przy wsparciu finansowym  rodziny, wyjechał na stałe do Ameryki. Kontakt z rodziną utrzymywał do roku 1925,  potem z nieznanych powodów korespondencja się urwała.

Eliasz zajmował się gospodarstwem rodziców. W roku 1914 został powołany do wojska. Służył w 1 pułku ułanów w guberni twerskiej. W początkowym okresie I wojny światowej został ranny i po pobycie w szpitalu w Kownie zdemobilizowany.

Siostra, o nieznanym imieniu, podczas bieżeństwa wyszła w głębi Rosji za mąż i pozostała tam na stałe.

Ojciec Jan Pietrow na początku sierpnia 1915 r. zginął na drodze koło Prużan od bomby zrzuconej z niemieckiego aeroplanu. Opis tego zdarzenia przytoczę w całości:

… Zaraz za Prużanami szosa skręca w lewo. Widziałem, pędząc z bratem krowy, że ojciec był na samym rogu zakrętu. Nagle nadleciały dwa aeroplany niemieckie, poznałem je po krzyżach na skrzydłach, nie leciały zbyt wysoko. Znałem z Białegostoku, jak klekocze spadając bomba, właśnie usłyszałem podobny klekot. „Uciekaj na pole” – krzyknąłem do brata, co zostało momentalnie wykonane. Obejrzałem się – bomba spadła akurat na zakręcie szosy. Jedna, druga, piąta, aeroplany odleciały. Lecę z bratem do ojca – widzę z daleka, że stało się jakieś nieszczęście. Ludzie biegają, krzyczą, płaczą. Podleciałem do fury – wóz zdruzgotany, ojciec opodal leży i jęczy, matka spazmuje. Przyglądam się, z ojca wylało się dużo krwi, zbroczone krwią spodnie, spora kałuża obok na piasku. Płakać nie mogłem, ojciec patrzy jakimś mętnym wzrokiem, zbielałe usta coś szepczą. Matka co chwila nachyla się nad ojcem i sama mdleje. Mnie coś mocno ścisnęło za piersi, nic nie słyszę, nic nie widzę, zacząłem płakać, zrobiło się lżej. „Janie, co my zrobimy ze sobą, jak nas pozostawisz?!” – lamentuje matka, patrząc na umierającego ojca. Ojciec daje znaki, abyśmy się nad nim nachylili. „Szukajcie Mateusza, ten na pewno zaopiekuje się wami”. Poczem zbielałe usta zaczęły szeptać słowa modlitwy coraz ciszej, ciszej, aż nieubłagana śmierć zabrała nam drogiego opiekuna. Nie widzieliśmy, co się działo naokoło nas. Jacyś ludzie odciągali nas od trupa. Na nic się to zdało, nikt z nas nie chciał z opuścić drogich zwłok. Zapadła noc, nie pamiętam, gdzie byłem – nad ranem deszcz orzeźwił i wrócił nas do rzeczywistości. Trzeba pochować. Do cmentarza daleko, trzeba zanieść zwłoki, ale czym? Konie pobite, fura zdruzgotana, jacyś ludzie coś pomogli, krewni czy nie – nie pamiętam, tylko zwłoki wszystkich zabitych zostały zawiezione na cmentarz prużański i tam pozostawione.

Na drugi dzień rzeczy porozrzucano po furach b. sąsiadów, a najwięcej do dziadka, i ruszono dalej…

Z bieżeństwa Paweł wraca w styczniu 1919 roku jako pierwszy z rodzeństwa. Brat Mateusz, ranny w katastrofie kolejowej, zostaje jeszcze na trzy tygodnie w szpitalu w Proskurowie w Rosji. Zresztą później też niespecjalnie kwapi się z powrotem do Wólki i na kilka tygodni zatrzymuje się u teścia w Widowie.

Paweł – chłopak młody, wesoły i towarzyski – poza pracą przy odbudowie spalonych zabudowań i gospodarstwa interesuje się dziewczynami i na karty pamiętnika przelewa też swoje pierwsze miłosne rozterki, sympatie i porażki.

Pierwsza miłość, do Natalii Julianowej, starszej o dwa lata sąsiadki, odtrącona, spala na panewce. Julian, jej ojciec, w bieżeństwo nie wyjechał i w międzyczasie zgromadził majątek, więc Natalia uważała Pawła za nieodpowiednią dla niej partię:

…Bo okropnie nie lubię tej Natalki. Taka zawsze dumna z siebie, bo gdzież tam, jest okropnie bogata panna. Pewnego razu spotkałem się z nią u Laszowej i po dłuższych żartach powiedziałem jej, również żartami, że niebawem przyślę do niej swoich swatów. Z wielką dumą odpowiedziała mi: „możesz żartować ze swoją równią, a ja tobie nie równia”. Zdawało się sytuacja bez wyjścia, ale znalazłem się, odpowiedziałem jej, że oczywiście jestem winien, bo nigdy nie należy zaczepiać starszych osób. Zrozumiała…

Mimo odtrącenia koleżeństwo, a wręcz przyjacielskie relacje, kwitły w najlepsze. Po śmierci ojca Natalka prosiła matkę Pawła, aby pozwoliła mu nocować u niej. Bała się zostać sama w domu. I Paweł za przyzwoleniem mamy nocował. To ona w roku 1945 umiera na zesłaniu.

Towarzyskie życie kulturalne w Wólce Wygonowskiej koncentrowało się wokół Laszowej. Pełno jej na kartach pamiętnika, tam się zbierało towarzystwo, tam śpiewano i tańczono.

Z trudem, ale odszyfrowałem, kto to – Zofia Iwanowa Karpiuk, żona Eliasza Grigoriewa, pomocnika maszynisty kolejowego, zmarłego tuż przed wojną, młoda jeszcze wdowa z gromadką dorastających dzieci. Synowie – Bazyli, Jan, Teodor i Michał, a najważniejsza – córka Wiera. I to w niej, zdolnej dziewczynie, krawcowej obszywającej Wólkę i okoliczne wsie, zaczyna się podkochiwać Paweł.

Najpierw jest to niewinne „tokowanie – podchody”, z czasem przeradzające się we wzajemne uczucie, aczkolwiek niewolne od psikusów:

…Maj 1921.

Wiera już od dłuższego czasu pracuje gdzieś na „mazurach” jako służąca, jej brat niedaleko pasa bydło i właśnie przed tygodniem przychodził do domu. Gdy odchodził, wysłałem przez niego list do Wiery. Nie pisałem tam o miłości, a tylko tak wiadomości bieżące, no i dodałem, że stęskniony czekam na jej powrót. Dziś właśnie otrzymałem od niej list. Ucieszony przyleciałem do domu, otwieram… patrzę… mój list porwany na drobne kawałki i przysłany z powrotem. Obraza. Ciężka obraza. I to trzeba mi było pisać listy do takich smarkaczów. Chciałem zaskarbić sobie jej względy, a tu masz. Nic, odegram się – kawał pójdzie w kawał. Postanowiłem sobie, że jak wróci (a ma niebawem wrócić) wcale nie będę się z nią zadawał. Owszem, będę dla niej grzeczny – ale zimny, a tymczasem będę zalecać się do Kati, siostry Natalki…

Różne były koleje tej miłości. W międzyczasie też służba wojskowa w 27 pułku piechoty w Częstochowie, a po niej krótki epizod pracy w Policji Państwowej.

Ostatecznie w roku 1925 rzuca wszystkie zajęcia i wraca do Wólki na gospodarkę. To już ustatkowany 25-letni mężczyzna po wojsku, więc żenić się pora.

Na jesieni postanawia zaręczyć się z Wierą. W domu… larum, bo kto to widział z taką Laszową. Poszerzone o wszystkich braci, wujków i ciocie konsylium rodzinne jest przeciw i zgodnie oświadcza, że nie weźmie udziału w ceremonii, a małżonków nikt do siebie po wsze czasy zapraszać nie będzie.

Argumenty są różne. I poważne, i śmieszne. Najstarszy brat Mateusz wygłasza monolog o uczciwości chłopskiej i honorze, a najmłodszy Wasyl mówi, że Wiera nie może być żoną Pawła, bo kiedyś… źle mu spodnie uszyła.

Ostatecznie emocje opadły, więc na początku października 1925 r. Paweł postanawia pójść w swaty, żeby uzgodnić termin wesela i warunki małżeńskiego kontraktu. W międzyczasie była bójka z bratem, więc podbite oko trochę przeszkadzało w kawalerskiej powadze, ale raz kozie śmierć. Ceremoniał chodzenia w swaty jest opisany detalicznie, a że to obyczaj zapomniany, przytoczę go w zapisie z pamiętnika:

…Za trzy tygodnie postanowiłem poślubić Wierę. Wiadomość tę matka przyjęła spokojnie i powiedziała – jak chcesz. Co do wuja i Eliasza, to ci napraszali się w rajki. Postanowiłem, że wezmę wujka. Trochę nieładnie było iść w swaty z podbitym okiem, ale chciałem prędzej rozpocząć przygotowania weselne, więc poszliśmy. Wierę uprzedziłem, że tego i tego dnia przyjdę do ciebie ze swatem (po miejscowemu taki swat nazywa się „marszałkiem”). Nie chciałem wstępować tam niespodziewanie, zresztą tak umówiłem się z Wierą. Jest zwyczaj, że odchodząc w swaty trzeba brać z domu kawał chleba i ten chleb musi być wydany przez ojca lub matkę, jest symbolem zezwolenia rodziców na zawarcie związku małżeńskiego. Nalegałem na matkę, by mi ten chleb odkroiła, mówiła, że nie chce złazić z pieca, ale widząc, że nie mam zamiaru ustąpić, odkroiła chleb, życząc powodzenia. Obowiązek marszałka mieć chleb, a młodego – butelkę wódki. Poszliśmy, po drodze wuj nauczał, że gdy wejdziemy do mieszkania, to dopóki nie zaproszą usiąść, nie można od progu odstąpić dalej, jak do pierwszego belka sufitu. Ma to znaczyć, że gdy zapraszają przejść poza belek i usiąść z wyraźnym zaznaczeniem przejścia, to gościom są radzi i można się spodziewać dobrych wyników. Odmówiłem wujkowi wykonania tego rytuału i prosiłem go, by szedł sobie ze mną tak sobie… zwyczajnie.

U Laszowej wszyscy już spali, zresztą było to przewidziane, bo według dawnego zwyczaju nie wypada przychodzić „na ogień” – wszystko od razu się spali jak w ogniu. Nie trzeba było długo pukać, w moment drzwi otworzono. Pytają, dlaczego tak późno. Tak wypadło – odpowiada marszałek. Laszowa posłała któregoś z synów po Mańkiewicza. Tymczasem postawiliśmy butelkę na stół. Wiera przekąskę. O posagu młodemu nie wypada mówić, to należy do marszałka, to też wuj prawił o tem jak najobszerniej z wujem Wiery. Było postanowione, że wesele odbędzie się za dwa tygodnie, że posagu będę miał dziesięcinę gruntu i krowę. Laszowa miała tylko jedną krowę, a że nie wypada wydawać za mąż nie dodając krowy, więc przyrzekła oddać ostatnią krowę. Daleko po północy wróciliśmy do domu. Nazajutrz opowiedziałem matce o wynikach swatania, powiedziała, że jest jej bez różnicy i z  kim się ożenię, z tym będę żył…

Dwa tygodnie minęły ekspresowo. Przygotowania, kupowanie zapasów, rozterki i wydatki. Ciotka Wiery, robiąca za przyzwoitkę i wsparcie we wspólnych miejskich wojażach „młodych”, co i rusz podpuszczała Pawła. A to suknię kup lepszą, a to pierścionki złote i okazalsze. Wytrząsł więc Paweł swój trzos dokumentnie… Jeszcze tylko zaproszenie obrażonej rodziny na wesele i dyplomacja, jak jeszcze obrażonych udobruchać, a już udobruchanych zaprosić tak, aby ich honor obrażenia uszanować. No i fortel z zaproszeniem brata Mateusza tak, aby nie przyjechał zbyt wcześnie, i awantury zaczętej dokończyć nie zdążył:

…W sobotę na wieczór zaczęli zjeżdżać się goście, spodziewali się, że lada chwila nadjedzie Mateusz – ja nic nie mówiłem, wiedziałem tylko, że na niego za wcześnie. Zaczęli szykować się do młodej z wiankiem. A to cała ceregiela. Trzeba było wyciąć rosochatą gałąź jabłoni lub gruszy, bo to trzeba płodnego drzewa, na to zawiesili szal – mój podarunek, obwieszali różnokolorowymi wstążkami, na wierzch upletli wianek z kwiatów i zieleniny, starszy drużbant kuł mowę, jaką miał wygłosić, doręczając wianek młodej. Marszałek chodził i sprawdzał, czy wszystko w porządku. Nareszcie poszliśmy, długo musieliśmy stać w domu panny młodej, póki starszy drużbant wygłaszał mowę okoliczną, wręczając młodej wianek, także długo dziękowała starsza druhna za ów wianek, aż nareszcie posadzili mnie na kożuchu obok młodej. Każą młodej parze siadać na kożuchu dlatego, że kożuch jest symbolem zamożności, nawet jest przysłowie, że kożuch się równa do kożucha, sukmana do sukmany a łach do łacha. Za kilka godzin pożegnałem młodą z tem, aby jutro spotkać u ołtarza….

Cerkiew w Wólce była nieczynna, trwała batalia sądowa z Kościołem katolickim, który chciał przejąć cerkiew, budynek i grunta. Więc ślub odbył się w Kleszczelach.

…Do ślubu jechano z wielką paradą trójkami. W ten dzień nic mi nie dali jeść – był to dla młodych, do czasu wykonania sakramentu, dzień postny. Toteż nie chcąc długo czekać na ślub, zapłaciłem księdzu o 4 zł drożej i jeszcze za dnia wróciliśmy z Kleszczel. W niedzielę wesele zwykle odbywa się u młodej, ale jest zwyczaj, że zaraz od ślubu młodzi jadą na ukłon do rodziców młodego, którzy udzielają im błogosławieństwa i robią pierwszy poczęstunek. Gdy przyjechaliśmy na ukłon, to zastaliśmy w domu Mateusza z żoną. Zauważyłem, że jest wściekły, pomyślałem w duchu, że mi nic nie zrobi. Ale Mateuszowi nie chodziło o to, że poślubiłem Wierę – był zły za późne zawiadomienie o weselu. Wiera w imieniu matki ślicznie go zaprosiła do swojego domu i Mateusz, udobruchany, powinszował nas z nowym stanem. Udaliśmy się do teściowej, powiada, że nie stosujemy się do zwyczaju ojców, za długo bawiliśmy  w moim domu.

Wiera również kupiła sporo wódki, więc goście byli dość weseli i tylko o godz. 3-ej nad ranem wróciliśmy do domu. Z wesela młodej zabiera młody tylko starszego drużbanta, z rzeczy – pościel, a w zamian za zabranego drużbanta pozostawia w domu młodej swego drużbanta. Reszta wesela, tak zwane „prydanie”, przybywa do domu młodego już w poniedziałek wieczorem. Gdy przyjechaliśmy do mnie, to matka poczęstowała nas grzaną gorzałką i jajecznicą. Musieliśmy to spożyć pod śpiewy zamożnych kobiet.

„Tupu koniki, tupu,

prywióz mołody stupu”.

(Stupa jest to duży moździerz do tłuczenia pęczaku).

Tymczasem starszy drużbant zniósł z wozu pościel i żąda za pościel wykupu, długo marszałek targuje się o pościel i nareszcie targ dobity – piją gorzałkę.

Kobiety posłały pościel z odpowiednimi śpiewami, ułożono nas spać, ale kto tam może spać, jak cały dom się trzęsie od huku i tańców. Nazajutrz przyszli weselni pomagać wstać młodemu, znowu jajecznica i wino, wszyscy żartują, pytają o przespaną noc. Młoda się czerwieni, znowu odpowiednie śpiewy, pełne dwuznaczności…

Jest 25 października 1925 r. Paweł i Wiera są małżeństwem. Usiłowałem odszukać akt małżeństwa tej pary. Niestety. Wyznaniowo to był czas niestabilny, nieunormowany. Metryki prawosławne sporządzano wyrywkowo, na okazjonalnie dostępnych drukach, często na niewykorzystanych arkuszach buchalteryjnych, bo miały rubryki pozwalające na ich adaptację, a jako materiału piszącego używano kopiowego ołówka.  Niektóre, zapisane w brudnopisie, nigdy do oficjalnej księgi nie zostały przepisane. Stabilizacja nastąpiła rok później, w roku 1926. Po drugiej wojnie światowej z archiwum parafialnego do Gminnego Urzędu Stanu Cywilnego w Kleszczelach trafiła zdekompletowana zszywka. Śladu po ślubie Pawła Iwanowa Gawryluka i Wiery Eliaszowej Karpiuk z Wólki Wygonowskiej w tej zszywce niestety nie ma.  Ale przecież ślub był, a prywatny pamiętnik zyskał rangę większą od urzędowego dokumentu.

 

Eugeniusz Siemieniuk

Ірына Мельнікаў – цана за беларускасьць (II)

Магіла на могілках Лостовіцэ, у якой пахавана Ірына Мельнікаў (Фота Лены Глагоўскай)

2. Успамінала: «Высыплецца народ з царквы, маладыя стаяць, размаўляюць, знаёмяцца, а я падыходжу да іх і пытаю: «Беларусы?». «Так» – адказваюць. «Тады запісвайцеся ў беларускае таварыства». «А дзе яно?» – пытаюць. «Прыходзьце да мяне» – кажу і даю свой адрас».

Да вясны 1967 г. Ірына Мельнікаў актыўна дзейнічала у Рускім культурна-асьветным таварыстве, якое існавала ў Гданьску з 1956 г. Там таксама былі беларусы, м. інш. Аляксандр Баўтручук, Анатоль Пірута, Уладзімір Плева, Зінаіда Бернацкая, быўшы «галубковец» Адрэй Вангін. Вясной 1967 г. дайшло да канфлікту паміж старшынёй праўленьня гуртка РКАТ Галінай Астрагурскай і Ірынай Мельнікаў. Пастановай Галоўнага праўленьня Таварыства Ірыну выключылі са спіску членаў і з праўленьня гуртка. Разам з Ірынай з РКАТ зышла вялікая група моладзі. З больш як сотні членаў засталося ў ім толькі 12 чалавек.

Сустрэчы ў кватэры Ірыны Мельнікаў да сёньня яе госьці ўспамінаюць як амаль сямейныя – можна было там і паесьці, і пасьпяваць, і заначаваць. Ірына грала на баяне, маці з гасьцямі сьпявалі беларускія і рускія песьні. У гэтай гасьціннай кватэры і нарадзілася ідэя Беларускага таварыства. 10 кастрычніка 1967 г. заснаваўся арганізацыйны камітэт – Ірына Мельнікаў, Мікола Сівіцкі, Ольга Сапешка і Ян Шэрыньскі. 19 кастрычніка ў прысутнасьці Міколы Лобача – кіраўніка культурна-асьветнага аддзелу Галоўнага праўленьня БГКТ з Беластоку выбралі старшыню Арганізацыйнага камітэта – Міколу Сівіцкага і вырашылі зарэгістраваць Камітэт у Ваяводзкай Управе Унутраных Спраў, якая тады курыравала арганізацыі нацыянальных меншасьцей і вырашала, ці наогул такія могуць дзейнічаць. 25 кастрычніка ў Арганізацыйны камітэт увайшлі новыя асобы: Анна Красько, Ніна Нядзьведзь, Ян Філіпік, Сьяпан Вішэнка і Ян Баравік. Аддзел Унутраных Спраў не пагадзіўся на рэгістрацыю аддзелу БГКТ у Гданьску, адказваючы, што ў Гданьску жыве вельмі малая колькасьць беларускіх сем’яў і свае культурныя патрэбы могуць рэалізаваць у Рускім культурным таварыстве. Супраць быў таксама Ваяводзкі камітэт Польскай аб’яднанай рабочай партыі. Нягледзячы на адмоўны падыход уладаў колькасьць членаў беларускай арганізацыі вельмі хутка ўзрастала – да 15 лістапада 64 асобы падпісалі дэкларацыі, а 8 сьнежня 1967 г. на арганізацыйна-выбарчым сходзе было прысутных больш за 100 чалавек. Як не дзіўна, але на старшыню гуртка БГКТ у Гданьску не была выбрана Ірына Мельнікаў, толькі Мікола Сівіцкі. А гэта яна езьдзіла ў Беласток наконт арганізацыі і падтрымкі ідэі праз ГП БГКТ, афармляла ўсе арганізацыйныя справы. Увайшла толькі ў Праўленьне гуртка, разам з Аннай Красько, Уладзімірам Паўлоўскім, Ольгай Сапешка, Янам Гарустовічам і Янам Баравіком. Вядома, такой колькасьці беларусаў не магла памесьціць скромная кватэра Ірыны Мельнікаў, таму беларусы карысталі з памешканьня Ваяводзкага праўленьня Украінскага ГКТ па вуліцы Доўгі Торг 8-10 і іншых установаў. У 1969 г. гурток БГКТ у Гданьску стаў аддзелам і ў выбарах яго ўладаў старшынёй стаў Мікола Іванюк. Цікава, што ў праўленьні аддзела не было Ірыны Мельнікаў. Толькі ў студзені 1970 г. стала яна намесьнікам старшыні ў пашыраным да 15 чалавек Праўленьні Аддзела БГКТ. 20 лістапада 1969 г. Аддзел БГКТ атрымаў памешканьне ў Гданьску-Вжэшчы, а 20 мая 1970 г. – у камяніцы на Старым горадзе па вуліцы Доўгі Торг 8-10.

 

Пад пільным вокам бясьпекі

Разам з заснаваньнем Беларускага таварыствам ў Гданьску, пачалося пільнае адсочваньне яго членаў. Правяраліся персанальныя дадзеныя з пашпартнага аддзяленьня гарадзкой управы – хто, дзе, калі нарадзіўся, чым займаецца. Сабіраліся іх фатаграфіі і пачыналася распрацоўка. Распрацоўкай гданьскіх беларусаў займаўся інспектар ІІІ аддзелу Ваяводзкай камендантуры міліцыі ў Гданьску Станіслаў Ніцэр. Тайную службовую нотку на Ірыну Мельнікаў з асноўнымі дадзенымі пра яе і са здымкам зрабіў 20 сакавіка 1970 г. з заданьнем сабраць весткі пра яе ў месцы пражываньня. Ужо 24 сакавіка распазнаў найбліжэйшае асяродзьдзе Ірыны: «W wymienionym budynku zamieszkują osoby zatrudnione w Centralnym Więzieniu. Jedynym wyjątkiem jest właśnie rodzina Mielnikow. Pod podanym wyżej adresem zamieszkuje Irena Mielnikow c. Aleksandra i Natalii z domu Dobyczyn ur. 9.II.1930 roku oraz jej matka Natalia Mielnikow. Ojciec Ireny Aleksander nie żyje. Wymieniona rodzina cieszy się w miejscu zamieszkania dobrą opinią” (IPN Gd 003/142/13, CD s. 163). Далей пісаў, што «Ob. Mielnikow Irena zatrudniona jest w Białoruskim Towarzystwie Społeczno-Kulturalnym na jedynym płatnym etacie wiceprzewodniczącej Koła. Wymieniona jest członkiem PZPR. (…) Do powstałego w Gdańsku Białoruskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego należy również matka w/w Natalia. BTSK liczy w sumie około 120 członków. W związku z powyższym w toku planowanych przedsięwzięć operacyjnych zmierzać będę do dokładnego rozeznania działalności BTSK oraz poszczególnych jego członków”. Станіслаў Ніцэр палічыў, што на той час важным было: 1. Ustalenie stanu osobowego Białoruskiego Towarzystwa Społ.Kult. z uwzględnieniem opinii i postawy społeczno-politycznej poszczególnych członków Koła. 2. Rozeznanie działalności ob. Mielnikow Ireny w ramach BTSK. 3. Wytypowanie i opracowanie spośród członków koła kandydatów na tajnych współpracowników. 4. Pozyskanie do współpracy 2-3 źródeł informacji w Białoruskim Towarzystwie Społeczno-Kulturalnym” (s. 163-164).

У 1970 г. галоўнай мэтай бяспекі была распрацоўка дзейнасьці Ірыны Мельнікаў у БГКТ (IPN Gd 003/142/13, CD s. 164). 9 верасьня 1970 г. у тайным дакуменце пісалася пра Беларускае таварыства ў Гданьску і яго заснавальніцу: «Z analizy (…) dokumentów wynika, że do roku 1967 przy Towarzystwie Przyjaźni Polsko-Radzieckiej istniało Kołо Białorusinów, którzy działalność społeczno-kulturalną prowadzili w ramach TPPR-u. Inicjatorką założenia samodzielnego Białoruskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego była ob. Mielnikow Irena zamieszkała w Gdańsku przy ulicy Strzeleckiej 6/3. W celu zorganizowania wspomnianego Towarzystwa udała się ona do ZG BTSK w Białymstoku gdzie prowadziła rozmowy z przedstawicielami Zarządu Głównego. Na jej wniosek ZG wystąpił z pismem do USW przy PWRN z prośbą o zalegalizowanie BTSK na terenie Gdańska. W początkowym okresie USW nie wyraził zgody na założenie BTSK w Gdańsku ale w wyniku prowadzonej korespondencji, wniosków i interwencji Zarządu Głównego z Białegostoku ostatecznie zalegalizował Białoruskie Towarzystwo w Gdańsku w 1968 r. (…) Społeczno-kulturalna działalność towarzystwa zdobyła uznanie miejscowych organów administracyjnych. Plany pracy za lata ubiegłe i 1970 rok obejmują w zasadzie wszystkie ważniejsze wydarzenia polityczne i społeczne, rocznice itp. W ramach działalności kulturalnej BTSK organizuje liczne konkursy poświęcone życiu i działalności osób, które przyczyniły się do rozwoju kultury i nauki BSRR oraz innych osób znanych z historii. Ponadto na szeroką skalę popularyzuje się literaturę, poezję i tradycje związane z terenem Białorusi. W związku z przypadającym w b.r. „Roku Leninowskiemu” wiele imprez kulturalnych poświęconych było życiu i działalności W. I. Lenina. W organizowanych przez Zarząd BTSK zebraniach bardzo często uczestniczą przedstawiciele Prezydium Wojewódzkiej i Miejskiej Rady Narodowej między innymi ob. ob. Ramowski, Pietrzak, oraz przedstawiciele Zarządu Głównego z Białegostoku. Za działalność społeczno-kulturalną oraz szczególne zaangażowanie w Białoruskim Towarzystwie Społeczno-Kulturalnym sekretarz Zarządu obywatelka Anna Kraśko otrzymała nagrodę pieniężną w wys. 1.000 zł. Inni członkowie otrzymali wyróżnienia, dyplomy i książki. Drugą nagrodę otrzymała vice przewodnicząca gdańskiego oddziału BTSK ob. Mielnikow Irena (IPN Gd 003/142/13, CD s. 165-166). У гэтым дакуменце пры пералічваньні членаў Арганізацыйнага камітэту падкрэсьлена толькі прозьвішча Ірыны, што відаць абазначала асобае зацікаўленьне ею. Пакуль што Станіслаў Ніцэр прапанаваў: «1. Pozyskać przynajmniej 2-3 źródła informacji spośród członków Białoruskiego Towarzystwa Społeczno-Kulturalnego. 2. Poprzez źródła informacji na bieżąco kontrolować działalność koła ze szczególnym uwzględnieniem ewentualnego oddziaływania elementów nacjonalistycznych w kraju i ośrodków zagranicznych”.

30 лістапада 1970 г. намесьнік начальніка III Аддзелу Ваяводзкай камендантуры міліцыі ў Гданьску звярнуўся з просьбай да начальніка Аддзяленьня «Ц» („C”), каб атрымаць дадатковыя інфармацыі пра Ірыну Мельнікаў (IPN Gd003/142/13, СD s. 152). Бяспека хацела яе выкарыстаць як тайнага супрацоўніка. 2 сьнежня 1970 г. інспектар ІІІ аддзелу Ваяводзкай камендантуры міліцыі ў Гданьску Станіслаў Ніцэр падрыхтаваў „Wniosek o opracowanie kandydata na tajnego współpracownika”: «1. Po przeanalizowaniu materiałów operacyjnych postanowiłem opracować kandydata na t. w. Ob. Mielnikow Irena, narodowość białoruska. 2. Uzasadnienie wytypowania kandydata na t. w. W/w zajmuje funkcję wiceprzewodniczącej koła BTSK w Gdańsku. Utrzymuje liczne kontakty z członkami koła i osobami narodowości białoruskiej zamieszkałymi na terenie ZSRR, USA, Szwecji i Anglii. Jest pozytywnie ustosunkowana do PRL. 3. Sposób opracowania. Zebrać dokładne dane personalne i życiorysowe, przeprowadzić wywiady. Ustalić charakter utrzymywanych kontaktów i przeprowadzić rozmowę operacyjną pod kątem pozyskania do współpracy” (с. 154).

Капраль Станіслаў Ніцэр ў квестанары Т. С. (kwestionariusz T. W.) запісаў: «W dniu 2.12.1970 r. po raz pierwszy zetknąłem się z kand. na tw. W czasie prowadzonej rozmowy odniosłem wrażenie, że ob. M. I. jest osobą skromną i spokojną. Wymieniona jest pozytywnie ustosunkowana do organów MO i Służby Bezpieczeństwa. W trakcie prowadzonej rozmowy udzielała chętnych, szczerych i wyczerpujących odpowiedzi na zadawane jej pytania. Wymieniona najprawdopodobniej wyrazi zgodę na współpracę z organami SB” (IPN Gd, 003/142 t.11, CD s. 170). Далей запісаў: „Opracowywanego kandydata na tw zamierzam pozyskać do współpracy w celu dokładnego i szczegółowego rozeznania środowiska białoruskiej mniejszości narodowej. W trakcie rozpracowania BTSK zmierzać będę do uwzględnienia oddziaływania na środowisko elementów nacjonalistycznych w kraju jak również ośrodków zagranicznych”. Карысна ацэньваў яе аператыўныя магчымасьці: „Ob. M. I. jest wiceprzewodniczącą gdańskiego oddziału BTSK. Utrzymuje szereg kontaktów z członkami BTSK zamieszkałymi na terenie województwa białostockiego i Gdańskiego. Zna doskonale program działalności społeczno-kulturalnej BTSK. W związku z powyższym ob. M. I. posiada duże możliwości operacyjne” (s. 171).

Станіслаў Ніцэр даказваў, што „Wymienioną kandydatkę zamierzam pozyskać do współpracy na zasadzie dobrowolności. W czasie spotkań i prowadzonych rozmów zmierzać będę do wprowadzenia ob. M. I. w zagadnienie nacjonalizmu białoruskiego. Szczególnie cenne informacje proponuję wynagradzać materialnie. (…) Po przeprowadzeniu wszelkich wywiadów i ustaleń zamierzam przeprowadzić z ob. M. I. rozmowę operacyjną pod kątem pozyskania” (s. 172).

Пасьля першай сустрэчы 2 снежня 1970 г. з супрацоўнікам бясьпекі Станіславам Ніцэрам Ірына Мельнікаў падпісала забавязаньне, што ніколі і нікому не скажа пра яе: „Zobowiązanie. Zobowiązuję się do zachowania w ścisłej tajemnicy faktu służbowego kontaktowania się z pracownikiem Służby Bezpieczeństwa, oraz do udzielania informacji o osobach wrogo występujących przeciwko ustrojowi PRL оraz do zachowania w tajemnicy miejsc spotkań i treści przeprowadzany[ch] rozmów” (IPN Gd 003/142/13, CD s. 156).

Станіслаў Ніцэр яшчэ два разы сустрэўся з Ірынай Мельнікаў – 29 студзеня і 20 лютага 1971 г. Мэтай сустрэчаў была ацэнка яе прыдатнасьці на тайнага супрацоўніка органаў бяспекі. Падчас першай – у рэстаране «Янтар» Ірына сказала, што ў сувязі з дэзарганізацыяй дзейнасьці гуртка склала заяву пра рэзыгнацыю са становішча намесьніка старшыні. Вяршыню ў кіраваньні таварыствам пераняла моладзь, якая паводле яе не мела вопыту ў грамадзкай дзейнасьці і таварыства дзейнічала хаатычна. Падчас другой сустрэчы ў рэстаране «Пад вежай» пацьвердзіла сваю рэзыгнацыю са становішча намесьніка старшыні і сказала, што апошнім часам канчаткова сарвала кантакты з беларускім асяродзьдзем у сувязі з арганізацыйным балаганам у гданьскім гуртку.

Вядома, што пасьля атрыманьня памяшканьня бяспека вельмі актыўна ўключылася ў інвігіляцыю беларускага таварыства. Не адна Ірына Мельнікаў планавалася быць тайным супрацоўнікам. Такія планы меліся раней і ў адносінах да Анны Красько і да Яна Мацкевіча. Хаця на іх пазакладалі папкі тайных супрацоўнікаў, яны імі не сталі, але асталіся дзейнічаць надалей у беларускім гуртку, апрача Ірыны – яе асоба усё неяк калола ў вочы бяспецы. З гэтага, што мне расказвала, бяспека тапталася ёй па пятах – не давала спакойна жыць. Павінна была паказвацца ў яе што другі дзень, не магла нікуды перамяшчацца. Нельга было ёй выязджаць за межы Гданьска. За сустрэчу з Сержам Карніловічам і з Міколам Прускім са ЗША, якія па рэкамендацыі Віктара Шведа адведалі яе ў Гданьску прыйшлося цяжка тлумачыцца перад бясьпекай.

Хаця ні Ірына Мельнікаў, ні Анна Красько, ні Ян Мацкевіч не сталі тайнымі супрацоўнікамі бяспекі, але знайшліся такія асобы ў беларускім асяродзьдзі, якія рапартавалі пра сітуацыю ў беларускім гуртку ў Гданьску. Адна з іх рапартавала супрацоўніку бясьпекі – таму ж Станіславу Ніцэру, які пра гэта запісаў у службовай нататцы: „Była wiceprzewodnicząca ob. Mielnikow Irena zrezygnowała z tej funkcji i zerwała kontakt ze środowiskiem białoruskim z bliżej nieznanych S.N. powodów” (Notatka służbowa ze spotkania odbytego w dniu 22.II.1971 roku z ob. S.N. kandydatem na t.w., IPN Gd 003/142 t. 11, CD s.163). Выпадае звярнуць увагу на тое, што два дні раней той самы Станіслаў Ніцэр сустрэўся з самой Ірынай.

З успамінаў быўшых беларускіх дзеячаў у Гданьску – тады маладых дзяўчын і хлапцоў – вынікае, што бяспека рабіла ўсё, каб Ірына Мельнікаў не стала старшынёй Беларускага таварыства ў Гданьску. Шантажавала іх індывідуальна кажучы, што калі хтосьці запрапануе яе на старшыню, таварыства будзе закрытае. Пад такім страхам ніхто не смеў адважыцца, каб ініцыятарку беларускай арганізацыі ў Гданьску запрапанаваць на яе старшыню. Ніхто не мог нават да тога прызнацца, бо мелі гэта трымаць у таямніцы. Ірыне здавалася, што яна ўсё сарганізавала для маладых людзей, а яны ад яе адвярнуліся, замест быць ёй удзячнымі. З жалем успамінала, як яна ўсіх іх у сябе гасьціла, як адкрыла перад імі дзьверы сваёй кватэры. А яны… Насамрэч яны асталіся ёй удзячныя назаўжды, але пра націскі бяспекі ў адносінах да яе асобы не маглі нікому казаць. Падпісваючы забавязаньне, што ніколі нікому нічога не скажуць, не гаварылі нават між сабою пра кантакты з бяспекай. А тая бязмежна выкарыстоўвала наіўнасьць маладых людзей. Можна сабе ўявіць, якімі былі гданьскія беларусы – нават на аснове матэрыялаў бяспекі відаць, што не пагражалі яны ў ніякі спосаб польскай дзяржаве.

У службовай нататцы ад 23 кастрычніка 1970 г., зробленай на аснове перагляду матэрыялаў пра нацыянальныя меншасьці ва Управе унутраных спраў Ваяводзкай Рады Нарадовай у Гданьску інспектар Ян Кужэля запісаў: «Białoruskie Stowarzyszenie Społeczno-Kulturalne Oddział w Gdańsku zrzesza w swoich szeregach około 130 członków. Członkowie tego stowarzyszenia pochodzą z województwa białostockiego. Na terenie woj. gdańskiego zamieszkuje około 500 białorusinów. BTSK jest młodym stowarzyszeniem, działa na tutejszym terenie od dwóch lat. Skupia w swych szeregach ludzi młodych pełnych inwencji i zaangażowania osobistego. Członkowie zrzeszeni w stowarzyszeniu rekrutują się w większości z inteligencji, zatrudnieni w przedsiębiorstwach i instytucjach państwowych. Przynależność partyjna członków wynosi około 35% (ZMS i PZPR). Członkowie Stowarzyszenia biorą udział w czynach społecznych zarówno na rzecz środowiska jak i swojego stowarzyszenia. W czynie społecznym uporządkowali i wyremontowali swoje pomieszczenie znajdujące się w Gdańsku na ul. Długi Targ 8/10. Ponadto w czynie społecznym uporządkowali i oczyścili drogę do ZOO w Oliwie. Członkowie BTSK utrzymują indywidualne kontakty z Białorusią (kontakty rodzinne) jak również organizowane są w Klubie spotkania z pisarzami i poetami białoruskimi. Protokóły z zebrań sprawozdawczo wyborczych i sprawozdawczych sporządzane są w języku polskim. Małżeństwa zawierane są mieszane jak i czysto białoruskie” (IPN Gd 003/142 t. 2, CD s. 122).

У кастрычніку 1970 г. Ірыну Мельнікаў адведаў Сяргей Карніловіч беларускі дзеяч ЗША. Планаваў таксама сустрэцца з Аннай Красько, але тая якраз была ў адпачынку. Усьлед за ім 23 лістапада 1970 г. Міністэрства унутраных спраў Польшчы адправіла інфармацыю пра тое сваім падначаленым у Гданьск. Таварыш Ніцэр атрымаў асабістае заданьне ад свайго начальніка: «Proszę pilnie zebrać dane i opiniе o ob. I Mielnikow, sprawdzić w Biurze „C” i przygotować się do rozmowy” (IPN Gd 003/142/13, CD s. 150). Станіслаў Ніцэр відаць толькі падчас трэцяй сустрэчы з Ірынай Мельнікаў 22 лютага 1971 г. запытаў яе пра Сяргея Карніловіча. Ці гэта быў шантаж яе, каб стала тайным супрацоўнікам бясьпекі? У нататцы з сустрэчы запісаў: «Na polecenie Szweda przebywający w Gdańsku obywatel USA narodowości białoruskiej Karniłowicz Sergiusz skontaktował się z M.I. i nawiązał z nią kontakt korespondencyjny. Rozmówczyni nie zamierza jednak utrzymywać korespondencji z K.S., ponieważ doszła do wniosku, że nie ma z nim żadnych wspólnych zainteresowań i tematu do prowadzenia korespondencji” (s.160). У выніку гэтай сустрэчы ў сувязі з тым, што Ірына адмовілася ад становішча намесьніка старшыні Беларускага таварыства ў Гданьску і сарвала кантакты з беларускім асяродзьдзем Станіслаў Ніцэр запісаў у нотцы: «zamierzam zrezygnować z pozyskania jej do współpracy i w zależności od potrzeb operacyjnych utrzymywać z nią kontakt w charakterze k.o. [kontakt operacyjny]” (s. 161). Адначасова прапанаваў: „Opracować i wysłać pismo do KS MO w Warszawie w sprawie ob. Wiktora Szweda podejrzanego o utrzymywanie kontaktów z zagranicznymi ośrodkami nacjonalistycznymi” (s. 161).

Чытаючы зараз гэтыя дакументы робіцца страшна ад таго, якія націскі рабіліся на беларускіх актывістаў. У маі 1971 г. тайная супрацоўніца бяспекі «Каліна» атрымала заданьне намовіць Ірыну вярнуцца да беларускай дзейнасьці, але тая на прапанову культурнай і мастацкай дзейнасьці ў Клубе катэгарычна адмовілася, спасылаючыся на непаразуменьні з Аннай Красько – сакратаром Праўленьня БГКТ у Гданьску. Відаць Ірына дасканала разумела мэты бяспекі і да прапановы «вясёлай», таварыскай дзяўчыны, якая любіла выпіць, паставілася адмоўна.

З таго часу Ірына жыла сваім жыцьцём – поўнасьцю заангажавалася ў экскурсіі па Гданьску як экскурсавод. Пасьля сьмерці бацькоў падтрымлівала кантакты выключна са старэйшымі членамі Беларускага таварыства – з «галубкоўцам» Андрэем Вангінам, з Марыяй Безуглай, якая жыла ў Гданьску ад міжваеннага перыяду і памерла 14 студзеня 1981 г. Перад сьмерцю перадала ёй сваю маёмасьць, м.інш. кватэру на Старым горадзе ў Гданьску. Ірына пахавала яе і паставіла помнік на магіле. Пакуль магла, апекавалася ім. Зараз апякуюцца ім гданьскія беларусы. Для адзінокага быўшага акцёра з вандроўнага тэатру Уладыслава Галубка – Андрэя Вангіна (Блажэвіча) Ірына была таксама блізкай асобай. Адведвала яго ў доме для састарэлых у Гдыні, пісала ад яго імя лісты да сябра Міхаіла Грынблата ў Менск. Ад Ірыны атрымала я яго прыгожы здымак з часоў акцёрскай дзейнасьці, які ён ёй падараваў. На шчасьце пасьпела мне яго перадаць, калі я ў 2000 г. шукала яго сьлядоў. Знайшла іх дзякуючы Ірыне.

Калі патрэбны нам быў прафесійны эксурсавод па Гданьску, званіла да Ірыны, якая не адмаўлялася ад паказаньня Гданьска беларусам з Вільні, з Менска ці з Беласточчыны. Распавядала пра Гданьск з пасіяй, знала пра яго шмат легендаў. У адной з такіх экскурсіяў прышлося мне ўдзельнічаць і слухаць з захапленьнем яе аповедаў.

 

***

Вестка пра яе сьмерць была асабіста для мяне і для тых, што яе ведалі, шокам. Як жа ўсе былі зьдзіўлены, калі даведаліся ад адміністрацыі на могілках Лостовіцэ, што пахавана яна ў магіле с.п. Зофіі і Казіміра Кубякаў. Чаму не разам з бацькам? – усе пытаюць. Ён там недзе павінен быць пахаваны таксама. На тых самых могілках пахаваны і Станіслаў Ніцэр, які памёр у 2003 г. Ва ўзросьце 58 гадоў. Якой сям’ёй для Ірыны былі нашчадкі с. п. Кубякаў, калі пахавалі яе ў іх сямейнай магіле, змяшчаючы на ёй скромненькую таблічку з імем і прозвішчам, датамі жыцьця і праваслаўным крыжам?

 

Лена Глагоўская

Браніслаў Тарашкевіч і беларускі лёс

Вуліца Браніслава Тарашкевіча ў Бельску-Падляшскім, якой пагражае перайменаванне (Радыё Рацыя)

Браніслаў Тарашкевіч (1892 – 1938) несумненна ўпісаўся ў гістарычную памяць беларусаў. Яго імя здаўна (пасля рэабілітацыі ў 1957 г.) знаходзіцца ў беларускіх энцыклапедыях. Біяграмы ў беларускай і польскай „Вікіпедыі” сведчаць пра яго прысутнасць таксама ў віртуальнай прасторы. 

Браніслаў Тарашкевіч (1892 – 1938) і вокладка легендарнага падручніка яго аўтарства

Менавіта беларуская „Вікіпедыя” звяртае ўвагу на тое, што Браніслаў Тарашкевіч быў беларускім грамадска-палітычным дзеячам, мовазнаўцам і пісьменнікам-перакладчыкам. У польскай „Вікіпедыі” прадстаўляецца яго ў першую чаргу як беларускага палітыка, дэпутата польскага сойму, старшыню Беларускага пасольскага гуртка, старшыню Беларускай сялянска-работніцкай Грамады, грамадскага дзеяча, мовазнаўцу, перакладчыка, аднаго са стваральнікаў арфаграфіі беларускай мовы. Паказваюць яны шматграннасць зацікаўленняў і заняткаў Браніслава Тарашкевіча.

На працягу 46 гадоў жыцця здолеў вызначыцца ў некалькіх сур’ёзных жыццёвых ролях, якія трывала ўпісаліся ў гістарычную памяць не толькі ў Беларусі, але і ў Польшчы, і ў Літве. Яго імем з 1972 г. названы вуліцы ў Радашкавічах і ў Маладэчне, а з 2003 г. – у Мінску. 5 сакавіка 1969 г. за дырэктарства Міколы Гайдука было нададзена яго імя Агульнаадукацыйнаму ліцэю з беларускай мовай навучання ў Бельску- Падляшскім. Зараз уваходзячы ў ліцэй стаіць вялікі стэнд у гонар
Б. Тарашкевіча з яго здымкам, гадамі жыцця, асноўнай інфармацыяй пра яго: „беларускі грамадскі дзеяч, вучоны, літаратар, перакладчык” і словамі з прамовы на судзе: „Народ беларускі прабудзіўся і нявольнікам ён не застанецца”. На другім паверсе школы на калідоры знаходзіцца вялікі стэнд са здымкамі і інфармацыямі пра жыццё і дзейнасць Б. Тарашкевіча. Паводле слоў цяперашняга дырэктара ліцэя Андрэя Сцепанюка інтэр’ер ліцэя быў абноўлены ў 2009 г. мастаком Міраславам Здрайкоўскім. У школьнай бібліятэцы знаходзяцца кнігі Аляксандры Бергман пра Б. Тарашкевіча на польскай мове. На ўроках беларускай мовы і гісторыі гаворыцца пра Б. Тарашкевіча і яго заслугі для беларусаў. Як сказаў дырэктар ліцэя Андрэй Сцепанюк мусіць зараз найменш кажацца пра палітыку, а больш пра яго граматыку беларускай мовы, пра пераклады „Пана Тадэвуша” Адама Міцкевіча і „Іліяды” Гомера на беларускую мову, пра яго аратарскія здольнасці. А. Сцепанюк асабіста на прыкладзе абмену Б. Тарашкевіча і Ф. Аляхновіча гаворыць вучням пра страшны беларускі лёс.

Яму прысвечаныя табліцы на дамах, у якіх жыў у Радашкавічах і ў Вільні. У 1972 г. на 80-ыя ўгодкі
Б. Тарашкевіча ў Радашкавічах на доме Сніткаў была адкрытая мемуарная дошка: «Тут у 1923-1931 гг. жыў і працаваў вядомы вучоны і палітычны дзеяч, актыўны ўдзельнік вызваленчага руху працоўных Заходняй Беларусі, акадэмік АН БССР Тарашкевіч Браніслаў Адамавіч». 27 верасня 1979 г. у Вільні на вуліцы Людаса Гіра 37 (колішняя Віленская 12) была адкрытая памятная табліца на літоўскай і беларускай мовах: «У гэтым доме у гадах 1924-1926 жыў беларускі вучоны і педагог, выдатны дзеяч рэвалюцыйнага руху, член камуністычнай партыі ад 1925 года Браніслаў Адамавіч Тарашкевіч».

Несумненны беларускі палітычны лідар пасля І сусветнай вайны, нават у сітуацыі стаўлення яго перад судом, быў параўнованы публіцыстам Альбінам Стэповічам з Магатмай Гандзім, змагаром за правы гіндусаў: «Gdy był posłem sejmowym w poprzedniej kadencji, zwracał na siebie uwagę jako osobnik ruchliwy, ekspansywny, śmiały. (…) Na trybunie zwraca na siebie uwagę jako człowiek o manierach i wyglądzie Europejczyka. (…) Przemawia spokojnie i dużo, ale nie nużąco. Z postawy i tonu bije duma i wyniosłość. Nic w nim nie znać z oskarżonego. Odnosi się wrażenie, że nie zależy mu wcale na uniewinnieniu, gdyż mówi rzeczy, jak się wyraził obrońca „niepopularne” dla sądu. Istotnie, twierdząc, że jest marksistą, kolektywistą, że „po tamtej stronie buduje się białoruski Dom” obronie sytuacji nie ułatwiał, mimo to kategorycznie neguje jakąkolwiek organizacyjną łączność  z partją komunistyczną. Przyznaje się, że odrzucił ułaskawienie Prezydenta po wyroku Hromady, ponieważ nie objęło ono jego kolegów. (…) Taraszkiewicz ideę postawił wyżej wolności osobistej. Nie załamał się i dlatego w oczach swoich zwolenników, którzy mogli nieco powątpiewać o jego szczerości, urósł znacznie wyżej niż przedtem. Można twierdzić z całą pewnością, że Taraszkiewicz, mimo całej mglistości swej politycznej ideologji cieszy się dziś popularnością wśród wszystkich niemal Białorusinów i ma zwolenników bodaj znacznie więcej od najbardziej czołowych działaczy białoruskich. (…) Prawie wszyscy Białorusini stoją na stanowisku, że Białoruś w przyszłości musi stać się samodzielnem państwem. Ten postulat łączy wszystkich, natomiast wypisywanie na sztandarze haseł o formie ustroju przyszłej Białorusi od razu zaczyna różnić i rozpraszać jednolity front. Zdaje się, iż Taraszkiewicz zdaje sobie z tego sprawę i na pytanie sądu, jaki ma być ustrój przyszły Białorusi, uchylił się od odpowiedzi nie z obawy przed wygłoszeniem osobistych życzeń i poglądów, ograniczając się do uwagi, że o ustroju Białorusi zadecydują w przyszłości białoruskie masy chłopskie i robotnicze. Takie stanowisko należy uważać za trafne i zapewniające Taraszkiewiczowi wszechstronną popularność w kołach białoruskich. Nie ulega wątpliwości, że wyrok skazujący nie przekreśli roli Taraszkiewicza w ruchu białoruskim, podobnie jak trzymanie w więzieniu Gandhiego nie pomniejszyło jego wpływów i znaczenia wśród Hindusów”.

Б. Тарашкевіч не ўсімі беларусамі ўспрымаўся спачувальна. Асаблівае стаўленне выказаў нядаўні яго грамадоўскі паплечнік Фабіян Акінчыц у брашуры «Правакацыя беларускага народу (да справы б. старшыні Грамады Б. Тарашкевіча»: «Для беларускага нацыянальнага руху дрэнна ўжо тое, што ён сваёю папулярнасьцю, якую здабыў за часоў Грамады, сьведама вядзе яўна камуністычную працу, прыкрываючы яе нац.-вызваленчаю фразэалёгіяю. (…) Легенда аб ягонай ідэёвасьці і нацыянальным гэраізьме павінна закончыцца назаўсёды». Брашура была ўспрынята адмоўна. Альбін Стэповіч, сам будучы хадэцкіх поглядаў, пісаў пра яе: «Ukazała się wprawdzie niedawno broszura napastliwa, charakteryzująca Tarszkiewicza jako zdecydowanego komunistę; zdaje się, że, wbrew intencjom autora, broszura ta w pewnej mierze ułatwiła Taraszkiewiczowi wyjazd do Sowietów. Był to jedyny jej efekt”. Брашура пазней трапіла ў бібліятэчныя спецфонды і да 90-ых гг. была недаступнай. Выйшла рэпрынтам у Мінску ў 1991 г. і ў адрозненні ад 1933 г. распаліла нанава эмоцыі вакол асобы Б. Тарашкевіча і яго ролі ў беларускім нацыянальным руху. Тым больш, што прарочымі аказаліся словы Ф. Акінчыца наконт будучыні Б. Тарашкевіча: «Мы не памылімся, калі скажам, што Тарашкевіч, будучы чалавекам слабавольным, «метнулся» у камуністычны бок дзякуючы шкадлівым уплывам «злых духаў» Беларускага народу, якія заселі ў Вільні і кіруюць адтуль усімі цёмнымі справамі праз падстаўленых людзей. Яны плянова і сыстэматычна губяць усе патрэбныя для беларускай справы адзінкі, якія толькі падпадаюць пад іхнія ўплывы і яны-ж зьяўляюцца галоўнымі вінавайцамі таго, што здарылася з Тарашкевічам і ягонымі таварышамі. Толькі дзякуючы гэтай акалічнасьці і сваяму ўласнаму бязвольлю Тарашкевіч, наперакор здароваму сэнсу цьвердзіць, што ўсе ягоныя сымпатыі там, дзе камуністы пабудавалі «Беларускі Дом…» Калі небудзь мы будзем сьведкамі таго, як ён апынецца ў гэтым «доме» і загаспадаруе… Цяжка быць цяпер прарокам, але думаем, што ад ягонага выезду беларуская справа ў Польшчы нічога не страціць, а ў Савецкай Беларусі – нічога не прыбудзе. Магчыма й так, што Тарашкевіч сам, разам са сваімі таварышамі, пераканаецца, нарэшце, якімі фалшывымі шляхамі яны ішлі, шукаючы спосабаў вырашэньня  беларускага пытаньня. Але будзе позна…».

Асаблівай папулярнасцю ў пачатку 90-ых гадоў стаў цешыцца эпізод абмену палітычнымі вязнямі Браніслава Тарашкевіча і Францішка Аляхновіча ноччу з 6 на 7 верасня 1933 г. Упершыню пра той факт напісаў у „Пшэглёндзе Віленскім” Альбін Стэповіч: «Droga, którą przebył Taraszkiewicz w swojej działalności politycznej i poglądach jest ze wszechmiar pouczającą. Od niefortunnej próby współpracy z Polakami, poprzez walkę opozycyjną względem rządów polskich, przychodzi wreszcie do przekonania, że marksizm w interpretacji Lenina jest jedyną doktryną, zdolną przeobrazić świat i udoskonalić go. (….) Droga Taraszkiewicza, dzięki polityce narodowościowej u nas, coraz bardziej staje się bitym gościńcem dla Białorusina. Polityka ta właśnie poprowadziła Taraszkiewicza z obozu radykalizujących polonofilów do obozu wiernych wyznawców doktryny komunistycznej. (…) O ile wyjazd Taraszkiewicza nikogo nie zadziwił, o tyle wymiana jego na Alechnowicza wszystkich zaskoczyła. Jaka ironja losu! Dawni starzy przyjaciele stanęli przy słupach granicznych, jako przedstawiciele wrogich sobie kierunków politycznych. I obydwaj uzyskali wolność po kilkuletnim więzieniu – jednocześnie…”.

Францішак Аляхновіч, будучы ўжо ў Вільні, пісаў пра нахабства, якога дапусціліся ўлады БССР, мяняючы дакрэтам Рады народных камісараў з 15 верасня 1933 г. беларускі правапіс: «Wiceprezes Białoruskiej Akademji Nauk tow. Dąbal wyjaśnia w prasie mińskiej, iż pomieniona reforma ma na celu oczyszczenie języka białoruskiego od naleciałości wprowadzonych przez białoruskich demokratów narodowych, którzy rzekomo usiłowali utworzyć sztuczną barjerę między jęz. białoruskim a rosyjskim, drogą wyeliminowania zeń elementów rosyjskich. Reforma obejmuje 27 osobliwości jęz. białoruskiego, „reformując” go w ten sposób, iż one tracą swe brzmienie białoruskie i upodobniają się do rosyjskiego, a niektóre z nich wprost są zamienione wyrazami rosyjskiemi. Tak ważny akt kulturalno-naukowy odbywa się bez udziału sił naukowych, staje się zarządzeniem administracyjnem, którego nikt nie poważy się nie spełniać. Co najciekawsze, że dekret o reformie pisowni przypada niemal w jednym czasie z przybyciem do Mińska autora reformowanej gramatyki B. Taraszkiewicza, bez wiedzy i aprobaty tegoż. To już nie tylko brak niezbędnej w podobnym wypadku kurtuazji, lecz coś więcej. (…) Białorusini, zamieszkujący w Polsce, jak było do przewidzenia reformy sowieckiej nie uznali. Odbył się szereg protestów przeciwko rusyfikowaniu języka białoruskiego przez bolszewików”. Пасля ў Польшчу даходзілі чуткі пра арышт, а нават пра смерць Браніслава Тарашкевіча.

У Беларусі пра яго стала больш вядома толькі праз 20 гадоў – пасля 1956 г., калі 27 студзеня Ваенная Калегія Вярхоўнага суда СССР перагледзела справу па абвінавачанню Б. А. Тарашкевіча і спыніла яе „зза адсутнасці саставу злачынства”. Тады і пачалося вывучэнне яго біяграфіі і розных дзялянак яго дзейнасці. Разам з палітычнай адлігай загаварылася і пра Браніслава Тарашкевіча, пры тым амаль адначасова ў Беларусі і ў Польшчы. У 1964 г. пра першыя мінскія публікацыі пра яго згадала Аляксандра Бергман на старонках беластоцкай „Нівы”. Да 1964 г. у Беларусі паказаліся ў друку артыкулы пра яго як аўтара беларускай граматыкі Льва Мірачыцкага, Арсеня Ліса і Барыса Клейна – пра яго грамадска-палітычную дзейнасць. Аляксандра Бергман звярнула ўвагу на рознабаковасць падыходу да жыцця і дзейнасці Браніслава Тарашкевіча: «Знаёмячыся з творчасцю Б. Тарашкевіча, з усёй яго дзейнасцю, біяграфіяй, нават сёння цяжка сказаць, што ў ім перамагала: вучоны, вялікі рэвалюцыйны дзеяч, аратар, публіцыст? (…) Публікацыі, якія з’явіліся ў Мінску ў апошнія гады, абапіраюцца на шырокія крыніцы, пачэрпнутыя з архіваў, больш шырокія, чым гэта было раней, калі да значнай часткі важных матэрыялаў амаль ніхто не меў доступу. І ў гэтым найбольшае значэнне апошніх публікацый».

У 60-ыя гады перамагла тэндэнцыя, каб паказваць Браніслава Тарашкевіча як беларускага гарамадска-палітычнага дзеяча (стваральніка і старшыню Беларускай Сялянска-Работніцкай Грамады, пасла на сойм, вязьня польскіх турмаў), а не як мовазнаўцу, у тым ліку аўтара беларускай граматыкі. Магчыма абавязуючы БССР-аўскі правапіс у навучанні беларускай мовы і ў беларускіх выданнях у Польшчы  не спрыялі памяці Б. Тарашкевіча як мовазнаўцы і аўтара беларускай граматыкі.

У той час жыло яшчэ шмат людзей, якім Б. Тарашкевіч быў вядомай асобай, пра што пісаў Арсень Ліс, якога кніга „Браніслаў Тарашкевіч” выйшла друкам у Мінску ў 1966 г.: „Сярод старэйшых людзей у былой Заходняй Беларусі і сёння амаль не сустрэнеш чалавека, які б не ведаў імя Браніслава Тарашкевіча. Адны ўспамінаюць, што вывучалі родную мову па ягонай граматыцы, другім з даўніх год запала ў сэрца палымянае слова Тарашкевіча-дэпутата, сказанае ім на мітынгу, ці баявая антыўрадавая прамова ў польскім сейме, трэція сустракаліся з кіраўніком Беларускай сялянска-работніцкай грамады на суровых этапных шляхах панскіх астрогаў. Мужны і таленавіты абаронца інтарэсаў працоўных, выдатны арганізатар мас, вучоны-патрыёт, чалавек высокай культуры і абаяльнасці – такім быў слаўны сын беларускага народа Браніслаў Тарашкевіч, такім застаўся ён у памяці пакалення рэвалюцыйных барацьбітоў 20-30-х гадоў. Такім дораг ён нашчадкам”. Пра гэтае выданне пісала ў „Ніве” Аляксандра Бергман.

Захапіўшыся феноменам БСРГрамады і заадно Б. Тарашкевічам пра новыя знаходкі і распрацоўкі гэтай тэмы публікавала яна ў „Ніве” ды ў польскіх гістарычных часопісах. Шукала звестак у польскіх, беларускіх, літоўскіх і расейскіх архівах, шукала яго радні і знаёмых. Яшчэ ў 60-ыя гады пазнаёмілася м.інш. з яго першай і другой жонкамі, з вядомым беларускім паэтам Станіславам Шушкевічам, які сустрэў Б. Тарашкевіча ў 1937 г. у Мінскай турме, але на той час не смеў пра тое ёй сказаць. Толькі праз 24 гады 8 сакавіка 1988 г. ён пісаў Аляксандры Бергман: „Пані была ў нас тады, калі нельга было казаць праўду і трэба было прыслухацца, ці няма каго за дзвярыма… Сядзеў у старой турме (у Мінску) у паўпадвальнай камеры. Было нас чацвёра. Адзін сярод нас быў польскі камуніст і ўмеў шляхам перастуквання перамаўляцца цераз сцяну. Быў у камеры 15, а ў 16-й знаходзіўся Браніслаў Адамавіч (Тарашкевіч). Было гэта, наколькі помню, у пачатку чэрвеня 1937 года. Мы даведаліся, што Браніслаў прыйшоў увесь збіты. Сказаў, што не выжыве, што ўся яго бялізна ў крывавых плямах, што, здагадваецца, яго зноў павязуць у Маскву…”.

Гэты прыклад паказвае, як мянялася грамадска-палі­тычная сітуацыя ў Савецкай Беларусі, у СССР – у 1988 г. была там „перастройка” і „гласнасць”. Пачыналася гаварыць пра сталінскія рэпрэсіі, пачыналася беларускае нацыянальнае адраджэнне, вярталіся забытыя імёны беларускай гісторыі. Тады таксама ў 1990 г. у Беларусь вярнулася імя Францішка Аляхновіча, выдаліся яго творы, м. інш. „У кіпцюрох ГПУ”, у якім піша ён пра абмен на мяжы ў 1933 г. Загаварылася пра двух выдатных беларускіх дзеячаў як пра беларускі лёс у ХХ ст. А яшчэ Арсень Ліс у сваёй працы пра Б. Тарашкевіча не мог падаць прозвішча „абменніка”.

Тымчасам Браніслаў Тарашкевіч да гэтага часу існаваў ідэалагічна як грамадска-палітычны дзеяч, які змагаўся за правы працоўных Заходняй Беларусі і супраць палітыкі польскай дзяржавы.

Нягледзячы на ідэалогію ў 1968 г. у навуковы ўжытак уводзілася яго беларуская граматыка (у „Гісторыі беларускай літаратурнай мовы” І. Крамко, А. Юрэвіч, А. Яновіч), праўда – як гісторыя беларускай мовы з адназначнай ацэнкай яе значнасці ў развіцці беларускай літаратурнай мовы: „Асобнае месца сярод першых спробаў выпрацоўкі нормаў беларускай літаратурнай мовы займае „Беларуская граматыка для школ” Б. Тарашкевіча, першае выданне якой выйшла ў 1918 годзе. Яна прадстаўляе сабой першы і тым не менш вельмі ўдалы вопыт вылучэння асноўных заканамернасцяў беларускай мовы. Прапанаваная аўтарам фанетыка-граматычная сістэма беларускай мовы замацавалася як сістэма яе літаратурных нормаў. Граматыка Тарашкевіча на працягу 10 гадоў вытрымала 5 выданняў (апошняе, 5-е выданне 1929 г., значна пераробленае і пашыранае), доўга заставалася адзіным па сутнасці стабільным вучэбным дапаможнікам, на аснове якога ствараліся ў далейшым новыя падручнікі, працы і даследванні на беларускай мове. (…) Неабвержаным доказам правільнасці выбранага напрамку ў развіцці беларускай літаратурнай мовы служыць тое, што сучасная беларуская літаратурная мова адлюстроўвае ўсе галоўныя асаблівасці і нормы, вызначаныя ў свой час Тарашкевічам”. Факсімільнае выданне „Беларускай граматыкі для школ” з 1929 г. выйшла толькі ў 1991 г. у Мінску. Раней гэта было немагчымае, перад усім з увагі на тое, што беларускія эмігранцкія выданні карысталіся „тарашкевіцай”, а ў Беларусі абавязвала т.зв. „наркомаўка”, уведзеная паводле рэформы правапісу ў 1933 г. Таксама беларускія незалежныя выданні („саміздат”) у Беларусі з канца 80-ых гадоў пачалі карыстацца „тарашкевіцай”.

Аляксандра Бергман у Польшчы з пасіяй збірала звесткі пра Браніслава Барашкевіча і пісала пра іх у „Ніве”. Таксама ў гэтым беларускім тыднёвіку беларусаў у Польшчы шмат месца адводзілася яму пры нагодзе юбілеяў з нагоды дня нараджэння. Уладзімір Паўлючук адшукаў яго сям’ю ў Польшчы. У першым адрэзку пісаў: „Аб Браніславе Тарашкевічу, кіраўніку аграмаднай 100-тысячнай беларускай арганізацыі – Грамады, ведаем параўнальна мала. Пакуль што нямнога знойдзена дакументаў, якія б паказвалі жыццё і дзейнасць гэтага вялікага змагара беларускага народа. Не прэтэндуючы да пісання біяграфіі гэтага беларускага рэвалюцыянера, хацеў бы расказаць аб Браніславу Тарашкевічу такім, якім рысуецца ён у памяці блізкіх яму асоб: сястры, швагра, хроснага сына, вучаніцы”. Сястра Тэкля з мужам Геранімам Янкоўскім жыла ў Эльблёнгу і наведаў іх У. Паўлючук у снежні 1965 г. Сястра звярнула ўвагу на рэлігійнасць брата, які пасучы свінні насіў іконы і аддаваўся рэлігійным практыкам. Сям’я вырашыла, што павінен ён стаць ксяндзом і аддалі яго вучыцца. Але ён не хацеў быць ксяндзом.  Г. Янкоўскі ўспамінаў візіты ў хаце Тарашкевічаў кс. Яна Семашкевіча: „Калі прысутныя падвыпілі, Тарашкевіч пазіруючы ігру на скрыпцы і штурхаючы ксяндза локцем, пачаў прыпяваць: Ой, каб ксёндз жонку меў, ані піў бы, ані еў, ані еў бы, ані спаў бы, толькі жонку цалаваў бы”. Кс. заходзіў да бацькі і казаў яму: „Твой Бронцё пачаў рабіць нейкую рэвалюцыю ў сейме, каб ты ведаў, што ён там цяпер чаўпе. Ты пакрычы на яго, калі прыедзе, каб перастаў”. А той казаў бацьку: „Якую там, бацька, рэвалюцыю. (…) Я толькі хачу, каб была на свеце справядлівасць. Навошта вось, для прыкладу, прысылаюць нам войтаў аж з Познані, ці ж у нас няма сваіх людзей добрых? Або паліцыянтаў? А навошта такую армію ўтрымліваць, падаткі на яе плаціць? Няхай дадуць людзям свабоду, тады і армія непатрэбная стане”.

Пасля кастрычніцкай рэвалюцыі, калі Тарашкевіч у канцы 1918 г. завітаў у родныя ваколіцы сустрэўся з дваюрадным братам і хросным сынам, малодшым 16 гадоў, Пётрам Ганцэўскім, які жыў у вёсцы Вясёлая на Віленшчыне, 25 км ад Чарнулішак. У 1966 г. жыў ён у Кайкове каля Аструды і працаваў у мясцовым ГС. Быў у 1923 г. на вяселлі ў Тарашкевіча. Апошні раз П. Ганцэўскі бачыў Тарашкевіча на судзе ў Вільні, калі той „на пытанне аб месца жыхарства адказаў іранічна: турма, а на пытанне аб веравызнанні заявіў горда: няверуючы”. Б. Тарашкевіч адказваў брату на пытанне пра беларускую дзяржаўнасць: „Будзем мець, але толькі тады, калі будзем мець многа адукаваных людзей. Без адукацыі нічога не створым”.

У. Паўлючук знайшоў таксам і яго вучаніцу Надзею Касову, настаўніцу біялогіі у школе н-р 5 у Аструдзе: „Браніслаў Тарашкевіч належаў да людзей, якіх усе любяць. І мы яго любілі. На школьных урачыстасцях знаходзіўся ён заўсёды ў кругу разрадаванай, вясёлай моладзі, чалавек надзвычай дабрадушны з нягаснучай усмешкай на вуснах. Вучні беларускай гімназіі нідзе раней беларускай мовы не вучыліся, ведалі яны толькі віленскі беларускі дыялект, у якім параўнальна многа паланізмаў. Тарашкевіч не здаваўся, з гэтай жа дабрадушлівай ухмылкай цярпліва выпраўляў моўныя недахопы вучняў. Кніжак да навучання беларускай мовы амаль не было. Тарашкевіч найчасцей прыносіў з сабою кніжкі з хаты, вучні чыталі іх на ўроках, часта бралі з сабою дадому. Чыталі вершы Купалы, Коласа і іншых беларускіх пісьменнікаў. Часта Тарашкевіч чытаў вучням свае вершы проста са сшыткаў. Слухаючы ўспамінаў Надзеі Касовай аб добрадушнасці, спакойным настаўніку Браніславе Тарашкевічу, цяжка ўявіць сабе, што быў гэта той самы паслядоўны, непахісны рэвалюцыянер, якога палымяныя прамовы некалькі гадоў пазней узнялі беларускі люд на барацьбу з санацыйным рэжымам”.

На артыкулы У. Паўлючука адазвалася Вера Ніжанкоўская з Радашкавіч, першая жонка Б. Тарашкевіча, звяртаючы ўвагу на недакладнасці журналіста.

Да сёння невядома дзе пахаваны Б. Тарашкевіч. Упершыню ў 1957 г. стала вядома, калі памёр Б. Тарашкевіч. У даведцы аб рэабілітацыі пададзена была дата смерці 22 лістапада 1941 г. Такую дату падала Аляксандра Бергман у сваёй кнізе пра Б. Тарашкевіча. Толькі ў 1979 г. выявілася, што Б. Тарашкевіч у сапраўднасці быў расстраляны 29 лістапада 1938 г.

У 1967 г. на першай старонцы „Нівы” з нагоды 75-ых угодкаў Б. Тарашкевіча быў змешчаны яго здымак і рэкамендаваліся ўспаміны Мар’яна Пецюкевіча, які сустракаўся з Б. Тарашкевічам, калі той быў яго настаўнікам і дэпутатам польскага сойма . М. Пецюкевіч успамінаў яго як свайго настаўніка ў  Віленскай беларускай гімназіі, які правіў яго першыя паэтыцкія спробы. Сустракаўся з ім таксама ў яго роднай парафіі ў Лаварышках, дзе ксяндзом быў Янка Семашкевіч, а арганістам Янка Пазьняк.

А. Бергман была таксама ўдзячная М. Пецюкевічу за дапамогу ў распрацоўцы біяграфіі Б. Тарашкевіча. Як шмат ён ёй дапамог сведчаць яго лісты. Аляксандра Бергман вярнула памяць пра Браніслава Тарашкевіча ў Польшчы публікуючы пра яго кнігу ў 1977 г. „Rzecz o Bronisławie Taraszkiewiczu”, раней апублікаваўшы пра яго артыкулы ў „Ніве” і ў польскіх гістарычных часопісах. Ва ўступе да беларускага выдання гэтай кнігі, напісала пра свае зацікаўленні Б. Тарашкевічам: „Калісьці ў мяне спыталі, чым так прывабіла мяне асоба Браніслава Тарашкевіча, чаму гэтулькі часу аддаю збіранню матэрыялаў пра яго. Адказала і сёння паўтараю: прычыны належыць шукаць у ім самім, у гісторыі яго жыцця. Спачатку Тарашкевіч зацікавіў мяне толькі як заснавальнік і правадыр Беларускай Сялянска-Работніцкай Грамады. (…) Паступова, па меры збірання звестак, пераканалася, што не толькі гэты перыяд, але і ўсё жыццё Тарашкевіча было цікавае і ў многіх адносінах павучальнае, бо належаў ён да тых людзей з Віленшчыны, якія валодалі незвычайнай годнасцю і выключнымі здольнасцямі. Намер напісаць па магчымасці поўную біяграфію Браніслава Тарашкевіча з’явіўся ў ходзе бліжэйшага знаёмства з яго асобай. (…) Матэрыялы пра Браніслава Тарашкевіча пачала я збіраць з 60-х гадоў, але толькі ў 1972 годзе пашчасціла мне апублікаваць тое, што ў ранейшых варунках было не так проста зрабіць, – надрукаваць хоць бы нарыс з яго жыццяпісу”. У размове Георгія Валкавыцкага (галоўнага рэдактара беластоцкай «Нівы») з Аляксандрай Бергман, пасля выхаду яе кнігі пра Б. Тарашкевіча яна сказала пра яго значэнне: «Вучыцца ў яго можна ва ўсіх галінах, у якіх прымаў удзел, бо быў творчы. Перш за ўсё асоба. У кожных абставінах грамадскі і нацыянальны інтарэс ставіў вышэй асабістага. У цяжкіх хвілінах не вёў сябе пакутнікам, ахвярай часу, захаваў чалавечую годнасць. Усё рабіў з задавальненнем, цяжкасці яго ў пэўным сэнсе развесялялі і выклікалі добры настрой. Цяжкасці сустракаў з узнятай галавой». Кніга А. Бергман была перакладзена на беларускую мову толькі ў пачатку 90-ых гг. і выйшла ў Мінску толькі ў 1996 г., амаль 20 гадоў пасля польскага выдання. У «Слове да чытача» Арсень Ліс пісаў пры высокія вартасці кнігі: «рэч, бясспрэчна, актуальная. Актуальнасць манаграфіі польскай даследчыцы заключаецца перш-наперш у тым, што яна прысвечана аднаму з найбуйнейшых дзеячаў беларускага адраджэнска-вызваленчага руху навейшага часу. А. Бергман асэнсоўвае палітычны лёс Тарашкевіча на ўнікальна багатым дакументальна-архіўным матэрыяле, скрупулёзна сабраным у Варшаве, Вільні, Маскве. Гэта дазволіла даследчыцы глыбей прасачыць унутраныя пружыны грамадска-палітычных працэсаў 20-30-х гадоў, аб’ектыўней зразумець і больш выпукла паказаць вобраз аднаго з самых самаахвярных і трагічных барацьбітоў за суверэнную Беларусь. Надзённасць кнігі А. Бергман яшчэ і ў тым, што яна зноў жа грунтоўна асвятляе грамадаўскі рух, ля вытокаў якога стаяў Тарашкевіч. (…) Ацэнка ўкладу грамадаўскага руху ў палітычнае разняволенне беларускага народа яшчэ наперадзе. Зрэшты яна ў пэўнай меры выцякае і з даследаванняў А. Бергман, якія ў адрозненне ад эскападаў супроць БСР Грамады, зробленых у апошнія гады журналістамі, носіць не публіцыстычны, а навукова аргументаваны характар. Няма сумніву, што беларускі вызваленчы рух, пазначаны этапам Беларускай сялянска-работніцкай грамады, быў і застаецца прыкметнай вехай на ахвярным шляху беларусаў да свабоды».

Аляксандра Бергман увяла Б. Тарашкевіча перад усім у беларускую гістарычную сведамасць у Польшчы. З чытачамі «Нівы» дзялілася сваімі знаходкамі і думкамі. Б. Тарашкевіч, як правадыр БСР Грамады, якая у палавіне 20-ых гадоў цешылася вялікай папулярнасцю на Беласточчыне, ставаў таксама блізкім нашчадкам быўшых грамадоўцаў. Таму з нагоды чарговых круглых угодкаў з дня нараджэння паяўляліся пра яго артыкулы ў «Ніве» і ў «Беларускіх каляндарах».

Зацікаўленне А. Бергман Б. Тарашкевічам мела яшчэ і звычайнае людское, эмацыйнае вымярэнне. Калі ў 1989 г. у Маскве памерла другая жонка Б. Тарашкевіча Ніна Аляксандраўна, А. Бергман напісала пра яе ў «Ніву»: «Яе супольнае жыццё з Браніславам Тарашкевічам не працягвалася доўга – ад 1934 года да мая 1937 г., калі Браніслава Тарашкевіча і Ніну Аляксандраўну арыштавалі ў іх маскоўскай кватэры. Якія ж былі гэта гады! Мала сказаць: цяжкія. Усё, аб чым марыў Тарашкевіч, калі ў польскай турэмнай камеры, у 1933 г., даведаўся, што будзе абменены ў СССР, – усё знявечылася. Марыў аб працы ў Беларусі і для Беларусі – а мусіў жыць у Маскве, працаваць у Міжнародным аграрным інстытуце – ён, адзін з найбольшых беларускіх філолагаў, член Акадэміі Навук БССР. Марыў аб сустрэчы з сябрамі, таварышамі па барацьбе, а толькі пасля прыбыцця ў Маскву даведаўся, што ўсе дзеячы «Грамады» і «Змагання» – арыштаваны і палічаны агентамі польскай разведкі. Ці Ніна Аляксандраўна ўсведамляла сабе цэлую трагедыю сітуацыі? Адчувала яго боль. Рабіла ўсё, каб не адчуваў адзіноцтва, стварыла для яго сямейную атмасферу і стала для яго ў гэты страшны час самым блізкім чалавекам. (…) Якім дарагім быў для яе Браніслаў Тарашкевіч, ведаем таксама з яе гераічнага змагання, да апошніх дзён жыцця, за выратаванне літаратурнай спадчыны Тарашкевіча. Неадкладна пасля атрымання дакумента аб яго рэабілітацыі, ужо ў 1957 (!) годзе паехала ў Мінск з рукапісам яго перакладу «Пана Тадэвуша» Міцкевіча і на працягу многіх год змагалася за яго выданне, чаго наканец дачакалася. Праўда, працягвалася гэта 24 гады! Але – дачакалася. Гэты рукапіс выратаваны толькі дзякуючы таму, што схавала яго ў сваёй сястры. У гэтым жа 1957 годзе Ніна Аляксандраўна пачала барацьбу за адшуканне калонак і машынапісу перакладу «Іліяды» Гамера на беларускую мову. (…) Варта тут яшчэ ўспомніць што ў 1976 годзе Ніна Аляксандраўна гасцявала ў Варшаве, была госцем і Беластока. І што было для яе асаблівым перажываннем – наведанне Агульнаадукацыйнага ліцэя  ў Бельску-Падляшскім імя яе мужа. (…) Яе прыезд да нас прынёс ёй многа хвалявання, а нам паказалася цудоўнай і інтэлігентнай жанчынай, якая была для Браніслава Тарашкевіча не толькі добрай жанчынай, але і найбліжэйшым прыяцелем на цяжкім этапе яго жыцця».

А. Бергман падтрымлівала таксама сувязі з першай жонкай Б. Тарашкевіча – Верай Андрэеўнай Ніжанкоўскай. Упершыню едучы ў беларускія бібліятэкі і архівы у канцы 80-ых гадоў атрымала я адрас В. Ніжанкоўскай з просьбай наведаць яе і перадаць падарак ад А. Бергман. Мне не верылася на той час, што жонка Б. Тарашкевіча магла быць у жывых. Дзякуючы А. Бергман на працягу 10 апошніх гадоў яе жыцця я шмат разоў наведвала  В. Ніжанкоўскую, дзякуючы якой гісторыя беларускага нацыянальнага руху і постаць яе мужа ставаліся жывымі. Жыла яна надзеяй на стварэнне музея ў сваім быўшым доме, які улады адабралі за савецкім часам. Разрысоўвала планіроўку, захоўвала экспанаты. Вера Ніжанкоўская памерла 6 мая 1998 г. так і не дачакаўшыся музея. Варта згадаць, што дзякуючы Аляксандры Бергман пасля яе смерці, на выдадзеныя ў 2005 г. «Лісты» М. Пецюкевіча, адгукнулася прафесар акулістыкі з Вроцлава Ганна Ніжанкоўская, якой сям’я, асабліва сын, гадамі шукалі звестак пра Уладзіслава Ніжанкоўскага, які расстаўся са сваёй першай жонкай і ажаніўся з Верай Тарашкевічыхай. Ад мяне даведаліся пра яго дачку Ірыну з Радашкавіч і змаглі з ёй пазнаёміцца. Б. Тарашкевіч таксама стаўся ім блізкай асобай, вядомай як аўтар беларускай граматыкі.

У выніку да 125-ых годкаў нараджэння Б. Тарашкевіча можна задумацца над яго месцам ў беларускай гістарычнай памяці. Часта пры ім паяўляюцца такія акрэсленні: «нязнаны», «забыты», што аддае яго прысутнасць у сведамасці беларусаў. «Для адных гэты чалавек – бацька беларускай граматыкі, для іншых – камуніст і агент Камінтэрна» – напісаў Ігар Мельнікаў. «Сярэдні малады мінчанін не ўмее сказаць зашмат і пра патрона (Б. Тарашкевіча – прып. Л. Г.), а можа нават і нічога» – напісаў Мацей Халадоўскі ў беластоцкай «Ніве», апошні раз успамінаючы Б. Тарашкевіча ў 2015 г. пры нагодзе кастынгу да спэктакля па п’есе Эльдара Бякірава «Браніслаў Тарашкевіч». П’есу пра Б. Тарашкевіча «Арышт» напісаў таксама свайго часу Сакрат Яновіч пад уплывам кнігі А. Бергман, якая выйшла ў Польшчы ў 1977 г. Пісаў яе на працягу 20 гадоў, а пасля паслаў у Акадэмічны тэатр імя Якуба Коласа ў Віцебск. Там яе паставілі пад загалоўкам «От цо да» і ў 2002 г. прывезлі ў Крынкі, Бельск і Гайнаўку на Беласточчыне. Прысутны на спектаклі аўтар сказаў: «Здзіўлены, гэта больш чым урадаваны, бо жыццё Тарашкевіча – цэлая эпоха, мініяцюрны лёс усіх нас, лёс ад якога нельга ўцячы». У 1958 г. Багдан Падоскі, следчы суддзя ў працэсе БСРГ, які праслухоўваў Б. Тарашкевіча, успамінаў яго: «Formalnym i faktycznym przywódcą Hromady był Bronisław Taraszkiewicz, poseł na Sejm. (…) Był jednym z twórców współczesnego języka białoruskiego i autorem jego gramatyki. Była to jednostka nieprzeciętna i ideowa. (…) Podkreślał, że pragnie, aby nie zaginęła prawda historyczna o pierwszej w dziejach narodu białoruskiego masowej organizacji politycznej. (….) Stwierdził, że jako działacz niepodległościowy białoruski naśladował świadomie Józefa Piłsudskiego, który walcząc o niepodległość Polski posługiwał się socjalistycznymi hasłami społecznymi, jako narzędziem do pozyskania mas ludowych dla idei niepodległości. Zastąpił on jedynie hasła socjalistyczne hasłami komunistycznymi, jako współcześnie bardziej, zdaniem jego, atrakcyjnymi. Natomiast jeśli chodzi o praktyczną akcję polityczną, Taraszkiewicz uznał za godną naśladowania metodę biernego oporu Gandhiego i dlatego zdecydował się na propagowanie haseł niepłacenia podatków i odmowy rekruta. Jestem przekonany, że wyjaśnienia Taraszkiewicza były zgodne z prawdą i odzwierciedlały jego sposób myślenia”.

 

Лена Глагоўская

Minął miesiąc (12/2017)

Дуэт „Чачэрская лютня” – лаўрэат гран-пры сёлетняга фестывалю „Бардаўская восень” (Радыё Рацыя)

W regionie. W dniach 3-5 listopada w Bielsku Podlaskim odbył się 24. Festiwal Białoruskiej Poezji Śpiewanej i Piosenki Autorskiej „Bardaŭskaja Vosień 2017”. Jak co roku składał się części konkursowej oraz koncertów gwiazd. Grand Prix festiwalu otrzymał duet Czaczerskaja Lutnia z Białorusi, nagrodę Białoruskiego Radia Racyja – zespół Kolir, nagrodę ufundowaną przez Stowarzyszenie Koalicja Bielska – Anna Bielawska oraz Katarzyna Chmur, nagrodę publiczności – Katarzyna Chmur, nagrodę jury – Zespół Helious. Wśród gwiazd festiwalu znaleźli się m.in. Bosae Sonca, Jauhien Barysznikau, Aleś Kamocki, ILO&friends, Źmicier Wajciuszkiewicz & W-Z Orkiestra, NAVI BAND. Koncertów posłuchać można było nie tylko w Bielsku, ale też w Białymstoku, Hajnówce, Narwi, Narewce i Orli. Organizatorem imprezy jest Szczyty – Związek na rzecz Edukacji i Promocji Kultury Białoruskiej. Imprezę zrealizowano dzięki dotacji Ministra Spraw Wewnętrznych i Administracji, przy wsparciu z budżetu miasta Białegostoku oraz Urzędu Marszałkowskiego Województwa Podlaskiego.

Wojewoda podlaski wystąpił do bielskiego samorządu z wnioskiem o zdekomunizowanie niewielkiej ulicy Bronisława Taraszkiewicza w Bielsku Podlaskim. Twórca białoruskiej ortografii i ofiara systemu stalinowskiego, a wcześniej poseł na Sejm w II Rzeczpospolitej, znalazł się na liście do dekomunizacji Instytutu Pamięci Narodowej. Burmistrz Bielska w wypowiedzi dla jednej z gazet powiedział, że działania te odbiera jako element ataków na mniejszość białoruską mieszkającą na Podlasiu. Warto zaznaczyć, iż na ziemi bielskiej Białorusini w wielu gminach stanowią przygniatającą większość mieszkańców. Również w Hajnówce ulice noszące nazwy innych białoruskich klasyków – Janki Kupały i Jakuba Kołasa – powinny zdaniem IPN zostać zmienione przez tamtejszy samorząd. Działania wojewody i IPN ostro skrytykowali działacze samorządowi, jak i całe środowisko mniejszości białoruskiej na Podlasiu.

Сімвалічныя беларускія Дзяды ў Беластоку
1 лістапада на праваслаўных могілках на Выгодзе ў Беластоку ў дзень каталіцкага Дня Усіх святых упершыню сімвалічна адзначаны былі і традыцыйныя беларускія Дзяды. Сарганізавала іх эмігранцкая Беларуская нацыянальная памяць, якая дзейнічае ў Беластоку, а кіруе ёю Аляксей Трубкін. Удзельнікі наведалі магілы, у якіх пахаваны вядомыя беларускія дзеячы – м.інш. Кастусь Кіслы, Мікола Чарнецкі, Юрка Геніюш, Мікола Гайдук.

8 listopada w monasterze Zwiastowania NMP w Supraślu zainaugurowano cykl wykładów „Supraskie środy”. Co tydzień do 20 grudnia będzie można wysłuchać wykładów dotyczących prawosławia. Pierwszą prelekcję wygłosił biskup supraski Andrzej (Borkowski).

Film Jerzego Kaliny „Bieżeńcy. 1915-1922” objeżdża Podlasie i nie tylko. 12 listopada odbyła się jego projekcja, połączona ze spotkaniem z reżyserem, w Hajnówce, 17 listopada w Bielsku Podlaskim, a 18 w Gródku. Wcześniej, 5 listopada, obraz zawitał do Centrum Kultury Prawosławnej w Warszawie, a 29 października w Grodnie odbyła się jego pierwsza projekcja w Białorusi.

10 listopada w ramach klubu dyskusyjnego w Piwnicy Kulturalnej Stowarzyszenia na rzecz Dzieci i Młodzieży Uczących się Języka Białoruskiego AB-BA odbyło się spotkanie z Agnieszką Prymaką – „pasjonatką przyrody, znawczynią, poszukiwaczką i zbieraczką ziół, nauczycielką, organizatorką warsztatów dla spragnionych tajemnej wiedzy, propagatorką naturalnych metod leczenia i profilaktyki, autorką naturalnych maści, kremów, nalewek, herbat” – jak czytamy w informacji zamieszczonej przez organizatorów wydarzenia.

W połowie listopada z funkcji dyrektora Białowieskiego Parku Narodowego została odwołana Olimpia Pabian. Objęła ona stanowisko w maju ubiegłego roku po Mirosławie Stepaniuku, odwołanym z kolei przez ministra Szyszkę 30 listopada 2015 r. Z informacji prasowych wynika, że Olimpia Pabian wypowiedzenie dostała bez podania przyczyny. Nieoficjalnie mówi się jednak, że przyczyną odwołania był jej sprzeciw wobec planów odstrzału żubrów.

Падпішыцеся пад петыцыяй у адрас Еўрапейскай камісіі
У Польшчы як і ў іншых еўрапейскіх краінах апошнім часам ўзняліся нацыяналістычныя зрухі, якія трывожаць нацыянальныя меншасці. Сітуацыя робіцца вельмі складанай і пагражае наогул захаванню іх тоеснасці. Відаць гэта і ў нас, бо, скажам, маршы польскіх нацыяналістаў многіх беларусаў вельмі палохаюць.
Патрывожаны таксама польскія немцы, таму іхнія арганізацыі нядаўна выйшлі з ініцыятывай накіраванай да ўсіх меншасцей у краіне сабраць подпісы пад адпаведнай петыцыяй і выступіць з ёю да Еўрапейскай камісіі з мэтай увядзення на ўзроўні Еўразсаюза заканадаўства, якое лепш спрыяла б меншасцям. Нямецкая мяншыня ўключылася ў такую акцыю еўрапейскай Федэральнай Уніі нацыянальных групаў Еўропы. Саюз нямецкіх грамадска-культурных аб’яднанняў у Польшчы з’яўляецца членам гэтай арганізацыі і звярнуўся ён падтрымаць ініцыятыву між іншым да Беларускага грамадска-культурнага таварыства.
У петыцыі гаворыцца перадусім, каб Еўрапейскі саюз абавязаў членскія дзяржавы да аховы і падтрымкі нацыянальных меншасцяў, іх культурнай і моўнай тоеснасці. Ініцыятары заклікаюць таксама стварыць меншасным арганізацыям доступ да грошай з бюджэту Еўрасаюза на ахову рэгіянальных і меншасных моў.
Каб Еўрапейская камісія разглядзела петыцыю трэба не менш мільёна подпісаў з прынамсі сямі краін Еўрапейскага саюза. Для меншасных арганізацый у Польшчы пастаўлена заданне сабраць як мінімум 38,5 тыс. подпісаў. Саюз польскіх немцаў рэкамендуе збіраць іх падчас усіх мерапрыемстваў, арганізаваных меншаснымі арганізацыямі. Подпісы будуць збірацца да канца студзеня.
Улады БГКТ, атрымаўшы ліст з просьбай ад польскіх немцаў, фармуляры разаслалі самаўрадам усіх гмінаў, у якіх пражывае беларуская меншасць. Але гэтага будзе мала з увагі на недастатковую беларускую нацыянальную сведамасць у нашых гмінах. Таму варта было б паўтарыць акцыю, якую ўсе беларускія арганізацыі згодна і надзвычай актыўна правялі перад першым перапісам насельніцтва з пытаннем пра нацыянальнасць. Поспех гэтай ініцыятывы даказвае, што можна было б зрабіць так і цяпер. І яшчэ папрасіць падтрымкі і дапамогі з боку Царквы.

16 listopada w Bielskim Domu Kultury odbył się spektakl „Dzień dobry Jarosławie Wasiliewiczu”. To grana po białorusku sztuka opowiadająca o Jarosławie Kostycewiczu, twórcy i dyrektorze białoruskiego liceum w Bielsku Podlaskim. W spektaklu grali bielscy licealiści pod artystycznym kierownictwem Joanny Troc.

18 listopada w Muzeum Małej Ojczyzny w Studziwodach odbyła się prezentacja koncepcji rewitalizacji cmentarzy z okresu I wojny światowej z Bielska Podlaskiego i okolic, przygotowanej przez dr Tatianę Misijuk z Politechniki Białostockiej. Przedstawiła ona wizualizacje nekropolii w bielskich dzielnicach Hołowiesk oraz Studziwody, Hryniewiczach Dużych, Orzechowiczach, Rajsku, Augustowie, Gregorowcach, Topczykałach i Orli. Uczestnicy spotkania wysłuchali białoruskich i rosyjskich pieśni żołnierskich oraz rekruckich, po czym udali się na cmentarz wojenny w Studziwodach, gdzie spoczywa ponad tysiąc żołnierzy rosyjskich i niemieckich, poległych w dniach 17-22 sierpnia 1915 r. w czasie bitwy o Bielsk.

W dniach 17-19 listopada w cerkwi Zmartwychwstania Pańskiego w Siemiatyczach odbył się XVI Międzynarodowy Przegląd Pieśni Religijnych i Parareligijnych. Wzięły w nim udział w sumie 23 zespoły i chóry miejskie i wiejskie, amatorskie i profesjonalne, z Polski i Białorusi.

Logo województwa podlaskiego, autorstwa Leona Tarasewicza, pojawiło się na ścianie nowego dworca autobusowego w Białymstoku. Pikselowy, kolorowy żubr, który od kilku lat jest symbolem Podlasia, będzie witał (i żegnał) podróżujących autobusami, widoczny też będzie z dworca kolejowego. Cały nowy dworzec zostanie oficjalnie otwarty i oddany do użytku do połowy grudnia.

W dniach 9-23 listopada w Liceum Plastycznym w Supraślu oglądać można było wystawę „Leon Tarasewicz. Prace szkolne 1972-1977”, prezentującą rysunki, szkice, obrazy olejne i akwarele tego wybitnego malarza, jednego z absolwentów supraskiej szkoły. 23 listopada, na zakończenie ekspozycji, odbyło się spotkanie z artystą. Organizatorem wystawy, oprócz Liceum Plastycznego, były Galeria Krynki i Fundacja Villa Sokrates.

Tego samego dnia w Muzeum Rzeźby im. Karnego w Białymstoku, gdzie można było oglądać wystawę prac Jerzego Nowosielskiego „…I żałuję, że Jerzy nie jest tutaj”, odbył się wykład Krystyny Czerni o architektonicznych realizacjach Nowosielskiego i jego architektonicznym niespełnieniu. Krystyna Czerni jest krytykiem i historykiem sztuki, znawczynią twórczości Nowosielskiego, autorką biografii artysty „Nietoperz w świątyni”, która w 2012 r. znalazła się w finale Nagrody Nike.

10 listopada w Centrum Kultury Prawosławnej w Białymstoku odbyła się prezentacja książki „Jestem bo wrócili. Przywracanie pamięci w setną rocznicę bieżeństwa”. Spotkanie, prowadzone przez Katarzynę Popławską z TVP Białystok, cieszyło się wielkim zainteresowaniem, sala została szczelnie wypełniona goścmi. Zgromadzeni wysłuchali refleksji redaktorów publikacji, a przede wszystkim mogli wziąć udział w ciekawej dyskusji. Wielu uczestników podzieliło się rodzinnymi wspomnienia, wykazując tym samym żywą pamięć o wydarzeniach sprzed ponad stu lat.
Publikacja jest plonem konkursu, organizowanego przez portal internetowy Biezenstwo.pl i stowarzyszenie OrthNet w setną rocznicę bieżeństwa. Znalazły się w niej – na ponad trzystu stronicach – prace nadesłane na ten konkurs. Zostały one podzielone na rozdziały: relacje, dokumenty, próby literackie, w języku przodków, prace plastyczne. Cennym dodatkiem jest płyta DVD z trzema filmami, w tym poruszającym serca widzów spektaklem w reżyserii Joanny Troc „Bieżeńcy” oraz „Бьженская газета”. Ponadto znalazły się książce pokonkursowe refleksje i odszukane dokumenty autorstwa laureatów i redaktorów.
Książka ukazała się staraniem redaktorów Katarzyny Sawczuk, Anny Kondratiuk, Anny Szerszunowicz przy cennym wsparciu Anety Prymaki-Oniszk i Aleksandra Wasyluka. Wydawcą jest stowarzyszenie OrthNet. Dzięki nim z kilkudziesięcioma rodzinnymi relacjami zapozna się szerokie grono czytelników. Ich wspomnienia wejdą do naszej wspólne, zbiorowej historii.
Książki w formie drukowanej dostać już nie sposób, kilkaset jej egzemplarzy zostało rozdanych zainteresowanym. Całość można jednak pobrać ze strony www.biezenstwo.cerkiew.pl
Wiesław Choruży

Podczas prezentacji książki „Jestem bo wrócili. Przywracanie pamięci w setną rocznicę bieżeństwa” sala Centrum Kultury Prawosławnej w Białymstoku była szczelnie wypełniona publicznością (Фота Вячаслава Харужага)

Ukazała się publikacja „Jestem, bo wrócili. Przywracanie pamięci w setną rocznicę bieżeństwa”, będąca zbiorem prac, które napłynęły na konkurs pod tym samym tytułem, ogłoszony w 2015 r. Projekt „Jestem, bo wrócili” został dofinansowany ze środków Muzeum Historii Polski w Warszawie w ramach programu „Patriotyzm jutra” oraz ze środków Urzędu Marszałkowskiego Województwa Podlaskiego. Jego organizatorem jest stowarzyszenie OrthNet.

Ukazała się książka autorstwa śp. o. Grzegorza Sosny i wdowy po nim Antoniny Troc-Sosny pt. „Hierarchia, kler i pracownicy Kościoła prawosławnego w XIX-XXI wieku w granicach II Rzeczypospolitej i Polski powojennej”. Jest to drugie, uaktualnione wydanie (pierwsze ukazało się przez pięciu laty). Książka liczy 1008 stron, zawiera 16 869 nazwisk duchownych i świeckich (w tym 136 hierarchów) oraz 1 307 fotografii.

Радыё Рацыя

Юбілей „Рэха Пушчы”
У гэтым годзе мінула 35 гадоў сцэнічнай дзейнасці вядомага на Беласточчыне калектыву песні „Рэха Пушчы” з Гайнаўкі. З гэтай нагоды ў Гайнаўскім дому культуры адбыўся ўрачысты юбілейны канцэрт.
З 1982 г. калектыў, праз які прайшла ўжо амаль сотня спевакоў, даў 570 канцэртаў на Падляшшы, у Польшчы, Беларусі і іншых краінах. Да 2007 г. дзейнічаў як Беларускі калектыў песні Гайнаўскага дому культуры. Пасля 25 гадоў дзейнасці калектыву прысвоена было імя „Рэха Пушчы”. З 2004 г. яго музычным кіраўніком з’яўляецца Аліна Негярэвіч.
Падчас юбілейнага канцэрту апрача „Рэха Пушчы” выступілі іншыя калектывы з Гайнаўскага дому культуры, а таксама „Вербніца” з Пружан у Беларусі. Мы таксама віншуем гайнаўскі калектыў з юбілеем.

Szybko wzrasta liczba legalnie pracujących na Podlasiu Białorusinów. W 2017 r. podlaskie urzędy wydały naszym wschodnim sąsiadom 600 pozwoleń na pracę. To niemal dwa razy więcej niż w 2015 r. Największy odsetek stanowią kierowcy w transporcie międzynarodowym oraz przedstawiciele zawodów budowlanych, takich jak cieśla szalunkowy, tynkarz, zbrojarz. Znajdziemy wśród nich także operatorów maszyn i urządzeń produkcyjnych, robotników gospodarczych oraz osoby pracujące w charakterze pomocy domowej i opiekunki. Jak podaje Główny Urząd Statystyczny, ostatnie lata to także bardzo wyraźny wzrost liczby Białorusinów, którzy zdecydowali się na studia w Polsce.

Беларускі абрад на сцэне
Як штогод у лістападзе на Беласточчыне прайшлі агляды беларускіх абрадаў. Арганізатар – Беларускае грамадска-культурнае таварыства арганізаваў іх у сваёй сядзібе ў Беластоку, у Бельскім доме культуры, а таксама ў Грабаўцы ў гміне Дубічы-Царкоўныя. Публіка магла паглядзець сцэнкі ў выкананні беларускіх калектываў – моладзі і дарослых. Былі гэта м.інш. „Хрысціны”, „Дзіцячыя гульні”, „Гуканне вясны”, „Шаткаванне капусты”.

Nielegalną bimbrownię w puszczy w okolicach Gródka zlikwidowali funkcjonariusze podlaskiej Służby Celno-Skarbowej. W ręce mundurowych wpadło 270 litrów nielegalnego alkoholu oraz aparatura do jego produkcji. Co ciekawe, sprzęt bimbrowników zamontowany był na kołowej platformie, co umożliwiało szybką zmianę miejsca organizowania produkcji alkoholu. Zatrzymano dwóch mężczyzn w wieku 27 i 28 lat. Grożą im teraz wysokie grzywny.

Інвестыцыйны ўздым
Пасля трохгадовага спавальнення на Падляшшы як і ва ўсёй Польшчы рушылі ўрэшце з месца буйныя інвестыцыі самаўрадаў ды фірмаў. Звязана гэта перадусім з запускам еўрапейскіх праграм, размяркоўваючых грошы з бягучай фінансавай перспектывы Еўрасаюза. Дзякуючы таму напрыклад пачаўся рамонт адрэзка ваяводскай дарогі паміж Беластокам і Гайнаўкай. 8,4 кіламетра дарогі з Заблудава ў Жыўкова будзе пабудаваны да чэрвеня 2019 г.
Радны ваяводскага сойміка сказаў для Радыё Рацыя, што такая інвестыцыя „стане стымулам для развіцця прадпрымальніцтва і спрычыніцца да таго, што з беларускіх праваслаўных рэгіёнаў людзі не будуць з’язджаць, а моладзь будзе вяртацца на вёску”.
Затрымаць людзей на месцы неабходна, каб была праца. З гэтым таксама ёсць штораз лепш. Вось буйное прадпрыемства Пронар з Нарвы адкрыла ў лістападзе ўжо сваю сёмую фабрыку. На гэты раз у Гайнаўцы. Працу знайшло 50 працаўнікоў, а ў будучыні можа быць іх 400. Аднак, могуць быць з гэтым праблемы, бо для Сяргея Мартынюка, уласніка і кіраўніка фірмы, найбольшай праблемай ёсць тое, што менавіта не хапае людзей да працы.

Афіцыйны старт пабудовы дарогі Заблудаў – Жыўкава (Радыё Рацыя)

 

W kraju. 2 listopada Stowarzyszenie Białoruska Pamięć Narodowa zorganizowało w Warszawie dla mieszkających tam Białorusinów obchody święta Dziadów, podczas którego czci się zmarłych przodków. Cała grupa odwiedziła wspólnie groby wybitnych Białorusinów, którzy pochowani są w Warszawie. W akcji wziął udział Zianon Paźniak, były kandydat na prezydenta Białorusi, przebywający na emigracji przewodniczący Konserwatywno-Chrześcijańskiej Partii Białoruski Front Ludowy.

17 listopada przybyły do Polski relikwie św. Nektariusza z Eginy. Po jednodniowym pobycie w Warszawie trafiły do Białegostoku, skąd przewieziono je jeszcze do monasterów w Supraślu, Zwierkach, Sakach, na Świętej Górze Grabarce, a stamtąd raz jeszcze do Warszawy i do Stanisławowa. Św. Nektariusz (Anastasios Kefalas) urodził się 1 października 1846 r. w Silivrii Frakijskiej (niedaleko od Konstantynopola). Jeszcze za życia zyskał sławę cudotwórcy i jasnowidza, do którego udawały się rzesze wiernych z całej Grecji. Zmarł w 1920 r. Jego kanonizacja odbyła się w Konstantynopolu 20 kwietnia 1961 r.

22 listopada w warszawskim klubie Stodoła odbyła się dziesiąta edycja dorocznych koncertów „Solidarni z Białorusią”. Oprócz polskich wykonawców wystąpiły grupy z Białorusi TonqiXod oraz Glitchhh i gość z Ukrainy – zespół Żadan i Sabaki. Imprezę zorganizowała Inicjatywa Wolna Białoruś.

Zwycięzcy październikowego Wielkiego Testu o Europie – koresponden-tka Wiadomości TVP Dominika Ćosić i dziennikarz Biełsatu Siarhiej Pielasa – podzielili nagrodę, 30 tysiecy złotych, na dwie części. Połowę przekazali stowarzyszeniu Wioski Dziecięce S.O.S. w Polsce, drugą – w Białorusi. Tam wsparcie otrzymała Wioska Dziecięca S.O.S. w Baraulianach, a pomoc trafi do dzieci chorych na raka. W Polsce pieniądze zostaną przeznaczone na organizację świąt Bożego Narodzenia dla sierot. Stowarzyszenie SOS Wioski Dziecięce to działająca w 135 krajach dobroczynna organizacja pozarządowa. Pomaga opuszczonym i osieroconym dzieciom.

Powstało Wirtualne Muzeum Tadeusza Kościuszki. Można w nim obejrzeć interaktywne mapy, zeskanowane laserowo trójwymiarowe modele źródeł historycznych i artefaktów należących do Kościuszki, filmy animowane. Rok 2017 UNESCO ogłosiło rokiem Tadeusza Kościuszki (w październiku minęło równo 200 lat od jego śmierci).

 

W Republice Białoruś. 29 listopada przed siedzibą Komitetu Bezpieczeństwa Państwowego (KGB) w Mińsku odbyła się rocznicowa akcja, poświęcona pamięci ponad 130 białoruskich poetów, pisarzy, naukowców i działaczy społecznych, rozstrzelanych w nocy z 29 na 30 października 1937 r. Inicjatorem wydarzenia, w którym uczestniczyło około dwudziestu osób, był były kandydat na prezydenta Mikoła Statkiewicz. Przez całą noc nad zbiorowymi grobami w Kuropatach aktywiści Młodego Frontu czytali dzieła białoruskich poetów, zabitych w 1937 r.

Беларусь прыцягвае польскіх інвестараў
24 лістапада ў Ваўкавыску прайшоў эканамічны форум „Крок насустрач”, якога мэтай было заахвоціць фірмы з Польшчы (Падляшша) інвеставаць у Беларусі. Ініцыятарам форума быў Ваўкавыскі раённы выканаўчы камітэт і асабіста яго старшыня Міхал Сіцько. Арганізацыйным партнёрам з Польшчы быў Падляшскі клуб бізнесу ў Беластоку, які запрасіў да ўдзелу некалькіх прадпрымальнікаў. Падчас форума яго ўдзельнікі прадставілі магчымасці інвеставання на Ваўкавышчыне. Была падпісана таксама дамова аб супрацоўніцтве паміж Ваўкавыскім цэнтрам падтрымкі прадпрымальніцтва і Падляшскім клубам бізнесу. У той жа дзень такі ж форум прайшоў таксама ў Гродне. Чыт. на 3-ай стар.
На здымку: Пагадненне аб супрацоўніцтве падпісваюць дырэктар Ваўкавыскага цэнтра падтрымкі прадпрымальніцтва Надзея Прохар і старшыня Падляшскага клуба бізнесу Рышард Івашкевіч

Фота Юркі Хмялеўскага

31 października w Mińsku wręczono nagrodę literacką im. Jerzego Giedroycia za 2016 r. Jej laureatem został Źmicier Bartosik, urodzony w 1969 r. bard oraz pisarz. Nagrodzona książka „Byŭ u pana wierabiejka hawaruszczy” to cykl reportaży, dokumentujących jego wieloletnie wędrówki dziennikarskie. Autor zebrał razem historie, które ich świadkowie odważyli się opowiedzieć dopiero u schyłku życia. Niezależny „Swabodny Teatr” wystawił na podstawie tej książki własny spektakl. Nagroda literacka imienia urodzonego w Mińsku Jerzego Giedroycia jest wręczana od 2011 roku. Laureat otrzymuje 5 tys. euro, ufundowane przez Ambasadę RP w Mińsku, Białoruskie Pen-Centrum oraz Związek Pisarzy Białoruskich.

1 listopada miński sąd skazał poetę i polityka Uładzimira Niaklajewa na 10 dni aresztu. Byłego kandydata na prezydenta uznano winnym wezwania do „udziału w nielegalnym zgromadzeniu”. Mowa tu o tzw. Marszu Oburzonych Białorusinów 2.0, który 21 października przeszedł przez Mińsk. Feralne słowa Nieklajew wypowiedział podczas wywiadu dla Telewizji Biełsat.

1 listopada w Witebskim Centrum Sztuki Współczesnej otwarto wystawę, której częścią była instalacja, przedstawiająca głowę Lenina zrobioną z wieprzowej galarety. Jej autorką jest Anastasia Hanczarowa. Po kilku dniach ten element ekspozycji został jednak usunięty, a kierownictwo placówki zapowiedziało, że „kończy współpracę z artystką”. Zdaniem artystki, jej praca zniknęła na polecenie wydziału kultury Witebskiego Komitetu Wykonawczemu jako zbyt prowokacyjna.

2 listopada w mińskiej Galerii Michaiła Sawickiego odbyła się prezentacja numeru białoruskiego pisma „Mastactwa”, poświęconego polskiej kulturze i sztuce. Jednym z głównych bohaterów numeru jest warszawska Zachęta – Narodowa Galeria Sztuki. Białoruscy czytelnicy będą mogli także przeczytać o festiwalu „Warszawska Jesień”, obchodzonym w 2017 roku 100-leciu polskiej awangardy, polskim plakacie, jazzie i muzyce elektronicznej. Zamieszczono także wywiady z wybitnymi postaciami kultury – m.in. dyrektorem artystycznym Teatru Narodowego Janem Englertem, dyrektorem Teatru Polskiego Andrzejem Sewerynem, grafikiem Ryszardem Kają. Projekt stworzyły wspólnie redakcja pisma „Mastactwa” i Instytut Polski w Mińsku

5 listopada Białoruska Partia Konserwatywno-Chrześcijańska zorganizowała w Mińsku marsz pamięci ofiar represji stalinowskich. Wzięło w nim udział kilkaset osób, które niosły ze sobą krzyże, historyczne biało-czerwono-białe flagi Białorusi oraz transparenty. Marsz zakończył się mityngiem w Kuropatach – miejscu pochówku ofiar komunistycznego terroru. Cała akcja była legalna – zgodę na nią wydały mińskie władze.

7 listopada, w 100. rocznicę wybuchu rewolucji październikowej, na pl. Niezależności w Mińsku zebrało się kilkaset osób, by złożyć kwiaty pod pomnikiem Lenina. Byli to w większości przedstawiciele działającej legalnie Komunistycznej Partii Białorusi, ale przyszły też grupki studentów mińskich uniwersytetów. Uczestnicy zgromadzenia trzymali w rękach flagi ZSRR i czerwone transparenty.

11 listopada z okazji polskiego Święta Niepodległości prezydent Aleksander Łukaszenka złożył życzenia prezydentowi Andrzejowi Dudzie. W specjalnym telegramie gratulacyjnym czytamy m.in.: „Białoruś jest zainteresowana poszerzeniem otwartego i równoprawnego dialogu z Polską, który jest pewnym fundamentem dalszego rozwoju dwustronnej współpracy w różnych dziedzinach”. Białoruski przywódca dodał, że głównym zadaniem jest obecnie „maksymalna realizacja niewykorzystanego potencjału stosunków białorusko-polskich”.

18 listopada w Mińsku odbyła się, zorganizowana przez środowiska niezależne, konferencja historyków z Białorusi, Ukrainy, Polski i Rosji „Masowe represje w ZSRR w badaniach historycznych i pamięci zbiorowej”. Poruszano na niej m.in. temat stalinowskich represji w Białorusi, kwestię Wielkiego Głodu na Ukrainie, tzw. operację polską NKWD i obławę augustowską, historię GUŁagu i problem upamiętnienia ofiar. Badacze mówili o represjach w kontekście narodowościowym, religijnym, gospodarczym. Organizatorami konferencji byli: Młodzieżowe Stowarzyszenie „Historica”, Białoruskie Archiwum Historii Mówionej, Instytut Slawistyki PAN, inicjatywa Uniwersytet Latający, przy wsparciu Instytutu Polskiego w Mińsku.

Białorusko-ukraińska afera szpiegowska. Białoruskie KGB poinformowało, że aresztowany ukraiński dziennikarz Paweł Szarojka jest pułkownikiem tamtejszego wywiadu. Widzowie programu Panorama w 1. programie białoruskiej państwowej TV mogli zobaczyć fragment jego przesłuchania, w którym powiedział o swojej agenturalnej działalności. Ukraiński dyplomata, który miał być oficerem prowadzącym dziennikarza, Ihor Skworcow, został wydalony z Białorusi. W reakcji na jego wydalenie ukraiński MSZ ogłosił personą non-grata jednego z pracowników białoruskiej ambasady.

Dług zagraniczny Białorusi osiągnął najwyższy poziom w historii. Obecne zadłużenie zagraniczne wynosi 39 proc. PKB i istnieje ryzyko, że w najbliższych latach może przekroczyć 45 proc. PKB. Ekonomiści zwracają uwagę, że Białoruś znajduje się w tzw. „pętli zadłużenia”, tzn. musi zaciągać nowe długi, aby spłacać stare, a kredyty nie przyczyniają się do zwiększania efektywności gospodarki. Według białoruskiego ministerstwa finansów zadłużenie zagraniczne Białorusi 1 października wynosiło 16,3 mld dol. Od początku roku wzrosło o 2,7 mld dol., czyli o 19,9 proc. W sumie dług publiczny wynosi 41,4 mld rubli (ok. 21 mld dol.), w tym zadłużenie wewnętrzne to 9,4 mld rubli.

Polskie i białoruskie koleje zawarły porozumienie w sprawie uruchomienia nowego połączenia między Mińskiem, a Warszawą. Ma być zdecydowanie tańsze i szybsze niż dotychczasowe. Niezbędna przesiadka w Brześciu spowoduje przyspieszenie dojazdu o półtorej godziny. Pociągu jadącego z Mińska nie trzeba będzie przestawiać na węższe tory przy granicy z Polską, a pasażerowie przesiądą się do pociągu, który na takich już będzie stał. Bilet w jedną stronę kosztować ma tylko 18 euro. Nowe połączenie pojawi się w rozkładzie jazdy już na początku grudnia. Nazwa pociągu – Franciszek Skaryna – została nadana ku czci żyjącego w czasach renesansu prekursora drukarstwa wschodniosłowiańskiego oraz piśmiennictwa białoruskiego.

 

Na świecie. 30 października Białoruś skierowała do Komisji Europejskiej raport dotyczący testów odpornościowych budowanej pod Ostrowcem elektrowni atomowej. Celem testów było sprawdzenie wytrzymałości i bezpieczeństwa obiektu w przypadku wystąpienia ekstremalnych warunków naturalnych, takich jak trzęsienie ziemi, powódź, silne wiatry, deszcze, opady śniegu. Testy odpornościowe zostały wykonane zgodnie z zaleceniami i standardami stosowanymi w Europie Zachodniej. Po przeanalizowaniu raportu w marcu 2018 r. europejscy specjaliści mają przyjechać do Białorusi, by przeprowadzić konsultacje i przekazać ewentualne rekomendacje dotyczące bezpieczeństwa elektrowni.

Wital Hurkou, muzyk kultowego białoruskiego zespołu BRUTTO, został mistrzem świata w kickboxingu. Na zawodach w Chinach zdobył złoty pas w kategorii do 75 kg federacji Kunlun Fight – najbardziej prestiżowej organizacji w tej dyscyplinie sportu.

W Polsce i w innych krajach UE trwa zbiórka podpisów pod Europejską Inicjatywą Obywatelską Minority SafePack. To pierwsza w historii inicjatywa, dotycząca mniejszości narodowych i etnicznych, która została zarejestrowana przez Komisję Europejską. Chodzi o to, aby Komisja Europejska stworzyła ujednolicone akty prawne, wspólne dla wszystkich unijnych krajów, które mają służyć lepszej ochronie autochtonicznych i etnicznych praw mniejszości narodowych oraz zachowaniu i rozwojowi europejskiego dziedzictwa kulturowego, przy jednoczesnym poszanowaniu kulturowej i językowej różnorodności Europy. Do kwietnia przyszłego roku (w Polsce do końca tego roku) trzeba w sumie zebrać milion podpisów w co najmniej w siedmiu krajach UE. W Polsce konieczne jest uzyskanie poparcia co najmniej 38 tys. 500 osób. Inicjatywę koordynuje na terenie całej UE Federalistyczna Unia Europejskich Grup Narodowościowych (FUEN). W Polsce akcją zajmuje się Związek Niemieckich Stowarzyszeń Społeczno-Kulturalnych, który jest członkiem FUEN. Do akcji włączyły się organizacje innych mniejszości narodowych w Polsce.

24 listopada w Brukseli odbył się V Szczyt Partnerstwa Wschodniego. Na czele białoruskiej delegacji stał minister spraw zagranicznych Uładzimir Makiej. Stało się tak, mimo że w tym roku po raz pierwszy w historii zaproszenie na obrady otrzymał Aleksander Łukaszenka. Białoruski prezydent jednak z niego nie skorzystał. Sam szczyt nie zakończył się poważniejszymi postanowieniami. Podpisano jedynie ogólnikową deklarację. Partnerstwo Wschodnie obejmuje kraje UE oraz Ukrainę, Mołdawię, Gruzję, Białoruś, Armenię i Azerbejdżan.

Już wolny Żyd i Białorusin…

Kiedy jest mowa czy to konkretnie o 17 września, czy ogólnie o okresie nazywanym „za pierwszego Sowieta”, zawsze wspomina się o Żydach i Białorusinach, witających Armię Czerwoną kwiatami oraz o gorzkich dla Polaków aktach, jak mordowanie żołnierzy Wojska Polskiego przez złożone z mniejszości komunistyczne bojówki. Padają słowa o podłej zdradzie, ale prawie nikt nie chce przyjrzeć się temu bliżej, ani tym bardziej zadać bardzo istotnego pytania: dlaczego tak się działo?

O ile I Rzeczpospolita starała się być matką dla wszystkich zamieszkujących ją nacji, to II RP okazała się niestety macochą. O ile podczas wojny polsko-bolszewickiej Polacy, Białorusini i Ukraińcy walczyli ze wspólnym wrogiem, to przedstawiciele Narodowej Demokracji w Rydze pogrzebali plany federacyjne marszałka Piłsudskiego. Przedstawiciele Sowietów byli gotowi na daleko idące ustępstwa i ku ich wielkiemu zdziwieniu okazało się, że Polacy nawet Mińska nie chcą! A bez Mińska i Kijowa nie dało się stworzyć wolnej Białorusi i wolnej Ukrainy. Endecy zaś nie chcieli i nie potrzebowali ani państwa białoruskiego, ani ukraińskiego, nawet skonfederowanego z Polską. W ich planach było przyjęcie tylu Polaków ilu się da, a resztę chcieli spolonizować…

Po traktacie ryskim, Piłsudski z ciężkim sercem przemówił do sprzymierzeńców słowami: Ja was przepraszam panowie. Ja was bardzo przepraszam, to nie tak miało być.

Lecz nawet po tak szczerych przeprosinach gorycz została ogromna.

W następnych latach inwigilowano białoruską inteligencję, ograniczano szkolnictwo, rekwirowano prasę, burzono cerkwie i prześladowano białoruskich duchownych, czy to prawosławnych, czy to katolickich. Przy czym w tamtym czasie białoruski ruch narodowy był budowany głównie przez katolików. Dziś raczej trudno Polakowi sobie wyobrazić, że polska policja (nie milicja! policja!) prześladowała katolickich duchownych, jak to zrobiono z pochodzącym z mojej Sokółki ojcem marianinem Józefem Daszutą, przemocą porwanym z klasztoru w Drui. Proces polonizacyjny nabrał w latach trzydziestych takiego rozpędu, że w 1939 roku istniała tylko jedna białoruska szkoła. Takie ograniczanie białoruskiego szkolnictwa niosło negatywne skutki nie tylko z białoruskiego, ale także z polskiego punktu widzenia. Bez szkolnictwa polskie państwo hamowało rozwój świadomości narodowej, a także pozbawiło białoruskie masy poczucia wspólnej historii, świadomości, że są  spadkobiercami Wielkiego Księstwa Litewskiego. Tę świadomość miała jedynia białoruska inteligencja i potomkowie białoruskiej szlachty. Nie spodziewając się, jakie to może nieść skutki, państwo polskie białoruskie masy starało się polonizować, a świadomych, wcześniej propolskich, Białorusinów, prześladowało. Jedni emigrowali do innych krajów, drudzy znosili z trudem represje i polskie więzienia, a jeszcze inni, jak Bronisław Taraszkiewicz, wcześniejszy piłsudczyk, postanowili sprawdzić, jak się żyje w BSRR i przypłacili to życiem.

Białoruska Włościańsko-Robotnicza Hromada, utworzona w 1925 roku, odnosła  niewyobrażalny sukces. Żadna  partia na świecie nie może się pochwalić pozyskaniem przez pierwsze dwa miesiące działalności 120 tysięcy członków. Członkowie i zwolennicy Hromady stanowili sporą część społeczeństwa i polska władza, zamiast zamiatać wszystko pod dywan, powinna przyjrzeć się  jej problemom.

A jednak polska władza, zamiast wsłuchać się w głos tej części społeczeństwa, postanowiła organizować prowokacje na zjazdach Hromady lub nawet rozpędzać je za pomocą policji. A przed aresztowaniem i policyjną pałką nie uchronił nawet poselski immunitet, co powinno być hańbą dla  państwa.

O ile w Hromadzie było nie tylko kilku komunistów obywatelstwa polskiego, ale też sowieckich agentów, to po delegalizacji Hromady w 1927 roku partia ta została niemal całkowicie zinfiltrowana i zawładnięta przez sowiecką agenturę. W następnych zaś latach wszystkie późniejsze białoruskie inicjatywy polityczne były przez polską władzę torpedowane, co sprawiło, że białoruskie ugrupowania komunistyczne nie miały żadnej politycznej konkurencji. I tym sposobem polska władza sama wepchnęła sporą część białoruskiego społeczeństwa w ręce komunistów…

Czasem można usłyszeć argument, że „skoro byli obywatelami polskimi, to winni byli posłuszeństwo Polsce. A że Polskę zdradzili, to są zdrajcami!”. Tego typu argumentacja jest wynikiem patrzenia na historię nie obiektywnie, lecz z punktu widzenia własnego narodu. Idąc tym tokiem myślenia można powiedzieć, że powstańcy styczniowi, obywatele Imperium Rosyjskiego,  też byli zdrajcami, tak samo jak powstańcy śląscy i wielkopolscy byli obywatelami niemieckimi. Dla Niemców i Rosjan zdrajcy, dla Polaków bohaterowie.

W szkole mówi się o rozbiorach Polski, ale nie bierze się pod uwagę, że taką samą tragedią dla Białorusinów i Ukraińców był traktat ryski, gdzie de facto doszło do rozbioru Białorusi i Ukrainy przez Polskę i Rosję Sowiecką. Podobnie uczy się w polskich szkołach o germanizacji i rusyfikacji, jakiej dokonywali na Polakach zaborcy, ale mało kto wie, że dokładnie to samo robili Polacy innym narodom w latach dwudziestolecia międzywojennego. Do dzisiaj w szkołach wychwala się strajk dzieci w szkole we Wrześni, który stał się symbolem walki z germanizacją, a tymczasem w szkołach II RP stosowano równie pruskie metody. Nie tylko zabraniano nauki we własnym języku, ale jeszcze bito dzieci za rozmawianie po białorusku, nawet w czasie wolnym.

Oprócz tego cenzurowano i rekwirowano białoruską prasę, inwigilowano działaczy społecznych, politycznych, religijnych i artystów. W dodatku fałszowano spisy powszechne,  liczbę katolików w danym powiecie oznaczając jako liczbę Polaków.

Obiektywne spojrzenie na okres międzywojenny pozwala zrozumieć, dlaczego niektóre mniejszości nie pałały do Polski miłością. Można sie temu nie dziwić, ale  takie „kłótnie w rodzinie” i konflikty między sąsiadami wciąż wydają się bardzo smutne i przykre.

Istnieje jednak różnica między polskimi powstaniami a tym, co się dokonało 17 września 1939 roku. O ile tamte powstania miały charakter narodowowyzwoleńczy, to „wrześniowa rebelia” wybuchła z powodów ekonomicznych i społecznych. Chyba żaden białoruski patriota nie łudził się, że Sowieci podarują Białorusinom wolne państwo. A nawet jeżeli się łudził, to bardzo szybko podzielił los polskich patriotów, „faszystów” i „burżujów”.

Niemal wszyscy Białorusini, czy to witający Armię Czerwoną, czy to działający w komunistycznych bojówkach, to byli tzw. Tutejsi. Chłopi, którzy marzyli o polepszeniu jakości swojego życia i sytuacji materialnej. A że państwo polskie ich problemami się nie przejmowało, posłuchali komunistów, którzy obiecywali im ziemię i dobrobyt. Później poznali smak kolektywizacji i biedy większej niż mogli sobie wyobrażać, lecz to już inna sprawa.

Podobnie jak w sławnej frazie z filmu Barei o badaniu zawartości cukru w cukrze, ciekawe jest, ilu wśród Białorusinów, którzy witali Armię Czerwoną, było Białorusinów. Polskie państwo przez cały okres II RP tłumiło rozbudzanie świadomości narodowej wśród Białorusinów, wskutek tego ogromną liczbę stanowili białoruskojęzyczni Tutejsi, bez świadomości narodowej. Choć wszyscy oni byli etnicznymi Białorusinami, ważnym wyznacznikiem była wiara. Prawosławny określał się jako „ruski”, katolik jako „polak”, choćby nawet słowa po polsku nie znał. I nawet dzisiaj, na mojej katolickiej Sokólszczyźnie, na ogół nie uważa się kogoś za Białorusina, dopóki ten sam się tak siebie nie określi. Aczkolwiek istnieje pewien wyjątek. Jaki?

W ciągu wielu lat obserwacji zauważyłem taką zasadę. Jeśli przykładowy Sidoruk z Sokółki należał podczas wojny do AK,  określa się go jako Polaka, a jeśli  był zwolennikiem władzy sowieckiej, nazywa się go Białorusinem, nawet jeśli obaj byli katolikami i obaj mówili po białorusku. I jestem absolutnie pewien, że gdyby towarzysz Prytycki nie był komunistą, mówiono by o nim „nasz wybitny Polak z Sokólszczyzny”. A tak był białoruskim komunistą…

Tak działa pewien mechanizm obronny, próba wybielenia włsnej grupy narodowej i znaczy  „co złego to nie my”. „To Żydzi, Białorusini i Ukraińcy popierali władzę sowiecką”. Tymczasem w Komunistycznej Partii Zachodniej Białorusi procent Polaków był bardzo znaczący…

Gdy w 1944 roku Armia Czerwona wkroczyła na tereny etnicznie polskie, również wielu witało ją kwiatami. Lecz tam nie było mniejszości, które można byłoby obwinić o zdradę i sprzyjanie Sowietom, tylko mieszkańcy wschodnich terenów II RP mieli tę „wygodę”.

Jeśli chodzi o Żydów i 1939 rok, to rzeczywiście wśród tej nacji procent komunistów był o wiele większy niż wśród Polaków i Białorusinów, lecz nie licząc pewnego odsetka inteligencji, tworzyła go przeważnie żydowska biedota. Dla żydowskich przesiębiorców, sklepikarzy, handlarzy, duchownych, biznesmenów, czy też po prostu religijnych Żydów, władza sowiecka nie oznaczała niczego dobrego. Synagogi pozamieniano na magazyny, a rabinów aresztowywano lub wywożono. Przedsiębiorstwa upaństwowiono, a sklepy doprowadzono do ruiny. Handel zamarł, ponieważ nie było czym handlować, zresztą ludzie i tak nie mieli pieniędzy.

A jednak żydowscy komuniści narobili w swoich regionach tyle zła, wywołi tyle krzywdy ludzkiej, że trudno było o tym zapomnieć. A że ludzie bardzo lubią generalizować, obwinia się cały naród żydowski. Podobnie jest z Białorusinami. Pamięta się tych, co popierali władzę sowiecką, a nie pamięta tych, którzy dzielnie służyli w Wojsku Polskim. A tak się składa, że to właśnie wśród Białorusinów był najmniejszych odsetek dezerterów. Oprócz tego zachowały się listy i raporty, w których dowódcy bardzo chwalą i doceniają białoruskiego żołnierza.

Mamy tu zatem do czynienia z uogólnieniami, skrajnościami, rozciąganymi na całą nację. Podobnie ma się rzecz z polskim antysemityzmem. Z jednej strony pogrom w Jedwabnym, szmalcownictwo i pojedyncze mordy, a z drugiej strony… nikt nie uratował tylu Żydów, co właśnie Polacy.

 

Edward Horsztyński

Календарыюм (12/2017)

Снежань – гадоў таму

1155 – 862 год. Першыя летапісныя зьвесткі пра Смаленск як адзін з гарадоў крывічоў, продкаў беларусаў.

780 – 1237 год. Разгром войскамі князя Данілы Раманавіча крыжацкіх рыцараў пад Драгічынам на Бугу.

655 – У 1362 годзе войскі Старабеларускай Дзяржавы (Вялікага Княства Літоўскага), узначаленыя вялікім князем Альгердам-Аляксандрам разграмілі на рацэ Сінія Воды (паўднёвая Украіна) татарскую арду і прагналі яе на Крым і за Дон. Паўднёвыя межы дзяржавы ўстанавілі на беразе Чорнага мора.

255 – У 1762 г. нар Мікалай Вольскі (пам. у 1803 г. у Беластоку), мысьляр, гісторык, літаратар. Выхаванак Галоўнай Школы Вялікага Княства Літоўскага. Супрацоўнік астранома М. Пачабута, бібліятэкар І. Храптовіча ў Шчорсах, прысутнічаў пры ягонай сьмерці. Аўтар папулярна-навуковых публікацый, панэгірычных вершаў, рэляцый пра апошнія гады жыцьця Станіслава Аўгуста.

210 – У 1807 г. памёр Казімір Нарбут (нар. у 1738 г.), мысьляр, асьветнік. Вучыўся ў Вільні і Рыме, настаўнічаў у піярскіх школах, рэдагаваў выданьні віленскай друкарні, Аўтар „Лёгікі або навукі разважаньня і разумнай размовы” і „Этычнай філязофіі”.

180 – 5.12.1837 г. нар. Аляксандар Вярыга (пам. 26.03.1905 г.), хімік, педагог, выпускнік Пацярбурскага Унівэрсытэту, вучань Д. Мендзялеева, пашыраў свае веды за мяжой. Дасьледаваў хімічны склад прыроднага газу, прафэсар Новасібірскага Унівэрсытэту, аўтар шэрагу дасьледаваньняў па хіміі.

165 – 10.12.1852 г. нар. Вандалін Шукевіч (пам. 1.12.1919 г.), аргеаляг, этнограф, краязнавец. Вучыўся ў Вільні, Дасьледаваў археалягічныя помнікі Цэнтральнай Беларусі, раскапаў каля 570 старажытных пахаваньняў (магіл і курганоў).

150 – 5.12.1867 г. у маёнтку Зулава Сьвянцянскага пав. нар. Юзаф Пілсудскі (пам. 12.05.1935 г.), выдатны польскі палітычны дзеяч.

140 – 10.12.1877 г. на станцыі Обідіно Тульскай губ. нар. Оттон Краснапольскі, архітэктар і скульптар, праектант і выканаўца шматлікіх будынкаў у Менску, Вільні і Гданьску, выкладчык архітактуры на Мастацкім факультэце Віленскага унівэрсытэта (1921-1928), кіраўнік будаўлянага аддзялення ў Дзяржаўнай тэхнічнай школе ў Вільні (1929-1945). Па вайне настаўнік будаўніцтва і архітэктар у Гданьску. Памёр 26.10.1971 г. у Гданьску.

125 – 10(?).12(?).1892 г. у Гародні нар. Павал Аляксюк, беларускі палітычны дзеяч. У 20-тыя гады працаваў адвакатам у Наваградку, далейшы лёс невядомы.

125 – 17.12.1892 г. памёр Фэлікс Тапчэўскі (Хвэлька з Рукшэніц), паэт. Нар. у 1838 г. у фальварку Лёсава на Віцебшчыне. Працаваў валасным пісарам у Лепельскім пав. Апошнія гады жыцьця правёў у маёнтку Вухвішча каля Полацка.

115 – у сьнежні 1902 г. стварылася Беларуская Рэвалюцыйная Грамада, пазьней перайменавана на Беларускую сацыялістычную Грамаду. Яе стваральнікамі былі Іван і Антон Луцкевічы, Алаіза Пашкевіч, Вацлаў Іваноўскі, Аляксандар Уласаў, Францішак Умястоўскі і іншыя.

115 – 2.12.1902 г. нар. Анатоль Вольны (сапр. прозьвішча Ажгірэй), растраляны НКВД 29.10.1937 года. Выпускнік Беларускага Унівэрсытэту, член аб’яднаньня „Маладняк”. Друкавацца пачаў у 1920 годзе. Раман „Ваўчаняты” (1925), аповесьці, апавяданьні, гумарэскі, фэльетоны, п’есы-жарты: „Міколка”, „У агранома”, сцэнарыі фільмаў: „Хвоі гамоняць” (1929), „Сонечны паход” (1931) і інш.

110 – 24.12.1907 г. у Пецярбурзе нар. Леў Дабжынскі, мастак. Дзяцінства правёў у маёнку Лоша на Ашмяншчыне. У 1915 г. з бацькамі выехаў у глыб Расіі. У 1917 г. пачаў вучыцца ў гімназыі ў Пэрэяслаўлі, а пасьля ў Тэадозіі на Крыме. У 1922 г. з сям’ёй вярнуўся ў Лошу. Прадаўжаў навуку ў гімназыі Я. Лелевэля ў Вільні, якую закончыў у 1929 г. Паступіў на Мастацкі факультэт Віленскага унівэрсытэта, які закончыў у 1936 г. Быў вельмі здолным мастаком, членам Віленскай групы. Закончыў жыцьцё самагубствам (ці быў застрэлены) 26.11.1937 г. у Лошы. У 1938 г. у Вільні адбылася пасьмертная выстаўка яго прац.

100 – 5-17 (18-30).12.1917 г. у гарадзкім тэатры ў Менску адбыўся І Усебеларускі з’езд, на якім вырашалася пытаньне пра самавызначэньне і дзяржаўнасьць Беларусі. Удзельнічала 1872 дэлегатаў. Бальшавікі арыштавалі прэзідыюм з’езду. Рада з’езду працягвала дзейнасьць, быў створаны Выканаўчы Камітэт Рады, які падрыхтаваў акты незалежнасьці Беларусі.

100 – 25.12.1917 г. нар. Тацьцяна Заранок, актрыса. З 1931 г. на сцэне Беларускага тэатра ім. Я. Коласа, потым у іншых.

100 – 26.12.1917 г. нар. Яўген Васілёк (пам. 23.09.1973 г.), пісьменьнік, журналіст. У друку выступіў зь вершамі ў 1936 г., потым перайшоў на прозу, аўтар некалькіх зборнікаў аповесьцей і апавяданьняў, драмы „Каралеўскі гамбіт”, эсэ, нарысаў, апвяданьняў.

95 – 9.12.1922 г. адкрыты ў гарадзенскім Старым Замку Гарадзенскі гісторыка-археалягічны музэй. Частка экспанатаў паходзіць зь Беласточчыны.

85 – 28.12.1932 г. пам. у Дуброве Беластоцкай кс. Зыгмунт Штафіньскі (нар. 29.04.1894 г. у Дуброве), удзельнік беларускага хрысьціянскага руху ў міжваенны перыяд. Падтрымліваў матар’яльна беларускія рэлігійныя выданьнію Служыў у Лаварышках, Алянах на Віленшчыне, у Дзятлаве, Параф’янове. Перад сьмерцю быў Далкшыскім пробашчам. Пахаваны на каталіцкіх могілках у Дуброве Беластоцкай.

80 – 8.12.1937 г. – расстраляны саветамі Язэп Гаўрылік, дзеяч нацыянальнага руху. Адзін са стваральнікаў Беларускай Гімназіі імя Францішка Скарыны ў Радашкавічах (1922 г.), дзеяч Таварыства Беларускай Школы, адзін са стваральнікаў „Змаганьня”, дэпутат польскага Сойма (1928-1930).

80 – 8.12.1937 г. на Салаўках пам. Антон Грыневіч (нар. 3.05.1877 г.), нацыянальны дзеяч, кампазітар, зьбіральнік, рэдактар папулярнай беларускай музыкі.

80 – 8.12.1937 г. расстраляны саветамі Ігнат Дварчанін (нар. 8.06.1895 г. у Погірах каля Дзятлава), выдатны нацыянальны дзеяч, паэт, літаратуразнавец, дэпутат польскага Сойма (1928-1030).

80 – 20.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі Сьцяпан Некрашэвіч (нар. 8.05.1883 г. у в. Данілаўка Сьветлагорскага р-на), дзеяч беларускага адраджэнскага руху, выдатны мовазнавец.

80 – 20.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі Міхал Піотуховіч (нар. 23.02.1891 г. у в. Алексінічы Сеньненскага р-на), крытык і літаратуразнавец.

80 – 26.12.1937 г. нар. Уладзімір Гніламёдаў, літаратуразнавец, прафэсар. У друку выступае з 1962 г. Сярод дасьледаваньняў: „Лірычны летапіс часу”, „Сучасная беларуская паэзія”, „Іван Мележ: нарыс жыцьця і творчасьці”.

80 – 26.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі Антук Крыніца (Антон Ждановіч), выдатны беларускі акцёр.

80 – 30.12.1937 г. у Менску расстраляны саветамі  Аляксандар Цьвікевіч (нар. у 1888 г. у Берасьці), гісторык, палітычны дзеяч. Між іншым быў міністрам замежных спраў ва ўрадзе БНР, з 1923 г. – прэм’ер міністрам эміграцыйнага ўраду БНР у Празе. Гэтага дня расстралялі 63 чалавекі.

75 – 24.12.1942 г. быў арыштаваны немцамі ў Менску кс. Вінцэнт Гадлеўскі (нар. 1888 г. у Поразаве), сьвятар, актыўны нацыянальны дзеяч (адзін з лідэраў беларускага вызвольнага руху падчас ІІ сусьветнай вайны). Выпускнік Пецярбурскай Каталіцкай Духоўнай Акадэміі (1916 г.). Удзельнік Усебеларускага Зьезду 1917 г. Член уладаў БНР. Адзін з заснавальнікаў і лідэраў Беларускай Хрысьціянскай Дэмакратыі. У 1925 г. арыштаваны польскімі ўладамі за беларусізацыю парафіі ў Жодзішках. У 1930 г. пераклаў на беларускую мову „Новы Запавет”. Выдаваў газэту „Беларускі Фронт”, дзе зьмясьціў шмат артыкулаў на тэмы міжнародных адносін і беларускага жыцьця.

70 – 5.12.1947 г. у в. Сялец Бярозаўскага раёна нар. Алесь Разанаў, паэт, пэдагог, рэдактар. Актыўны дзеяч дэмакратычнай плыні беларускай літаратуры.

55 – 16.12.1962 г. у Ракаве нар. Валяр’ян Янушкевіч, скульптар, аўтар між іншым помнікаў Адаму Міцкевічу ў Лідзе і Наваградку, Францішку Скарыне ў Празе.

35 – 11.12.1982 г. у Лондане памёр кс. Фэлікс Журня (нар. 20.06.1913 г. у Зарэччы на Браслаўшчыне), манах марыянін, гісторык (дасьледаваў гісторыю беларускіх рэлігійных выданьняў) і публіцыст.

30 – 15.12.1987 г. памёр у Біскупцы Рашэльскім Віктар Ярмалковіч (нар. 23.12.1917 г. у Юшках на Віленшчыне), праўнік, дзеяч Беларускага Студэнцкага Саюзу, рэдактар „Хрысьціянскай Думкі”, вязень Картуз-Бярозы ў 1939 г. У час вайны працавыаў судзьдзёй на Лідчыне. Пасьля вайны пасяліўся з жонкай Аўгіньняй ў Біскупцы Рашэльскім. У 1949 г быў арыштаваны бяспекай і вывезены ў Сібір, адкуль у 1951 г. выехаў у родную вёску. Стаў дырэктарам школы ў Старым Сяле. У 1953 г. паўторна арыштаваны і сасланы ў Вятку. Вярнуўся ў 1956 г. і ў 1957 г. выехаў з сям’ёй у Біскупец, дзе займаўся дэнтыстычнай тэхнікай і пісаў гістарычныя, краязнаўчыя і біяграфічныя нарысы. Напісаў таксама ўспаміны „На хвалях жыцьця”, апублікаваныя ў томе „Лёс аднаго пакалення” (Беласток 1996). Пісаў допісы ў „Ніву” пад псэўданімам Станулевіч.

30 – 26-27.12.1987 г. у Палачанцы пад Менскам адбыўся І Агульны сойм беларускіх суполак – прадстаўнікоў гісторыка-культурнага і краязнаўчага напрамку.

 

Апрацавалі Лена Глагоўская і Вячаслаў Харужы

Jan Maksimiuk. Taraškievič i inšaje

Možna aburacca zahadam z Varšavy źniać imja Branisłava Taraškieviča z nazvaŭ vulicy i liceja ŭ Bielsku, ale varta i treba pry hetaj nahodzie, kali krychu astynuć hałovy, zrabić prahmatyčnyja vysnovy na budučyniu. Hetyja vysnovy pavinny hruntavacca nie na pačućci histaryčna-symbaličnaj kryŭdy ŭ adnosinach da susiedziaŭ (jakaja nikoli nie pakidała biełarusaŭ, dzie b jany ni žyli), a na narodnym dośviedzie. Narodny ž dośvied vučyć pa-pieršaje, što suprać łomu niama pryjomu, i pa-druhoje, što dobra užo było, dalej budzie tolki horš.

Kali ja pravilna razumieju sytuacyju, to jana takaja: pavodle rasparadžeńnia padlaskaha vajavody imja Taraškieviča nieŭzabavie źniknie z nazvy vulicy i z tablicy na licei ŭ Bielsku, ale prava prapanavać novyja nazvy zastajecca ŭsio ž za bielskimi radnymi? Kali tak, to zamiest taho, kab płakać i pisać ślaźlivyja apraŭdańni Taraškieviča niemaviedama kamu i navošta, biełarusam varta chutka padumać, jakoje imja prapanavać na jaho miesca. Mnie asabista zdajecca, što było b niabłaha, kali b ciapier licej (jak i złučanaja ź im vaśmiklasavaja škoła) nasiŭ imja Jarasłava Kastyceviča (1896-1971) – stvaralnika liceja i jaho šmathadovaha dyrektara (1949-1965). Kastycevič – nia prosta zasłužany čałaviek dla biełaruskaha školnictva na Padlaššy, ale i padlašuk pavodle naradžeńnia. I da jaho ŭ polskich dekamunizataraŭ niama pretenzii. Vulica Kastyceviča ŭ Bielsku ŭžo jość, tak što dla pierajmienavańnia ciapierašniaj vulicy Taraškieviča treba prapanavać niejkaje inšaje imja. Varta, zrazumieła, prapanavać imja niejkaha padlaskaha biełarusa.

Pra druhuju vysnovu ź siońniašniaj sytuacyi ja napisaŭ raniej, kali jašče hetaj sytuacyi nie było (Ci jość u nas plan B?, Czasopis 06/2017). Paŭhodu tamu ja zadaŭ pytańnie – što budzie ź biełaruskim rucham na Padlaššy, kali Varšava abreža abo j zusim zabiare svaje datacyi? Majo pradčuvańnie zmročnaje: amal uvieś hety ruch skončycca, i tyja jaho aktyvisty, jakija žyvuć na dziaržaŭnyja hrošy, pojduć šukać sabie inšaha zaniatku. Ničoha suciašalnaha ŭ adkaz na hetaje pytańnie ja ad nikoha z hetych aktyvistaŭ nie pačuŭ. Ja tady zaprapanavaŭ – i ciapier paŭtaraju hetuju prapanovu – zasnavać svoj finansavy fond na czarną godzinę, pry dapamozie jakoha možna było b zachavać choć rudymenty niepadkantrolnaj dziaržavie biełaruskaj aktyŭnaści na Padlaššy ŭ vypadku značnaha pahoršańnia palityčnaj i finansavaj sytuacyi ŭ kraine. Sabrać hrošy, kab, naprykład, stvaryć niezaležny ad dziaržaŭnaha finansavańnia i kantrolu biełaruski internetny resurs…

Ja nie chaču tut skazać, što ciapierašni polski ŭrad zadumaŭ začynić „Nivu” i „Časopis”. Ale ŭsim vidavočna, što ŭ palityčnym planie Polšča imkliva skočvajecca ŭ aŭtarytaryzm i nacyjanalizm, u jakim ni svabodnaj žurnalistyki za dziaržaŭnyja hrošy, ni mahčymaści ŭ jaje adstajać prava na ŭłasny pohlad, nia budzie. Biełaruskich aktyvistaŭ, jakija ciapier pracujuć na apłočvanych dziaržavaj pasadach, u niedalokaj budučyni čakaje pieravychavańnie ŭ duchu „adzinasłušnaj partyjnaj linii”, jak za kamunistyčnym časam. Chtości moža zaŭvažyć, što i za kamunistyčnym časam ludzi rabili niešta biełaruskaje na Padlaššy. Tak, rabili, a da čaho darabilisia?

Ja viedaju, što biełaruski kanfarmizm znojdzie apraŭdańnie sabie ŭ kožnaj sytuacyi. Ale ŭ siońniašnich abstavinach taki kanfarmizm bačycca mnie jak amal raŭnaznačny z adračeńniem ad svajoj nacyjanalna-relihijnaj tojesnaści. Voś zadumaje Varšava vulicu Jakuba Kołasa ŭ Hajnaŭcy pieranazvać imiem Ramualda Rajsa-Buraha, i padlaski vajavoda padpiša takoje rasparadžeńnie… Jak tady być biełaruskamu žurnalistu na dziaržaŭnaj zarpłacie?

Tamara Bołdak-Janowska. Biełaruskaja biada

1. Ci biełaruskaja biada baćkoŭ heta pryczyna ŭciakannia ad usiakaj biełaruskaści? Aby chuczej i aby dalej? I dziekolwiak? Nidzie szczaścia ni nojdziam, jano ni walajacca pad nahami i ni lotaja pierad nosam. A czużoho szczaścia ni ŭkradziesz, nawat jak budzia chaciecca ŭkraści. Dy i czuży sposab żyćcia heta heta ni takoja wielkaja szczaścia. Jeśli wyjadziam za hranicu, musim pryniać czuży sposab żyćcia, nawat kali tam budzia nasza mieńszaść. Dumaju ab hetym, bo sama chaczu ŭciakać. Ali ja ni ad biełaruskaści. Ja ad miesca, dzie biełaruskaści maja znoŭ ni być, jak u manalitnaj kamuny. Aficjalno maja ni być, u mediach, ab czom pisza nasz Redaktar. I znoŭ każu: jakaja szkada, szto ni pabyli ŭ hety hod ŭ Naraju, a heta zaŭsza byŭ nasz bahaty dzień. Nasza bahactwo heta my. Ali niachaj żywie Naraj.

Ni mahu zabycca taho, szto kaliś napisaŭ Sakrat, hledziaczy pa ŭnukach, jakija wiasioło hulali pierad jaho waczami siarod kwietkaŭ na bałoci. Jon z bolom napisaŭ, szto jaho maci musiała iści pracawać ŭ wosim hadoŭ. U wosim hadoŭ – paŭtaryŭ. A tut, u strasznuju kamunu, maleńkija dzieci zanimalalisa tym, czym pawinny zanimacca dzieci: hulnioju. Dobraja, jasnaja, biezturbotnaja dziaciństwo! Druhaja sprawa: wyrastali z nas, tak szczaśliwych i biesturbotnych, ni wielmi adkaznyja ludzi, i adkaznaści musiali nawuczycca, i wuczylisa. Ali szczaśliwaja biesturbotnaja dziacinstwo jak powad paźniejszaj bezadkaznaści ni aznaczaja, szto dzieci pawinny ciażko pracawać i tady buduć adkaznymi. Ali my i tak jaszcze doŭho dumali, szto z razbałowanych dziaciej biez nawyku pracy wyrastajajuć biezadkaznyja darosłyja, i my ab takich darosłych hawaryli: piaścia. Naszym dzieciam trebo było jak najchutczej daraśleć i z małoho pracawać na haspadarkach razam z baćkami (i ab hetym hawaryŭ Sakrat).

I tak ja ni mahu zabycca słoŭ Sakrata, bo maja maci taksamo musiała iści pracawać jak joj było dziewiać hadoŭ, a paszła da ciażkaj pracy. Jak jany wiarnulisa z bieżenstwa, ta mieli tolki ziamlu. Ni było chaty, ni jady, ni adzioży. Jaje maci, a maja baba, płakała, ali wysłała dzicia da bahatych palakoŭ u Wiarabjach, kaby jim niańczyła dzieci i spratywała jich dom, i karmiła żywinu adno za jeżu, za kubak małaka i kusok chleba. Jakraz heta siamja była ŭrednaja, pieradusim baby tam byli ŭrednyja. Raz dali pajeść dobro, a druhim razam tolki kusok chleba. Dobro, kab choć dali dobro pajeść czeraz dzień. Jany liczyli darosłym heta czużoja dzicia i wymahali adkaznaści darosłaho. Tak czy siak, tady my liczyli, szto waśmihadowaja dzicia ŭże darosłaja i moża pracawać u czużych, a musowo, kali ŭ chaci jeść jaszcze mieńszyja dzieci, i na ŭsich hroszaj nima, jak ni starajsa. Nima wychadu. Ciażkaja było nasza żyćcio. Moj dzied, a jaje baćka, zhinuŭ na bieżanstwie, a jon byŭ marak-rybak. Niszczaśliwo ŭpaŭ pad karabiel, nadzieŭszysa padbarodkam na zairżawiełuju szrubu. Doŭho pamiraŭ, muczyŭsa, a jakraz była rewalucja, trudno było najci lekara. I jaje maci astałasa adna z maleńkimi dziaćmi. Upiarod z baćkam-marakom żyłoso im dobro, nawat bahato. Maraki-rybaki dobro zarablali, ni chacieła za niszto żyć u Rasieji, i wiarnulisa da Zubkoŭ. Doŭho, doŭho waroczalisa. Ziamli mieli mnoho, ali szto z joju rabić hołymi rukami? Usio było raskradziana, razam z chataju. Jak ja maju szto mieć u takoj sytuacji?

Kali maja maci padrasła, zaniałasa tarhoŭlaju, a heta była tady praca wielmi prybytkowaja, a małodszy brat, jakoho patom zabili Niemcy (jamu tady było tolki siamnaccać hadoŭ), zaczaŭ haspadaryć, zawioŭ pczołaŭ, lubiŭ hetu haspadarskuju pracu i ŭ nijaki horad ni chacieŭ. U czużoj małaciłcy zhinuła im maci, maja baba. Maja maci z bratam, a jany żyli drużno, wielmi lubilisa, pastawili charoszuju nowuju chatu, jakuju ŭ druhuju wajnu razwalili niamieckija bomby. Maci stała żyć u chaci starszaho brata, ali jon zawioŭ swaju siamju i zrabiłaso ciesno. Ja pisała ab hetym, ali cipier znoŭ zbiraju staryja fakty, kab spytacca: jak ja maju szto mieć u takoj sytuacji? Jaszcze paŭspaminaju dla hetaho pytańnia. Jeśliby ni było bieżenstwa, jeśliby Niemcy ni zabili małodszaho brata maciary, jeśliby niamieckija bomby ni zrujnawali jich nowaj chaty, ja hetu chatu miełaby da siońnia, i majo żyćcio, i życcio majej maciary wyhladałaby zaŭsim inaczaj. I jaje małodszy brat żyŭby jaszcze doŭho i dobro haspadaryŭ by, i znoŭ byli b bahatyja, jak jich dziedy na paczatku swaho żyćcia.

Siamja baćki taksamo straciła ŭsio ŭ wajnu ŭ Warszawi, i Wilni, i pad Haradnioju, a ŭpiarod żyli dobro, wielmi dobro; wielmi bahatyja byli. Najhorsz, kali polityki pazmianiali hranicy, dy jaszcze jich pazamykali, tady swajaki baćki dy blizkija paastawalisa ŭ Horadni, i dalej, i z jimi bolsz ni było nijakaho kantaktu. I paastawalisa swajaki i blizkija baćki u Piaciarburhu, jaki zmianiŭsa na Leninhrad, i tak samo razarwalisa ŭsiakija kantakty praz toja, szto hranicu szczylno zakryli. Stali żyć ŭ zubkoŭskaj chaci, jakuju padaryŭ jim dobry czaławiek za toja, kab jany apiakawalisa jich dziadźkaju, ślapym inwalidam. U ’43 maje baćki pażanilisa i stali żyć ŭ kaszarcy za Narejkami. Aboja pracawali na kaleji. Dobro, szto mieli chatu i pracu. Ali nijakoj kampiensacji za wajnu ni dastali, bo mieli chatu (ni swaju ż, a ŭsio ż taki chatu, kazionnyju, i pracu). Prabaczcie, ali jaszcze raz piszu ah hetym, kab jaszcze raz spytacca: jak ja maju szto mieć ŭ takoj sytuacji? Jeśli sztoś majam, ta majam ad baćkoŭ, a na peŭno chatu majam, jeśli jany mieli, i jeśli patom ni budziam za hetuju chatu swarycca z radnioju, bratam ci siastroju. Ci ni tak? Ja była adna ŭ baćkoŭ i ni miełaby z kim swarycca ab chaci – chata byłaby maja. Mój bracik pamior ŭ wajnu, a jeśliby jon żyŭ, my byliby zhodnyja jak maci z swaim bracikam. Swajeju pracaju ŭ nasza stahodździe, jeśli my ni zładzieji, możam mieć toja, szto ja maju, kwateru, stary samachod. Heta i tak mnoho. Za kniżki płaciać u naszaja stahodździa tolki majnstrymawym machlarom i tryndołam.

Piszu heta, bo ŭsio czuju ad mnohich, a pierad ŭsim ad maładych, szto być biełarusam aznaczaja być biednym, a ad hetaho trebo ŭciakać jak najdalej i trebo hetaj biełaruskaj biady baćkoŭ ŭstydacca. Czaho ŭstydacca? Szto czużyja bandyty zrabili nam adnu i druhuju wajnu, razbambioryli chaty, pazabiwali maładych bratoŭ, baćkoŭ? Ceły czas ŭsiakija bandyty wyhaniali nas z chataŭ, palili chaty razam z ludźmi i dziaćmi, palili chlawy z żywinaju, prahaniali nas z miesca na miesco, ni pazwalali wuczycca bez zmieny tojesnaści i wiery. Dobruju ziamlu zamianiali na horszuju i zusim nikudysznuju. Adbirali ziamlu i les. My ŭsio tracili praz czużych bandytaŭ. I mianiali ajczynu. I nikoli ni nachodzili praŭdziwaj ajczyny, i ni mahli jaje sami dla sibie stwarać, bo heta my lażymo pamiż macarstwami, a adno jano ceły czas macarstwo, a druhoja było macarstwam i zachoŭwaje macarstwowy pohlad, abo taki pohlad z jaho wyłazić ŭ palitykaŭ (my ad mora da mora; my nacjanalisty i pradukujam etniczny szawinizm). Ajczynaŭ było ŭ nas mnoho. Hetyja ajczyny, jich palitycznyja bandyty, piarasiakali nas hranicami i naszyja majontki astawalisa ŭ czużych ajczynach. I my jich patracili nazaŭsiody. Niby heta znajam, ali jakoś ni ŭwachodzić nam u hoławy, ad czaho my tak biadnieli. Wykidwajam z pamiaci. A naszaja biada należyć da nas. Nawat ni toja, szto biada, tolki abiadnieńnie.

My hladzieli, jak pałychajuć ahniom naszy cełyja wioski. Jak ja maju szto mieć u takoj sytuacji? A czaho maju ŭstydacca?

Czaławieczaja bahactwo tak samo śmiartelnaja, jak i sam czaławiek, dy i toja bahactwo chutczej pamiraja.

Baćki ni chacieli bahacicca na trafiejach u wajnu, jak rabili heta mnohija. Chto natrafiejiŭsa, toj mieŭ – ja znaju, ali ci heta napraŭdu dastojny sposab na bahactwo? Ja tak samo ni chaciełaby bahacicca na czużom niszczaści, ci ŭ wajnu, ci ŭ mirny czas. I jak ja maju szto mieć z takim pohladam, jaki ja liczu dastojnym?

Wierszy pra biednaho. U adnym esse ja prypomniła słowy Ansersena, szto dobry paet baczyć biednych ludziej i ni chwalicca, szto sam bahaty, jeśli bahaty ci zbahacieŭ na bahataj żoncy abo na bahatym mużyku i żywie ŭże ŭ willi. Dobry paet baczyć, szto bahactwo śmiartelnaja, jak i sam czaławiek, i jon apawiadaja rok i żyćcio zwykłaho czaławieka, czasto biednaho, taż z winy druhich, z winy bandytaŭ, czasto kazionnych, dy i tamu, szto sam zachwareŭ, abo ŭsio zabrałi jamu bandyty czużoj wajny. Prypomniła, szto taki samy byŭ Beckett u swajich teatralnych scenkach. Jon żyŭ ŭ domie dla biednych i biazdomnych, i ni chacieŭ Nobiala. I ni chacieŭ piarajażżać ŭ bahatuju chatu. Jon ni chacieŭ stracić ważnaści słowa i naczać dureć, bo ŭże maja mnostwo hroszaj.

Takim dobrym paetam jawicca da siońnia Rilke. Jon napisaŭ „Knihu biednaści i śmierci” i knihu „Pieśniaŭ” pra biednych, starych i chworych, na jakich nichto ni chocza ŭziracca, jakim nichto ni chocza pamahczy żyć. Heta wielizarnyja wierszy na naszaj ziamle i druhich takich wielizarnych ni budzia ŭże nikoli ŭ mużykoŭ. Ciapierasznija paety-mużyki pakinuli czaławieka. Dla jich ważno adno: jak sibie jak najdarażej pradaci, tamu piszuć aby szto, kab tolki padabałaso sponsaru. Palotywajuć na mnohich słowach jak adurełyja, a hety słowy niczoho ni znaczać, jany pustyja i jich zamnoho. Heta tolki zabawa. A paezija heta nie zabawa.

Ja piarakłała na prastuju mowu wiersz Rilke „Karta tytułowaja” (z Pieśniaŭ). Praŭdziwyja czytaczy jaho znajuć, ali jaszcze nichto jaho ni czuŭ na prastoj mowie. Musim da czahoś wielkaho prymierywacca. Prymierymsa na paczatak da „Karty tytułowaj”. Piarakłała i tamu, szto hety paet lubiŭ usio, szto „ruskaje”, i dobro ŭsio ruskaje paznaŭ, i ni rabiŭ sabie amputacji z taho, szto ŭschodniaja, ali ab hetym skażu za chwilinu. Cipier zamiast u Naraju, ja każu hety wiersz tut.

Kartka tytułowaja

Bahaty i szancor
ni cikawiać nikoho,
i pierad nikim
ni musiać pradstaŭlacca.
Ali biednyja maŭczać ni mohuć,
musiać kazać: ja zrabiŭsa ślapy

Abo: bliżejuć woczy
da poŭnaj ślepaty
Abo: jak ża pryszparywaja
minie dola
Abo: maju chworaja dzicia ŭ domu
Abo: o, tut minie parezali i zszyli…

Zabraknia słoŭ,
kab apawieści wialiczyniu niszczaścia.

I śpiawać musiać,
bo druhija swajej darohaju
iduć, i jich mylajuć jak pradmiety.

Zdarycca jim zaŭsim nikiepski śpieŭ.

Papraŭdzi ludzi dziŭnyja jakijaś,
bolsz padabajacca im kastrataŭ
chor chłapieczy.

Ali Boh doŭho ŭsłuchoŭwajacca
ŭ tamtoj ża hołas,
kali jamu abrydnuć śpiewy
hetych pakaleczanych.

Hety wiersz możam uziać da sibie. Na toja i jeść wielkija wierszy, kab ich brać da sibie, a ni na toja, kab piarakanacca, szto tam sabie aŭtar wydumaŭ i ŭzdrohnucca ad jaho debilizmu, i ŭciaczy ad jaho wierszaŭ. U ciapierasznich wierszach, ci polskich, ci biełaruskich, ja naohuł ni nachodżu suświetnaho razmachu, jak u Rilke. Kali hety wiersz czytajasz, każdamu praŭdziwamu czaławieku (z sercam) płakać choczacca. Ci czytacz budzia ŭstydacca roku hetaho czaławieka, jakomu tak spaczuwaja Rilke? I jakoho liczyć praŭdziwo bożym czaławiekam?

My ni znali choraŭ chłapieczych kastrataŭ, ab czym haworyć Rilke ŭ astatnich słowach wiersza. Jaho słowy adnak ni majuć adno literalnaho znaczeńnia, możam padumać ab tych, jakija sibie abkusywajuć z praǔdziwaści, szczyraści za moładaści, kab piszczać toja i tolki toja, szto jakaby modnaja, nawat kali heta sztucznaść i niszczyraść.

U naszym uschodnim chryścijanstwie ni było tak pakaleczanych chłopcaŭ, ta ż dziaciej. Naszto? Kab słuchać hałasoŭ, jakich sam Boh ni prydumaŭ? My kastrawali parszukoŭ, nazywajuczy heta lahczańniem. Lahczać naszych świniej trebo – hawaryli. Prychodziŭ majściar ad lahczańnia i lahczaŭ. Wiaraszczali naszy parszuki jak aszalełyja. Ci heta nasza słowo „lahczać” ad taho, szto parszukam rabiłaso lahczej bez jajcaŭ? Parszukowyja jajca zjadali sabaki abo i katy paprowabali. Moża i pacuki. Abo dzieś walalisa ŭ jakojś pamyjnaj jamie.

Ali trebo wiedać, szto ŭschodnija cerkwy nie ŭsie byli wolnyja ad lahczańnia chłopacŭ. Kopckaja carkwa zanimałasa hetaju strasznaju rabotaju, manachi kopckija. I ni ŭsie papy rymskija heta pachwalali, chacia choraŭ kastrataŭ słuchali. Kliment VIII pazwoliŭ, a Kliment IX zachaplaŭsa kastratami i stwaryŭ cełuju jich fabryku, i ŭstanaŭliwaŭ dla jich opiery. Tolki ŭ 1920 hadu jeŭrapiejcy piarastali lahczać chłopcaŭ dla jich hałasoŭ, szto ni spraŭdżałaso ŭ ŭsich, bo na sto pakaleczanych chłopcaŭ tolki troch-czatyroch mieło patom bliściaczy hołas. A heta ŭsio praz toja, szto baby mieli maŭczac ŭ chramach i kastraty mieli jich zastupić u śpiewach. Tak szto niby to cywilizawanyja jeurapiejcy piarastali tak kaleczyć ludziej na ni tak daŭno, a pierad hetym ŭpiarod zabaraniŭ kastracji Napaleon, ali sprawa jaszcze ciahnułasa. Irena Bieńkowska u pracy „Przedstawienia teatralno-muzyczne na dworach magnaterii litewskiej w połowie XVIII wieku” zamiaczaja, szto ŭ siadzibie Hieranima Flaryjana Radziwiłła pajawilisa kastraty, śpiawali jamu, ali jon jich ściahiwaŭ z zahranicy. Kastrat Hüfferding śpiawaŭ jamu. U hetaho Radziwiłła byli i śpiawajuczyja żanczyny, bo jon lubiŭ teatry i ŭsiakija teatralnyja ihry.

Ci hety wiersz Rilke chtoś pia­rakładaŭ na na literaturny biełaruski? Ni znaju. Ni najszła ŭ Internecie. Niachaj jon tut pażywie chwilinu na prastoj mowie. Mnie zdajecca, nawat ja ŭpeŭniana, szto jaho czuja maja maci, a jana tak ceniła prastuju mowu. Maci daŭno ni żywie, ali czamu jana mnie śnicca z nowym licom, biez marszczynaŭ, zdarowaja, biez kulbaki, i haworyć da minie całkam nowyja słowy? Ja znaju, heta maji mozhi tak pracujuć, heta maja pamiać prybiahaja da minie takimi wobrazami, i niachaj tak budzia. Ali i tak niachaj budzia, szto jeśli jana tak sidzić ŭwa mnie, znaczyć żywie. Ja hety wiersz praczytaju dla jaje wuszej. Budu hladzieć na jaje partret i budu czytać na prastoj mowie. Niachaj heta budzia chatniaja teatralnaja scenka, jakoj ja ni zaihrała ŭ Naraju 2017. Czujacia? Płaczacie? Zapłaczcia. Serco zrobicca lepszym.